Мова і мовлення в аспекті лінгводидактики

У сучасній лінгводидактиці використовують термін мова і мовлення. Що ж означають ці поняття?

У лінгвістиці мова розглядається як «система фонетичних, лексичних, граматичних засобів, яка є знаряддям вираження думок, почуттів і служить найважливішим засобом спілкування людей» [23:157].

Мова — це сукупність мовних знаків (морфеми, слова, словосполучення, речення), система категорій (граматичного роду, числа, відмінка та ін.), система граматичних форм і норм.

Мовний знак — це елемент дійсності, який опосередковує теоретичну діяльність і має суспільно-соціальну природу.

Змістова сторона мовних знаків полягає в заміщенні реальних зв'язків та відношень предметів, їх відповідності реальній дійсності. Так, м'яч — це гумовий круглий предмет, дитяча іграшка.

Матеріальна сторона мовних знаків — це кількість звуків у слові, їх характеристика (голосні, приголосні, тверді, м'які), порядок у слові. Мовні знаки здатні узагальнювати, відбивати, зберігати досвід людей, нести певну інформацію.

У ході навчання діти повинні засвоїти систему мовних знаків, Їй притаманних. Засвоїти мовний знак — це означає запам'ятати його звучання, навчитися вимовляти у відповідності з літературними нормами, співставляти з реальним предметом (зрозуміти його значення). Проте, мовні знаки «оживають» лише тоді, коли вони використовуються дитиною в мовленні.

Мовлення — це процес використання конкретної мови конкретною людиною за характерними для даної мови законами, правилами. Мовлення — процес індивідуальний, оскільки мовець самостійно будує різні типи синтаксичних конструкцій, добирає та вивіряє мовні знаки, комбінує їх по-різному в рамках одного речення. Отже, мовлення — це практичне користування мовою з наперед визначеною метою.

Мова — це: 1) універсальний засіб навчання і виховання людини; 2) енциклопедія людського досвіду; 3) першооснова нагромадження культурних цінностей, засіб вираження змісту культури, спосіб введення окремої людини в процес суспільного культурного розвитку; 4) один із компонентів духовної культури суспільства; 5) засіб координації всіх виробничих процесів; 6) функціонуюча система, нерозривно пов'язана з усіма галузями суспільного життя [1:10].

Мовлення — це; 1) спосіб існування і вияву мови, «мова в дії», мовний процес у багатьох його видах і формах (говір, писання, слухання, читання), мовчазна розмова з самим собою, обдумування майбутнього свого чи сприйнятого від інших повідомлення [25:11]; 2) вияв процесу формування думки; 3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання; 4) засіб конкретизації мовного спілкування [1:12].

Для процесу мовлення є характерними темп, тривалість, тембр, певна ступінь гучності, артикуляційна чіткість, акцент, виразність тощо. У процесі мовлення відбиваються його індивідуальні особливості: психологічний стан мовця, ставлення до співрозмовника, щирість, стиль спілкування (офіційний, інтимний, лагідний, зневажливий і т. ін.), вияв комунікативної мети чи завдань і т. ін.

У лінгводидактиці ствердився діяльнісний підхід до мовлення. Мовлення розглядається як мовленнєва діяльність, в якій в ході спілкування використовуються мовні засоби. Діяльнісний підхід до мовлення сприяє підвищенню ефективності методики розвитку мовлення дозволяє більш чітко спрямувати роботу на формування мовленнєвих умінь і навичок, виступає показником засвоєння мови [20:259].

Водночас, мовлення і саме е продуктом мовленнєвої діяльності, у «процесі якої використовуються одиниці мови, ЇЇ категорії, форми і норми, — це послідовність мовних знаків, що організуються за законами мови і у відповідності до потреб висловлюваної інформації» [18:37-38].

Мовлення має певну форму і позамовний зміст, єдність форми і змісту утворюють текст, який містить у собі відповідну інформацію. Текст у сучасній лінгвістиці розглядається як реальна одиниця спілкування. Тексту притаманні такі ознаки як цілісність змісту, зв'язність викладу, структурна організація, завершеність [19:94]. Отже, текст — це послідовність знакових одиниць, об'єднаних смисловим зв'язком, основними ознаками якого є цілісність І завершеність. Текст може бути у вигляді одного речення або складатись із декількох пов'язаних між собою речень. Два або більше речень, пов'язаних між собою за змістом, об'єднані граматично та тематично, називаються єдністю. Крім тексту, одиницями мовлення є висловлювання, діалогічна єдність, синтагма, типове речення [18:38-39].

Найменшою одиницею спілкування є типове речення або зразок мовлення, типові синтаксичні схеми, за якими мовець розгортає своє висловлювання. Висловлювання не обов'язково дорівнює реченню.

Діалогічна єдність — це мінімум дві репліки.

Синтагма — складна одиниця мовлення, яка може бути як цілим реченням, так і його частиною, складатися з декількох слів або з одного слова.

Мовлення поділяють на усне і писемне, зовнішнє і внутрішнє, рецептивне і продуктивне.

Усне мовлення — це первинна форма існування і реалізації мови, яка виражається за допомогою звуків, складів, слів, речень, тобто процес говоріння.

Писемне мовлення — це похідна, вторинна форма, що зафіксована графічно на папері (чи іншому матеріалі), вона розрахована на візуальне, зорове сприйняття.

Зовнішнє мовлення — це усне і писемне мовлення, яке доступне сприйманню інших людей.

Внутрішнє мовлення — це структурно згорнуте неозвучене говоріння, мовлення про себе, внутрішньомовленнєве оформлення думки.

Рецептивне мовлення — це сприймання мовлення на слух (слухання) і письмового тексту в процесі читання (читання).

Продуктивне мовлення об'єднує процеси говоріння і письма. -

Діалогічне мовлення — це бесіда, розмова між двома співрозмовниками, яка складається із запитань, відповідей, штампів, окремих реплік, супроводжується мімікою, жестами, діями, емоційністю у процесі безпосереднього сприймання висловлювань.

В.Л.Скалкін визначає діалог як комунікативний акт, в якому почергово змінюються ролі мовця і слухача; він протікає в певній ситуації спілкування і є ЇЇ продуктом. При цьому ситуація спілкування має включати: обстановку (умови спілкування), відносини між мовцями, мовленнєвий стимул (репліку), процес діалогізування [25:37].

Діалог може виступати в таких типах: мовленнєві штампи (добрий день, вибачте, дозвольте...), звертання із запитанням і швидка реакція на запитання, розпитування, реплікування.

Реплікування — це вміння мовця використовувати доречно репліки: повідомлення, зустрічне повідомлення, повідомлення-ствердження, повідомлення-заперечення, повідомлення-стимул до дії і ін.

Діалогічне мовлення часом ототожнюють з розмовним. Це не завжди так. Розмовне мовлення — це вид усного мовлення, яке складається із діалогу, трилогу, полілогу, а також містить монологічні вставки. Воно ширше за діалогічне мовлення.

Монолог — це вид зв'язного мовлення однієї особи, повідомлення про певні факти дійсності, що знаходяться в різних причинових та часових зв'язках. Розрізняють різні типи монологу: розповідь, опис, міркування.

Розповідь (оповідь) — мовлення-повідомлення про факти і події, що відбуваються в певній послідовності, розгортаються в часі. Різновидами розповіді є мовлення-пояснення, мовлення-інструкція.

Опис — мовлення-повідомлення про факти дійсності, що існують одночасно; це зв'язне послідовне висловлювання про ознаки, якості, властивості, дії предмета чи явища.

Міркування — мовлення-повідомлення про факти дійсності, які знаходяться в певних причинових зв'язках.

Монологічне і діалогічне мовлення називають зв'язним мовленням.

Сутність зв'язного мовлення визначив С.Л.Рубінштейн. За

С.Л.Рубінштейном, зв'язність мовлення — це адекватність мовленнєвого оформлення думки мовця з погляду ЇЇ зрозумілості слухачам [23:468].

Зв'язне мовлення — це мовлення, яке відображує в мовленнєвому плані всі суттєві зв'язки свого предметного змісту. Це смислове розгорнуте висловлювання, що забезпечує спілкування і взаєморозуміння людей [24:469].

Зв'язне мовлення може бути ситуативним і контекстним. Контекстне мовлення — зв'язне мовлення, яке може бути зрозумілим на основі свого предметного змісту, мовленнєвого контексту (С.Л.Рубінштейн).

Ситуативне мовлення — це мовлення, яке може бути зрозумілим тільки в конкретній ситуації; мовлення, що супроводжує дії, жести, міміку, складається з окремих не пов'язаних між собою слів (Г.М.Леушина). До 3-4 років у дітей переважає ситуативне мовлення. Після 4 років контекстне і ситуативне мовлення співіснують [231.

Мова виконує низку функцій, які є життєво важливими для суспільства, окремих соціальних груп, для кожної людини-мовця [б]. Розглянемо їх.

Комунікативна функція — це функція спілкування, яка здійснює інформаційний зв'язок між членами суспільства, задовольняє потребу людини в іншій людині, забезпечує нерозривну єдність людини і мови. Функціональне забезпечення літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні всіх сфер діяльності суспільства: вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкування людей у матеріально-виробничій і культурній сферах, мовою науки і освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, національної самовідданості українців.

Експресивна функція — це функція вираження внутрішнього світу людини, емоційна насиченість і зафарбованість мовлення кожного індивідуального мовця, кожної особистості.

Номінативна функція — це «мовлення» реального світу, лінгвалізація його речей та явищ, або інакше — це функція називання. Слова служать для того, щоб ними називали предмети, явища, речі, якості, властивості, ознаки, дії, кількості тощо. Реальний світ, окутий в мовну оболонку, в слова (фрази, речення), існує у свідомості кожної людини.

Гносеологічна функція є засобом пізнання довкілля. Гносеологічна функція акумулює досвід попередніх поколінь, фіксує і кодує його в мові і у словнику, граматиці, фонетиці, в текстах. Завдяки мові, дитина засвоює цей досвід, прилучається до культурно-історичних цінностей і надбань своїх пращурів.

Мисленнєвотворча функція полягає в тому, що мова є засобом формування думок, ми думаємо в мовних формах, поняттями, які позначені словами. Думати — означає оперувати мовними поняттями, які дитина повинна засвоїти впродовж свого розвитку та спілкування з дорослими.

Естетична функція мови виступає знаряддям і матеріалом створення культурних цінностей. Ця функція пов'язана з художнім словом, художньою літературою, фольклором, мистецтвом. ЇЇ ще називають ейдологічною (ейдос — образ), функцією образотворення. Через художні образи (тексту, картини) митець спілкується з читачем, слухачем, глядачем. Образність, поетичність мовлення є ознаками його досконалості, культури.

Культуроносна функція органічно пов'язана з попередньою, оскільки мова завжди е носієм культури кожної нації. Розвиток культури починається з розвитку її мови; «зо. станом мови можна встановити стан культури» (В.Гумбольдт). Мова є засобом творення національної духовності і культури. Своєрідність і неповторність національної культури забезпечується специфікою і багатством національної мови. Ось чому розвиток рідного мовлення слід пов'язувати з ознайомленням дітей з національною культурою.

Ідентифікаційна функція полягає в тому, що мова виступає засобом спілкування лише для носіїв цієї мови, для тих, хто Її знає, вона ідентифікує носіїв мови «в межах певної спільноти» [6:84].

Контактовстановлювальна (фатична) функція, з допомогою якої мовець готує свого співрозмовника до сприйняття інформації.

Волюнтативна функція полягає у вираженні волі щодо співрозмовника (наказ, запрошення, пропозиція, прохання тощо).

Демонстраційна функція — функція вираження за допомогою мови своєї етнічної, національної приналежності.

Дейктична функція — вказівна, пов'язана з мовою жестів, рухів.

Всі ці функції мови тісно взаємопов'язані, їх становлення і функціонування відбувається поступово у процесі розвитку мовлення людини.

Періодизація мовленнєвого розвитку дітей, становлення мовленнєвих функцій і мовленнєвих форм розроблена А.К. Марковою [16].

За А,К. Марковою, мовленнєва функція — це вид мовленнєвої діяльності з різними завданнями і цілями, що витікають з більш широких сфер спілкування [17:11].

Під формами мовлення автор розуміє систему суспільно-вироблених засобів задля здійснення мовленнєвої діяльності. А.К.Маркова визначає пріоритетні мовленнєві функції і форми в середині кожного пікового періоду. Розглянемо їх.

I. Немовлячий вік І півріччя. Мовленнєва функція: експресивна (соціально-емоційний контакт з дорослим); форми мовлення: гукання, гулення, трелі, белькотання.

II півріччя. Мовленнєві функції: номінативна, індикативна, сигніфікативна; форми мовлення: белькотання, перші слова, слова-речення.

III. Ранній вік (1-3 роки). Мовленнєві функції: дейктична, гносеологічна, узагальнююча; форми мовлення: слова, речення різної конструкції, ситуативне, діалогічне мовлення.

III. Дошкільний вік (3-7 років). Мовленню дітей цього віку властиві всі мовленнєві функції, що виконують мова і мовлення. Водночас, за Л.С.Виготським, центральним якісним новоутворенням віку є поява плануючої і регулюючої функції мовлення (між 4-5 роками). Форми мовлення: діалог, монолог, мовлення-повідомлення, мовлення-розповідь, мовлення-опис, мовлення-міркування, мовлення-пояснення, мовлення-інструкція, внутрішнє мовлення; ситуативне і контекстне мовлення. Отже, дитина до школи оволодіває всіма мовними і мовленнєвими функціями та формами мови.

Мовленнєва діяльність

Все життя дитини супроводжується різними видами діяльності, у процесі яких дитина набуває певних знань, здійснюється її психічний розвиток. Л.С.Виготський висунув тезу про те, що рушійною силою психічного розвитку є навчання, як шлях «привласнення» дитиною загальнолюдських цінностей. Натомість ніяке навчання не буде успішним, якщо дитина сама не буде виступати суб'єктом пізнавальної діяльності.

Проблема пізнавальної діяльності дитини-дошкільника досліджувалася багатьма вченими (Дж.Брунер, Л.С.Виготський, Л.А.Венгер, Г.Годовікова, М.І.Лісіна, В.С.Мухіна, С.Л.Рубінштейн, К.Й. Щербакова та. ін.). В аспекті цієї проблеми розглядаються поняття пізнавальної діяльності та пізнавальної активності.

Феномен «пізнавальна діяльність» розуміється С.Л.Рубінштейном як «певна сукупність певним чином пов'язаних дій (операцій), функція яких на відміну від знань, полягає не в тому, щоб зображувати об'єкт (ті чи інші його сторони), а в тому, щоб за допомогою цих дій були одержані істинні знання про об'єкт, тобто знання, що адекватно відображують його таким, яким він є насправді» [6:285].

На наш погляд, пізнавальна діяльність — це організований, цілеспрямований процес засвоєння дитиною нових знань, набуття нових умінь і навичок, уточнення й закріплення знань, умінь і навичок, набутих у попередньому досвіді з допомогою дорослих чи самостійно.

Пізнавальна діяльність, як і всіляка інша, має складну структуру: мету, завдання, мотив, спосіб виконання, дії та операції, умови, оцінку І контроль. Н.Ф.Тализіна виділяє два класи пізнавальної діяльності — загальну і специфічну. Загальний клас пізнавальної діяльності охоплює такі прийоми, що використовуються в усіх видах діяльності. З-поміж них, уміння планувати свою діяльність, уміння оцінювати і контролювати діяльність; порівняння, узагальнення, абстрагування, класифікація і т. ін. Ці прийоми незалежні від конкретного матеріалу. Вони використовуються і в мовленнєвій діяльності.

Специфічний клас пізнавальної діяльності стосується лише однієї конкретної діяльності. Наприклад, у мовленнєвій діяльності — це прийоми звукового та складового аналізу слів, переказ художнього тексту, заучування вірша тощо.

Вважаємо, що одним із чинників пізнавальної діяльності є психічна активність дитини, яка надалі переходить у пізнавальну активність.

Психічна активність визначається психологами як потреба організму в пізнанні довкілля, а також суспільних відносин, «потреба в пізнанні самого себе» [11:24].

Пізнавальна активність — це стан готовності організму до пізнавальної діяльності, що передує діяльності та породжує її» [11:24]. Пізнавальна активність виступає у прагненні дитини будувати «образ світу шляхом орієнтовно-дослідницької діяльності» (Д.Б.Годовікова). Розвиток цієї активності — це збагачення кількості об'єктів, на які вона спрямовується та «вдосконалення її регуляції».

Активність дітей у навчанні розглядається в педагогіці як дидактичний принцип, що вимагає від педагога такої організації навчального процесу, який би сприяв вихованню у дітей самостійності, ініціативності, креативності, міцному засвоєнню знань, виробленню необхідних умінь і навичок, розвитку спостережливості, мислення і мовлення 1.4:21 ].

У процесі навчання дітей дошкільного віку рідної мови і розвитку мовлення вихователі керуються принципами максимальної мовленнєвої активності та взаємозв'язку різних видів пізнавальної діяльності.

Вчені (А.В.Брушлінський. А.М.Матюшкін, С.Л.Рубінштейн та ін.) визначають джерело розвитку пізнавальної активності, як-от: пізнавальну потребу, яка, у свою чергу, стимулюється низкою протиріч. Серед них: незбігання думки про предмет із самим предметом (С.Л.Рубінштейн); невідповідність між висхідними умовами і вимогами завдання (А.В.Брушлінський); невідповідність звичних способів дії, що використовуються особою, вимогам задачі (А.М.Матюшкін); дві щільно пов'язані й водночас суперечливі тенденції розвитку невизначених знань у визначені, істинні та перетворення чітких знань у невизначені (М.М.Поддьяков); незбігання екстраполяційних характеристик чуттєвих вражень з тими, що були реально одержані (С.Д.Смірнов); суперечлива невідповідність реального й ідеального станів індивіда (Є.В.Субботський); здібність до самостійного виявлення суперечностей є свідченням активності особистості, проявом її творчих потенцій (К.А.Абульханова-Славська, Д.Б.Богоявленська та ін.). Означені протиріччя розв'язуються у процесі різних видів пізнавальної діяльності.

Одним з видів пізнавальної діяльності виступає мовленнєва діяльність. Розробка теорії мовленнєвої діяльності припадає переважно на XX ст. (Ф.де Сосюр (Швейцарія), «Курс загальної лінгвістики»), Л.В.Щерба («Про три аспекти мовних явищ і експерименти в мовознавстві», 1931), Л.С.Виготський («Мислення і мовлення», 1934), Н.І.Жинкін(«Механізми мовлення»), Л.В.Щерба («Мовна система і мовленнєва діяльність», 1974), О.Р.Лурія («Мова і свідомість», 1979), О.О.Леонтьєв («Мова. Мовлення. Мовленнєва діяльність», 1969, «Основи теорії мовленнєвої діяльності», 1974., «Основи психолінгвістики», 1997 та ін.). Оскільки лінгводидактика базується на теорії мовленнєвої діяльності, розглянемо більш докладніше різні погляди вчених щодо визначення цього феномену.

Перший підхід трактування мовленнєвої діяльності — лінгвістичний, пов'язаний з ім'ям Л.В.Щерби: мовленнєва діяльність розглядається як один з трьох аспектів мови нарівні з «психологічною організацією», «мовною системою», «мовним матеріалом», що охоплює суму окремих актів говоріння і розуміння. Звідси і виокремлення в лінгводидактиці видів МД — говоріння, слухання (аудіювання), читання і письмо.

Другий підхід щодо розуміння МД можна означити психологічним (Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв), який розглядає мовленнєву діяльність нарівні інших видів пізнавальної діяльності людини. Відтак, мовленнєва діяльність має таку ж саму структуру, як і всіляка інша діяльність. Вона характеризується предметним мотивом, цілеспрямованістю, евристичним характером. Мовленнєва діяльність складається із декількох послідовних фаз: орієнтування, планування, реалізація плану, контроль[8:412]. Мовленнєва діяльність, за О.М.Леонтьєвим, є пізнавальною діяльністю, оскільки вона «розпредмечуе» дійсність за допомогою мови.

Третій підхід — психолінгвістичний (І.О.Зимняя, О.О.Леонтьєв). Зауважимо, що предметом психолінгвістики є «співвідношення особистості зі структурою і функціями мовленнєвої діяльності, з однієї сторони, і «мовою як головною «твірною» образу світу людини, з другої» [12:19], а її об'єктом виступають «сукупність мовленнєвих ситуацій» [12; 16]. Психолінгвістика вивчає механізми породження (продукування) висловлювань від ситуації спілкування до мовленнєвого наміру, від нього — до плану, від плану — до семантико-граматичних структур [11:108], тобто механізми сприйняття, розуміння мовлення.

У цьому аспекті мовленнєва діяльність може виступати або як цілком самостійна діяльність зі специфічною мотивацією, її складовими виступають мовленнєві дії, що мають мету, підпорядковану загальній меті діяльності; мовленнєві операції (різні відповідно до умов) або мовленнєві дії, що входять до складу інших немовленнєвих діяльностей [11:412]. Отже, до структури мовленнєвої діяльності входять мовленнєві дії, мовленнєві операції, мовленнєвий акт, мовленнєва ситуація.

Мовленнєва дія — це процес, що обслуговує мовленнєву діяльність (або якусь іншу), є безпосереднім її чинником, містить мету, підпорядковану меті мовленнєвої діяльності. Мовленнєва дія здійснює як підготовку мовленнєвого висловлювання, так і його реалізацію, поняття мети завжди співвідноситься з поняттям дії.

Мовленнєва операція — це спосіб виконання (здійснення) мовленнєвої дії, який залежить від умов досягнення конкретної мети. Мовленнєва операція співвідноситься з умовами, в яких протікає мовленнєва діяльність [13].

Мовленнєвий акт - цілеспрямована мовленнєва дія, що здійснюється відповідно з принципами і правилами мовленнєвої поведінки, прийнятими в даному суспільстві. Це одиниця нормативної соціомовленнєвої поведінки, для якої характерні такі риси. як навмисність (інтенціональність), цілеспрямованість, конвенціональність, співвіднесення із мовцем [12:412].

Мовленнєва ситуація — це реально існуюча життєва ситуація, перша ступінь безпосереднього мовленнєвого акту спілкування, що обмежена прагматичними координатами: «я — ти — ми — тут — зараз». Це безпосереднє здійснення спілкування, комунікації за відповідних умов (урок, заняття, зустріч друзів і т. ін.).

Розрізняють чотири види мовленнєвої діяльності: говоріння, слухання, читання і письмо. Слухання й читання називають рецептивним мовленням, а тих, хто слухає або читає, — реципієнтами. Говоріння й писання наложать до продуктивного мовлення. Мовців та тих, хто читає, називають продуцентами. У дошкільному закладі діти опановують лише два види мовленнєвої діяльності — слухання і говоріння. Активною стороною мовленнєвого акту є говоріння. Говоріння — це продуктивний вид активної мовленнєвої діяльності, активний процес здійснення спілкування, зовнішнє вираження способу формування та формулювання думки засобами мови [4].

За своєю структурою говоріння складається з трьох частин: мотиваційно-спонукальної (щоб виникло говоріння, потрібні: стимул, спонукання, мотив говоріння); аналітико-синтетичної (внутрішнє оформлення висловлення) та виконавчої (вимовні та інтонаційні засоби вираження думки).

Результатом говоріння є відповідна дія учасників спілкування. Результат говоріння реалізується в діяльності інших людей і водночас виступає сполучною ланкою спілкування.

Слухання, тобто аудіювання — сприймання мовлення на слух і його розуміння. Слухання (аудіювання) опосередковується діяльністю говоріння іншого учасника спілкування. Його мета — розкриття змістових зв'язків, осмислення сприйнятого на слух мовленнєвого повідомлення мовця. Смислове сприймання не планується слухачем і не контролюється свідомістю. Слухання задається зовні іншим мовцем. Результатом слухання є розуміння або нерозуміння тексту.

Змістове сприймання (розуміння) мовлення залежить від характеру мовленнєвої діяльності мовця, від того, наскільки зрозуміло і чітко висловлюється мовець, від темпу, виразності мовлення, вміння виділити головне, встановити контакт зі слухачами. Водночас розуміння мовлення залежить й від підготовленості слухачів до слухання й сприймання висловлювань. Відтак, дітей потрібно вчити не тільки говоріння (активного мовлення), а й слухання. Отже, мовленнєву діяльність важко розподіляти на активну і пасивну. Адже ступінь володіння мовленням одного суб'єкта визначає ступінь бути зрозумілим іншим. З психофізіологічного боку активність мовлення обумовлюється ступінню володіння мовцем мовленнєвовимовним актом і ступінню розуміння мовлення.

Мовленнєва активність може трактуватися не лише як здібність суб'єкта певного комунікативного акту висловлювання, а й як здібність сприймати (розуміти) мовлення іншого, а ці здібності, відповідно, залежать від ступеня володіння мовою і способів її вживання. Розуміння мовлення, за С.Л. Рубінштейном, уже включає в себе його активне вживання [23].

Активність (пізнавальна, мовленнєва, художня і т. ін.) виступає у двох формах — активації і активізації. Активність завжди співвідноситься з певним видом діяльності як динамічна умова її становлення, реалізації й видозміни, як властивість Її власного руху.

З фізіологічного погляду, активація означає нейрофізіологічні І психічні процеси підсилення активності організму. Активація є «змінною величиною й залежить від внутрішніх і зовнішніх факторів, що виступають у процесі взаємодії організму з довкіллям» [3:211].

Активація в пізнавальній діяльності — це переведення особистості зі стану недіяльності (пасиву) в діяльний стан (актив). Активація мовленнєвої діяльності — це переведення взаємозв'язку говоріння й слухання (сприймання мовлення) із стану їх відсутності в наявний стан (І.О.Зимняя).

Активізація процесу навчання — це вдосконалення методів І організаційних форм навчально-пізнавальної роботи дітей, яке забезпечує активну й самостійну теоретичну і практичну діяльність учнів у всіх ланках навчального процесу [3:21].

Активізація пізнавальної діяльності — це збільшення питомої ваги активності особи у процесі самої діяльності. Під активізацією мовлення психологи (В.Артемов, Л.С.Виготський. Ї.О.Зимняя, О.О.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн) розуміють переведення складників мовленнєвої діяльності (говоріння, слухання) на більш високий рівень, що полягає в доповненні їх мовними, якісними змінами.

Навчання дітей говоріння і слухання відбувається у процесі навчально-мовленнєвої пізнавальної діяльності.

Під навчально-мовленневою пізнавальною діяльністю ми розуміємо організований, цілеспрямований процес використання мови задля передавання та засвоєння суспільно-історичного досвіду, оволодіння суспільними способами дій у сфері наукових понять, встановлення комунікацій та планування своїх дій. Навчально мовленнєва пізнавальна діяльність дітей дошкільного віку складається з різноманітних видів говоріння (запитання, відповіді, розповіді, описи, переказ тощо) та слухання (слухання мовлення товариша, вихователя; слухання казки, оповідання, розповіді, грамзапису). У процесі навчально-мовленнєвої діяльності в дітей формуються мовленнєві навички і вміння, що обслуговують інші види пізнавальної діяльності (художню, музичну, природничу і т. ін.).

Мовленнєві навички — це автоматизовані дії з мовним матеріалом (лексичним, фонетичним, граматичним) як у процесі слухання, так і у процесі говоріння. Мовленнєві вміння формуються на основі застосування педагогічних мовних моделей, мовленнєвих зразків, інструкцій спочатку в супроводі наочності, а потім у внутрішньому плані.

Мовленнєві вміння — це засвоєні суб'єктом норми і правила мови, це сукупність мовленнєвих дій, операцій, навичок, які дозволяють здійснювати мовленнєву діяльність, спілкування.

Навчально-мовленнєва діяльність дітей дошкільного віку передбачає як активацію, так і активізацію мовлення. Активація мовлення — це перехід можливості в дійсність; утворення нових мовленнєвих структур шляхом поступового введення у старі структури нових компонентів, що веде до виникнення нових форм мовлення (діалог, монолог, пояснення І т. ін.). Активація відбувається поступово у процесі розвитку суб'єкта в різних видах пізнавальної діяльності.

Активізацію мовлення слід розглядати не тільки як результат формування й реалізації мовленнєвої активності в конкретному мовленнєвому акті, а й як процес розвитку мовленнєвих навичок аж до повного оволодіння мовною системою.

Оскільки мовлення обслуговує всі види пізнавальної діяльності, то можна сформулювати відповідну закономірність: чим активнішим є мовлення дитини (запитання, звернення, пояснення, міркування, розмірковування і т. ін.), тим ефективнішою буде пізнавальна діяльність, очевидною її результативність.

Поряд з мовленнєвою діяльністю, в останні роки з'явилося поняття «мовленнєве спілкування» (або «комунікативна діяльність»), яке вчені (О.О.Леонтьєв, Т.О.Пироженко та ін.) розглядають як особливий, специфічний вид пізнавальної діяльності, у процесі якого відбувається взаємний обмін інформацією, думками, почуттями. способами поведінки, звичками. Це система мовленнєвий актів, мовленнєвої поведінки, яка забезпечує спілкування, взаєморозуміння між людьми. Мовленнєве спілкування створює комунікативний контекст, в якому реалізуються мовленнєві акти [5].

У процесі мовленнєвого спілкування вчені (Л.Віттенштейн) виділяють низку характеристик, що допомагають реалізувати поставлену мовцями мету; інформативну (повідомлення нового), прескриптивну (вплив на адресата, слухача), експресивну (вираз емоцій, оцінок), міжособистісну (регулювання взаємовідносин між співрозмовниками), ігрову (звернення до естетичних почуттів і почуття гумору) [12:415].

Мовленнєве спілкування передбачає наявність мовленнєвих дій, операцій, мовленнєвих актів і мовленнєвих ситуацій. Цим воно збігається з мовленнєвою діяльністю. Натомість комунікативна діяльність є значно ширшою за обсягом виконуваних дій і операцій.

Насамперед це специфічна форма взаємодії людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності, що складається із комунікативних актів, в яких беруть участь комуніканти (різні люди), котрі породжують і продукують висловлювання (тексти) Га інтерпретують їх. За М.І.Жинкіним, початковий і прикінцевий етапи комунікації пов'язані з механізмами внутрішнього мовлення, його глибинними структурами па рівні універсально-предметного кода мислення (термінологія М.І. Жинкіна).

Мовленнєве спілкування передбачає широке використання невербальних (оптико-кінетичної знакової системи), як-от; жести, міміка, контакт очей, пантоміміка та паралінгвістичний компонентів (інтонація, пауза, темп, тембр тощо). Крім того, мовленнєве спілкування обумовлене екстралінгвістичними факторами (ситуативна конкретність, прес у п позиція, національно-культурні та етичні традиції) і системою організації простору комунікації (проксемікою).

Комунікація може здійснюватися засобами вторинних («музична нотація», інформатика, «мова наук», азбука Морзе, мова ЕОМ, правила ігор тощо) або первинних (мова жестів, світофорно азбука) семіотичних систем. Так чи Інакше, комунікативна діяльність (мовленнєве спілкування) передбачає оволодіння комунікантами розвинутим мовленням, уміннями застосовувати конкретну мову відповідно її орфоепічних норм у конкретній ситуації спілкування.

Відтак, на ранніх етапах (ранній і дошкільний вік) мовленнєвого розвитку дитини пріоритет належить організації мовленнєвої діяльності дітей у процесі спілкування з дорослими, провідною метою якої є розвиток правильного мовлення дітей (фонетична, граматична правильність, лексичне багатство, зв'язність (діалог, монолог, полілог) мовлення відповідно до якісних психічних новоутворень кожного вікового періоду (діалогічне, ситуативне, контекстне; мовлення-повідомлення, мовлення-опис, мовлення-пояснення, мовлення-міркування, мовлення-констатація, мовлення-планування, мовлення-інструкція, мовлення-регулювання), а також створення педагогом відповідних умов — життєвих мовленнєвих ситуацій для реалізації означених видів і форм мовлення.

Натомість у фаховій лінгводидактичній літературі останнім часом спостерігається тенденція підміни мовленнєвої і навчально-мовленнєвої діяльності дітей в дошкільних закладах освіти комунікативного діяльністю, а методики розвитку мовлення та ознайомлення дітей з довкіллям «методикою розвитку мовного спілкування» (Т.О.Пироженко). Так, у передмові до програми курсу «Методика розвитку мовного спілкування» автор пише: «В умовах дитсадка становлення (курсив —А. Богуш) спілкування підмінюється проблемою розвитку мовних засобів, лінгвістичних компонентів мови, тоді як такий підхід до питання знижує можливості гармонійного розвитку особистості через формування широкого кола комунікативних павичок і здібностей у дітей (уміння аналізувати ситуацію спілкування, сприймати не лише змістову, але й емоційну інформацію» [3:4]. Відтак, автор пропонує «психологізувати» навчально-виховний процес у дошкільному закладі водночас із «психологізацією навчального курсу методики розвитку мови», тобто змінити статус лінгводидактики на психолінгвістику. Що ж, кожний науковець має право на своє бачення щодо втілення результатів своїх наукових досліджень. Натомість існують, як було означено вище, самостійні види діяльності (мовленнєва, навчально-мовленнєва, комунікативна), самостійні галузі науки (лінгводидактика, психолінгвістика, риторика тощо), які мають право на самостійне існування. Нам вбачається, цілком реальним і позитивним прецедентом уведення у навчальний процес вищих педагогічних закладів освіти ще й курсу «Методики розвитку спілкування як акту комунікативної діяльності» як спецкурсу з психології чи психолінгвістики.