РОЗДІЛ 12 Методика розвитку виразності мовлення

Поняття виразності мовлення

 

Виразність мовлення - багатоаспектна проблема, яка розглядається у лінгвістиці, психології та лінгводидактиці.

Поняття «виразність мовлення» поєднує в собі два окремі, але взає­мозалежні аспекти, що становлять діалектичну єдність: емоційну насиченість (експресивність) та образність (зображувальність).

У мовознавстві термін «експресія» (від лат. ехrеssіо - вираження) означає - «виразно-образотворчі якості мовлення, що відрізняють його від звичайного (стилістично нейтрального) мовлення і надають йому образності та емоційної «забарвленості», а також «виразно-образотворчі якості мовлення, що надаються їй [експресії] лексичними, словотворчими й граматичними засобами (експресивною лексикою, особливими афіксами, тропами, фігурами)».

Експресія мовлення, за Б. Головіним, - це комунікативна якість культурного мовлення, особливість його структури, яка впливає не лише на свідомість, а й на емоції читача і слухача, підтримує його увагу та інтерес.

Виразність, експресію та образність мовлення вивчають у розділі мовознавства, який називається культура мовлення.

Учені виокремлюють такі типи виразності: структурну, образно-емоційну, поняттєву та змішану (Б. Головін); структурно-інтонаційну й логічну (Н. Бабич); експресивно-фонетичну, експресивно-морфологічну (словотворчу), експресивно-лексичну та експресивно-синтаксичну (В. Телія).

Традиційним є поділ усіх засобів виразності на виразні - синтаксичні фігури (анафори, антитези, повтори та ін.) та образотворчі - тропи (вживання слова, його вираження в переносному значенні за допомогою епітетів, метафор, порівняння, гіперболи тощо).

Отже, виразність співвідноситься із синтаксисом мови, а зображувальність - із лексикою і семантикою. Проте такий підхід спростував Б. Головін, зауваживши, що «виразність може підсилюватись одиницями мови усіх її рівнів». Запропонована ним типологія зображувально-виразних засобів побудована на основі структури мови: лексичні, словотворчі, морфологічні, синтаксичні, інтонаційні, фонемно-акцентологічні¹.

На основі структурних рівнів крім ситуації спілкування, за Б. Головіним, можна виокремити такі типи виразності мовлення: вимовні, акцентологічні, лексичні, словотворчі, синтаксичні, інтонаційні, стилістичні.

У роботах інших учених (Н. Бабич, М. Пентилюк) наголошується на двох групах засобів виразності: художнього і звукового мовлення. До першої групи належать тропи, слова, що мають звукове й зорове відображення, емоційно-оцінну лексику, синтаксичну конструкцію тексту (фігури) тощо. До другої - виділення синтаксично значущого слова, зміна голосу, темп, емоційна тональність мовлення, що передають настрій, оцінку сприйнятого, моделюють перспективу сприйняття за допомогою понятійних, емоційно-експресивних й екстралінгвістичних засобів.

Типи, або варіанти, виразності як комунікативної якості можуть визначатися з урахуванням впливу слів відношення мовної та немовної структур. На підставі досліджень Б. Головін виокремлює структурну, образно-емоційну, понятійну й змішану виразність. У лінгвістиці загальноприйнята така класифікація типів виразності: експресивно-фонетична, експресивно-морфологічна (словотворча), експресивно-лексична та експресивно-синтаксична. Н. Бабич, крім наведених типів, виокремлює ще структурно-інтонаційну й логічну виразність.

Отже, усі засоби виразності можна поділити на дві групи: мовні (лексичні, синтаксичні, морфологічні, інтонаційні та ін.) та немовні (поза лінгвістичні, додаткові: міміка, пантоміміка, що включає жести, пози, ходу).

Образність мовлення як категорія, що належить до її змісту, забезпе­чується мовними засобами і може розглядатись як мовна, внутрішня, художня виразність чи як художність мовлення. її вивчають у літера­турознавстві, у розділі практичної стилістики.

Експресія мовлення, що виражається в його звуковій формі, досягається мовними (інтонація) й немовними (міміка, пантоміміка) засобами. Цей тип виразності визначається як мовленнєва, інтонаційна, емоційно-експресивна виразність, або виразність форми; вивчаються у фонетиці, культурі мовлення, пара лінгвістиці.

Основним засобом виразності звукового мовлення є інтонація. Це «ритміко-мелодійна сторона мови, що слугує засобом вираження син­таксичних значень і емоційно-експресивного забарвлення». Як зауважує Н. Черемісина, інтонація - це «найважливіша прикмета звукового усного мовлення, засіб оформлення будь-якого слова або сполучення слів у позиції, уточнення його комунікативного змісту та емоційно-ексресивних відтінків».

Комунікативна функція інтонації полягає в оформленні речення як мінімальної, відносно самостійної одиниці спілкування. При цьому остання є інформативним центром висловлювання і сприяє встановленню, підтриманню контакту між тими, хто говорить. З нею пов'язані й інші функції. Емоційно-експресивна функція - це інтонаційне вираження відношення того, хто говорить, до того, що повідомляється, або до адресата мовлення.

Розрізняють такі структурні компоненти інтонації: мелодика (підвищення і зниження сили голосу у фразі); ритм (чергування наголошених і ненаголошених, довгих і коротких складів); інтенсивність (сила і слабкість вимови, що пов'язані з посиленням або послабленням видиху); темп (швидкість або повільність мовлення в часі і тривалість паузи між мовленнєвими відрізками); тембр (звукове забарвлення, що надає мовленню певних емоційно-експресивних відтінків (веселий, похмурий та ін.); фразові й логічні наголоси (слугують засобом виділення мовленнєвих відрізків чи окремих слів у фразі).

Основними засобами вираження емоційно-експресивних відтінків у мовленні є тембр, мелодика, рідше - наголос (змістовий та емфатичний) і темп.

Тембр - найбільш значущий компонент звукового вираження емоцій у мовленні. Це - додаткове забарвлення звучання, що надає мовленню різних емоційно-експресивних відтінків. (Цей компонент інтонації має особливе значення у практиці мовлення: у виразному читанні й ораторському мистецтві.)

Мелодика - це «тональний контур мовлення», модуляція висоти основного тону під час мовлення частин або цілих пропозицій, тісно пов'язаних синтаксично. Українській мові властиві чотири види мелодики залежно від спрямованості руху тону: спадна - зниження тону, його рух зверху вниз; висхідна - підвищення основного тону; висхідно-спадна - «злам» мелодійної кривої; рівна (однотон) - збереження однакової чи майже однакової висоти основного тону протягом визначеного відрізку мовлення.

Із мелодикою співвідносяться тональні яруси, або рівні тону: високий, середній і низький. Кожний із них зумовлює певне емоційно-експресивне забарвлення. Високий тон характеризує радісне, схвильоване, урочисте мовлення. Низький - вживається для передачі тривожного, похмурого, трагічного змісту. Середній тон сприймається як емоційно й експресивно нейтральний.

Наголос — компонент інтонації, що ґрунтується на інтенсивності, силі звука. Розрізняють словесний наголос (своєрідна силова і тональна вершина слова, «критична точка», через яку здійснюється інтонаційний рух фрази) і змістовий (синтагматичний, фразовий і логічний). Так, Н. Черемісина підкреслює, що найбільшу емоційну значущість мають синтагматичний і фразовий наголоси, оскільки наголошене слово є головною «точкою» у вираженні підтексту, тобто «осередком емоцій». Логічний наголос харак­теризується сильним акцентуванням, чітким інтонаційним виділенням «пси­хологічного присудка» в реченні. У мовленнєвому потоці логічний наголос завжди збігається із синтагматичним і фразовим, «поглинаючи» їх.

Особливий вид наголосу - емфатичний. Автор зазначеного терміна Л. Щерба зауважує, що емфаза слугує для посилення емоційної насиченості мовлення. Цей вид наголосу підсилює емоційну сторону слова або виражає афективний стан того, хто говорить, у зв'язку з тим чи тим словом. Характеризуючи відмінність між логічним і емфатичним наголосом, Л. Щерба зазначає, що логічний наголос привертає увагу до певного слова, а емфатичний - надає йому емоційної насиченості. Отже, у першому випадку виявляється намір того, хто говорить, а в другому – його безпосереднє почуття.

Темп - швидкість мовлення, відносне прискорення або уповільнення окремих його відрізків (звуків, складів, слів, речень і більших за обсягом фрагментів) залежно від стилю вимови, змісту мовлення, емоційного стану того, хто говорить, та емоційного змісту висловлювання. Яскравим емоційним засобом мовлення є варіювання темпу. Швидкий темп створює враження динамічності, уповільнений - іноді використовується для передачі урочистості.

Пауза - зазвичай «не звуковий» інтонаційний засіб. Н. Черемісина розрізняє дійсну й уявну (нульову) паузу. Дійсна пауза - це зупинка, перерва у звучанні. Уявна - характеризується відсутністю перерви у звучанні, але наявністю зміни тонального контуру. Емоційно насиченому розмовному мовленню притаманна відсутність нормативних пауз, поява несподіваних пауз, пауз коливання, що свідчать про непідготовленість, спонтанність такого мовлення.

Вивченню немовних засобів виразності в лінгвістиці присвячені спеціальні дослідження А. Акишиної, Т. Акишиної, Е. Красильникова, Т. Ніколаєвої, Б. Успенського та ін. До немовних засобів виразності належать: виразні мелодійні модуляції голосу (так звані звукові жести), а також міміка (рух лицьових м'язів обличчя та голови), жести рук, положення тіла і загальні рухи.

Загальноприйнятою в мовознавстві є класифікація жестів, розроблена Т. Ніколаєвою. Автор поділяє усі жести на дві великі групи: умовні й не умовні.

Умовні жести може зрозуміти не кожен учасник комунікації, оскільки вони мають національний, вузькоспеціальний, рідко - інтернаціональний характер. Слов'янська система умовних жестів характеризується невеликою кількістю загальноприйнятих жестів, пов'язаних із мовленнєвим етикетом.

Між умовними й не умовними жестами відсутнє чітке розмежування. Не умовні жести, за відповідної домовленості між учасниками комунікації, можуть перетворитися на умовні. Не умовні жести зрозумілі і без попереднього пояснення. Вони поділяються на такі групи: вказівні та передавальні, що, у свою чергу, мають різновиди: зображувальні й емоційні та підкреслювальні і ритмічні. Вказівні жести спрямовані на предмет або об'єкт мовлення. До показувальних (передавальних) жестів належать зображувальні, що передають форму й зовнішній вигляд об'єктів мовлення, а також емоційні, які виражають внутрішній стан того, хто говорить. Підкреслювальні жести самостійного значення не мають. їх функція полягає в тому, щоб допомогти слухачеві зрозуміти й усвідомити думку мовця. Вони починають і завершують мовлення, відокремлюючи головне від другорядного. Ритмічні жести в мовленні поєднуються з ритмом звука, слова, підкреслюють його. До першої групи належать також жести вагання, невпевненості (знизування плечима, розведення рук та ін.).

Учені-лінгвісти (А. Акишина, Т. Акишина, Т. Ніколаєва та ін.) вказують на національні особливості, характерні для вживання немовних засобів виразності у слов'янському звуковому мовленні. Так, низка жестів супроводжується виразними мелодійними характеристиками з великими модуляціями голосу. Жестикуляції у слов'янському звуковому мовленні притаманна деяка стриманість у рухах рук (не прийнято жестикулювати, притискаючи лікті до тулуба), жести здійснюються тільки однією рукою, а друга не бере участі зовсім або ніколи не повторює рухів першої, які нерідко замінюються рухами голови чи плечей. Існують певна міміка, жести, пози співрозмовників, що зумовлюються ситуацією, стосунками між тими, хто спілкується, їх соціальною належністю.

Засоби виразності звукового мовлення (інтонація, міміка, пантоміміка) під час спілкування виступають компонентами засобів невербальної комунікації, що є предметом вивчення пара лінгвістики (М. Горелов, Є. Вінарська, Г. Колшанський та ін.). За Г. Колшанським, поняття «пара лінгвістика» міцно закріпилося у мовознавстві на позначення галузі науки, що вивчає сферу несловесної комунікації. Цим терміном позначають також сукупність невербальних засобів, що беруть участь у мовленнєвій комунікації.

Дослідниками культури мовлення (Н. Бабич, Б. Головін, І. Ільяш, М. Пентилюк) розкрито чинники, що впливають на формування виразності мовлення: мовленнєве середовище (родина, друзі, колеги та ін.), мовлення фахівців у галузі лінгвістики (учитель, майстер сцени та ін.) художня література або інші зразкові тексти. Вчені з'ясували умови, від яких залежить виразність мовлення, а саме: самостійність мислення автора, його небайдужість, інтерес до того, про що він говорить чи пише, і до тих, для кого він це робить; знання мови, її засобів виразності, властивостей і особливостей мовних стилів; систематичне й усвідомлене тренування мовленнєвих навичок; самоконтроль, свідомий намір автора говорити й писати виразно, психологічно цільова настанова на виразність. Наявність у мові засобів, здатних надавати мовленню виразності - об'єктивне мовне явище, що не залежить від волі, бажань, свідомості окремої людини. М. Пентилюк виокремлює також чинник «чуття мови».

Виразне мовлення є предметом вивчення риторики (від гр. rhetorikе— ораторське мистецтво), що так само, як і поетика та стилістика досліджує засоби побудови художньо-виразного мовлення, насамперед прозаїчного та усного. Близькими до риторики є ораторське мистецтво (Г. Апресян та ін.), основи ораторської майстерності (Є. Ножин та ін.).

В основу риторики покладено вільне володіння людиною комуніка­тивними якостями мовлення (виразністю, правильністю, точністю тощо), що наближує сутність цієї дисципліни до змісту поняття «культура мовлення». Відмінність між ними, на думку Г. Сагач, полягає в тому, що культура мовлення вивчає зазначені якості мовлення у статиці: кожна з цих якостей досліджується окремо й відносно самостійно з метою якомога повнішої їх характеристики.

Близьким за значенням до цих понять є термін «красномовство», але з додатковою індивідуальною характеристикою мовленнєвих здібностей людини: уміння красиво та переконливо говорити - «ораторський талант».

Поняття «виразність мовлення» - складне й неоднозначне. Воно поєднує в собі дві взаємозалежні сторони цього явища: естетичну (художність, образність) й емоційну (експресивність). Більш глибокий аналіз призводить до умовного розмежування виразності на внутрішню, художню (виразність змістової сторони мовлення), складовою частиною якої є образність, і зовнішню виразність звукового мовлення. Перший тип виразності належить до змісту мовлення і притаманний усній і письмовій ЇЇ формам. Другий - характеризує форму мовлення та існує в усному мовленні.

Виокремленні типи виразності забезпечуються різними засобами, наприклад, художня виразність - мовними (образність - стилістичними).

Виразність усного звукового мовлення здійснюється як мовними (інтонаційними), так і немовними (міміка, пантоміміка) засобами. Зазначені засоби взаємодіють і доповнюють один одного. їх спеціально вивчають у риториці і розділах лінгвістики: фонетиці, культурі мовлення, пара лінгвістиці.

Отже, у мовознавстві «виразність» розглядають у трьох функціональних аспектах: комунікативному, естетичному та емоційно-експресивному.

Пара лінгвістичні та екстралінгвістичні засоби виразності можуть бути словесними (вербальними) і несловесними (невербальними). Вони до­сліджуються наукою кінетикою.

Засоби виразності усного й писемного мовлення розглядаються як вербальні, тобто такі, що не мають словесного позначення. До них можуть належати мовні засоби виразності, які класифікують на основі системи мови: лексичні, морфологічні, синтаксичні, словотворчі, стилістичні. До невербальних належать немовні засоби виразності: оптико-кінетичні (міміка, пантоміміка); пара лінгвістичні, екстралінгвістичні, візуальні засоби. Особливе місце посідає інтонація, що не має відповідного словесного вираження і належить до невербального засобу.

Найбільш насиченим засобом виразності є усне мовлення (особливо його діалогічна форма). Як зауважує Д. Ельконін, усне мовлення є звучним мовленням, воно завжди повне інтонацій, жестів, підкреслень, і ця інтонаційна жвавість і образність мовлення додає йому специфічного характеру порівняно з писемним. В інтонації, що супроводжує усне мовлення, виражена її психологічна вмотивованість. Додаткові засоби (міміка, пантоміміка) слугують для компенсації граматичної неповноти цієї форми мовлення, що пояснюється безпосереднім контактом співрозмовників. С. Рубінштейн таке мовлення назвав ситуативним.

Усне монологічне мовлення за своєю структурою наближається до писемного. Воно характеризується повнотою, завершеністю конструкцій, насиченістю мовними засобами виразності і визначене як контекстове. Основним засобом виразності усного монологічного мовлення є інтонація, наявність немовних засобів виразності в ньому мінімальна.