Новітня українська література для дітей XX ст.

Новітня українська література для дітей XX ст.

 

Література для дітей розглядається не ізольовано, а як органічна частина всієї української літератури і культури нашого народу, як частина світової дитячої літератури. Українська література ХХ століття пройшла різні етапи і періоди, кожен з яких характеризується своїми особливостями.

 

Періодизація української дитячої літератури ХХ ст.:

І-й період – 1917 – 1934 рр. (становлення і утвердження літератури)

ІІ-й період – 1935 – 1956 рр. (розвиток української дитячої літератури)

ІІІ-й період – 1957 – 1990 рр. (розвиток української дитячої літератури)

ІУ-й період – з 1990 року (українська дитяча літератури на сучасному етапі).

 

Жанрова система різноманітна: це розвиток літературних родів (епос, лірика, ліро-епос, драма) та жанрів (казка та казкова повість, сюжетний вірш, пейзажна лірика, віршоване оповідання, оповідання про тварин і природу, твори про школу (“шкільна повість”), пригодницькі та детективні повісті і романи, наукова фантастика, гумористичні твори).

Виникають періодичні видання дитячої книги в Україні, встановлюють літературні премії за видатні твори для дітей. З’являються професійні дитячі письменники. Створюється дитячий професійний театр. У 20-30-х роках виходять дитячі журнали: з 1923 року - «Червоні квіти», з 1928 року - «Барвінок», «Тук-тук» (1929). Засновуються дитячі журнали «Знання та праця» (з 1921р.- «Наука і фантастика»), видавництво «Дитвидав» (1934).

Але поряд з розквітом дитячої літератури настає і гальмування процесу розвитку. Соціально-політичне життя 30-40-х років, сталінсько-беріївський режим, що вимагав від письменників лакування дійсності, створення ідеального позитивного героя, негативно позначилися на літературі для дітей. У 30-х роках дитяча література зазнає репресій: письменники гинуть у сталінських концтаборах, їх відправляють на заслання, відбувається хвиля арештів серед української інтелігенції.

Зазнає переслідувань народна й літературна казка як шкідливі жанри для дітей. Сьогодні дивує той факт, що казку, фантазію, романтику, виявляється, було колись заборонено.

Огляд української дитячої літератури І періоду

У першi десятилiття ХХ столiття для потреб юного читача активно працюють: друкарня "Руська рада" (м. Чернiвцi), видавництво "Дзвiн" (м. Київ), Друкарське бюро I-oї Київської друкарської спiлки, видавництво "Культура" (м. Київ), видавниче управлiння (м. Київ).Укладаються першi cepiї книжок для дiтей: "Дитяча бiблiотека" (видавництво "Руська рада", 1909), "Бiблiотека Сiрополка", "Книжки для читання в класі").

Такому розвитку, безумовно, сприяло те, що з березня 1917 року в часи Української Народної Республiки з української мови знято вci заборони, а тому збiльшується кiлькiсть видань українською мовою, урiзноманiтнюється їхня тематика, публiкуються книжки для просвiти народу. Уci ці процеси 20-х poків були ознакою відображення української державностi й пов'язаною з нею нацiонально-мовною полiтикою, що впливала на функцiонування лiтeратурної мови в культypi, oсвітi, вiйську, релiгiї, взагалi в державi.

1934 -доповідь С.Маршака “Про велику літературу для малих”; І з’їзд письменників УРСР-промова Н.Забіли про завдання української дитячої літератури.

З´являються нові теми дитячої літератури: тема громадянської війни, тема праці, становлення нової школи і виховання (“Авіаційний гурток”, “Олив’яний перстень” С.Васильченка,); тема дитинства (цикли віршів про Ясю і Маринку Н.Забіли); доля безпритульних дітей і тема боротьби з безпритульністю, неписемністю (“Приблуда” – С.Васильченка, “Педагогічна поема” А.Макаренка).

Зароджуються у ІІ-й половині 20-х років пригодницька, науково-фантастична література для дітей (“Сенчині пригоди” О.Копиленка).

Розвивається поезія для дітей (вірші П.Тичини, В.Сосюри, Н.Забіли, О.Донченка).

Створюється дитяча драматургія і дитячий театр (Харківський театр юного глядача). П’єси В.Минка (“Ой у полі жито”, “Пастушкові пригоди”), інсценівки для учнівських самодіяльних гуртків С.Васильченка.

Розвивається дитяча преса (журнали “Червоні квіти” (1923 – 1931, з 1931 року – “Піонерія”), “Жовтеня” (1928 – 1941, з 1945 року – “Барвінок”), “Більшовиченята” (1925), “Тук-тук” (1929); газети “Юний спартак”, “На зміну” (1925; з 1945 року – “Зірка”), “Молодий пролетарій”, “Червоний юнак” та інші).

Організовуються видавництва “Всемирная литература” (1919 – 1927): видання кращих зразків світової літератури для дітей (книги Ч.Діккенса, В.Скотта, Д.Дефо, М.Твена, О.Пушкіна, В.Гюго, Л.Толстого, Стендаля, Г.Сенкевича та інших); видання творів вітчизняних класиків (Т.Шевченка, Марка Вовчка, І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського).

 

Огляд української дитячої літератури ІІ періоду

 

У цей перiод для української лiтератури настає не найкращий час. Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років з гітлерівською навалою, незліченні втрати й жертви України, що задихалася в окупації, спричинили новий приплив патріотичних ідей і морально-етичних проблем у творах української літератури. Вiдсутнiсть національної держави позначається на українськiй культурi й, зокрема, через мовну полiтику на лiтературі. Це також стосується і розвитку української дитячої літератури.

Відроджується жанр літературної казки у 30-х роках (віршовані казки Н.Забіли, І.Неходи, природничі казки О.Іваненко). Розвивається жанр казки у 40-50-і роки (“Рукавичка”, “Сорока-білобока”, “Чарівна хустинка”, “Світолюб – народний богатир” Н.Забіли, “Куди літав журавлик” О.Іваненко; “Казка про Суховія”, “Чотири вітри” П.Воронька, “Котигорошко” А.Шияна).

Провідні теми дитячої літератури:

героїка громадянської війни та участь у ній підлітків (“Кулемет” О. Донченка, “Син Таращанського полку” П. Панча, “Перекоп” В.Бичка); тема будівництва та героїзму народу (“Шхуна “Колумб”, “Крила рожевої чайки” М.Трублаїні, “Особлива Далекосхідна” О.Донченка); тема навчання і виховання дітей у школі і сім’ї (“Щоденник”, “Шпаргалка”, “Школа над морем” О.Донченка; дилогія О.Копиленка “Дуже добре”, “Десятикласники”; “Порізана парта”, “Секрет”, “Гапочка” О.Іваненко; “Веселі школярі” В.Бичка); тема дитинства (твори для дошкільнят та молодших школярів – збірки Н.Забіли “Веснянки”, “Дві дівчинки”, “Нам весело жити”, “Приспівки”; В.Бичка “Я хоч невеличка”; повість І.Багмута “Щасливий день суворовця Криничного”); тема війни (“Школяр”, “Українка”, “Дівчинка у вінку”, “Петрусь і Гапочка” Ю.Яновського; “Подарунок”, “Школа”, “Пошта прийшла” О.Іваненко; “Після бою” П.Панча, “Серце беркута” О.Донченка, вірші П.Тичини, В.Бичка; “Таємниця Соколиного бору” Ю.Збанацького, “Ілонка” О.Гончара); доля дітей-сиріт (“Між добрими людьми” Ю.Збанацького, “Лісничиха” О.Донченка, “Рідні діти” О.Іваненко); тема праці (М.Стельмаха “Колосок до колоска”, “Жнива” – 1951, “Хата хлопчика-мізинчика” О.Копиленка, “Літо в Соколиному” Ю.Збанацького); тема боротьби за мир (вірші М.Рильського, Б.Чалого, Н.Забіли)

Поезію для дітей створювали М.Рильський, В.Бичко, М.Пригара, М.Познанська, Б.Чалий.

Поетичні жанри: віршовані казки і оповідання, пісня, марш, поема, легенда. Використання фольклору у поетичних творах українських письменників.

Розвиток науково-фантастичного жанру в дитячій літературі (“Глибинний шлях” М.Трублаїні), пригодницької літератури (твори М.Трублаїні, Ю.Дольд-Михайлика, “Марево” П.Загребельного).

Гумористичні твори Остапа Вишні. Смішинки, жарти, скоромовки, “Билиці дяді Гриця” Г.Бойка, “Весела книжечка” С.Олійника, “Упертий Гриць” Д.Білоуса.

Розвиток дитячого театру (“Івасик-Телесик” П.Тичини).

Прихід у дитячу літературу 40-50-х років П.Воронька, Ю.Збанацького, Б.Чалого, Г.Бойка, Б.Комара, Л.Письменної, В.Бичка та інших.

Розвиток у літературі для малят жанрів літературної загадки, лічилки, пісні-гри.

Розвиток критики дитячої літератури в 30-50-і роки (статті з проблем дитячої літератури М.Горького, О.Білецького).

Недоліки дитячої літератури цього періоду: шаблон у побудові творів, проблема позитивного героя в дитячій літературі, мова художніх творів для дітей. Позитивне - тижні дитячої книги (щороку під час березневих канікул), літературні читання, творчі зустрічі дитячих письменників з школярами.

 

Павло Тичина (1891 – 1967)

 

Картини рідної пригоди у поезіях (“А я у гай ходила”, “Хор лісових дзвіночків”, “Гаї шумлять”, “Лідка”, “Вийшла мати з дітьми в поле”). Розглядаючи творчість Павла Тичини, хочемо звернути увагу на пейзажну лірику поета. Його вірші "А я у гай ходила", "Гаї шумлять", "Квітчастий луг", "Арфами, арфами" зачаровують весняною свіжістю, легкокрилою радістю, молодечим завзяттям. "Усе в нього (Тичини) співає і звучить, - писав про творчість поета критик О. Білецький, - земля - орган, співає стежка в городі, і весь город - суцільний зелений гімн, ріка тремтить, як музика..."

Читаючи поезію "Гаї шумлять", чуєш звуки замріяних гаїв, шепіт трав, тихий шерех листя:

Гаї шумлять -

Я слухаю.

Хмарки біжать -

Милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй

так весело.

"Тичина - останній з наших поетів, хто серед руїни, в яку оберталися добрі людські почування, беріг, наче заповітну святиню, образ неба, образ землі, від нього освітленої і освяченої", - писав Василь Барка. Справді, поета зачаровують звуки, рухи, гармонійно злагоджені й прекрасні. А оспівані в віршах картини природи допомагають читачам зберегти почуття піднесеності, доброго настрою, закоханості у рідний край.

Багато казкового в тичининській “Думі про Трьох Вітрів” (1917). 1922 роком датовано вірш-казку “Ми кажемо...”. Приблизно тоді ж поет створює повні казкових елементів інсценізації “Осінь” (за своїм однойменним віршем) і “Журавель” (за народною дитячою піснею). 1923 року з-під пера поета з’явилася казка “Івасик-Телесик”, 1924 — “Кожум’яка” (не для дітей) і “Дударик”. Використання фольклорних мотивів, багатство фантастики, оригінальність казок.

Незадовго перед смертю поет ще раз повернувся до казки “Івасик-Телесик” (1965), створивши нову її редакцію — як лібрето до однойменного дитячого балету композитора Н. М. Скорульської. “Івасик-Телесик” навчає дітей не тільки орієнтуватися в загальнолюдських цінностях, розрізняти добро і зло та знаходити вихід зі скрутних життєвих ситуацій, але й шанувати батьків, а отже — давні традиції, принципи споконвічної народної етики, моралі. Твір Павла Тичини водночас є ніби місточком між минулим і сучасним. Таким чином, проникаючи в глибини дитячої психіки, казка природним шляхом, прищеплює почуття національної належності та патріотизму.

 

Максим Рильський (1895 – 1964)

Поет, учений, громадський діяч. Педагогічний досвід поета.

Основний настрій лірики М. Рильського... визначається почуттям радості, що переповнює людину, юнацькою закоханістю в "нову весну людства", в якій так високо піднесено ім'я людини.

Ліричний герой книги − мрійник, повсякчасно сумний, мучений, насамперед, коханням. Його лякає життя, страхає ніч, мучать жахливі сновиддя.

Збірки “День ясний” (1948), “Урожай” (1950), “Квіти друзям” (1954), “Вірші” (1954), “Вам, щасливі діти”” (1975, посмертна). Твори про дитинство, школу, про природу (“Веснянки”, “Пісня про ялинку”, “Білі мухи”, “Дощ”, “Шпаки”, “Літо”, “Весна”, “Школярці”). Тема Великої Вітчизняної війни, боротьби за мир у творах “Мати”, “Колискова”, “Хлопчик”, “За мир”, “За дітей”.

Роботу над поетичними перекладами М. Рильський ставить не нижче вiд оригiнальної творчостi. Це не тiльки змагання поета однiєї нацiональностi з поетом iншої, це також наполеглива боротьба з матерiалом рiдної мови, створення нових мовних, отже, i iдейних цiнностей. Саме цi риси i характеризують Рильського як перекладача слов'янських поетiв − Пушкiна, Мiцкевича, Словацького, Некрасова, генiальної поеми, створеної Київською Руссю, "Слово о полку Iгоревiм" i сербських епiчних пiсень, французьких поетiв − Буало, Корнеля, Расiна, Мольера, Вольтера, Гюго. Робота над перекладом "Пана Тадеуша" була для Рильського прекрасною школою поетичної майстерностi, де йому доводилося бути i мовознавцем, i iсториком лiтератури.

В. Сосюра (1898 -1965)

Становлення Сосюри як поета - збірки віршів «Поезії» (1921), «Червона зима» (1922). Серед молоді його вірші здобувають надзвичайну популярність, адже багато молодих ніби впізнавали перипетії своєї долі, у які потрапляв ліричний герой Сосюри. Приваблювали й щирість, емоційність ліричних поезій. Емоційний стан поета відлунюється у віршах, де описано пори року: „Зима”, „Літо”, „Осінь”, „Люблю весну”.

Книжки Сосюри виходили одна за одною: «1871 рік» (1923), «Залізниця» (1924), «Сьогодні» (1925), «Юнь» (1927), «Коли зацвітуть акації» (1928), «Серце» (1931) та інші. Поетичні збірки «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942), поема «Мій син» (1944) відбивають дух воєнного часу. Високим патріотичним пафосом наснажено поезію «Любіть Україну» (1944). За цей твір Сосюрі довелося пізніше витримати вал брутальних наскоків, інспірованих кремлівською верхівкою і роздмуханих.

Андрій Малишко (1912-1970)

Поета називають «солов’їним серцем України» за його невмирущі пісні, які живуть у народі й сьогодні. Він мав великий народний дар і рідкісне відчуття естетичної природи слова. Малишко витворив чудову інтимну й пейзажну лірику, насичену яскравими метафорами й образами. Кордоцентризм — найхарактерніша її ознака. Латинське cor, cordis означає серце, тобто основою людських думок і почуттів є серце, душа, настрій, почуття. В ліриці Малишка, як це помітив Д.Павличко, образ серця наскрізний. Його чуттєві компоненти такі: любов до матері, родини, народу України, її пісні й краси, інших ознак духовності.

У фольклорі і в літературі десятки разів зображувалася земля як мати. Малишко новою ідеєю і, звісно, новими словесними засобами ніби прочищає давню метафору і надає їй нового змісту і робить одразу сприйнятними для найширших народних мас.

"Колискова - це душа, яка ходить навшпиньках" (М.Сингаївський). Ніжні слова, хвилювання за синову долю, найщиріші побажання матері характеризують "Колискову". (Додаток 1)

Петро Панч (1891-1978)

Справжнє прізвище письменника - Петро Йосипович Панченко. Новеліст, повістяр і романіст, автор казок для дітей.

Творчість для дітей – окрема сторінка в доробку письменника. Ще 1922 року написав невеличкий етюд “Свистуни”, а в 1924 році в журналі “Червоні квіти” з’явилося оповідання “Портрет”. У 30-х роках побачили світ дитячі книжки “Гиля, гуси”, “Вовчий хвіст” (1934), “Будемо літати” (1935). Пізніше – “Гарні хлопці” (1959), “Для вас і про вас” (1965) та ін. Остання книга Петра Панча – збірка статей та етюдів-спогадів “Відлітають журавлі” вийшла 1973 року. «Любові до літератури треба привчати людину змалечку, література повинна входити в сві­домість разом зі словом і піснею матері»,— згадував слова Петра Панча Ю. Збанацький.

Ось автобіографічне оповідання «Три копійки». Воно приваблює ліризмом спогадів про дитинство, тонким розумінням дитячої психології. У центрі більшості оповідань — вірний чотириногий друг людини — собака. Твори про тварин мають повчальне, виховне спрямування, проте цікаві вони і як тонкі спостереження автора над поведінкою тварин (наприклад, оповідання «Брус»).

Письменники, яким дове­лось зустрічатись з Петром Панчем, неодноразово зга­дували, з якою серйозністю і вимог­ливістю ставився він до дитячої літератури. Петро Йоси­пович говорив, що, тільки працюючи над дитячими тво­рами, він вперше з великою гостротою відчув надзви­чайну відповідальність за кожну фразу.

Письменник поважав в дітях не тільки людей май­бутнього, але й бачив у кожній дитині частку суспіль­ства сьогоднішнього. Одна з таких справ, на його думку,— берег­ти історичну пам'ять народу. Петро Йосипович радив дітям записувати «з уст старих, бувалих людей розпові­ді про своє село, район, місто, про історію краю, сього­днішні славні діла...»

Остап Вишня (1889-1956)

Лагідна усмішка, мудрі очі — це портрет представника української сатирично-гумористичної літератури Остапа Вишні (Павла Михайловича Губенка). Свій народ, свою землю любив Павло Михайлович над усе. Можливо, звідси і бере початок лірично - гумористичний струмінь його спадщини.

Гумореска "Моя автобіографія" вводить нас у світ дитинства письменника. Скільки тепла і любові до рідних людей, до вчителів, до батьків передає нам автор в однойменному оповіданні. За легкістю розповіді і гумором уважний читач спостерігає злиденність життя селян, їх згорьовану працю і прагнення "вивести своїх дітей у люди". В оповіданнях "Як ми колись учились", "Ох і лікували нас" Остап Вишня розповідає про те, як дітей змалечку привчали працювати, як знахарством лікували.

Визначне місце у творчості письменника займають «Мисливські усмішки». У цих творах злилися воєдино дві грані творчого таланту митця — ліри­ка і гумор. Павло Михайлович ніколи не був мисливцем, але ходив на полювання з єдиною метою — помилуватися густими лісами, зеленими луками, запашними сінокосами, бездонно-чистими озерами.

Ні на хвилину не вщухав веселий дитячий регіт, коли він читав гуморески «Зенітку», «Дикий кабан, або вепр», «Як ми колись училися». Талановиті твори його перевидаються і читаються з непослабним інтересом. Така ж щаслива доля випала і його дитячим книжкам «Перший диктант», «Панська ялинка», «Великі ростіть».

„Коли б ви мене збудили вночі й раптом спитали: «А що найбільше у житті любив Остап Вишня?»,— я, не думаючи довго, відповів би: «Літературу, дітей і рідну природу» (Ф.Маківчук).

Майк Йогансен (1895-1937)

Михайло (Майк – вигадане письменником ім’я) Гервасійович Йогансен народився в сім’ї вчителя німецької мови та географії. Батько майбутнього письменника був німцем за походженням (чи нащадком швед­ського переселенця), а мати, Ганна, українкою з козацького роду Крамаревських. (Крамар – один із псевдонімів письменника).

Творча доля М. Г. Йогансена — поета, прозаїка, жур­наліста, перекладача, філолога — не була винятковою для доби духовного відродження в Україні у 20-ті роки. А проте особистістю він був колоритною.. Людина високої освіти, знавець мов.

З кінця 30-х років Йогансен почав писати оповідання для дітей: Майк Гервасійович Йогансен дуже любив бувати на природі. За вдачею був людиною уважною та спостережливою. Завжди звертав увагу на звички великих і малих тварин. Усе запам’ятовував, а потім описував їхню поведінку у оповіданнях для дітей: “Жабка”, “Кіт Чудило”,” “Собака Джек”, “Хитра качка”, “Старий вепр”, “Джан та інші оповідання”. Усі вони про природу, типову чи незвичну поведінку тварин, яку помітило гостре, спостережливе око письменника, коли ви їх читаєте, то дізнаєтесь як кота навчили собачих звичок, як собака навчився лазити по деревах і розганяв з гілок усіх котів, як усього лиш дві ворони можуть подужати дорослого пса. А ще ви дізнаєтесь, як хижий окунь сам себе перехитрив; прочитаєте розповідь про мисливського собаку Джана, який із відданості своєму господареві перевершив сам себе, пірнаючи у воді за рибою, чого собаки ніколи не роблять.

 

Олесь Донченко (1902 – 1954)

Олесь Донченко займає почесне місце в українській дитячій літературі. Молодий, окрилений першими успіхами письменник пише дуже багато: ліричні вірші, поеми, казки, віршовані оповідання для дітей, п’єси, повісті, оповідання для дорослих.

Значне місце в творчості О.Донченка кінця двадцятих років займає дитяча тематика. В перший раз письменник звернувся до неї випадково, працюючи у відділі дитячої літератури Державного видавництва України. Поштовхом до цього був брак сучасних творів для дошкільнят і школярів.І ось Олесь Васильович написав свої чудові казки – вірші «Південь у звіринці», «Страхопуд» та інші. Першим прозовим твором Донченка для дітей була повість «Веселі кролі», що вийшла в 1932 році.

Коло тем широке. Його фантазія сягає і в найпотаємніші закутки дитячої душі, і в морські глибини, в тайгові натрі Сахаліну і в країни Західної Європи, заглиблюється в складні обставини життя безпритульних дітей і ширяє над золото пшеничними полями України. Все більше і більше цікавиться він життям школи і школярів.

Найкращими довоєнними творами Донченка, без сумніву, є три повісті – «Школа над морем» (1937 р.), «Лукія» (1939 р.) і «Карафуто» (1940 р.). Вони своїм ідейним змістом і художньою майстерністю. Пригодницький сюжет повістей, Тема дружби і виховання дітей, тема школи у повістях. Проблема подвигу у повісті “Школа над морем” – розповідь про віковічний потяг дітей до пригод, загадковості, випробувань.

Письменника дуже хвилювала доля скривджених війною дітей. Він відвідував дитячі будинки, школи, допомагав сиротам. Тож не випадково головними героями його післявоєнних оповідань і повістей стають переважно діти. Часто вони ж підказували йому теми його майбутніх творів. Одним з таких творів стала «Лісничиха», повість, яка по праву входить до тих творів української дитячої літератури, які складають її золотий фонд. Повість вийшла зразу по війні, у 1947 році. Вона пробуджувала в серцях найкращі почуття: людяності, дружби, взаємоповаги, любові до Батьківщини, віри у кращу долю.

У творах Олеся Донченка діти вчаться і обов’язково займаються суспільною корисною працею. „Праця – основа життя”, - робить висновок молода людина, читаючи їх, адже праця і виховує, і навчає.

 

Наталя Забіла (1903 – 1985)

Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Не випадково Валентин Бичко назвав її творчість «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою».

Поетеса широко відома як перекладач і популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. Н.Забіла – перекладач, критик дитячої літератури та публіцист. Крім того, Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для другого класу (1933) і «Читанка» для третього класу (1939).

Забіла вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з'їздах і нарадах із питань дитячої літератури як критик і літературознавець.

Улюблена малятами віршована казка «Пригоди автобуса» була надрукована 1928 року. Видавши в цьому ж році віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. Твори для дітей стають її покликанням, її щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх.

Одним з найкращих творів Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка» (1934). Ця невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповіданнячок, об'єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. З того часу письменниця створила понад 150 збірок та окремих книжок, майже всі вони виходили у видавництві «Веселка». Вибрані твори Наталі Забіли в чотирьох томах «Веселка» випускала двічі.

“Весела абетка” – енциклопедія для маленьких читачів. Драматичні твори Н.Забіли (фантастична п’єса ”Перший крок” – 1968, драматична поема “Троянові діти” – 1971). Використання історичних фактів, легенд про засновників Києва у поемі “Троянові діти”.

Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п'єсі-фантазії «Перший крок» (1968) та у драматичній поемі «Троянові діти», яка є поетичним переказом «Слова про Ігорів похід», присвятивши її 1500-річчю заснування Києва. 1972 року ці твори відзначено літературною премією імені Лесі Українки (стала першим лауреатом цієї премії).

За час своєї літературної діяльності Наталя Забіла видала близько 200 книжок, переважно для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем» (1949), «Веселим малюкам» (1959), «У широкий світ» (1960), «Оповідання, казки, повісті» (1962), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ» (1977, 1982), а також «Вибрані твори» в чотирьох томах (1984).

Тематика дитячих творів Наталі Забіли дуже різноманітна. Це тематичні цикли про природу ("Проліски", "Казки лісової кринички", "Навесні та влітку", "Восени та взимку", "Дванадцять місяців"), мініатюри про побут і пригоди дітей удома і в школі, у дитсадку і на прогулянці. Це справжня "материнська книга", яка весело й цікаво розповідає про світ речей і природу, вчить правил поведінки й подає певні моральні уявлення, образно, наочно й тактовно розповідаючи, "що таке добре й що таке погано".

Наталя Забіла - вроджена казкарка. З багатющої скарбниці української народної творчості беруть свої витоки її казки, де вона без голої дидактики вчить дітей бути добрими, справедливими, мужніми, любити все суще на Землі. Відомі фольклорні сюжети набувають в її інтерпретації нових акцентів, що якнайбільше відповідають світосприйманню дітей. Письменниця твердо обстоює право на "щасливий кінець", виходячи з несхитного переконання, що дитячу психіку дуже легко поранити. Смуток, безвихідь, загибель героя можуть завдати дитині глибокої моральної травми. Письменниця у своїй творчості керується саме такими поглядами, враховуючи радісне сприйняття життя дитиною, її бажання, щоб добро завжди перемагало зло, щоб кожна, навіть найдраматичніша, історія мала щасливий фінал.

Вірш „Весела абетка” (Додаток 2)

 

Оксана Іваненко (1905 – 1997)

 

Письменниця Оксана Дмитрівна Іваненко — автор багатьох книжок: літературних казок, реалістичних оповідань і повістей, творець біографічних романів про життя і творчість класиків української літератури. Жанрова розмаїтість творчості письменниці (казки, оповідання, нариси, повісті, романи, кіносценарії, спогади).

Щира дружба на все життя пов’язувала з поетесою Наталею Забілою. У інституті Оксана вчилася на відділенні соціально-правової охорони неповнолітніх. Спрага знання життя привели її на роботу у колонію для неповнолітніх правопорушників, якою керував добрий знайомий її матері, згодом відомий педагог А.С. Макаренко. Оксана Іваненко стала прообразом Оксани Варської, поетеси і педагога з роману „Педагогічна поема” А.С. Макаренка. Оксана Дмитрівна вела чималу громадську роботу. Була членом Українського товариства дружби і культурних зв’язків з зарубіжними країнами, делегатом антифашистського конгресу жінок у Болгарії. Іваненко вважає, що саме поєднання педагогіки і захоплення літературою зробило її письменницею.

1925 року у журналі „Червоні квіти” (нині „Однокласник”) було надруковано перше оповідання Оксани Іваненко „До царя”, а 1930 року вийшов перший збірничок її оповідань „Майка та жабка”, 1931 року — збірник „Ми ще невеличкі”. Потім

Іваненко керувала секцією дитячої літератури при інституті, була редактором у видавництві, а також редактором журналу для дошкільнят „Тук-тук”. У той час не обійшлося без боротьби за дитячу літературу. Тоді частина педагогів вважала, що казки „шкідливі” для радянських дітей. Справжні талановиті літератори вступили у двобій з такими поглядами. Оксана Дмитрівна відстоювала жанр казки, спираючись у своїх переконаннях на педагогіку українських народних казок, світових казкарів — Андерсена, братів Грімм.

1933 року з’явилася перша казка О. Іваненко „Сандалики, повна скорість!”. Згодом були написані нові казки: „Чудесна квітка”, „Казка про веселу Аль”, „Три бажання”. Невдовзі були написані перші „Лісові казки”. Усі казки письменниці позначені певною „науковою фантастичністю”. Вона стала засновником сучасної української літературної природознавчої казки. „Пишучи казку, розповідає Оксана Іваненко, — я перевтілювалась абсолютно, жила мріями моїх героїв: пташок, комах, кисличок, берізки, верби. Я вже не могла думати про щось інше”.

Якось Оксана Дмитрівна відвідала дитячий будинок. Те, що вона побачила, приголомшило її. Це були сироти-діти з фашистських концентраційних таборів. Скупо, поволі розкривалися у їхніх розповідях долі. Так склалася повість „Рідні діти” (1951 р.). Крім казок, її цікавила історична тема, сучасність. 1947 року була видана патріотична повість-казка письменниці „Куди літав журавлик”. пізніше письменниця пише одні з своїх найкращих природознавчих казок „Цвітарінь” та „Про бджілку Медунку”.

У цілому казки письменниці умовно ділять на дві групи. Одні — фантастичні, що розповідають про незвичайні властивості людей, чарівний світ предметів. А другі про природу, рослин і тварин, живий і неживий світ.

Ще 1939 року О. Іваненко написала невелике оповідання з дитинства Т. Шевченка. З того часу думка розказати про усе життя Кобзаря не полишала письменницю. Її результатом стало видання 1961 року вагомого як для творчості письменниці, так і для дитячої літератури у цілому роману „Тарасові шляхи”. Цей твір перекладено багатьма мовами і видано у багатьох країнах світу.

Письменниця перекладала багато казок з російської, данської, французької, німецької мов. Особливо багато вона перекладала Г.Х. Андерсена. Написала про Г.К.Андерсена (оповідання “Черевички”, “Паличка казкаря”). Переклади О.Іваненко з російської – творів В.Короленка, Д.Маміна-Сибіряка, Л.Толстого, П.Бажова, А.Гайдара, М.Пришвіна, В.Біанкі; з датської – казок Г.К.Андерсена; з німецької – казок братів Грімм.

Микола Трублаїні (1907 – 1941)

Серед митців української літератури 30-х рр. ХХ ст. Микола Петрович Трублаїні займає чільне місце, перш за все як зачинатель української пригодницької прози. Основними чинниками, які вплинули на зміст творів письменника, на його творчу манеру письма можна назвати насамперед уяву художника та його любов до мандрівок. Другим чинником, який спонукав письменника до роботи у пригодницькому жанрі, була недостатня кількість художніх творів на цю тематику та його прагнення заповнити цю «нішу» власними творами.

М.Трублаїні – глибокий знавець Півночі. Слід зауважити, що мандри захоплювали Миколу Трублаїні, а освоєння Півночі стало для письменника своєрідним шансом «знайти себе» і свого нового героя – романтичного, здатного на неординарні вчинки, спроможного пройти через низку випробувань. Отже, Північ виявилась найсуворішим випробуванням моральних якостей, закладених у людині, не тільки для персонажів оповідань, а й для самого автора.

Оповідання північного циклу письменника за тематикою можна поділити на дві групи:

· Перша група читачів із життям народів Півночі(«Погонич блакитного кита», «Вовки гоняться за оленями», «Волохан», «Малий посланець», «Крила рожевої чайки».

· Друга група розповідає про події, що відбуваються з персонажами під час подорожей Арктикою («Морем плив тюлень», «Володька Рибалка», «Оповідання боцмана», «Берег невідомого острова» «З півночі летів ураган», «Хатина на кризі»). Відтворення життя і побуту народів Далекої Півночі і Арктики в північних оповіданнях, “Крила рожевої чайки”, “Хатина на кризі” та повісті “Лахтак” (1935). Образи вольових та сміливих людей. Пригодницькі сюжети повістей і оповідань “Шхуна “Колумб” (1938 – 1940), “Берег невідомого острова”, “Мандрівники” (1938). Оповідання та казки для юних читачів “Волохан”, “Пустуни на пароплаві”, “Про дівчинку Наталочку та сріблясту рибку”, “Мандри Закомарика”(1940).

Юрій Збанацький (1914-1994)

В історію української дитячої літератури Юрій Збанацький увійшов як літописець партизанської героїки, життя дітей і молоді, як майстер шкільної повісті, чудовий знавець дитячої психології, учитель, письменник.

Тема героїзму українського народу у роки Великої Вітчизняної війни (повість “Таємниця Соколиного бору” – 1948, “Лісова красуня” – 1955, “Між добрими людьми” – 1955). Пригодницький характер сюжетів та психологізм оповідань для молодших школярів (збірки “Крилатий гонець” – 1953, “Ласунка” – 1957, “Гвардії Савочка” – 1968). Оповідання та казки про тварин і природу (“Дике козеня”, “Розумний шпак”, “Чого сміялися рибки”, “Дикун”, “Лелеки”).

Шкільна проблематика у творчості Ю.Збанацького. Зображення поведінки, характеру, почуттів дитини, динамічність сюжету, лаконічність мови повістей “Літо в Соколиному бору” (1953), “Курячий бог” (1966), “Морська чайка” (1959).

Мотив втечі у повісті “Курячий бог”. “Романи виховання” – “Малиновий дзвін” (1958), “Хвилі” (1967), “Кують зозулі” (1975). Тема становлення майбутнього громадянина у романах.

Тріумфальним входженням у велику літературу була його світла й захоплююча повість «Таємниця Соколиного бору», що стала етапним твором в українській післявоєнній дитячій літературі. Не перебільшуючи ролі дітей у Великій Вітчизняній війні, письменник змалював у повісті єдність думок і вчинків дорослих і малих, героїзм дітвори в боротьбі з гітлерівськими загарбниками. Усе сповнене реаліями дитячого світу. Пишучи правду про війну, він показує її, передусім через сприймання юних героїв.

Ведучи мову від першої особи, ніби передає пережите і побачене, а разом з тим — віддає шану тим товаришам, які були поруч, загинули в боях; тим звірятам і пташатам, які рятували від голоду, дарували позитивні емоції у тяжкий воєнний час. Спостережливість та захоплення природою відчитуємо у оповіданнях «Ласунка», «Розумний шпак», «Єдиний вартовий». Автор допомагає маленьким читачам осягнути істини буття: не можна руйнувати гніздо птаха; потрібно подбати про тих, кого приручаємо; не можна кривдити нікого. Приховане повчання звучить у «Казці про братика і сестричку».

 

Іван Багмут (1903 – 1975)

Науково-художні твори письменника (“Подорож до Небесних гір” –1930, “Преріями та джунглями Біробіджана” – 1931, “Карелія” – 1933). Розвиток жанру подорожнього нарису у перший період творчості І.Багмута.

Після війни Іван Багмут працював переважно в галузі дитячої літератури. Оповідання для молодших школярів “Шматок пирога” (1957), “Злидні” (1958), “Тихий”; повісті для підлітків та юнацтва “Щасливий день суворовця Криничного” (1948), “Блакитне плесо” (1959). “Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим” (1964), “Життєпис слухняного хлопця” (1968).

Герої цієї повісті Івана Багмута – неповторні людські індивідуальності, яким властива спільна риса – відданість, героїчність, готовність на подвиг в ім’я народу, в ім’я торжества його ідеалів. Героїчність особи органічно поєднується з простою, життєвою невимушеністю проявів почуттів і дій, з тим, що є характерною особливістю народного, художнього світосприймання. Справа, у високому патріотизмі підлітків, у їх відданості, у їх безмежній любові до своєї країни, свободу якої вони захищали, гинули від ворожих куль на полях битви, тому що на фронті немає поступок на вік, отож для дочок та синів полків їх теж не було.

З кінця 50-х письменники намагаються говорити з дітьми про вічні категорії (Добро, Зло, Життя, Смерть, Любов), про загальнолюдські проблеми. Особливо це вдавалося через казку, через фантазію, застосовуючи метафору, гумор тощо. Серед таких письменників був і Багмут, який в міру своєї парадигми цінностей, створював літературні образи.

Серед оригінальних творів І. Багмута початку нової доби була повість-казка «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим» (1964).

 

Валентин Бичко (1912-1994)

Український поет, драматург, автор творів для дітей, перекладач з литовської літератури.

До кращих зразків фантастично-пригодницьких казок в українській літературі належать твори поета: «Ключі», «Казка про мрію», «В темнім лісі». Написана казка афористично. «В темнім лісі» - казка жартівливого плану. Важливим гуманістичним змістом сповнені й казка

«Чому всі сміялись», і сюжетна поема «Казка про мрію».

Дитячі збірки: Сонце над головами, 1935; Веселі школярі, 1941; Веселка, 1946; Вогнище, 1949; Розмова, 1955; Сонечко і Хмаринка, 1957; Лісова перепустка, 1971; Поеми та казки, 1973, Побратими, 1981.

Перекладав твори з російської літератури (Маяковський, Маршак, Михалков), але найбільше потрудився <