Закономірності і принципи навчання дітей рідної мови

Процес засвоєння рідної мови є закономірним процесом. Закономірність засвоєння мови — це об'єктивно існуюча залежність результату засвоєння мови від розвивального потенціалу мовленнєвого середовища (Л.П.Федоренко). Професор Л.П.Федоренко описує шість закономірностей засвоєння дитиною рідної мови [29].

Перша закономірність — мова засвоюється, якщо дитина навчиться управляти м'язами мовленнєвого апарату (артикулювати звуки), координувати мовнорухові (промовлення звуків, слів) та слухові (сприймання на слух, розуміння мови) відчуття. Дитина має навчитися розрізняти звуки рідної мови на слух, диференціювати їх, правильно вимовляти, артикулювати кожний звук. Для цього потрібна активна мовленнєва практика, в ході якої відбувається постійне тренування органів мовлення (язик, губи, зуби) шляхом наслідування мовлення дорослих.

Таке тренування відбувається з перших днів життя дитини, спочатку голос (крик, гукання, гулення, белькіт, перші слова, речення), а пізніше, коли дитина навчиться говорити вголос, у неї з'являється внутрішнє мовлення, тобто артикуляція і модуляція органів мовлення без звукового супроводу, про себе. Тренування органів мовлення продовжується впродовж усього життя людини. Так, до 5 років дитина оволодіває правильною вимовою звуків рідної мови. Після п'яти років слід навчитися граматично правильно будувати речення, оволодіти зв’язним мовленням, засвоїти літературні норми рідної мови. Навіть доросла людина перед відповідальним виступом, промовою, лекцією внутрішньо примовляє зміст промови, тренує свої мовленнєві органи.

Друга закономірність розуміння сенсу мови залежить від засвоєння дитиною лексичних і граматичних значень різного ступеня узагальнення.

Спочатку дитина чує звуки мови, але не розуміє їх значення. Розуміння мовлення дорослих започатковується у другій половин? першого року життя. Дитина розуміє мову, безпосередньо звернення до неї. пов'язану із задоволенням її потреб, поступово розуміє зміст слів, що позначають предмети, явища. Їх ознаки в навколишньому світі, тобто починає засвоювати лексичне значення. Наприклад, слово «м'яч» означає тільки той м'яч, яким дитина грається. Поступово складається узагальнений образ м'яча: це круглий, гумовий предмет, ним граються, його можна кидати, підкидати тощо. «М'яч» — це іграшка.

Засвоєння лексичного значення слів відбувається від прямого поодинокого конкретного основного до узагальненого (понять) та переносного значення (золота монета, золоті руки). Поряд з лексичним значенням дитина засвоює й граматичне значення, відношення між словами в реченні (на столі, під столом, за столом). Засвоєння граматичного значення пов'язане з розвитком логічного мислення.

Третя закономірність — засвоєння виразності мовлення, залежить від розвитку у дитини сприйнятливості до засобів виразності (фонетики, лексики, граматики), тобто вміння відчувати виразність чужого мовлення, його внутрішній світ. Вже в ранньому віці діти добре розуміють і відчувають різні інтонаційні відтінки мовлення (оклик, запитання, наказ, радість, сум, гнів, незадоволення), це відбивається на поведінці дитини. Її реакціях. Вчаться розуміти синоніми, епітети, метафори, які вживаються в рідній мові. Користуючись ранньою сприйнятливістю дітей до емоційної виразності мовлення, педагог повинен організувати на спеціальних заняттях навчання дітей виразності мовлення.

Четверта закономірність засвоєння норми літературної мови залежить від розвитку у дитини «чуття мови». Мова, упорядкована система мовних одиниць, функціонує в людському суспільстві як засіб комунікації (спілкування) у вигляді мовлення. Мовна система, що склалася традиційно, називається нормою і будь-яке відхилення від неї вважається мовною помилкою. Українська мова має свої орфоепічні, лексичні, граматичні норми. Так, наприклад, в українській мові голосні (а), (і), (у) в усіх позиціях вимовляються виразно і чітко; дзвінкі приголосні перед глухими не втрачають голосу і вимовляються дзвінко. Це орфоепічна норма, її потрібно запам'ятати.

Граматичною нормою української мови е клична форма іменників: мамо, бабаню, брате, Ірино, Тарасе. Це традиція, її теж потрібно запам'ятати, правильно вживати в мовленнєвому спілкуванні. Маленька дитина не знає правил, не знає мовних законів, вона практично засвоює норму рідної мови. Допомагає їй в цьому так зване «мовне чуття». «Мимоволі дивуєшся чуттю, — писав К.Д-Ушинський, — з яким дитина підмічає незвичайно тонку різницю між двома словами... Дитина, почувши нове для неї слово, починає відмінювати його... поєднувати з іншими словами досконально правильно. Чи могло б це бути, якби дитина, засвоюючи рідну мову, не засвоювала б часточки тієї творчої сили, яка дала народну можливість створити мову» [28:329].

О.М.Гвоздев, аналізуючи засвоєння дитиною граматичну будову рідної мови, відзначає наявність у дітей «тонкого чуття мови». Спостереження за процесом оволодіння дитиною рідною мовою засвідчують, що «чуття мови» з'являється досить рано (вже у два роки) і з віком набуває більш чіткої диференціації. Діти починають самостійно створювати нові слова, з'являється «чуття словотворення». «У двохрічних та трьохрічних дітей таке сильне чуття мови, — пише К.Чуковський, — що створені ними слова зовсім не здаються каліками чи виродками мови, а навпаки, досить влучні, витончені, природні» [30:342-344]. На думку К.Чуковського, процес словотворення у дитини відбувається цілком самостійно, хоча часто діти і створюють ті граматичні форми і слова, які вже існують умові, але невідомі їм. Зрозуміло, що засвоєння норми рідної мови відбувається в постійному спілкуванні з дорослими. «Проте, якби спілкування з іншими людьми, — продовжує К-Чуковський, — не виробило б в ній на короткий час особливу, підвищену чутливість до мовного матеріалу, який дають їй дорослі, вона б залишилася до кінця своїх днів в галузі рідної мови іноземцем» [30:344].

«Чуття мови» - це сукупність відчуттів, які безпосередньо відображають зв'язки й відношення, характерні для мови як складної об'єктивної системи засобів взаємного спілкування людей. При практичному володінні мовою ці зв'язки і відношення не усвідомлюються. Вони засвоюються інтуїтивно, на чуттєвому рівні. Б.В.Беляєв відзначає, що чуття мови розгалужується в декількох напрямах: семантичне чуття (неусвідомлене засвоєння значення слів), граматичне чуття (неусвідомлене узагальнення граматичних правил і законів), лексичне чуття (чуття словника), фонетичне чуття (чуття схожого й відмінного у звуках і звукових комплексах), артикуляційне чуття тощо.

Отже, «чуття мови» —це вміння користуватися мовними засобами відповідно до мовленнєвої ситуації (нормами мови) без звернення до знань про мову. «Чуття мови» слід розвивати. Фізіологічною основою «чуття мови? є складна система нервових зв'язків, утворення динамічного стереотипу в результаті аналітико-синтетичної діяльності кори головного мозку. Ступінь оволодіння нормами рідної мови в дитячому віці багато в чому залежить від того, наскільки повно й правильно засвоїть ЇЇ дитина на чуттєвому рівні.

П'ята закономірність — засвоєння писемного мовлення.залежить від розвитку координації між усним і писемним мовленням. Усне мовлення випереджає розвиток писемного. Дитина не може оволодіти писемною мовою, якщо не засвоїть усного мовлення. Письмо — це код усного мовлення. Впродовж дошкільного віку діти оволодівають лише усною формою мовлення, у школі дітей вчать писати.

Шоста закономірність — темпи збагачення мови залежать від ступеня досконалості структури мовленнєвих навичок. Чим краще розвинуте мовлення у дитини, тим краще вона складає розповіді, запам'ятовує нові слова, звороти, вірші, казки, тим краще передає зміст побаченого й почутого.

Із закономірностей засвоєння мови витікають принципи навчання. Принципи навчання — це вихідні теоретичні положення (правила, вимоги), керуючись якими вихователь добирає засоби, методи й прийоми навчання, передбачає його ефективність.

У вітчизняній педагогіці процес навчання на всіх його ланках (від дошкільних закладів до вищої школи) здійснюється у відповідності з дидактичними принципами, які визначають як загальну спрямованість і структуру, так і зміст, методи, результати навчально-виховного процесу. Дидактичні принципи спрямовані на оволодіння дітьми знаннями, вміннями і навичками з наступним їх використанням у житті, на досягнення ефективного розвивального й виховуючого навчання.

До загальнодидактичних принципів належать: принцип виховуючого навчання, єдності навчання із життям, теорії з практикою, принципи усвідомленості, послідовності, систематичності навчання, принцип науковості, наочності, творчої активності, доступності навчання, міцності засвоєння знань, розвивального навчання, колективного характеру навчання та врахування індивідуальних особливостей дітей. Всі ці принципи взаємообумовлені, взаємопов'язані, взаємозалежні, що дозволяє будувати навчально-виховний процес у вигляді певної дидактичної системи. Загальнодидактичні принципи є базовими для методики навчання дітей рідної мови. Водночас кожний предмет має й свої специфічні принципи навчання. Отже, лінгводидактика має свою систему методичних принципів.

Методичні принципи — це положення, які визначають як основні (загальні), так і другорядні (часткові) параметри процесу навчання даному предмету, а також найбільш ефективні засоби досягнення поставленої дидактичної мети. Отже, принципи методики навчання рідної мови неоднорідні. Одні з них мають узагальнений характер (загальні), інші — часткові (які конкретизують та реалізують загальні принципи) або спеціальні (які стосуються одного з видів мовленнєвої діяльності: звуковимови, лексики, зв'язного мовлення, граматики тощо).

Загальні методичні принципи навчання дітей рідної мови розробила проф. Л.П.Федоренко [29]. Вони випливають із закономірностей засвоєння рідної мови. Це такі: 1) принцип уваги до матерії мови; 2) принцип розуміння мовних значень; 3) принцип оцінки виразності мови; 4) принцип розвитку чуття мови; 5) принцип випереджувального розвитку усного мовлення; 6) принцип поступового прискорення темпів збагачення мови.

Принцип уваги до матерії мови передбачає побудову навчання таким чином, щоб розвивати своєчасно мовний апарат дитини: органи слуху, артикуляції, дрібні м'язи пальців та кисті рук. Вихователь з допомогою відповідних методів і прийомів навчання повинен відпрацювати (натренувати) рухи мовленнєвого апарату, які необхідні для вимови (а потім і для письма) кожної фонеми рідної мови, кожного елемента інтонації (мелодика, тембр, темп, ритм, тон, наголоси, паузи тощо). На основі цього принципу методисти розробляють спеціальні дидактичні ігри, вправи, ігри-заняття, добирають вірші, потішки, чистомовки, скоромовки, пісні для розвитку мовленнєвого апарату та вправи для підготовки руки дитини до письма.

Принцип розуміння мовних значень полягає в тому, що мова як предмет навчання становить систему, що кодує позамовну діяльність. У процесі навчання діти повинні засвоїти мовні знаки, зрозуміти Їх, тобто навчитися співвідносити слово «олівець» з конкретним реальним предметом (дерев'яна довга паличка, в середині якої грифель, олівцем пишуть, малюють, олівці бувають різноколірні). Діти повинні навчитись розуміти лексичні значення, тобто предметний ряд об'єктів: предмет, число, дію, ознаки предмета, ознаки дії, (зірка, дерево, високий, сміятися, грати), а також граматичні значення — логічний ряд об'єктів (для гри, у грі. на дивані, під диваном, з мамою, для мами). Дитина повинна навчитися розуміти такі види граматичних значень: а) відношення предмета й ознаки: просторові, кількісні, причиннонаслідков, суб'єктивно-об'єктивні і т. ін. (сидіти за столом, сміятися від задоволення, четверо хлопчиків); б) відношення об'єктивного змісту висловлювання до дійсності: особа, час, спосіб (Мені приємно. Дівчинка сидить. Це парк}; в) відношення суб'єктивної модальності: інтонація, порядок слів, вставні слова, частки. Діти дошкільного віку засвоюють лексичні й граматичні значення практично (інтуїтивно), не вивчаючи правил й законів, у ході спілкування з дорослими.

Принцип оцінки виразності мовлення — це розуміння внутрішнього світу людини, втіленого в мові. вміння висловлювати свої емоції і почуття. Цей принцип реалізується з допомогою спеціальних методів і прийомів на заняттях із художньої літератури та розвитку мовлення (виховання звукової культури мовлення). Дітей дошкільного віку вчать емоційно сприймати зміст художніх творів, відчувати їх характер (радісний, урочистий, сумний, суворий, веселий, жартівливий), помічати особливості літературної мови (епітети, казкові повтори, образні вирази), передавати своє ставлення до змісту, персонажів твору. Вчать виразно викопувати вірші, користуватись емоційно виразними засобами інтонації.

Принцип розвитку мовного чуття. На кінець дошкільного віку дитина повинна практично засвоїти норми рідної мови (згідно орфоепічних вимог), навчитися вільно спілкуватись. Задля цього вона має чути зразки правильного літературного мовлення дорослих, наслідувати їм. Тому зразок мовлення вихователя і виступає провідним прийомом навчання рідної мови у дошкільному закладі освіти. Спеціальні мовленнєві заняття, дидактичні ігри та вправи сприятимуть розвитку чуття мови, своєчасному засвоєнню її літературних норм.

Принцип випереджувального розвитку усного мовлення перед писемним. Упродовж дошкільного віку вихователь працює над розвитком усного мовлення, розвиває всі його сторони; словник, граматичну й звукову правильність, діалогічне й монологічне мовлення. У старшому дошкільному віці дітей вчать здійснювати звуковий аналіз слів, знайомлять зі звуками (голосними, приголосними, твердими, м'якими приголосними), готують руку дитини до письма. Писемним мовленням діти опановують у школі. При цьому дітей вчать координувати рухи мовленнєвого апарату, слуху, очей та руки; усвідомлювати схожість та різницю звуків і букв, інтонації (усного мовлення) й розділових знаків на письмі.

Принцип прискорення темпів навчання полягає в поступовому ускладненні змісту, методів й прийомів навчання від групи до групи. Спочатку дітей вчать відповідати на запитання за змістом картини, художнього твору, надалі складати описові, сюжетні розповіді за зразком вихователя, переказувати художні тексти, а у старшому дошкільному віці діти вже самостійно складають творчі розповіді. Ускладнення темпів навчання рідної мови можна прослідкувати й на методичних прийомах: зразок розповіді, вказівка до самостійної розповіді. Принцип поступового нарощування темпів навчання повністю реалізовано у варіативних програмах виховання, розвитку і навчання у дошкільному закладі.

Часткові методичні принципи навчання рідної мови описані В.Л.Скалкіним [25] та Е.П.Коротковою [8], До них належать: а) комунікативна спрямованість навчання; б) навчання мови як діяльності; в) принцип забезпечення активно мовленнєвої практики; г) організація спостережень над мовним матеріалом; д) комплексний підхід до розвитку всіх сторін мови; ж) збагачення мовленнєвої діяльності; з) забезпечення впливу художньої літератури на мовний розвиток дітей. Розглянемо Їх.

Комунікативна спрямованість навчання означає оволодіння дітьми рідною мовою як засобом комунікації, спілкування. Діти повинні не тільки відповідати на запитання дорослих під час занять, але й вільно користуватися рідною мовою в усіх життєвих ситуаціях: легко вступати в невимушену розмову, підтримувати бесіду, бути ініціаторами розмов.

Принцип навчання мови як діяльності передбачає включення мови в різні види діяльності: пізнавальну, мовленнєву, навчально-мовленнєву, комунікативну. Мета пізнавальної діяльності ~- створити основу оволодіння мовою, на чуттєвому рівні (спостереження в довкіллі, екскурсії-огляди, екскурсії, практична діяльність, розглядання картин тощо). У ході пізнавальної діяльності діти знайомляться з лексичним значенням слова (наприклад, під час спостережень за листопадом, снігопадом, уводять слова «листопад», «снігопад»),

Принцип забезпечення активної мовленнєвої практики дітей як на організованих заняттях, так і в ході режимних моментів. Чим більше говорить дитина на занятті, тим ефективнішим е заняття.

Організація спостережень над мовним матеріалом. Дітям дошкільного віку, як відзначають учені (О. М.Гвоздєв. Д. Б. Ельконін), доступне усвідомлення звукового та складового складу мови. Діти легко виділяють звуки, склади у словах, помічають схожість і відмінність слів. Свою спостережливість над мовою дитина висловлює у вигляді запитань, констатації та виправлення помилок.

У цьому зв'язку, в старшому дошкільному віці слід вчити дітей свідомо аналізувати слова, помічати та виправляти мовленнєві помилки. Засобом реалізації даного принципу виступають оцінно-контрольні дії, які включені у зміст цікавих для дітей коригуючих ігор.

Контрольні дії — це усвідомлене регулювання дитиною мовленнєвої діяльності, її відповідності запропонованому плану, зразку, вимогам, нормам звукомови.

Оцінні дії спрямовані на оцінку результатів мовленнєвої діяльності. Вони базуються на свідомому аналізі мовленнєвої діяльності. Свідомий аналіз мовних явищ з допомогою оцінно-контрольних дій відбувається в таких іграх, як «Так чи не так», «Хто сказав правильно?», «Виправ Незнайку» і ін.

Принцип комплексного підходу до розвитку всіх сторін мовлення полягає в одночасній роботі педагога над засвоєнням дитиною звукової, граматичної правильності мовлення, збагаченням словника та розвитком діалогічного і монологічного мовлення. Тому і заняття з розвитку мовлення носять комплексний характер.

Принцип збагачення мотивації мовленнєвої діяльності. «Діяльності без мотиву не буває; «невмотивована діяльність» —це діяльність... з суб'єктивно схованим мотивом» [13:102]. Все, що ми говоримо, ми говоримо для чогось, для когось, чомусь, тобто, ми керуємося певною метою і мотивом. У цьому зв'язку будь-яка мовленнєва задача чи вправа, що пропонується дитині, має бути мотивована, потрібно чітко визначити мотив говоріння.

Оскільки основним видом діяльності дітей дошкільного віку е гра, то збагачення мотивів мовленнєвих висловлювань має відбуватися на основі поєднання навчання мови з ігровою діяльністю дітей (Е.П.Короткова). Наприклад, на гостини до дітей прийшов ведмедик і діти будуть Йому розповідати казку, а ляльку Оксану будуть вчити правильно і красиво описувати іграшки. Дітям старшого дошкільного віку пропонується скласти розповіді про свою майбутню гру з улюбленою Іграшкою або скласти сценарій за набором іграшок для показу лялькового театру [8].

Принцип забезпечення впливу художньої літератури на мовленнєвий розвиток дітей е одним Із провідних методичних принципів у роботі з дошкільниками. Через твори художньої літератури відбувається збагачення і активізація словника дітей; вірші, забавлянки, утішки, чистомовки, скоромовки закріплюють правильну звукомову, сприяють розвитку виразності мовлення. Оповідання, казки, що пропонуються для переказу, сприяють розвитку зв'язного мовлення. Крім того, художня література розвиває поетичний слух, прищеплює любов до художнього слова,

Крім загальних і часткових принципів виділяють ще спеціальні принципи, вони стосуються конкретної мовної галузі (лексики, фонетики, граматики, зв'язного мовлення тощо). Наприклад, спеціальні принципи словникової роботи: а) введення слів на основі чуттєвого досвіду та активної пізнавальної діяльності; б) розв'язання всіх завдань словникової роботи в єдності; в) зв'язок змісту словникової роботи з поступово розвивальними можливостями дитини в пізнанні довкілля; г) принцип описування понять та тлумачення їх значень.

Принципи формування граматичної правильності мовлення: а) принцип «однієї трудності» (на занятті працювати лише над одним новим граматичним явищем); б) автоматизація граматичних навичок; в) презентація (пред'явлення) граматичних явищ з урахуванням віку та етапу навчання і т. ін.

Організовуючи навчання дітей фонетики рідної мови, доцільно керуватися такими принципами: а) розвиток фонематичного слуху; б) врахування різниці між звуком і буквою (вимовою і написанням); в) послідовності введення фонетичного матеріалу на заняттях; г) оцінки виразності мовлення; д) заміни діалектної вимови літературною.

У галузі зв'язного мовлення: а) навчання за зразком вихователя; б) самостійність побудови тексту і т. ін.

Усі принципи (загальнодидактичні, загальнометодичні, часткові та спеціальні) взаємообумовлені і використовуються в тісному взаємозв'язку залежно від змісту і характеру навчання.

Література

1. Бабич НД. Основи культури мовлення. — Львів, 1990.

2. Богуш А.М. Речевая подготовка детей к школе. — К.: Рад. шк.,1986.

3. Богуш А.М. Методика навчання української мови в дошкільних закладах. —К.: Вища школа, 1993.

4. Богуш А.М., Орланнова Н.П„ Зеленко Н.І..Лихолєтова В.К. Методика розвитку рідної мови і ознайомлення з навколишнім у дошкільному закладі. — К.: Вища школа, 1992.

5. Головин Б.М. Основи культури речи. — М., 1980.

6. Іванішин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. — Дрогобич: Відродження, 1994.

7. Ильяш М.И. Основы культури речи. — Киев-Одесса, 1984.

8. Короткова Е.П. Принципи обучения речи в детском саду. -' Ростов-на-Дону, 1975.

9. Культура української мови. Довідник / За ред. В.М.Русанівського — К: Либідь, 1990.

10. Ладыженская ТА. Обучение вежливой речи // Русский язык в национальной школе. — 1984 — № 1.

11. Леонтьев АА. Основы психолингвистики. — М.: Смысл, 1997.

12. Леонтьев АЛ. Психология общения. — М.: Смысл, 1997.

13. Леонтьев А.А. Деятельность, сознание, личность. — М.: Педагогика, 1975.

14. Львов М.Р. Риторика. —М., 1995-

15. Лингвистический энциклопедический словарь. — М.: Сов. Енциклопедия,1990.

16. Маркова А.К. Психология языка как средства общения. — М-: Педагогика, 1976.

17. Методика викладання української мови в середній школі. За ред. І.С.Олійника. — К.: Вища школа, 1989.

18. Методика викладання української мови / За ред. С.І.Дорошенка, — К.: Вища школа, 1989.

19. Методика изучения русского языка / Под. Ред. Г.М.Иваницкой, Н.А.Пашковской. — К.: Рад. Шк., 1986.

20. Мовчан П. Мова — явище космічне. // Літ. Україна — 1989 —18.02.

21. Програми середніх спеціальних закладів. Методика розвитку мовного спілкування. / Укл. Т.О.Пироженко — К., 1994.

22. Розенталь Д.З.. Теленкова МА.. Словарь-справочник лингвистических терминов.

РОЗДІЛ III

ЗМІСТОВИЙ АСПЕКТ НАВЧАННЯ

ДІТЕЙ РІДНОЇ МОВИ