Огляд літератури для дітей ІІІ періоду

 

Духовне оновлення країни, якісні зміни у сфері мистецтва, науки й літератури розпочалися в 60-х роках - період так званої «відлиги». Спроба відновити демократичні форми суспільного життя спричинила появу в літературі письменників-«шістдесятників», що певною мірою позначилось і на дитячій літературі.

Письменники старшої генерації намагаються наново перечитати історію, роблять рішучі спроби повернути історичну пам'ять, національну самосвідомість і гідність народу. Про пошуки нових художніх форм, жанрів і тематики, нових гуманістичних ідеалів, про наміри розірвати застарілі літературні канони заявили на початку 60-х років Ліна Костенко, Д. Павличко, В. Симоненко, Б. Олійник, І. Драч, М. Вінграновський, Є. Гуцало.

Прозвучала співдоповідь Н.Забіли “Про літературу для дітей та юнацтва” на ІУ з’їзді письменників УРСР (1959). Відбувся Міжнародний симпозіум з дитячої літератури у Празі (1964). Активізується розвиток критики дитячої літератури: видання альманаху “Весняні обрії”, літературно-критичного збірника (з 1976 року щорічника “Література. Діти. Час”). Створюється видавництво дитячої літератури “Веселка” (1956). Встановлюється премія імені Лесі Українки за кращі твори для дітей та юнацтва (з 1971).

Традиційні та нові теми і жанри в українській дитячій літературі: тема дитинства, твори про школу, розвиток жанру “шкільної повісті” (романи Ю.Збанацького, О.Гончара; повісті В.Кави, В.Близнеця, В. Нестайка, Я.Стельмаха, А.Костецького та інших); тема науки, космонавтики (твори В.Бичка, П.Загребельного); віршовані казки В.Симоненка, літературні казки В.Бичка, М.Письменної, Б.Чалого); тема історичного минулого (переспів народних дум – “Козак Голота” М.Пригари; В.Малика казки-легенди – “Микита Кожум’яка”); тема подвигу у роки Великої Вітчизняної війни (серія “Юні герої” у видавництві “Веселка” видається з 1966 року; повісті і оповідання В.Близнеця, В.Кави, Г.Тютюнника та інших); твори, в яких створювався образ підлітка (Г.Тютюнника “Климко”, “Облога”; Ю.Збанацького “Кують зозулі”, “Сіроманець” і “Первінка” М.Вінграновського, “Звук павутинки”, “Женя і Синько” В.Близнеця, “Будь обережна, Марійко!” В.Кави тощо); тема боротьби за мир (книга “Вогненні барви” – 1978; твори Є.Гуцала, Г.Тютюнника, В.Близнеця); тема природи (твори Є.Гуцала, Г.Тютюнника).

Поезія для дітей М.Пригари, М.Сингаївського, М.Познанської.

Гумористичні та сатиричні віршовані оповідання Д.Білоуса, В.Ладижця.

П’єси В.Нестайка (“Робінзон Кукурузо”, “Вітька Магеллан”), Я.Стельмаха і драматичні поеми П.Воронька, Н.Забіли, А.Шияна, Б.Чалого.

Науково-популярна література для дітей (“Билиці з дивокраю” П.Ловецького, “Земля і небо” О.Волкова, “Золоті сторінки кіно” Б.Крижанівського).

Українська дитяча література на сучасному етапі

 

Особливості сучасної української літератури: різноманітність жанрів у сучасній літературі, повернення творів письменників, раніше заборонених, включення в літературу творів письменників діаспори (Б.Чіп). Твори А.П.Висоцького, А.Костецького, М.Вінграновського, В.Нестайка, Я.Стельмаха, А.Давидова для дітей.

Сучасна літературна казка та казкова повість (П.Воронько, Ю.Ярмиш, Я.Стельмах, Б.Чалий, В.Нестайко).

Твори пригодницького характеру, науково-фантастичні, детективні (драматичні детективи В.Нестайка), історичні твори (В.Малика).

Драматичні твори для дітей та юнацтва В.Нестайка, Ю.Чеповецького, Я.Стельмаха.

Сучасна українська критика дитячої літератури (статті В.Бичка про традиції і новаторство в казках П.Тичини, поезії П.Воронька для дітей, “Юним друзям моїм”, “Критерій – вимогливість”, “Епоха, діти, література”, літературний портрет Н.Забіли; статті Ю.Ярмиша).

Тематика творів для дітей. Тема охорони природи в оповіданнях “Хто ти?”, “Запах кропу”, “Олень Август”, “Лось” Євгена Гуцала та “Лідер” Леоніда Смілянського. Екологічні проблеми у творах Володимира Бровченка “Два хлопчики”, “Бесіди з внучкою про хліб” та Анатолія Давидова “Рятували Конотоп”.

 

Степан Васильченко (1879-1932)

 

«У когорті майстрів української класичної новелістики Степан Васильченко, — пише Олесь Гончар, — посідає чільне місце.... Чим же приваблює нас творчість цього письменника?.. Гадаю, що проза Степана Васильченка знаходить шлях до сердець читачів передовсім тому, що вона правдива й поетична, зігріта почуттям поваги до людської особистості».

Літературознавці вважають, що саме народна етика стала для Васильченка критерієм вибору естетичних принципів, орієнтиром між існуючими літературними традиціями, утвердженими Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним та новаторськими шуканнями Коцюбинського, Стефаника, Кобилянської. Цим пояснюється те місце, яке посів С. Васильченко між «старою» та «новою» школами прозаїків. Зі «старою» його єднала тематика та стилістична причетність до оновленої оповідної традиції, а з «новою» — поглиблення психологізму.

Основні герої творів Васильченка — селяни, їхні діти, вчителі. Автор орієнтувався на народного читача. «Тонкі прийоми я ніс у маси. Для тонкої літератури брав персонажі і теми у тій самій масі... Я працюю над стилем. Над мовою, яку хочу оживити...» — так формулює письменник своє творче кредо. Васильченко часто поетизує та підносить наївне, дитяче, безпосереднє. По-новому підходить Васильченко до теми талантів з народу («На хуторі», «На розкоші», «У панів», «Широкий шлях», «Талант»). Вірячи в потужну потенційну здатність людини села до саморозвитку, письменник зображував своїх героїв переважно в моменти душевного зльоту. Художньо виписуючи позитивні характери, Васильченко мав на меті повернути своїх читачів до самих себе, побачити краще у своїх звичаях, манерах поведінки, прислухатися до чарівної мови. І це теж було нове слово в тогочасній літературі.

Проблема виховання нової людини значною мірою зумовила звернення Васильченка до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів. Глибоке розуміння психології дитини дало змогу Васильченку показати у своїх творах цікавий, поетичний духовний світ дитини. Не можна без хвилювання читати психологічні етюди письменника “Дощ”, “Дома”, “Волошки”, “Петруня”, оповідання “Роман”, “Увечері”, “Свекор”, “Басурмен” та ін. Оптимізм Васильченка з особливою виразністю виявився в одному з найкращих його творів, присвячених дітям, — “Циганка”.

Павло Тичина (1891 – 1967)

 

Картини рідної пригоди у поезіях (“А я у гай ходила”, “Хор лісових дзвіночків”, “Гаї шумлять”, “Лідка”, “Вийшла мати з дітьми в поле”). Розглядаючи творчість Павла Тичини, хочемо звернути увагу на пейзажну лірику поета. Його вірші "А я у гай ходила", "Гаї шумлять", "Квітчастий луг", "Арфами, арфами" зачаровують весняною свіжістю, легкокрилою радістю, молодечим завзяттям. "Усе в нього (Тичини) співає і звучить, - писав про творчість поета критик О. Білецький, - земля - орган, співає стежка в городі, і весь город - суцільний зелений гімн, ріка тремтить, як музика..."

Читаючи поезію "Гаї шумлять", чуєш звуки замріяних гаїв, шепіт трав, тихий шерех листя:

Гаї шумлять -

Я слухаю.

Хмарки біжать -

Милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй

так весело.

"Тичина - останній з наших поетів, хто серед руїни, в яку оберталися добрі людські почування, беріг, наче заповітну святиню, образ неба, образ землі, від нього освітленої і освяченої", - писав Василь Барка. Справді, поета зачаровують звуки, рухи, гармонійно злагоджені й прекрасні. А оспівані в віршах картини природи допомагають читачам зберегти почуття піднесеності, доброго настрою, закоханості у рідний край.

Багато казкового в тичининській “Думі про Трьох Вітрів” (1917). 1922 роком датовано вірш-казку “Ми кажемо...”. Приблизно тоді ж поет створює повні казкових елементів інсценізації “Осінь” (за своїм однойменним віршем) і “Журавель” (за народною дитячою піснею). 1923 року з-під пера поета з’явилася казка “Івасик-Телесик”, 1924 — “Кожум’яка” (не для дітей) і “Дударик”. Використання фольклорних мотивів, багатство фантастики, оригінальність казок.

Незадовго перед смертю поет ще раз повернувся до казки “Івасик-Телесик” (1965), створивши нову її редакцію — як лібрето до однойменного дитячого балету композитора Н. М. Скорульської. “Івасик-Телесик” навчає дітей не тільки орієнтуватися в загальнолюдських цінностях, розрізняти добро і зло та знаходити вихід зі скрутних життєвих ситуацій, але й шанувати батьків, а отже — давні традиції, принципи споконвічної народної етики, моралі. Твір Павла Тичини водночас є ніби місточком між минулим і сучасним. Таким чином, проникаючи в глибини дитячої психіки, казка природним шляхом, прищеплює почуття національної належності та патріотизму.

 

Максим Рильський (1895 – 1964)

Поет, учений, громадський діяч. Педагогічний досвід поета.

Основний настрій лірики М. Рильського... визначається почуттям радості, що переповнює людину, юнацькою закоханістю в "нову весну людства", в якій так високо піднесено ім'я людини.

Ліричний герой книги − мрійник, повсякчасно сумний, мучений, насамперед, коханням. Його лякає життя, страхає ніч, мучать жахливі сновиддя.

Збірки “День ясний” (1948), “Урожай” (1950), “Квіти друзям” (1954), “Вірші” (1954), “Вам, щасливі діти”” (1975, посмертна). Твори про дитинство, школу, про природу (“Веснянки”, “Пісня про ялинку”, “Білі мухи”, “Дощ”, “Шпаки”, “Літо”, “Весна”, “Школярці”). Тема Великої Вітчизняної війни, боротьби за мир у творах “Мати”, “Колискова”, “Хлопчик”, “За мир”, “За дітей”.

Роботу над поетичними перекладами М. Рильський ставить не нижче вiд оригiнальної творчостi. Це не тiльки змагання поета однiєї нацiональностi з поетом iншої, це також наполеглива боротьба з матерiалом рiдної мови, створення нових мовних, отже, i iдейних цiнностей. Саме цi риси i характеризують Рильського як перекладача слов'янських поетiв − Пушкiна, Мiцкевича, Словацького, Некрасова, генiальної поеми, створеної Київською Руссю, "Слово о полку Iгоревiм" i сербських епiчних пiсень, французьких поетiв − Буало, Корнеля, Расiна, Мольера, Вольтера, Гюго. Робота над перекладом "Пана Тадеуша" була для Рильського прекрасною школою поетичної майстерностi, де йому доводилося бути i мовознавцем, i iсториком лiтератури.

В. Сосюра (1898 -1965)

Становлення Сосюри як поета - збірки віршів «Поезії» (1921), «Червона зима» (1922). Серед молоді його вірші здобувають надзвичайну популярність, адже багато молодих ніби впізнавали перипетії своєї долі, у які потрапляв ліричний герой Сосюри. Приваблювали й щирість, емоційність ліричних поезій. Емоційний стан поета відлунюється у віршах, де описано пори року: „Зима”, „Літо”, „Осінь”, „Люблю весну”.

Книжки Сосюри виходили одна за одною: «1871 рік» (1923), «Залізниця» (1924), «Сьогодні» (1925), «Юнь» (1927), «Коли зацвітуть акації» (1928), «Серце» (1931) та інші. Поетичні збірки «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942), поема «Мій син» (1944) відбивають дух воєнного часу. Високим патріотичним пафосом наснажено поезію «Любіть Україну» (1944). За цей твір Сосюрі довелося пізніше витримати вал брутальних наскоків, інспірованих кремлівською верхівкою і роздмуханих.

Андрій Малишко (1912-1970)

Поета називають «солов’їним серцем України» за його невмирущі пісні, які живуть у народі й сьогодні. Він мав великий народний дар і рідкісне відчуття естетичної природи слова. Малишко витворив чудову інтимну й пейзажну лірику, насичену яскравими метафорами й образами. Кордоцентризм — найхарактерніша її ознака. Латинське cor, cordis означає серце, тобто основою людських думок і почуттів є серце, душа, настрій, почуття. В ліриці Малишка, як це помітив Д.Павличко, образ серця наскрізний. Його чуттєві компоненти такі: любов до матері, родини, народу України, її пісні й краси, інших ознак духовності.

У фольклорі і в літературі десятки разів зображувалася земля як мати. Малишко новою ідеєю і, звісно, новими словесними засобами ніби прочищає давню метафору і надає їй нового змісту і робить одразу сприйнятними для найширших народних мас.

"Колискова - це душа, яка ходить навшпиньках" (М.Сингаївський). Ніжні слова, хвилювання за синову долю, найщиріші побажання матері характеризують "Колискову". (Додаток 1)

Петро Панч (1891-1978)

Справжнє прізвище письменника - Петро Йосипович Панченко. Новеліст, повістяр і романіст, автор казок для дітей.

Творчість для дітей – окрема сторінка в доробку письменника. Ще 1922 року написав невеличкий етюд “Свистуни”, а в 1924 році в журналі “Червоні квіти” з’явилося оповідання “Портрет”. У 30-х роках побачили світ дитячі книжки “Гиля, гуси”, “Вовчий хвіст” (1934), “Будемо літати” (1935). Пізніше – “Гарні хлопці” (1959), “Для вас і про вас” (1965) та ін. Остання книга Петра Панча – збірка статей та етюдів-спогадів “Відлітають журавлі” вийшла 1973 року. «Любові до літератури треба привчати людину змалечку, література повинна входити в сві­домість разом зі словом і піснею матері»,— згадував слова Петра Панча Ю. Збанацький.

Ось автобіографічне оповідання «Три копійки». Воно приваблює ліризмом спогадів про дитинство, тонким розумінням дитячої психології. У центрі більшості оповідань — вірний чотириногий друг людини — собака. Твори про тварин мають повчальне, виховне спрямування, проте цікаві вони і як тонкі спостереження автора над поведінкою тварин (наприклад, оповідання «Брус»).

Письменники, яким дове­лось зустрічатись з Петром Панчем, неодноразово зга­дували, з якою серйозністю і вимог­ливістю ставився він до дитячої літератури. Петро Йоси­пович говорив, що, тільки працюючи над дитячими тво­рами, він вперше з великою гостротою відчув надзви­чайну відповідальність за кожну фразу.

Письменник поважав в дітях не тільки людей май­бутнього, але й бачив у кожній дитині частку суспіль­ства сьогоднішнього. Одна з таких справ, на його думку,— берег­ти історичну пам'ять народу. Петро Йосипович радив дітям записувати «з уст старих, бувалих людей розпові­ді про своє село, район, місто, про історію краю, сього­днішні славні діла...»

Остап Вишня (1889-1956)

Лагідна усмішка, мудрі очі — це портрет представника української сатирично-гумористичної літератури Остапа Вишні (Павла Михайловича Губенка). Свій народ, свою землю любив Павло Михайлович над усе. Можливо, звідси і бере початок лірично - гумористичний струмінь його спадщини.

Гумореска "Моя автобіографія" вводить нас у світ дитинства письменника. Скільки тепла і любові до рідних людей, до вчителів, до батьків передає нам автор в однойменному оповіданні. За легкістю розповіді і гумором уважний читач спостерігає злиденність життя селян, їх згорьовану працю і прагнення "вивести своїх дітей у люди". В оповіданнях "Як ми колись учились", "Ох і лікували нас" Остап Вишня розповідає про те, як дітей змалечку привчали працювати, як знахарством лікували.

Визначне місце у творчості письменника займають «Мисливські усмішки». У цих творах злилися воєдино дві грані творчого таланту митця — ліри­ка і гумор. Павло Михайлович ніколи не був мисливцем, але ходив на полювання з єдиною метою — помилуватися густими лісами, зеленими луками, запашними сінокосами, бездонно-чистими озерами.

Ні на хвилину не вщухав веселий дитячий регіт, коли він читав гуморески «Зенітку», «Дикий кабан, або вепр», «Як ми колись училися». Талановиті твори його перевидаються і читаються з непослабним інтересом. Така ж щаслива доля випала і його дитячим книжкам «Перший диктант», «Панська ялинка», «Великі ростіть».

„Коли б ви мене збудили вночі й раптом спитали: «А що найбільше у житті любив Остап Вишня?»,— я, не думаючи довго, відповів би: «Літературу, дітей і рідну природу» (Ф.Маківчук).

Майк Йогансен (1895-1937)

Михайло (Майк – вигадане письменником ім’я) Гервасійович Йогансен народився в сім’ї вчителя німецької мови та географії. Батько майбутнього письменника був німцем за походженням (чи нащадком швед­ського переселенця), а мати, Ганна, українкою з козацького роду Крамаревських. (Крамар – один із псевдонімів письменника).

Творча доля М. Г. Йогансена — поета, прозаїка, жур­наліста, перекладача, філолога — не була винятковою для доби духовного відродження в Україні у 20-ті роки. А проте особистістю він був колоритною.. Людина високої освіти, знавець мов.

З кінця 30-х років Йогансен почав писати оповідання для дітей: Майк Гервасійович Йогансен дуже любив бувати на природі. За вдачею був людиною уважною та спостережливою. Завжди звертав увагу на звички великих і малих тварин. Усе запам’ятовував, а потім описував їхню поведінку у оповіданнях для дітей: “Жабка”, “Кіт Чудило”,” “Собака Джек”, “Хитра качка”, “Старий вепр”, “Джан та інші оповідання”. Усі вони про природу, типову чи незвичну поведінку тварин, яку помітило гостре, спостережливе око письменника, коли ви їх читаєте, то дізнаєтесь як кота навчили собачих звичок, як собака навчився лазити по деревах і розганяв з гілок усіх котів, як усього лиш дві ворони можуть подужати дорослого пса. А ще ви дізнаєтесь, як хижий окунь сам себе перехитрив; прочитаєте розповідь про мисливського собаку Джана, який із відданості своєму господареві перевершив сам себе, пірнаючи у воді за рибою, чого собаки ніколи не роблять.