Тема 2.5. Література для дітей кінця 19 – початку 20 ст.

Зміст

1. Місце і роль Івана Франка в розвитку дитячої української літератури.

2. Творчість Михайла Коцюбинського для дітей.

3. Борис Грінченко – письменник і педагог.

4. Твори для дітей Володимира Винниченка.

Ключові слова: теорія і критика дитячої літератури, казка, оповідання, імпресіонізм, пейзаж, художня деталь, новела.

Цілі та завдання вивчення розділу

Успішне вивчення розділу дає можливість розширити знання про літературний процес в Україні кінця 19 – початку 20ст.; з’ясувати значення творчості Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Володимира Винниченка в розвитку дитячої української літератури в Україні; визначити жанрову, стильову приналежність, художні особливості їх творів для дітей.

Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.6.

При вивченні пункту 1 зверніть увагу на роботи Івана Франка в галузі дитячої літератури теоретичного характеру (ст. „Байка про байку”, „Жінка-мати” тощо). Чому письменник називав свої казки байками? Що ви можете сказати про особливості збірки „Коли ще звіри говорили”? Якою постає школа з оповідань І.Франка?

Опрацьовуючи матеріал пункту 2, з’ясуйте особливості стильової манери Михайла Коцюбинського. Що ви можете сказати про роль пейзажу у творах письменника?

У процесі вивчення пункту 3 дайте відповіді на запитання: „Які педагогічні ідеї сповідував Б.Грінченко?”, „Яким постає вчитель в оповіданнях письменника?”, „Чому Б.Грінченко звернувся у своїх творах до шахтарської тематики?”

Вивчаючи пункт 4, згадайте біографічні відомості з життя В.Винниченка. Яку роль відіграв він у становленні УНР, яка подальша доля митця? З’ясуйте принцип побудови збірки „Намисто”. Що ви можете сказати про роль художньої деталі в дитячих оповіданнях письменника?

Прочитайте й законспектуйте

Іван Франко

(1856-1916)

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Галичині, що була колонією Австро-Угорщини, в родині коваля. Першою життєвою школою для майбутнього письменника стала батьківська кузня. 1862 року хлопця віддають до школи в сусіднє село Ясеницю Сільну. Згодом — навчання в німецькій школі при монастирі м. Дрогобича. По її закінченні І. Франко вступив до Дрогобицької гімназії. 1875 року І. Франко стає студентом філософського факультету Львівського університету, співпрацює в журналі “Друг”, публікує свої перші вірші та оповідання.

У 1877 році Франка було заарештовано за соцреалістичну пропаганду. Після звільнення з тюрми його вигнали з університету. Письменник зазнав арештів ще тричі (1880, 1889, 1890). 1887 року вийшла в світ перша збірка поезій “З вершин і низин”.

Освіту письменник завершує самостійно: 1891 року екстерном закінчив університет, 1893 — захистив докторську дисертацію, здобув звання доктора філософських наук. Він бере активну участь у громадському житті, виходять з друку збірки його поезій, оповідань, переклади з літератур народів світу, повісті, численні наукові й публіцистичні праці. Коло наукових інтересів І. Франка — філософія, історія, політична економія, етнографія, фольклористика. Помер письменник 28 травня 1916 року.

І. Франко написав цілий ряд оповідань, героями яких є сільські діти. Ці твори постали на основі його власних спогадів про дитинство, роки навчання в сільській і міській школах і мають автобіографічний характер. У них, за словами автора, відтворені картини виховання сільської дитини “від перших проблисків думання, а кінчаючи найвищими ступенями середньої школи”, формування її характеру, становлення особистості.

У літературній спадщині Івана Франка помітне місце посідають казки для дітей. Протягом багатьох років він був активним співробітником українського дитячого журналу “Дзвінок”, в якому опублікував цілий ряд казок, створених на основі відомих світових сюжетів. Письменник не просто переказує їх, а вводить деякі нові мотиви в стару основу, щоб скерувати увагу малих читачів та слухачів від казкових подій до живого життя, пробудити інтерес до реальних життєвих ситуацій, їхнього осмислення й розуміння.

Оригінальними є роздуми письменника з питань теорії дитячої літератури (статті “Женщина-мати”, “Байка про байку”, передмова до збірки казок “Коли ще звіри говорили”).

Дитячі оповідання письменника тематично об’єднані. Вони розкривають спосіб життя дітей, їх навчання в школі свого часу, окреслюють коло інтересів, настроїв, захоплень. На думку Гуменного М. та Гуменної В., обраний І. Франком жанр (оповідання) “найбільше сприяє змалюванню психології дитини, розкриттю яскравих незабутніх дитячих вражень” [3,62].

Світ селянської дитини з його труднощами, прикрощами, звичками, переживаннями й невеличкими радощами постає у “Грицевій шкільній науці”. Гриць — щирий, довірливий, наївний хлопчик. “Він, як звичайно, встав рано, поснідав, поплакав трохи, почухався, взяв прут і, підскакуючи, погнав гуси з обори на пасовисько”, — так серед гусячої ватаги проходило життя дитини. Невдовзі воно змінилось — батько відвів Гриця до школи й наказав: “Справуйся добре, не пустуй, пана професора слухай”. Подія для обох була дуже урочистою, так що по дорозі до школи батько з сином не перемовились і словом. На щирість, простоту й безпосередність Гриця відразу реагує дитячий колектив. Хлопці глузують над ним, годують “Єрусалимом”; святковий настрій відразу був зіпсований добрячими різками. Щоденна бійка, безглузді методи навчання не пробудили в дитині інтересу до шкільної науки, перетворили її на переляканого, забитого “тумана вісімнадцятого”. Провчившись рік, “Гриць вертав додому якраз такий мудрий, яким був перед роком”, “Дулний гусак” миттю повторив те, що Гриць засвоював цілий рік. “Ця дещо фантастична сцена викриває не Гриця, а систему тодішньої освіти, так дотепно і в той час гостро висміяну І. Франком. Гриць — нормальна дитина, а, може, і здібніша від інших, але його людяне і щире єство вимагає такої ж людяності у поведінці, такої ж простоти і дохідливості у методах викладання, такої ж безпосередності у всьому, що ставало на його шляху. А бездушний, деспотичний учитель “привітав” його жорстокістю, знущанням, безглуздістю і єдиною вимогою папуго- чи гусакоподібно зазубрювати “абабагаламагу”. Цим приголомшили Гриця, розумово прибили і наклали моральну травму на довгі роки” [8,13].

Про сумний результат “навчання” Гриця промовисто свідчить передостанній абзац оповідання, що починається фразою: “Гриць був зламаний…”. Для галицького хлопчика почалося життя передчасно дорослої людини, повне злигоднів. На жаль, тодішня освіта не була доступною для сільських дітей, тому найбільшим щастям вони вважали повернення до гусей.

Психологічно переконливо змалював І. Франко переживання Мирона, який знайшов на шкільному подвір’ї олівець (оповідання “Олівець”). Для бідного сільського хлопчика це був справжній скарб. “Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снігу, бо відтак, ухопивши його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно світило, не викрало його з моєї руки”.

Хлопчик страждає від докорів сумління. Він умовляє себе, що олівець, напевно, загубив якийсь незнайомий пан, який приїздив до професора, “а може, він упав уночі з неба враз зо снігом? Адже ж бабуня казали, що не раз жаби падуть із неба, чому ж би й олівці не мали падати?” Однак дізнавшись, що він належить Степанові, його товаришу, не віддає відразу. Дитина була дуже налякана жорстокою поведінкою п’яного вчителя, який люто відлупцював Степана за те, що він загубив олівець. “…мені тоді, доразу прибитому страхом, жалем і стидом, було зовсім неможливо се зробити”.

Звичайний титул, яким “професор” іменував школярів, був “поросяча почеревино”, а лінійка, різка — єдині засоби навчання. Тому за таких умов діти часто ставали і фізичними, і духовними каліками.

У багатьох оповіданнях І. Франка ми зустрічаємося із хлопчиком Мироном — найулюбленішим персонажем письменника. Викликає симпатії читачів п’ятирічний герой оповідання “Малий Мирон”, який не вмів трафаретно мислити: “А вже найбільша біда Миронові з тим мисленням! Не вмів мислити та й годі. Що тільки, бувало, скаже, все якесь не таке, як треба”. Дитина замислюється над безліччю питань, відкриває для себе “чудовий світ навколишньої природи, власним розумом доходить до невеликих, часом наївних, але важливих для неї відкриттів. Яке ж майбутнє чекає цього розумного хлопчика? Чи зможуть розвинутись його природні здібності в умовах злиднями прибитого, забобонами затурканого села?” [1,14].

Письменник, на жаль, не може дати втішну відповідь на це запитання. Можливо, як і більшість його односельчан, Мирон стане забитим, темним селянином. Безрадісна доля чекає його і якщо він здобуде освіту та присвятить своє життя допомозі бідним людям. “Навістить він і стіни тюремні, і всякі нори муки та насилля людей над людьми, а скінчить тим, що або загине десь у бідності, самоті та опущенні на якійсь піддаший, або з тюремних стін винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу, або, стративши віру в святу, високу правду, почне заливати черв’яка горілкою, аж до цілковитої нестями. Бідний малий Мирон!”.

І. Франку належить теоретичне обґрунтування казки “Байка про байку” (1899). Письменник уважав казку про тварин найкращою “лектурою” для маленьких читачів, він наголошував на її етичному аспекті: “Говорячи ніби про звірів, вона одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати — та чого ви, братчики, смієтеся? Адже се не про бідних Баранів, Вовків та Ослів мова, а про вас самих з вашою глупотою, з вашим лінивством, з вашою захланністю, з усіма вашими звірячими примхами та забагами. Адже ж навмисне даю їм ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозуміли — не їх, а себе самих!” [9,18].

Низка казок доступна дошкільнятам. З давніх-давен дітям дуже близький казковий персонаж — Киця. Сюжет Франкової віршованої казочки “Киця” має трагедійну основу. Невідомо, чи киця пила сметанку, чи звинувачення даремні, а покарання незаслужені? Персонаж викликає співчуття до себе. Вдало дібрана зменшувальна лексика (киця, киценька, кицюня, зайчик, рибка, хвостик) створює атмосферу прихильності до киці.

Естетичним смакам дітей відповідає і гумористично забарвлена казка І. Франка “Ріпка” (інтерпретація народного варіанту). Персонажі Франкового тексту наділені іменами: “Був собі дід Андрушка, а в нього баба Марушка, а в баби дочечка Мінка…”. Автор подав свій текст у стилі ритмічної прози: “Пішли вони в город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку; торкають руками, упираються ногами, — промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень”. При цьому вдало використав звуконаслідування і порівняння.

Велика група казок про тварин об’єднана Іваном Франком у збірку “Коли ще звіри говорили” (1899). За основу цих творів письменник брав сюжети відомих казок народів світу — російських, німецьких, грецьких, індійських, сербських. Про роботу над ними Франко писав: “Кожну казку я перероблював основно, прибиваючи її до смаку, розуміння й окруження наших дітей і нашого народу”. Героями казок є хитра Лисичка, хижий Вовк, мудрий Їжак, дурний Осел та інші. Усі вони є носіями певних людських якостей, а самі твори є животворним джерелом етичного та естетичного збагачення маленьких читачів.

Питання для самоконтролю

1. Яке місце посідають казки в літературній спадщині І.Франка? Дайте загальну характеристику збірки ”Коли ще звіри гово-рили”.

2. Розкрийте суть теоретичного обґрунтування казки, зробленого І.Франком (”Байка про байку”).

3. Які проблеми піднімає письменник в оповіданнях на шкільну тематику?

4. Хто є найулюбленішим дитячим персонажем письменника? У яких творах він зустрічається? Схарактеризуйте його.

Література

1. Вишневська Н. Іван Франко і його твори для дітей // Фран-ко І. Грицева шкільна наука. — К., 1990.

2. Гмир І.С. Літературні казки І.Я. Франка (в 4 класі) // Укр. мова і л-ра в школі. — 1970. — №10. — С. 61—67.

3. Гуменний М., Гуменна В. До проблеми авторської особистості в дитячих оповіданнях І. Франка // Укр. мова і л ра в шк. — 2000. — №3. — С. 62—64.

4. Гуменний М., Гуменна В. Авторські характеристики і образна система І. Франка: (На мат-лі дитячих оповідань) // Укр. мова і літ. в шк. — 1999. — №2. — С. 34—37.

5. До 145-річчя від дня народження Івана Франка: [статті] // Укр. мова і л-ра в серед. шк., гімназіях, ліцеях та колегіу-мах. — 2000. — №6. — С. 4—207.

6. Луцишин О. Часпопростір оповідань Івана Франка про дітей // Укр. мова і літ-ра в серед. шк., гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2000. — №6. — С. 34—45.

7. Покодзіло М.І. Іван Франко в школі. — К., 1970.

8. Степанишин Б.І. Вивчення творчості І. Франка в школі. На допомогу вчителю. — К., 1971.

9. Франко І. Грицева шкільна наука. — К., 1990.

10. Франкова криниця. Вивчення І.Франка в школі. Посібник для вчителя / За ред. Л.М. Кіліченка. — К., 1991.

11. Хропко П. Світ дитини в автобіографічних оповіданнях Івана Франка // Література. Діти. Час. — К., 1981. — Вип. 6. — С. 111—120.

Прочитайте й законспектуйте

Михайло Коцюбинський

(1864-1913)

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 (5 за старим стилем) вересня 1864 року у Вінниці в родині дрібного урядовця. Навчався спочатку вдома, а восени 1875 року вступив відразу до третього класу початкової школи. Упродовж 1876-1880 рр. М. Коцюбинський навчався в Шаргородському духовному училищі. Переїхавши до Кам’янця-Подільського для продовження освіти, юнак зближається з революційно настроєною молоддю. У 1882 р. був заарештований. Після цього їде до Вінниці і заробляє там приватними уроками. Влітку 1890 року Михайло Коцюбинський виїжджає до Львова. Після одержання диплома народного вчителя працює репетитором у селі Лопатинці. Саме тут він розпочинає літературну діяльність. Його перші оповідання — “Харитя”, “Ялинка” — датовані 1891 р. Згодом письменник переїздить до Криму і влаштовується на посаду члена комісії, яка вела боротьбу зі шкідниками винограду на території Молдавії та Криму (1892-1897). З 1897 року він працює в житомирській газеті “Волинь”. У 1898 році М. Ко­цю­бинський оселяється на постійне проживання в Чернігові. 12 квітня 1913 року письменник помер.

В оповіданні “Ялинка” письменник намалював добрих працьовитих людей на тлі чарівної сільської природи. Головний герой — Василько — хлопчик з бідної селянської родини, він з нетерпінням чекає різдвяних свят. Проте батько змушений продати подаровану йому ялинку — найулюбленішу річ хлопчика, — щоб виручити за неї кошти. Письменник майстерно, з глибоким психологізмом зображує стан хлопчика під час рубання дерева: “Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалась несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалося, що вона от-от застогне”. Маленьке деревце стало одним із головних героїв оповідання. Воно лякається і тремтить, неначе людина, коли його починають рубати, радіє, коли бачить Василька і його батька. Досягти високої майстерності зображуваного письменнику вдається за допомогою художніх засобів — епітетів, метафор, порівнянь. М. Коцюбинський засобами художнього слова створює неперевершений образ природи, передає захоплення Василька її красою. Зимовий ліс спочатку полонить хлопчика, який заблукав, своєю чарівністю. Проте чим далі рухається хлопчина, тим більше змінюється його настрій — ним оволодіває жах. Настрій дитини передається також за допомогою майстерно виписаних письменником образів природи (ліс порівнюється М. Коцюбинським з чорною стіною, дуби із страховищами або мерцями, закутаними білим покривалом, що простягають до Василька свої руки).

Пригоди Василька врешті-решт закінчуються щасливо (він втікає од вовків, дістається до свого дядька, де його знаходять батьки. І Василько, і ялинка повертаються додому). За допомогою різних художніх прийомів письменникові вдалося передати глибину напруження, душевні переживання хлопця, яскраві картини природи.

Оповіданням М. Коцюбинського “Харитя” захоплювались сучасники письменника: “У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! Та як сказано? Чистою, як кринишна вода, народною мовою; яскравим, як соняшний промінь, малюнком; невеличкими, домірними нарисами, що розгортують перед очима велику — безмірно велику — картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тілько справжній художник може писати!” [4,377—388].

Автор втілив в образі маленької дівчинки свій ідеал дитини. Він наділив героїню привабливими рисами зовнішності (“русява, аж біла, голівка”, “личенько у неї смугляве”), багатим внутрішнім світом. Одухотворений характер персонажа саморозкривається за допомогою незначних динамічних штрихів, якими автор відтворює дію: “А Харитя й справді заходилася коло вечері. Змила в мисчині жменьку пшона, вкинула щіпку солі та зо дві чи зо три картоплини, налила в горщик води і приставила його до вогню. Любо було глянути на дрібненькі запечені на сонці рученята, що жваво бігали від одної роботи до другої. Великі сиві очі з-під чорних вій дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонілося, повні вуста розтулилися — вся увага її була звернена на роботу”. Використана М. Коцюбинським зменшувально-пестлива тропіка допомагає показові психологічної достовірності та душевної теплоти Хариті.

Найбільше вражає читачів щира любов дівчинки до матері. Заради неї вона ладна долати і біль, і страх, що охоплює Харитю на ниві. “Серп випав у Хариті з рук, лице скривилося з болю, на очі набігли сльози, і Харитя от-от заплакала б гірко, коли б не нагадала про свою бідну маму”.

Роботу над оповіданням “Маленький грішник” письменник завершив у лютому 1893 р. Дослідники вважають, що у творі зображено невеличкий епізод з життя вінницького передмістя, де в той час жив М. Коцюбинський [1,175—176]. Проте метою письменника було не стільки показати життя міської околиці, скільки заглибитись у душу головного героя оповідання — Дмитрика, який зазнає морального падіння, піддавшись спокусам вулиці. Основу сюжету твору становить трагедія маленького хлопчика.

Показові вдачі Дмитрика, його способу життя, соціального стану, слугує портретна характеристика: “На Дмитрикові була стара руда материна юпка з клаптиками вати, що висіли крізь дірки з пошарпаної одежини, довгі рукава теліпалися нижче рук, заважали йому. Русяву головку прикривав старенький картузик з одірваним козирком. Але, незважаючи на свої непишні шати, Дмитрик весело дививсь на світ божий здоровими сивими очима, весело підстрибував по людних вулицях”. Тут подана майже вся історія хлопчика. Не діставши належного виховання й освіти, оскільки Дмитрикова мати не мала ні грошей, ні часу, залишений напризволяще, він легко піддається поганому впливу вулиці. (Разом зі своїми “друзями” Гаврилком та Марійкою Дмитрик просить милостиню, віддає на розваги гроші, зароблені хворою матір’ю, краде у жебрака, каліки). За свої необдумані вчинки Дмитрик жорстоко покараний (хвора мати, не дочекавшись сина, помирає; хлопець попадає під кінські копита, в лікарню). Залишившись сиротою, дитина починає усвідомлювати свою провину: “Може, мамо їсти хотіли, як я купував козики … може, вони голодні й померли, не діждавшись хліба…”. Оповідання завершується оптимістично. Автор вірить, що з Дмитрика виросте порядна людина (“Добрі люди поможуть”, адже, “світ не без добрих людей”). Письменник не випадково називає героя маленьким грішником, адже герой, зважаючи на вік, природно прагне розваг, а всі його негативні вчинки — лише світ дитячої гри.

Перу М. Коцюбинського належать казки “Про двох цапків”, “Дві кізочки”, “Десять робітників”, “Івасик та Тарасик”, “Чого ж вони зраділи?..”. Написані вони були дітям письменника, про що згадувала його донька Ірина: “Ми уважно слухаємо про дурних, упертих цапків, які не хотіли поступитися один перед одним і загинули. Про Івасика і Тарасика. Про десять робітників-пальців, що допомагали працювати. Нас, дітей, дуже здивувала ця казочка. Ми ворушили своїми пальчиками і дивувались, що вони такі маленькі, але можуть бути помічниками у роботі. Розказував тато і про рибку, яку спіймали. Особливо шкода було рибку. Навіщо її замордували?! Це ж тато для нас, дітей, написав казки. І від того вони нам ще миліші, ще цікавіші” [8,103].

Питання для самоконтролю

1. Визначте риси творчої манери М.Коцюбинського.

2. Як письменнику вдається у своїх оповіданнях досягти високої майстерності зображуваного? Які художні засоби він найчастіше використовує?

3. Визначте принципи побудови образів дітей в малій прозі М.Коцюбинського.

Література

1. Кузнецов Ю.Б., Орлик П.І. Слідами феї Моргани. Вивчення творчості М. Коцюбинського в школі. — К., 1990.

2. Логвин Г. Михайло Коцюбинський в школі // Укр. мова і л-ра в шк. — 2002. — №2. — С. 20—23.

3. Майоров В.М. Твори М. Коцюбинського для дітей і про дітей // УМЛШ. — 1979. — №2. — С. 21—31.

4. Мирний П. Твори: у 5т. — К., 1955. — Т.5.

5. Неживий О.І. “...І безмірно широкої любові до людей” (Деякі думки щодо сучасного прочитання творчості М. Коцюбинського в школі) // УМЛШ. — 1990. — №5. — С. 47—50.

6. Пещак М.М. Мовно-художнє вираження людяності в оповіданні М. Коцюбинського “Харитя” // Культура слова. — К., 1990. — Вип. 38. — С. 33—36.

7. Пригодій С.М. У дитячому дивосвіті Марка Твена та Михайла Коцюбинського: Матеріали до уроку-зіс­тав­лення // Всесвіт. літ. в серед. навч. закладах України. — 1997. — №12. — С. 21—25.

8. Спогади про М. Коцюбинського. — К., 1962.

9. Ткаченко Н.С. “Ялинка” і “Ранок у лісі” М. Коцюбинського // УМЛШ. — 1970. — №10.

Прочитайте й законспектуйте

Борис Грінченко

(1863-1910)

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року в селі Вільховий Яр на Харківщині в збіднілій дворянській родині.

Малим хлопчиком він навчився грамоти. У шість років починає писати вірші. З одинадцяти років хлопця віддали до Харківського реального училища, але закінчити його не вдалося через ув’язнення за читання й розповсюдження забороненої літератури (1878). Після кількох місяців ув’язнення його відпускають під нагляд поліції. У 1881 р. Борис Грінченко складає іспити на звання народного вчителя і йде вчителювати на село. У 1884 р. письменник одружився. Упродовж 1887-1893 рр. вчителював у селі Олексіївка на Донбасі в приватній школі Христини Алчевської. Наприкінці 1893 р. Б. Грінченко залишає педагогічну роботу й оселяється в Чернігові, де з початку 1894 р. обіймає посаду ділового оціночної комісії губернського земства, а з 1898 р. — секретаря земської управи. У 1902 р. Борис Грінченко переселяється до Києва, за дорученням редакції журналу “Киевская старина” впорядковує словник української мови, який вийшов чотиритомним виданням у 1907-1909 роках.

Визначну роль відіграв Б. Грінченко у розвитку української фольклористики та етнографії. Упорядкований ним тритомник “Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседними с ней губерниях” (1895, 1897, 1899) є найкращим зібранням українського фольклору та етнографії дожовтневих часів.

1 жовтня 1908 року померла донька письменника Настя, згодом її крихітний син Воля; того ж року пішла з життя мати письменника. У вересні 1909 року Борис Грінченко разом з дружиною їде до Італії на лікування. 6 травня 1910 року в південному італійському місті Оспедалетті письменник помер.

Усі теми для оповідань про дітей письменник брав із життя. З великою задушевністю й теплотою розповідав про тяжку долю сільських дітей, для яких учитель, школа стають єдиною відрадою, світлим промінчиком у їхньому житті.

Саме про такого вчителя йдеться в оповіданні “Украла”. Василь Митрович змальований у творі психологом дитячої душі, він майстерно розв’язує напружену сцену, зумівши викликати в дітей жаль і співчуття до Олександри — дівчинки несміливої, пригніченої, майже завжди голодної. Письменник добре розумів психологію дитячого колективу, тому зміг майстерно змалювати його реакцію на вчинок головної героїні (Олександра вкрала у Пріськи хліб): “Бач, що вигадала — красти! Її треба прогнати з школи!” Учитель розумів, що засуджувати, карати Олександру за скоєний злочин не можна, адже дівчина дійсно була голодною: “У нас нема чого їсти… Батько нічого … не приносять з волості … усе пропивають … Ми їмо су… су… сухарі вже другий тиждень”. Тому Василь Митрович намагається пробудити у школярів співчуття до дівчинки, вчить їх добру, допомагати, захищати, завжди підтримувати одне одного в житті.

“Як повернувся він у клас, то з десяток рук простяглося до нього і в кожній руці була якась їжа.

— Нате! Дайте їй! Хай попоїсть!

Учитель глянув на дітей. Хлопці були ні в сих, ні в тих, дівчата деякі плакали. Він забрав усе, що діти надавали, і поніс Олександрі”.

Головна героїня оповідання “Дзвоник” — семирічна сільська дівчинка Наталя, напівсирота, батько якої — каліка, п’яниця. “Добрі люди” віддали Наталю до сирітського притулку губернського міста. Б. Грінченко показує, які зміни відбулися тут у житті дитини: “Дома вона голодувала часом, а як не голодувала, то наїдалася хліба та порожнього борщу з буряками, бо каша не щодня бувала; а тепер вона могла їсти добру смачну їжу щодня і скільки схотіла. Дома вона ходила в драній, латаній та задрипаній одежі, а тут була в неї одежа чистенька: влітку — легенька, взимку — тепленька, саме добре. Дома вона мерзла в обідраній нечупарній хаті, спала на голому полу, тільки в голови підмостивши поганеньку подушечку, а тут хати були великі, чисті, теплі, і спала вона на м’якому ліжку, засланому тоненькою ряднинкою”. Проте життя Наталі у “розкошах” притулку було дуже складним. Дитина почувалася тут самотньою, чужою. Розумна й лагідна дівчинка опинилася в оточенні байдужих і холодних вихователів, жорстоких однолітків, глузування яких травмували її психіку. Багато проблем у Наталі в притулку були пов’язані з навчанням на “панській” мові: “Вона її дуже погано розуміла, їй казано надіти іншу “юпку”, а вона не розбирала, що це говориться про спідницю, і вдягала пальто — ту юпку, що зверху вдягають; її посилано в “чулан”, а вона йшла навмання в якусь хату, бо не знала, що воно і де воно той “чулан”… (До речі, роль рідної мови у вихованні підростаючого покоління — одна з центральних проблем Б. Грінченка-педагога).

Тягарем для дівчинки став і шкільний дзвоник — символ казарменої системи: “Дзвоник будив її — вона вставала, кликав снідати — вона йшла, велів учитися — вона вчилася, випускав з класу після лекції і знову наказував сідати — вона слухалася. І так усе: сон, їжа, гулянки, наука — все дзвоник велів, промовляючи своїм гострим, ухові дошкульним голосом. Тепер у неї не було своєї волі — він усю забрав”. Борис Грінченко майстерно передав внутрішній стан Наталі. Дитячий притулок асоціюється в її уяві з тюрмою. Душевну трагедію дитини розкриває звертання до начальниці Олександри Петрівни про дозвіл втопитися у дворі в колодязі. “Причиною трагізму маленької дівчинки є жорстока антигуманна система виховання, усталена в дитячому будинку, повна байдужість до духовного світу вихованки, ігнорування індивідуального підходу до її особистості” [6,43].

Злободенні й болючі питання навчання й виховання дітей, роботи сільського народного вчителя порушені в оповіданні “Екзамен”. У цьому творі виявився яскравий сатиричний талант Б. Грінченка. З іронією і сарказмом змальовує письменник “члена учіліщного совєта” Куценка, який приїздить на село, щоб бути присутнім на екзамені в школі. Колишній волосний писар нині є важливою особою в повіті. Мета його “компетентної” перевірки — нагнати страху на кшталт: “Ну “дєті … обикновєнно, учітеся, потому, що наука … то єсть … потому, що без єї чєловєк тьомний”.

Про долю двох сиріт — Олесю й Михайлика — йдеться в оповіданні Б. Грінченка “Олеся”. Твір переносить читачів у часи боротьби українського народу з турецько-татарськими завойовниками. Дід Данило, який виховував дітей, часто розповідав їм про турецьку неволю, про хоробру боротьбу запорозьких козаків, про те, як знайшов їх після нападу татарів на село: “Прийшов ранок. Пішов я поміж трупами і знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав і плакав біля мертвої матері. Тут і батько твій був з порубаною головою… і твій тут батько й мати були, Олесю, мертві… А тебе вже я потім знайшов у лісі. Ти забігла якось туди…”. Глибоко в серце Олесі запали дідові слова, в яких сформульований провідний мотив твору: “Кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя”. Коли одного разу Олеся з Михайликом пішли до лісу збирати ягоди й побачили татар, дівчинка вирішила врятувати життя дідові і всім жителям села. Вона повела ворогів у протилежний бік, а потім сказала: “Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль”. Олесю було вбито, “її голівонька схилилась, і чиста душа покинула тіло”. Головна ідея твору — “жертовність дівчинки-патріотки, яка віддала своє життя, аби врятувати від загибелі своїх односельчан, діда і Михайлика. Вона свято виконала заповіт діда: “Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерті!” [7,63].

Реалістичні картини тогочасної дійсності відображені в оповіданнях Б. Грінченка “Батько та дочка”, “Серед чужих людей”. Свого часу письменникові дорікали за те, що він зобразив у них здеморалізованих робітників. Проте не всі вони є такими. Максим з оповідання “Батько та дочка” багато років працює на шахті, але він не “став на слизький шлях, не опустився на дно. А в картинах пиятики, бійок і ліхослів’я письменник не згущував фарби. Він сам писав, що в цих творах він нічого “не вигадав, нічого зайвого не додав”, бо “дійсність була грубіша”. Адже показуючи умови життя шахтарів (“Серед чужих людей”), автор вказує на причини, чому люди шукали забуття в горілці, полегшення для своєї зболеної душі — “придавленої, пригніченої тяжкою працею в безпросвітній темряві” [7,66‑67].

Літературна діяльність Бориса Грінченка сприяла розвитку українського письменства на передових засадах, органічно влилася в загальне русло літературного процесу кінця 19 — початку 20 ст. Високо оцінив діяльність письменника І. Франко: він належав до “неспокійних, вихроватих” натур, котрі “кидаються на всі боки, заповняють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають способів підняти до роботи більше рук” [2,461].

Питання для самоконтролю

1. Як педагогічні ідеї Б.Грінченка позначилися на його літературній спадщині?

2. Назвіть провідну тему дитячих оповідань Б.Грінченка.

3. Чому письменник звернувся у своїй творчості до проблем шахтарів?

4. До якого літературного напряму належить творчість Б.Грінченка? Обґрунтуйте свою відповідь.

Література

1. Веркалець М.М. Педагогічні ідеї Б.Д. Грінченка. — К., 1990.

2. Гаєвська Н. Борис Грінченко // Дніпрова хвиля. — К., 1991. — С. 456—461.

3. Коваленко Л.П. Дитина і суспільство в оповіданнях Б. Грінченка // Вісн. Луган. держ. пед. ун-ту ім. Т. Шевченка. — 1999. — №7(17). — С. 24—27.

4. Ковбасенко Ю. Філологічний аналіз оповідання Бориса Грінченка “Украла” // Дивослово. — 1996. — №2. — С. 45—47.

5. Неживий О.І. Борис Грінченко в нашому краї // Освіта на Луганщині. — 1998. — №3(9). — С. 66—72.

6. Неживий О.І. Для рідного слова: Творча спадщина Бориса Грінченка і проблеми національного виховання. — Луганськ, 1994. — 90 с.

7. Нові імена в програмі з української літератури. Посібник для вчителя / Упоряд. В.Я. Неділько. — К., 1993.

8. Погрібний А. Життя і творчість Бориса Грінченка // Дивосло-во. — 1994. — №3. — С. 6—12.

9. Погрібний А.Г. Борис Грінченко: Нарис життя і творчості. — К., 1988. — 268 с.

10. Хропко П. Гуманістичний пафос дитячих оповідань Б. Грінченка //Література. Діти. Час. — К., 1987. — С. 69—79.
Прочитайте й законспектуйте

Володимир Винниченко

(1880-1951)

Народився Володимир Кирилович Винниченко 27 липня 1880 року в селі Великий Кут (тепер Херсонської області) у незаможній селянській родині. Вчився у місцевій початковій школі. Згодом сім’я переїздить до Єлисаветграда. Володимир продовжує навчання в Єлисаветградській гімназії, проте через нестатки не закінчує її. Працює на залізниці, на заводах, у поміщицьких економіях. Склавши екстерном у Златопільській гімназії (нині Кіровоградщина) іспити, В.Винниченко у 1900 році (за деякими даними 1901) вступає на юридичний факультет Київського університету. Він стає членом української студентської громади, місцевої організації Революційної української партії, веде активну пропаганду, пише численні брошури, прокламації, листівки. 4 лютого 1902 р. Винниченка вперше заарештовують, згодом виключають з університету без права вступу, забороняють проживати в Києві. Під час революції 1905-1907 рр. письменник бере активну участь у революційних подіях. Після повалення царизму 1917 р. разом з М. Грушевським стає на чолі уряду Української Народної Республіки. У 1918-1919 рр. очолює Директорію.

1914-1919 рр. — це період великої творчої активності Винниченка-письменника. Він пише романи, драматичні твори, що з успіхом ідуть на сценах театрів України і Європи.

11 лютого 1919 року В.Винниченко виходить з уряду і виїздить за кордон. 1920 року намагається вести переговори з керівництвом більшовиків, відстоюючи федеративну спілку України з Росією. У травні 1920 р. подружжя Винниченків приїздить до Росії. Надходять пропозиції очолити Раду Народних Комісарів, обійняти посаду Народного Комісара закордонних справ УРСР, комісара військових справ, проте нехтується принципове питання української державності. 23 вересня 1920 року В. Винниченко залишає рідну землю назавжди. 6 березня 1951 року письменник помер у своєму “Закутку” (назва садиби) у селі Мужен біля Канн (Франція).

Прихід Володимира Винниченка в українську літературу був тріумфальним. І. Франко, ознайомившись із його першими творами, захоплено писав: “Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої, або ординарно-шабльонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І звідкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кожнім оповіданню запитати В. Винниченка”.

Вагомий внесок письменника у справу розвитку дитячої літератури. Його перу належать оповідання “Кумедія з Костем”, “Федько-халамидник”, “Бабусин подарунок”, цикл глибоко поетичних оповідань, що склали збірку “Намисто”. Найповніше дитячі твори були представлені у 24-томному зібранні (Х., Рух, 1928—30 рр.).

“Найсуттєвішими рисами поетики Винниченка — дитячого автора є реалістичність оповіді, розмовно-побутовий колорит, умотивованість конкретних деталей, психологізм мислення. Він — майстер динамічної сюжетної розповіді, проникливого бачення суспільної та індивідуальної психології людей, його мова — метафорична, пейзажі — колоритні. Відомо, що Винниченко-прозаїк відкинув примітивні мистецькі засоби письменників традиційної школи, а саме: побутовізм, сентименталізм, солодкавий романтизм — і зумів засобами неореалістичної письменницької школи створити майстерні оповідання” [10,61].

В. Винниченко підтвердив думку І. Франка: найголовніше — це “людська душа, її стан і рухи в таких чи інших обставинах”; мета творчості — “збудження в душі відповідних чуттів чи настроїв, всіма засобами, які дає мова і залучені з нею функції… фантазії” [12,81—82].

В оповіданні “Кумедія з Костем” розкрита тема долі дитини-байстрюка. Письменник аналізує підсвідомі першопричини поведінки людей, їхні інстинкти, соціальне й біологічне у вчинках. “Паршивий байстрюк” — Кость — абсолютно не потрібний для оточення. Зрештою це переростає в трагедію, що змушує замислитись і