Становлення і розвиток дошкільної лінгводидактики в зарубіжних країнах



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Становлення і розвиток дошкільної лінгводидактики в зарубіжних країнах



 

Одним із перших засновників-теоретиків методики розвитку рідного мовлення дітей дошкільного віку був відомий слов'янський педагог Ян Амос Коменський. Учений вважав, що виховання дітей від народження до шести років має відбуватися в материнській школі, що є своєрідною формою сімейного виховання. Материнській школі Коменський присвятив XXVIII розділ «Великої дидактики», окремі розділи читанки «Світ чуттєвих речей в малюнках» та книжку «Материнська школа», в якій опрацював питання перед дошкільного та дошкільного виховання дітей. Коменський справедливо вважав, що основою розвитку мовлення дітей дошкільного віку є чуттєвий досвід, безпосереднє ознайомлення дітей з предметами та явищами навколишнього світу. На його думку, в дошкільному віці потрібно закласти основи загальної освіти, тобто дати дітям елементарну систему знань про навколишнє.

У материнській школі, на думку Коменського, потрібно намагатися навчати дітей не лише «знати.., а й говорити». Його вказівки щодо послідовного методичного розвитку мовлення є цінними й нині. Так, він радить навчати дітей віком до трьох років правильного мовлення й уникати гаркавого говоріння. Слід наводити зразки правильного мовлення й вчасно виправляти мовленнєві помилки. На думку Коменського, мовлення дітей розвивається на основі граматики, риторики й поетики.

Граматика для дітей перших шести років життя полягає в тому, щоб дитина могла назвати стільки речей, скільки їх знає, навіть якщо вислов­люється з помилками, але чітко й виразно, тобто так, щоб її можна було зрозуміти.

Риторика дітей полягає в тому, щоб навчитися користуватися природними жестами, а також наслідувати тропи й фігури, які вони чують. У дошкільному віці закласти основи поетики означає вивчити напам'ять кілька віршів або рим.

Для вдосконалення мовлення дитини віком чотири - шість років Коменський радив ставити їй запитання: «Що це таке? Що ти робиш? Як це називається?», звертаючи при цьому особливу увагу на виразну вимову слів. Учений рекомендував широко використовувати художню літературу, оповідання, казки, байки.

Заняття із розвитку мовлення, за Коменським, треба проводити у формі гри. Материнська школа Коменського - це перша спроба створити систему дошкільного виховання, методику роботи з маленькими дітьми відповідно до їхніх особливостей.

Організатором і теоретиком дошкільного виховання в Росії у 30-40-х роках XIX ст. був В. Одоєвський. Він організував перші дитячі притулки, які були прообразом перших російських дитячих садочків, створив низку посібників і рекомендацій з навчально-виховної роботи з дітьми, в яких значне місце відводив розвитку мовлення дітей.

Свої педагогічні погляди В. Одоєвський виклав у книжках «Наука до науки. Книжка дідуся Іринея», «Положення про дитячі притулки», «Наказ особам, які безпосередньо завідують дитячими притулками».

Особливо цінними для сучасної методики розвитку мовлення є ре­комендації В. Одоєвського щодо розвитку діалогічного мовлення дітей, проведення бесід та розмов, які він виклав у книжці «Наука до науки» (розділ «Розмови з дітьми»).

Провідним методом розвитку діалогічного мовлення В. Одоєвський вважає бесіду, мета якої - систематизувати набуті дитячі уявлення. Основою бесіди є чуттєвий досвід дитини. «Говорити з дитиною, - писав він, - можна про те, що у неї безпосередньо перед очима, за що вона, так би мовити, може ухопитися руками». Книжка «Наука до науки» складається з двох розділів. У першому розділі вміщено попередні вправи для бесід (178 запитань на зразок: Чим стілець схожий на стіл? Звідки взявся стіл? Для чого тобі руки? Де ти живеш?).

Другий розділ складається з двох частин: книжки для вчителя (питальник, який містить 482 запитання) і книжки для учнів (містить 482 відповіді).

У розділі «Розмови з дітьми» В. Одоєвський дає конкретні методичні поради наставникам, педагогам щодо проведення розмов із дітьми. Він пише: «Мистецтво говорити з дітьми надзвичайно важливе для успіхів усього виховання. Якими широкими не були б знання наставниці, якими прекрасними не були б почуття і поняття, які вона бажає передати дітям, усе це залишається безплідним або принесе навіть більше шкоди, ніж користі, якщо вона не вміє говорити чіткою й переконливою для дитини мовою».

На думку педагога-мислителя, проведення розмов з дітьми вимагає від наставниці особливого мистецтва. Діти хочуть усе знати, вони часто звертаються до дорослих із запитаннями, на які потребують відповідей. Такі запитання заслуговують з боку наставниці особливої уваги, тому відповіді мають бути зрозумілими і повними.

Проте, застерігає В. Одоєвський, не слід одразу давати повну й чітку відповідь, яка в одну хвилину задовольнила б їхню цікавість і бажання далі розпитувати про цей самий предмет. Доречно запропонувати дитині у відповідь на її запитання нове запитання від себе, яке спонукатиме її до власних роздумів і міркувань.

Запитання, що їх ставлять дітям, мають допомагати їм думати і бути настільки простими, щоб дитина могла зрозуміти їх і знайти в них вказівку, як відповідати. Проте вони не повинні містити готову відповідь, щоб дитині не було вже про що думати.

Розвиваючи мовлення дітей, не можна забувати й про її індивідуальні особливості. Вчений радить наставниці говорити з дитиною тією мовою, яка найбільше відповідає її індивідуальному розвитку, яка для неї найзрозуміліша.

Ще педагог радить не виправляти дитину самому, якщо вона говорить неправильно, а зробити так, щоб вона сама себе виправляла. При цьому їй потрібно ставити такі запитання, які наштовхнули б її на точну й правильну відповідь.

В. Одоєвський категоричний у вимогах до мовлення вихователя: простота, точність, стислість висловів - ось головні умови, яких потрібно дотримуватись у розмовах із дітьми. Мовлення вихователя має бути щирим, теплим, душевним, правдивим. Звертаючись до наставниць, він зауважував: «Ваше слово тільки тоді буде доступним серцю дитини, коли у вас воно виходить просто із серця; якщо воно у вас народжується внаслідок міркування, що так потрібно, повірте, воно відбивається у вухах дитини порожнім і нудним звуком і помре для неї, не розбудивши в її душі жодного відгуку».

В. Одоєвським написано чимало художніх творів для дітей, серед них і дитячі казки («Мороз Іванович», «Містечко в табакерці», «Черв'ячок», «Анекдоти про мурашок», «Срібний карбованець», «Два дерева»), які він писав від імені дідуся Іринея. Казка «Мороз Іванович» є й сьогодні програмною у дошкільних закладах.

Лінгводидактичні погляди Є. Водовозової знайшли своє втілення в її основній праці «Розумове і моральне виховання дітей від першого вияву свідомості до шкільного віку», яка перевидавалася 7 разів. Останнє її видання здійснено у 1913 р. В основу своїх педагогічних поглядів Водовозова поклала ідею народності виховання дітей дошкільного віку. Як послідовниця К. Ушинського, вона відстоювала навчання і виховання дітей дошкільного віку рідною мовою, на народних піснях, казках, загадках, приказках.

Є. Водовозова радить батькам розвивати фонематичний слух дітей вже на першому році життя, оскільки він є основою розвитку мовлення, і використовувати такі вправи: слухати шуми й звуки в кімнаті, на вулиці, у природі, прислуховуватися до голосів і криків тварин, співу пташок; розрізняти звуки грому, вітру, дощу, струмка, річки, різних предметів, музичних інструментів. Вона писала: «Мати повинна примушувати дитину прислуховуватися, коли гримить грім, виє та свище вітер, корова мукає, собака гавкає, кішка нявчить, півень наспівує своє ку-ку-рі-ку, зозуля кує, курка сокоче, кінь ірже, муха дзижчить...». На її думку, вчасний розвиток мовленнєвого слуху зробить уважною дитину й до звуків рідної мови, сприятиме успішному розвитку мовлення.

Особливу увагу, вважає Є. Водовозова, слід приділяти взаємозв'язку слова й уявлення, оскільки уявлення є основою збагачення словника дітей, тому: «Зі словами дитина неодмінно має пов'язувати і живі уявлення предметів. Матері... повинні якомога менше говорити з дитиною про те, на що вона відразу не може вказати своїми рученятами». Дитині, за її словами, потрібно давати стільки слів, скільки й ідей. Про все, що дитина називає, вона повинна мати правильне уявлення, «кожному поняттю надавати належної форми».

Звертаючись до батьків, вона закликала їх бути уважними до дитячої мови, не дозволяти їм спотворювати слова, вчасно виправляти мовленнєві помилки, не вживати в розмові з дітьми слів, що недоступні їхньому розумінню. Водночас вона вимагала від батьків і вихователів стежити за чистотою і правильністю свого мовлення.

Є. Водовозова наголошувала, що коли мати має якийсь недолік у вимові - погано вимовляє окремі слова і звуки, заїкається, то в більшості випадків ці самі недоліки передаються й дитині. Відвикати від недоліків дитинства дуже важко. Мовлення батьків і вихователів має бути взірцем для дітей.

Розвивати мовлення дітей, на думку Є. Водовозової, - означає розвивати органи чуття. На основі цього потрібно ознайомлювати дітей з предметами та явищами навколишнього світу, що сприятиме збагаченню їх знаннями.

Особливо цінними для сучасної методики розвитку мовлення є вказівки Є. Водовозової щодо шляхів розвитку рідного мовлення дітей дошкільного віку. У віці до трьох-чотирьох років автор радить батькам співати дітям народні пісні, грати в дитячі народні ігри на зразок «Ладусі», «Сорока-ворона», «Коза рогата». Ці ігри створюють у дітей бадьорий настрій, розвивають мовленнєвий слух, стимулюють звуконаслідування й оволодіння рідною мовою.

Одним із методів розвитку рідної мови дітей цього віку Є. Водовозова вважає ігри з лялькою. Дитині слід запропонувати роздивитися ляльку, роздягнути її, покласти спати, нагодувати, розповісти їй казку, заспівати пісню. Гра з лялькою спонукає дитину говорити, усі дії при цьому вона супроводжує мовою. Не менш цінним засобом розвитку мовлення дітей від першого вияву свідомості до чотирьох років, на її думку, є образні іграшки, які пропонують дитині після спостережень у природі. Наприклад, сьогодні спостерігали з дитиною за кішкою, собакою, конем, а завтра можна дати їй іграшки із зображенням цих тварин.

Автор застерігає батьків не давати дитині такі іграшки раніше, ніж вона ознайомиться з живими тваринами, оскільки це призведе до відри­ву слова від реальної дійсності та «плутанину в голові», до базікання пустими беззмістовними словами, до відриву мовлення від мислення. Ця вказівка Є. Водовозої залишається актуальною, принциповою й сьогодні в методиці словникової роботи з дітьми раннього віку: вводити кожне нове слово тільки на основі чуттєвого досвіду.

Одним із прийомів розвитку мовлення й мислення дітей, за Є. Водовозовою, є зіставлення предметів між собою. В процесі спостережень на спеціальних заняттях автор радить порівнювати два-три предмети між собою, головне, щоб дитина сама знаходила схожі й відмінні ознаки. Допоможуть це зробити продумані запитання дорослого.

Рухливі ігри з м'ячем, за словами педагога, також сприяють розвитку мовлення і збагаченню словника: «ліворуч», «праворуч», «кидати» та ін.

З метою розвитку рідного мовлення після досягнення дитиною 4-річного віку Є. Водовозова радить використовувати загадки і прислів'я. Ці малі жанри народного фольклору викликають у дітей інтерес до народного слова, розвивають розум, відчуття краси «соковитого народного слова», привчають дітей порівнювати між собою іноді зовсім не схожі предмети. У роботі автора вихователі знайдуть і методику використання загадок.

Є. Водовозова радила вихователям і батькам використовувати художні твори для розвитку мовлення. Так, дітей після чотирьох років, на її думку, слід уводити у «світ казки, яка розвиває дар слова, фантазію, дитячу творчість, ознайомлює з життям людей, тварин, виховує гуманні та моральні почуття, викликає ненависть до лицемірства, брехні, насильства. Казка сприяє розвитку мовлення і мислення дітей, в ній легко можна розкрити дітям мораль, збагатити їхній словник «моральними поняттями».

На думку дослідниці, треба починати ознайомлення дітей з простих за змістом, доступних розумінню казок про тварин, природу, прості сімейні стосунки. Водночас не радить давати дітям казки на складні соціальні теми, з витонченим гумором та сатирою, з суспільними відносинами, фантастичними вигадками. Казки мають бути не тільки прості за змістом, а й невеликі за обсягом. Розповідання казки слід супроводжувати поясненням її змісту, бо, як зазначає автор, інакше вона може не зрозуміти головного, «захопитися грою уяви». Дітям п'яти років слід пропонувати короткі оповідання для переказу.

У роботі з дітьми шести років і старшими Є. Водовозова рекомендує використовувати байки, в яких ідеться про найпростіші предмети, і описує методичні прийоми роботи з байкою. Спочатку треба прочитати байку без пояснень, не зупиняючись, щоб не завадити цілісному її сприйманню і розумінню моралі. Після читання обов'язково провести бесіду за змістом байки, потім прочитати її вдруге й запропонувати дітям відтворити її зміст.

На думку Є. Водовозової, потрібно бути обережними при використанні картинок під час ознайомлення дітей з навколишнім світом, які, на її думку, можна використовувати лише в крайньому разі. Картинки бажано показувати дітям після безпосереднього ознайомлення з предметом для закріплення знань і складання розповідей. Таким чином, Є. Водовозова заклала основи сучасної методики розвитку мовлення дітей та ознайомлення з навколишнім світом.

Є. Тихєєва справедливо вважається засновником методики розвитку мовлення дітей дошкільного віку в Росії. Інтерес до проблеми навчання дітей рідної мови виник у неї у перші роки роботи в школі під впливом ідей Я. Коменського, Л. Толстого, К. Ушинського, заповіти яких вона пронесла через усе своє життя. Однією з перших її праць (у співавторстві з Є. Соловйовою) була «Російська грамота» та методичні рекомендації до неї. Найповніше свої погляди щодо навчання дітей рідної мови вона виклала у книжці «Рідна мова та шляхи до її розвитку», в якій наголошувалося на необхідності починати навчання дітей рідної мови задовго до школи. Результати тривалих досліджень у галузі розвитку мовлення висвітлено нею у праці «Розвиток мовлення дошкільника». Центральне місце в педагогічній спадщині Є. Тихєєвої посідає вчення про значення рідної мови в житі дитини, в її розумовому розвитку. У книжці «Ігри і заняття маленьких дітей» викладено методику розвитку мовлення дітей раннього віку.

Розробляючи теоретичні засади методики розвитку мовлення, Є. Тихєєва основну роль відводить принципу наочності. На перше місце вона ставить реальні предмети, іграшки, на друге - картинки. Педагог вимагала, щоб у дитячому садку обов'язково була лялька, яку можна використовувати тільки на заняттях з дидактичною метою - для «сенсорного та лінгвістичного виховання». Дидактична лялька повинна мати усі ті речі, які має дитина: комплект білизни, одягу (літнього, осіннього, зимового), взуття, головних уборів (відповідно до одягу дітей), меблі, посуд, предмети побуту, знаряддя праці.

У книжці «Розвиток мовлення дітей» (розділ «Заняття з іграшками») автор описує різні види занять з іграшками та реальними предметами. Це своєрідний перелік: називання предметів, іграшок, їх якостей, властивостей, дій з лялькою та іншими іграшками, числових і просторових відношень; описування предметів, іграшок; порівняння, зіставлення предметів між собою; складання загадок про предмети та іграшки; знаходження іграшки чи предмета за змістом вірша. До кожного виду роботи у книжці пропонуються конкретні приклади занять.

Від іграшок і предметів автор радить поступово переходити до картин. У розділі «Картини» визначено мету їх використання: розвиток здібностей до спостережливості, інтелектуальних процесів (мислення, уява, пам'ять) та розвиток мовлення. Тут також представлені серії картин за темами (суспільно-політична, життя дітей у грі та праці, праця дорослих, будівництво, житло, предмети побуту, транспорт, природа) та вимоги до них, що є актуальними й нині.

Є. Тихєєва пропонує такі види занять з картинками: перелік (називання предметів, їхніх частин, якостей, властивостей, дій); описування предметних картинок; зіставлення, порівняння опису зображених предметів; систематизація та класифікація картинок; добір картинок до теми, вірша, оповідання; розповіді за картинками.

Є. Тихєєва, на відміну від Є. Водовозової, високо оцінювала картинки як засіб розвитку мовлення дітей. Вона зауважувала: «Заняттям з дітьми за картинками відведено у розвитку мовлення одне з перших місць... Розглядання картинки мовчки виключено. Розглядаючи картинку, ди­тина весь час говорить».

Однією з умов розвитку мовлення дітей автор називає правильне мовлення дорослих, які її оточують. На думку Є. Тихєєвої, культура мовлення дітей нерозривно пов'язана з культурою мовлення вихователя та навколишніх дорослих. Розвивати мовлення дітей може тільки вихователь з добре розвиненою мовою, який постійно працює над її вдосконаленням. «Глухий не навчиться говорити, - застерігає педагог, - так само не навчиться говорити і дитина, яка позбавлена можливості чути правильне мовлення дорослих»1.

Є. Тихєєва була першою з послідовниць вчення К. Ушинського, яка застосувала термін «навчання мови» у дошкільному закладі. Вона наполягала на тому, що дітей уже в дошкільному віці потрібно навчати рідної мови і керувати цим процесом. На допомогу вихователям вона розробила методику навчання дітей рідної мови.

Своєрідність методики полягає в тому, що в основу своїх педагогічних поглядів Є. Тихєєва поклала систему дитячих ігор і занять (це засвідчують такі розділи у книжці, як: «Екскурсії», «Спостереження», «Картинки», «Бесіди», «Заняття живим словом» тощо), а не спеціальні завдання з розвитку мовлення, (виховання звукової культури мовлення, граматичної будови мовлення та ін.), на підставі яких будується методика на сучасному етапі. Недоліки методики Тихєєвої полягають у тому, що в усіх заняттях основна увага приділяється збагаченню словника і розвиткові зв'язного мовлення, інші завдання розвитку мовлення висвітлені недостатньо.

У розділі «Заняття по живому слову» Є. Тихєєва виокремлює такі види занять: а) розмови з дітьми; б) доручення та запитання; в) бесіди; г) розповіді; д) читання; ж) листи; з) заучування віршів.

Автор радить систематично розмовляти індивідуально з кожною дитиною. «Діти, з якими багато і свідомо розмовляють вдумливі люди, які цікавляться їхнім внутрішнім світом, і розвиваються швидше, і говорять краще».

Словесно щось доручати дітям, на думку Є. Тихєєвої, потрібно уже з двох-трьох років за таким принципом: дитина повинна уважно вислухати доручення, зрозуміти, запам'ятати його, виконати і обов'язково словесно відзвітуватися про виконання. Дітям старшого дошкільного віку доручають складніші завдання, про виконання яких вони постійно звітують.

З метою розвитку мовлення на організованих заняттях Є. Тихєєва радить проводити бесіди, визначає тематику і вимоги щодо їх проведення. Особливу увагу вона звертає на запитання дорослих та відповіді дітей. «Не зловживайте непотрібними запитаннями, які порушують стрункість викладу, - вимагає автор, - головне, не вимагайте так званих «повних» відповідей. Ми вчимо дітей мови, якою їй доведеться користуватись у повсякденному житті. Чи відіграють в цій мові «повні» відповіді хоч яку-небудь роль?»3.

Великого значення надає педагог і методу навчання дітей розповіді. Вона виокремлює такі види розповідей: із власного досвіду, на певну тему, за картинкою, за заголовками, переказами, розповіді-описи, розповіді-загадки, сюжетні розповіді про іграшки, придумування кінцівки розповіді, складання листів. До кожного з цих видів розповідей вона розробила методику їх проведення. Методичні доробки Є. Тихєєвої актуальні й нині.

Значний внесок у методику розвитку мовлення зробила Є. Фльорина, перша жінка доктор педагогічних наук, професор у галузі дошкіль­ної педагогіки, автор програми «Методика розвитку мовлення для дошкільних відділень педвузів».

Методику розвитку мовлення Є. Фльорина розглядає у посібнику «Живе слово в дитячому садку», який було надруковано в 1933 р. У посібнику висвітлюється значення художньої літератури у вихованні дітей, використання різноманітних методів розвитку мовлення дітей, як-от: бесіда, розмова, художнє читання, розповідь, радіо слухання. Вказівка Є. Фльориної про опертя на чуттєвий досвід у словниковій роботі не втратила свого значення й нині. За кожним словом дитина має бачити конкретний предмет, живий яскравий образ. Відрив слова і поняття від конкретного предмета чи явища може призвести до втрати дитиною почуття реальності.

Серед методів розвитку діалогічного мовлення автор називає розмову вихователя з дітьми та бесіду. Розмова цінна тим, що вихователь проводить її індивідуально з кожною дитиною, вступає в безпосередній контакт з нею, виправляє в процесі розмови мовленнєві помилки. Бесіда використовується на заняттях. Автор виокремлює такі види бесід: вступна, супроводжувальна (це прийоми навчання) і заключна (як самостійне заняття).

З метою розвитку зв'язного мовлення автор радить використовувати розповіді про іграшки, з власного досвіду, творчі розповіді. Цінним, на думку Є. Фльориної, є створення у дитячому садку самодіяльної книги дитячих розповідей, яку можна час від часу читати дітям та обго­ворювати з ними їхні розповіді. У методичних розробленнях педагога, як і її попередників, не висвітлено такі питання, як виховання звукової культури та граматичної правильності мовлення.

Уперше зміст навчання дітей рідної мови розробила Л. Пеньєвська. Вона виокремлює такі складові змісту: засвоєння дітьми словника і граматичної будови мовлення; формування усної літературної мови; виховання звукової культури мовлення, навчання розповіді. В результаті дошкільного навчання діти повинні вміти: граматично правильно, чисто й виразно розмовляти рідною мовою, мати великий словниковий запас, вміти зв'язно й послідовно розповідати про бачене й пережите. Хоча, на думку автора, «окреслений зміст навчання рідної мови не є вичерпним».

Найповніше Л. Пеньєвська висвітлила питання методики навчання дітей розповіді, а саме: розповіді з власного досвіду, переказуванню, творчій розповіді. Вона описує вимоги до розповідей, прийоми навчання, наводить конкретні зразки розповідей. Зокрема, вимоги до початку розповіді вихователя, до запитань, плану розповіді. її вказівки актуальні й у сучасній методиці навчання дітей монологічного мовлення.

Істотним є вклад у розроблення питань методики розвитку діалогічного мовлення Є. Радіної. Вона розробила методику проведення заключної бесіди як провідного методу розвитку діалогічного мовлення на заняттях. Автор висвітлює виховне й освітнє значення бесіди, тематику, зміст та структуру бесід, умови їх проведення, прийоми навчання дітей. Особлива увага звертається на роботу з мовчазними, соромливими, а також занадто балакучими дітьми. З метою активізації усіх дітей у процесі бесіди Є. Радіна пропонує такі запитання: основні - це констатувальні (хто? що? як? який?) та причинкові (чому? для чого? навіщо?), а також додаткові, серед яких допоміжні, навідні та підказувальні. На конкретних прикладах радить вихователю, як їх використовувати.

У 1960 р. було створено перший Науково-дослідний інститут дошкільного виховання АПН СРСР. Співробітники лабораторії розвитку мовлення дітей цього інституту розробляли різні методичні проблеми відповідно до вимог часу. Так, Ф. Сохін досліджував проблему усвідомлення дітьми рідної мови, методи лінгвістичного виховання дошкільників. Під його керівництвом проводилися дослідження з розвитку зв'язного мовлення, словника, звуковимови. Актуальними й нині залишаються висновки його експериментального дослідження з формування граматичної будови мовлення.

На сучасному етапі навчання дітей рідної мови розроблені нові варіанти методики розвитку звукового аналізу слів та навчання грамоти (Д. Ельконін, Л. Журова, Г. Белякова, Є. Струніна, Г. Тумаковата ін.) на основі усвідомлення дітьми звукового складу рідної мови. Досить ґрунтовно досліджувалася проблема словникової роботи у дошкільному закладі (Г. Ляміна, В. Логінова, М. Коніна, Ю. Ляховська, В. Гербова та ін.), чітко визначено зміст і методику збагачення, активізації й уточнення словника.

Різні аспекти розвитку та навчання дітей зв'язного мовлення вивчали Е. Короткова, О. Ушакова, Н. Виноградова, А. Бородич та ін. В. Ядешко досліджувала засвоєння дітьми трьох - п'яти років синтаксису, їхнє вміння будувати речення.

В останні роки вийшла низка посібників з розвитку мовлення дітей: М. Фомічова «Виховання у дітей правильної вимови», В. Гербової

«Заняття з розвитку мовлення», М. Алексєєва і В. Яшина «Методика розвитку мовлення і навчання рідної мови дошкільників» та ін.

Проблеми розвитку мовлення дітей дошкільного віку досліджувалися також в інших країнах СНД з таких напрямів: розвиток писемної форми мовлення дітей у процесі складання усних листів (М. Лаврик-Молдова); художньо-мовленнєва діяльність дітей, організація і проведення літературних ранків і розваг (С. Чемортан - Молдова); збагачення словника дітей прислів'ями й приказками (А. Ількова - Придністров'я); методика розвитку білоруського мовлення з навчання грамоти дітей (Н. Старжинська - Білорусь); методика словникової роботи, розуміння дітьми семантики слів (Т. Юртайкіна - Латвія) та ін.

Українська лінгводидактика використовує кращі надбання зарубіжної науки з розвитку мовлення дітей дошкільного віку.

 

Практичні завдання для самостійного опрацювання

 

1. Я. Коменський у IV розділі «Материнської школи» радить: «Щодо мови, то вона розвивається граматикою, риторикою і поетикою» (Історія дошкільної педагогіки: Хрестоматія / У поряд.: 3. Н. Борисова, В. У. Кузьменко. - К.: Вища шк., 2004. - С. 14). Як ви розумієте цей вислів ученого? Чи вчать дітей у сучасному дошкільному закладі риторики та поетики? Чи потрібні сучасним дітям ці вміння?

2. Прочитайте вислів В. Одоєвського: «Які б не були малі за віком діти, що приходять до притулку, все ж не слід випускати з уваги, що саме в цьому віці, від 3 до 9 років, усі враження найживіші, цікавість у всій свіжості, увага дитини постійно звертається до всього навколишнього і, що найважливіше, людина (як кожний може переконатися на собі), забуваючи часто те, що трапилося з нею в інші роки, твердо пам'ятає все, що вона чула і робила в дитинстві» (Історія дошкільної педагогіки: Хрестоматія. — С. 147-148). Яких висновків можна дійти щодо розвитку мовлення й ознайомлення з навколишнім дітей дошкільного віку?

3. І. Срезневському належить вислів: «У людини не є природженим знання рідної мови, тому воно має набуватися нею шляхом вивчення; натомість природженим є закон, який вимагає цього знання, - і він так чи інакше має бути виконаним» (Срезневский И. И. Русское слово. -М.: Просвещение, 1986. - С. 103). Як ви розумієте зміст цього висловлювання? Що у мовленнєвому розвитку людини є природженим, випадковим, а що набутим?

4. «Справжній друг дітей не може не порадити батьку й матері піклу­ватися насамперед і найбільше про те, щоб їхня дитина засвоювала виразність рідної мови, розвивала в собі чуття її не відокремлено від розвитку розумових сил, щоб у подальшій її освіті все ґрунтувалося постійно на цьому пересічному знанні» (Срезневский И. И. Русское слово. - С. 104). Які закономірності розвитку рідної мови відображено у цьому вислові? Сформулюйте відповідні загально-методичні принципи навчання дітей рідної мови.

5. Викладання мови, за К. Ушинським, має переслідувати три основи мети, які поєднуються у процесі навчання: «по-перше, розвинути у дітях ту природжену душевну здатність, яку називають даром слова; по-друге, ввести дітей у свідоме володіння скарбами рідної мови і, по-третє, домогтися засвоєння логіки цієї мови» (Ушинський К. Д. Твори: В 6 т. - К.: Рад. шк., 1955. - Т. 1. - С. 330). Як ви розумієте поняття «дар слова», «логіка мови»? Як співвідносяться поняття «дар слова» та «чуття мови»? Що в цих поняттях природжене, а що набуте? Сформулюйте завдання з навчання дітей рідної мови, проголошені К. Ушинським, на прикладах сучасної практики дошкільного закладу.

6. Порівняйте та проаналізуйте висловлювання І. Срезневського та К. Ушинського:

«Людина, позбавлена з перших років життя можливості розвивати свої сили мовою своєї вітчизни, серед чужих переймає їхню мову, наче рідну» (Срезневский И. И. Русское слово. - С. 103).

«Але що станеться тоді, коли мова, замінивши для дитини рідне слово, витлумачує їй чужу природу й чуже життя, які її зовсім не оточують? Нічого більше, як тільки те, що дитина важче, менш глибоко входить у розуміння природи й життя або, інакше кажучи, розвивається повільніше й слабше... Батько й мати самі розмовляють не інакше, як по-французьки, по-німецьки або по-англійськи, і розмовляють бездоганно правильно; але невже вони гадають, що вони знають ці мови так само, як знають їх француз, німець або англієць, які виросли у своїй вітчизні?» (Ушинський К. Д. Твори. - Т. 1. - С. 273-274).

Чи може мова чужої національності стати для людини рідною? Якщо так, то за яких умов? Якщо ні, поясніть чому. Як ви розумієте висловлювання І. Срезневського та К. Ушинського? Чи суперечать вони одне одному?

7. «Найвагоміше, безсумнівно, те слово, в якому глибина й значущість змісту гармонує з витонченістю, силою й літературним викладом. Якщо ця гармонія порушується, нехай це порушення здійснюється завжди на користь змісту слова» (Тихеева Е. И. Развитие речи детей. - М.: Про­свещение, 1981. - С. 11).

Яка ваша думка щодо цього? Вихователь, навчаючи дітей рідної мови, має піклуватися насамперед про засвоєння змісту слова чи його правильної літературної вимови? Як співвідносяться принципи тлумачення понять у роботі вихователя дошкільного закладу (засвоєння значення, змісту слова) та засвоєння правильної літературної вимови слова? Проілюструйте це положення конкретними прикладами.

8. В. Сухомлинський писав: «Я буду так вводити малюків у навколишній світ, щоб вони кожного дня відкривали в ньому щось нове, щоб кожний наш крок був мандрівкою до джерела мислення й мови - до чудової краси природи. Дбатиму, щоб кожний мій вихованець зростав мудрим мислителем і дослідником...» (Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям // Вибр. твори: В 5 т. - К.: Рад. шк., 1977. - Т. 3. -С. 32).

«...Треба розвивати мислення дітей, зміцнювати розумові сили дитини серед природи - це вимога природних закономірностей розвитку дитячого організму... Ось чому кожна подорож у природу є уроком мислення, уроком розвитку розуму» (Там само. - С. 34).

Які методологічні філософські положення втілено у словах педагога? Які дидактичні та лінгводидактичні принципи може реалізувати педагог із розвитку рідного мовлення дітей дошкільного віку, дотримуючись вказівки В. Сухомлинського? Як конкретно можна втілити в життя пропозицію В. Сухомлинського щодо навчання дітей на лоні рідної природи в сучасному дошкільному закладі? На яких заняттях? Наведіть приклади.

9. «Дитячий світ - це світ особливий. Діти живуть своїми уявленнями про добро і зло, про честь і безчестя, про людську гідність; у них свої критерії краси, у них навіть своє вимірювання часу: в часи дитинства день здається роком, а рік - вічністю. Маючи доступ до казкового палацу, ім'я якому - Дитинство, я завжди вважав за конче потрібне стати якоюсь мірою дитиною. Тільки за такої умови діти не дивитимуться на вас як на людину, яка випадково проникла за ворота їхнього казкового світу, як на сторожа, що охороняє цей світ, сторожа, якому байдуже, що робиться там, усередині цього світу» (Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям. - Т. 3. - С. 3).

Як ви розумієте цей вислів ученого-практика стосовно педагогічної діяльності вихователя дошкільного закладу? Яка модель навчання дітей згідно з концепцією дошкільного виховання знайшла відображення у цих словах? Як би ви реалізували пропозиції В. Сухомлинського, проводячи заняття з дітьми з розвитку рідної мови, ознайомлення з навколишнім та з художньої літератури? Наведіть приклади.

10. У праці «Нові методи дошкільного виховання» Софія Русова писала: «Ми можемо ствердити лише, що рухливість дитини, її вчинки викликаються її інтересами, неоднаковими для різного віку, й які в загальних рисах слідують один за одним в такому порядку: інтерес до мови (1-3 роки), до гри (2-5 років), до казок (3-6 років), загальний інтерес до всього, що виявляється за питаннями «через що», «нащо?» (Русо­ва С. Ф. // Дошк. виховання. - 1991. - № 11. - С. 14).

Як ви розумієте вислів С. Русової? Як співвідноситься це твердження з ученням сучасних психологів? У чому конкретно виступають ці інтереси у дитини? Наведіть приклади. Як називаються ці періоди у психології? Чи збігаються вони з сучасною періодизацією? Яким чином потрібно враховувати їх у роботі з розвитку рідної мови, ознайомлення з навколишнім та з художньою літературою? Наведіть конкретні приклади.

11. «...Важливим чинником для своєрідного виявлення дітей є веселість у житті як у родинному оточенні, так і в дитячому садку. Це не означає, що мусить бути постійний тарарам і галас. Ні, веселе життя - це життя, де панує радість, виникає з доцільного поділу часу на працю й спочинок від гри, відповідної дитячим інтересам, від сонця, що мусить світити в дитячих кімнатах, від щирості та приязні, що панують у кожній дитячій установі, від задоволення своєю працею, від контакту з товаришами, що захоплені однаковими інтересами, від краси шкільної хати, де завше мусить бути чисто, ясно, оздоблено, від краси природи тощо.

Дитині весело, й вона в цій веселості розцвітає, як квітка в промінцях сонця. Цю веселість має підтримати педагог своїм особистим настроєм та своїм поводженням. Він мусить брати участь як у іграх, так і в усіх заняттях. Із занять зазначимо такі, що найкраще викликають веселий настрій: танок, рахунки, веселе оповідання, що може збудити сміх і радість тощо. Треба пам'ятати, що кожна дитяча установа має насамперед бути для дітей домом радості, де діти могли б вчитися без примусу, гратися, перебувати в оточенні щирої приязні, задовольняючи свої дитячі, такі своєрідні інтереси й потреби» (Русова С. Ф. // Дошк. виховання. - 1991. - № 11. - С. 14).

Які прийоми та методи навчання можуть викликати позитивний емоційний настрій дитини? Наведіть приклади. Які веселі оповідання для дітей ви знаєте?



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.98.69 (0.038 с.)