Види мовлення: зовнішнє, внутрішнє, усне, писемне.

Процес використання мови для спілкування називають мовною діяльністю.

Зовнішнє мовлення поділяється на усне і писемне.

Усне мовлення - це звичайна звукова, розумова мова, якою ми користуємося при спілкуванні з іншими людьми. Це звучне мовлення, що сприймається іншими за допомогою слуху. Звуки – це не тільки особливі елементи мови, а і спосіб існування усного мовлення. Воно може здійснюватися голосно і пошепки.

Писемне мовлення - це особливий різновид мови, що дає змогу спілкуватися з відсутніми співрозмовниками, які не є сучасниками того, хто пише, а й житимуть після нього. Писемна мова зображується графічно з допомогою писемних знаків (букв), що позначають звуки усної мови. Писемна мова як в житті суспільства, так і в житті окремої людини, виникає пізніше усної і формується на її основі.

Відсутність безпосереднього контакту між тими, хто пише і читачем створює певні труднощі у побудові писемної мови. Письмове мовлення - це різновид монологічного мовлення, але воно здійснюється як писання та читання написаного у вигляді письмових знаків (слів).

Історично письмове мовлення виникло пізніше від усного і на його ґрунті, порівняно з усним воно має низку психологічних особливостей. Насамперед воно відбувається поза безпосереднім контактом із співрозмовниками, а тому не передбачає інтонації, міміки і жестів сприйняття реакції читача, його реплік, які мають важливе значення для усної мови. У письмовому мовленні і зміст, і своє ставлення до нього треба висловити на папері. Тому воно більш розгорнуте, ніж: усне монологічне. У ньому треба зважати на майбутнього читача, дбати про те, щоб писемні знаки були зрозумілі читачеві, йому потрібно все пояснити, щоб у нього не виникало жодних непорозумінь. Отже, письмове мовлення структурно набагато складніше порівняно з усним; перше висуває більше вимог до людини, потребує більш: розгорнутого, розчленованого, послідовного, повного викладення думок, суворішого дотримання правил граматики, добору слів і виразів. Якщо в усному мовленні пропуск окремих слів можна заповнити певними виражальними засобами, то такі пропуски роблять письмове мовлення незрозумілим. Письмове мовлення - це найдовільніший різновид мовлення.

Щоб успішно використовувати письмове мовлення, потрібно оволодіти його засобами. У процесі індивідуального розвитку людина навчається писати й читати значно пізніше, аніж говорити, але між усним і письмовим мовленням існує тісний зв'язок.

Створюючи текст, слід зважати на майбутнього читача, дбати про те, щоб письмові знаки були зрозумілі передбачуваному читачеві.

Писемна мова значно розширює для людей межі спілкування і можливості пізнання навколишньої дійсності. В писемній мові зафіксовано і закріплено історичний досвід людського суспільства, його досягнення в науці, культурі,

Якщо з усному мовленні пропуски окремих слів можна заповнити певними виражальними засобами (міміка, жести), то такі пропуски роблять письмове мовлення незрозумілим. Письмове мовлення спирається на усне, не тільки доповнює, а й зумовлює певну його перебудову.

Завдяки писемності, знання, нагромаджені багатьма поколіннями, стають надбанням людей і можуть бути використаними кожною писемною людиною.

В житті людини має місце взаємозв'язок усного і письмового мовлення, який набуває різного характеру залежно від її осві­ти, змісту її діяльності. Письмова мова спирається на усну і водночас не тільки її доповнює, а й спричиняється до певної її перебудови. В силу її специфічних особливостей як документо­ваної мови вона дає можливість повторно сприймати викладе­не на папері, оглядати його в цілому і по частинах, далі аналі­зувати його і синтезувати, працювати над ним, по-новому організовувати, готуватися до усних виступів. Письмова мова відіграє важливу роль у формуванні розумових дій людини. Вона є необхідним засобом фіксації і збереження думок.

 

Внутрішнє мовлення - це мова подумки. Вона не придатна для спілкування з іншими людьми. Людина користується внутрішнім мовленням, коли розмірковує щось про себе, планує свої дії не висловлюючись вголос і не записуючи на папері, не контактуючи з людьми

Головним показником внутрішньої мови є те, що вона беззвучна, не мовиться вголос, хоч нерідко проявляється шепотіння, а іноді воно починає звучати, переходячи в розмову із самим собою. Це трапляється у випадках великого напруження думки, яке супроводжується виразними емоціями.

Внутрішнє мовлення відрізняється від зовнішнього тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, в ньому упускається більшість другорядних членів речення.

За своєю граматичною формою внутрішнє мовлення часто бувай дуже скорочене, уривчасте, в ньому багато слів опущені,.внаслідок чого воно справляє враження беззв'язності і незро­зумілості для інших. Часто у внутрішньому мовленні збе­рігаються тільки присудки, інші ж члени речення опуска­ються.

Можливість такого скорочення внутрішнього мовлення зв'я­зана з тим. що людині, яка думає про себе, в цілому відомо, про що йде мова. Тому вона обходиться без розгорненого і повного словесного викладу собі своїх думок. Це має і свої мінуси. Те, що людині здасться цілком зрозумілим при внутрішньому мов­ленні за його спрощеною, скороченого синтаксичною структу­рою, виявляється іноді далеко не таким зрозумілим, коли вона намагається переказати свої думки іншим людям: окремі моменти виявляються неясними, думки не досить аргументованими, по­слідовними і т. д. Відомі випадки, коли ми немовби розуміємо і знаємо, про що думаємо, але не можемо наше розуміння пере­дати в зв'язній, послідовній мові, в словах, які розкривають зміст думки обґрунтовано І послідовно.

Такі випадки свідчать про те, що під час думання про себе ми в ряді випадків неповно усвідомлюємо зміст наших думок, вони залишаються в ряді відношень не розкритими для нас са­мих. В процесі дальшого обдумування предмета думки її зміст повніше розкривається для нас, знаходячи своє оформлення в гра­матично більш розгорнутій І повній мові.

Внутрішнє мовлення виникло в процесі мовного спілкування людей через ускладнення завдань і змісту діяльності. Воно породжується потребою перш ніж висловити щось усно чи письмово, спланувати його.

Внутрішнє мовлення породжене потребою, перш ніж висловити щось усно чи письмово, його спланувати, окреслити основні контури, схему дій, міркування перед тим, як реалізувати їх практично.

 

Монолог та діалог

 

Залежно від конкретних умов спілкування усна мова поділяється на діалог і монолог.

Монолог - розгорнута мова людини, яка звернена до інших людей. Це мова оратора, лектора, доповідача.

Як правило, монологічна мова проходить з великим напруженням. Вона вимагає попереднього вміння послідовно і зв'язно викладати думки, висловлювати їх у якісній і чіткій формі.

Вмілий оратор завдяки рефлексії враховує реакціє слухачів і перебудовує хід і форму свого викладу в залежності від їх реакції: вводить подробиці чи упускає їх. Монологічна мова несе в собі експресивну функцію. її засоби - інтонації, паузи, повтори, темп. Ці засоби виражають відношення доповідача до того, що він говорить. Сюди ж відносять міміку, жести. Всі ці засоби являються суттєвими, з точки зору психології, сприймання людьми монологу.

Прикладами монологічного мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення нового матеріалу на уроці тощо. Це відносно розгорнутий різновид мовлення. У ньому порівняно мало використовують позамовної інформації, отриманої з розмовної ситуації. Порівняно з діалогічним монологічне мовлення більшою мірою активний чи довільний різновид мовлення. Зокрема, щоб виголосити монологічний акт мовлення, той, хто говорить, має усвідомлювати повний зміст думки і вміти довільно будувати на підставі цього змісту власне висловлювання чи послідовно кілька висловлювань.Монологічне мовлення є організованим різновидом мовлення. Той, хто говорить, наперед планує чи програмує не лише окреме слово, речення, а й увесь процес мовлення, увесь монолог загалом, іноді подумки, а іноді як запис у вигляді плану чи конспекту.Монологічне мовлення у розгорнутих формах потребує певної підготовки, яка полягає в попередньому відборі змісту, чіткому плануванні та відповідному словесному оформленні.

В процесі діалогу, що відбувається у формі бесіди, розмови між двома або більше учасниками, людина ставить запитання і відповідає на них, висловлює зауваження, схвалення чи заперечення.

Діалог може бути ситуативний, пов'язаний з певною ситуацією, в якій виникло спілкування і контекстуальним - коли всі попередні висловлювання обумовлюють наступні. Цей діалог це більш складне спілкування в порівнянні із ситуативним. У спілкуванні з приводу навчального завдання виникає необхідність розгорнутої побудови думки для обміну ідеями. Такий діалог являє собою короткі монологи, які будують в спільній мислительній діяльності людей.

І ситуативні і контекстуальні діалоги - це безпосередні форми спілкування людей, де учасники діалогу будують свої судження і не чекають реакції на них інших людей.

Діалогічна форма усного мовлення є найбільш поширеною і провідною його формою. Вона завжди здійснюється як певна діяльність двох осіб: тієї, що говорить, і тієї, що слухає. Та, що говорить у даний момент,— це активна, та, що слухає,— пасив­на сторона. Кожна особа, що веде розмову, виступає то як актив­на сторона (говорящий), то як пасивна (слухач).

Проте цей поділ сторін на «активну» і «пасивну» мас дуже відносне значення. Той, хто говорить, є активнішою стороною, бо він виражає в формі мови свої думки, передає їх слухачеві і виливає на нього. Слухач є, звичайно, пасивною стороною, тоб­то такою, що сприймає. Але в процесі мовного спілкування спів­бесідники постійно міняються ролями: один говорить, другий слухас, потім другий говорить, перший слухає, а в процесі по­жвавленої розмови кожний з них майже одночасно і слухає, і говорить. Крім того, слухання, сприймання мови іншого є не па­сивним процесом., а таким, що вимагає від слухача значної ак­тивності.

 

Діалогічне мовлення тісно пов'язане із ситуацією, у якій провадять розмову, і тому його називають ситуативним. Водночас воно є контекстуальним, оскільки, здійснюючись як певна діяльність двох або кількох осіб, кожне висловлювання значною мірою зумовлене попереднім висловлюванням. Діалогічне мовлення недостатньо організоване граматично та стилістично. Як правило, воно складається з простих мовних конструкцій, зумовлених контекстом, попередніми висловлюваннями. Чималу роль у діалогічному мовленні відіграють звичні сполучення слів, репліки, шаблони, ідіоматичні вирази, наприклад: «так би мовити», «от», «і хто б міг подумати» тощо.

Тестові завдання для перевірки знань

1.Спілкування – це…….

А) розмова між людьми

Б) передача інформації

В) контакти між людьми зумовлені потребами спільної діяльності

Г) перша і друга сигнальна система

2.Найважливішим засобом спілкування є:

А)діалог

Б) мова

В) комунікація

Г) міміка і жести