Розвиток управління як передумова розвитку навчального закладу

В період оновлення системи освіти в Україні великого значення набувають пошуки принципово нових механізмів взаємодії всіх учас­ників навчально-виховного процесу. Одним із шляхів реформування управлінської ланки визначено наукове обґрунтування нової системи управління освітою, відпрацювання інноваційних моделей управління. Такою новою моделлю управління можна вважати управління розвитком

навчального закладу.

Технологія управління розвитком освітньої організації запозичена

із виробничого та соціальнго менеджменту. 60—80-ті роки пов'язані із пошуком нових підходів до управління організацією за умов неста­більних факторів внутрішнього та зовнішнього середовища, що ди­намічно змінюються. Р. Берхад дав визначення розвитку організації як цілеспрямованій роботі, що здійснюється вищим керівництвом для збільшення ефективності та життєздатності організації засобами планових змін в процесах, які протікають в ній, використовуючи при цьому знання і методи науки про поведінку людей і науку управління. Провідна роль у розвитку організації належить керівникові.

В середині 90-х років вчені засвідчили той факт, що кризові яви­ща в освіті спостерігаються не тільки в Росії і країнах колишнього Радянського Союзу, про кризу школи говорять у всіх цивілізованих країнах — США, Англії та ін., причому ознаки кризи всюди більш чи менш однакові: зниження престижу знань, рівня успішності, значний процент функціональної неграмотності, невисока кваліфікація вчителів тощо. В. С. Лазарев вказує на основні недоліки традиційної школи: учнів не вчать вчитись, більшість школярів просто не хоче вчитись, у них не формується ціннісне ставлення до свого розвитку, а, отже, і до освіти. І пов'язує вчений ці фактори передусім із тим, чому і як вчать 123].

Відомий російський вчений М. М. Поташник доводить, що школа — це живий організм, що постійно розвивається. Вона має свою індивідуальну поведінку, свої манери реагування на різні події, зміни зовнішнього середовища; свої можливості; рівень компетентності та професіоналізму; свій темперамент, емоційний настрій; свою історію, біографію, долю; свою систему моральних цінностей; вона розвивається завдяки своїм особливостям, внутрішнім закономірностям. Тобто школа

має свою філософію організації [52].

і

Розуміння навчального закладу та сутності змін — це основа для успішного розвитку. Підхід до аналізу навчального закладу грунтується на уявленні його як особливої соціальної організації, складної відкритої системи. Школа створюється суспільством (як і інші соціальні організа­ції); покликана виконувати соціально визначені цілі та завдання; вона не може існувати без постійного зовнішнього притоку людей (учні, викладачі, технічні працівники); не може здійснювати свою діяльність без фінансування; не може не реагувати на зовнішню ситуацію (еко­номіка, політика, культура); не є єдиним фактором якості навчання та виховання школярів. В свою чергу школа як соціально-педагогічна система, впливає на освітню політику та суспільство в цілому.

За Г. Кунцем та С. О'Доннелом, завдання управління полягає в тому, щоб спроектувати та підтримувати таке середовище, в якому люди під час спільної діяльності мотивуються працювати ефективно в напрямі досягнення спільних цілей. Проте необхідно, по-перше, уточнити, як слід розуміти поняття «розвиток навчального закладу», і, по-друге, пояснити сутність поняття «управління розвитком».

Змістовне обґрунтування цих понять здійснили такі вчені, як М. М. Поташник, В. С. Лазарев, І. М. Моїсєєв та ін. [52]. Вони доводять, що сучасні суспільні науки, до яких належать педагогіка та управління, під час аналізу явища і сутності розвитку виходять із вчення Гегеля про діалектику. В ньому механізми і рушійні сили розвитку зумовлені законами боротьби та єдності протилежного, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечуваного.

Процеси перетворень в освітній установі починаються, як правило, як поодинокі, локальні, окремі, не пов'язані між собою. Це ж стосуєть­ся і педагогічної творчості окремих педагогів. Згодом перетворення охоплюють певні навчальні блоки, ланки діяльності, групи педагогів, або в цілому всю навчально-виховну систему. Таким чином, дія закону переходу кількісних змін у якісні чітко прослідковується в закладах освіти, які розвиваються.

Яскравим проявом закону боротьби та єдності протилежного є про­цес впровадження нововведень, які руйнують старі норми, традиції і створюють нові, що викликає почуття протиріччя та дії майже у всіх учасників навчально-виховного процесу. З одного боку, є усвідомлення необхідності, доцільності змін, оновлення, а з іншого — небажання щось змінювати у звичному режимі роботи, змісті навчального матеріалу, стосунках із колегами та студентами тощо.

Закон заперечення заперечуваного реалізується передусім чере: удосконалення навчально-виховного процесу, під час якого нове фор­мується, засвоюється, але на підґрунті старого.

Засвідчує проблеми розвитку освітньої установи дарвінівська тріад; принципів: мінливості, спадковості та відбору.

Мінливість — це основа, джерело різних підходів до розвитку на­вчального закладу. Цей принцип стимулює руйнування попередньогс одноманітного змісту, форм, методів організації навчально-виховногс процесу, низьковартісного управління закладом освіти.

Принцип спадковості знаходить прояв у «просіюванні» минулого відбору цінного, ефективного, що може працювати за нових умов. Збе­реження окремих прогресивних традицій, передового досвіду сприяюті ефективному розвитку нового.

Фактор відбору змушує заклад освіти відмовлятись від неефек­тивного, дозволяє адаптуватись до нового середовища чи замовленню на освіту, вимагає постійно тримати в полі зору свій імідж та систем) цінностей.

Найбільш ґрунтовно дослідили проблему розвитку освітньогс закладу російські вчені, а саме: В. С. Лазарев, М. М. Поташник А. М. Моїсєєв, А. Є. Капто, В. І. Єрошин, О. І. Хомерікі, А В. Лорен­сов та ін. [52]. Вивчення першоджерел дало нам можливість зробите висновок, що розвиток освітньої установи слід розуміти як закономірну доцільну, еволюційну, керовану, позитивну зміну закладу (його цілей змісту, методів, форм організації педагогічного процесу та її керів­ної системи, яка призводить до досягнення якісно нових результати освіти.

Тепер необхідно зіставити поняття «управління навчальним закла­дом» та «управління розвитком навчального закладу».

Управління навчальним закладом — це цілеспрямована, активне взаємодія керівника з іншими учасниками освітнього процесу з меток забезпечення координації зусиль щодо оптимального функціонування установи та переведення її на більш високий якісний рівень.

Управління розвитком освітнього закладу — це вид управлінської діяльності, який спрямований на переведення установи в режим роз­витку та забезпечення якісно нових освітніх результатів.

Таким чином, управління функціонуванням навчального закла­ду покликане забезпечити використання наявного потенціалу. Йоге об'єктом виступає навчально-виховний процес та інші системи, які йоге забезпечують: матеріально-технічна, кадрова, фінансова тощо. Управ-

ління розвитком повинно забезпечувати збільшення потенціальних можливостей закладу за рахунок засвоєння певних нововведень. Тому об'єктом управління розвитком виступають інноваційні процеси та процеси, що їх забезпечують. Управління функціонуванням орієнтоване на сьогоденні потреби, а управління розвитком — на майбутні.

Порівняння режимів функціонування та розвитку закладу освіти та відповідної управлінської діяльності представлено М. М. Поташником [52] у таблиці 5.

Таблиця 5

Порівняння режимів функціонування та розвитку закладу освіти та відповідної

управлінської діяльності

	Параметри порівняння	Режим життєдіяльності
		Функціонування	Розвиток
	1.Об'єкт	Навчально-виховний	Інноваційний процес
	управління	процес
	2. Харак-	Забезпечення порядку, ста-	Оновлення управлінських тех-
	теристики	більність, дотримання норм	нологій, методів, підходів
	управління	та стандартів
	3. Вимоги до	Справедливість, компетен-	Ініціативність, рішучість,
	керівника	тність, авторитетність	творчість
	4. Зміст освіти	Реалізація традиційних	Використання нових ідей,
		програм	оновлених програм, нових предметів
	5. Технології	Забезпечують рівень ос-	Забезпечують отримання осві-
	навчання	віти, дисципліну, суб'єкт-	ти, яка відповідає вимогам
		об'єктні стосунки між вчи-	завтрашнього дня; встановлю-
		телем і учнем	ють суб'єкт-суб'єктні стосун­ки між вчителем і учнем
	6. Організація	Збереження традиційної	Експериментальне засвоєння
	навчального	системи навчання з чітко	нових моделей організації на-
	процесу	визначеною кількістю на­вчальних днів, семестрів, ступенів	вчального процесу
	7. Кадрове	Стабільний склад	Конкурсні засади добору
	забезпечення		кадрів, контрактна основа
	8. Науко-	Традиційна система ор-	Інноваційні форми та зміст
	во-методичне	ганізації науково-педаго-	методичної роботи в закладі
	забезпечення	гічної роботи, підвищення	освіти, перманентна система
		кваліфікації	підвищення кваліфікації

 

З огляду на вищесказане управління розвитком школи — це частка тієї діяльності керівника, під час якої засобами аналізу планування, організації, контролю та регулювання інноваційних процесів забезпе­чується цілеспрямованість та узгодженість діяльності колективу освітньої установи щодо збільшення потенціалу та, як наслідок, отримання якісно нових результатів освіти.

Розвиток управління-

Розвиток закладу освіти неможливий без розвитку системи управ­ління ним. Розвиток системи управління передбачає:

— розвиток, збагачення всіх характеристик системи;

— розвиток, оновлення функцій управління та конкретних управ­лінських дій;

— розвиток, удосконалення організаційної системи управління;

— розвиток, оптимізація технологій, механізмів управління;

— розвиток (саморозвиток) керівників закладів освіти, оновлення їх професіоналізму, особистісний розвиток.

Щоб управління розвитком закладу освіти було ефективним, система управління повинна забезпечувати:

— високу поінформованість про потенційно можливі нововведення, про можливості розвитку установи;

— повноту вивчення актуальних проблем. Проблеми визначають розвиток закладу. Необхідно здійснювати їх аналіз. Виходячи не тільки із орієнтації на сьогоднішній день закладу, але й про­гнозу на майбутнє;

— раціональність вибору загальної та окремих цілей, інтерактив-ність цілей;

— реалістичність планів — забезпеченість ресурсами (матеріальними, фінансовими, кадровими, часу тощо), збалансованість, розподіл функцій, обов'язків, надання прав відповідно до мети розвитку;

— зацікавленість всіх учасників навчально-виховного процесу, удосконалення діяльності, підвищення професіоналізму педагогів, тобто мотивація усіх виконавців програми розвитку освітньої установи;

— можливість здійснювати аналіз, контроль та корекцію впрова­дження новацій, реалізації програми розвитку закладу освіти.

М.М. Поташник довів, що управління розвитком закладу освіти може здійснюватись на основі різних підходів:

1. За суб'єктами управління розвитком:

• адміністративний підхід — якщо в виборі інновацій (нововве­день), розробці планів та програм розвитку, в виробленні рішень домінуюча роль належить членам адміністрації;

• партисипативний (брати участь) — якщо у виборі інновацій, розробці планів, програм домінуюча роль належить педагогіч­ному колективу.

2. За орієнтацією:

• на процес — керівник передбачає, що будуть позитивні ре­зультати, але в чому конкретно вони знайдуть прояв і як їх оці­нити — не розуміє. Для нього важливий сам процес засвоєння нововведень;

• на результат (цільове управління) — визначається результат, критерії його оцінки:

— критерії якості;

— критерії економічності (ефективності);

— критерії мотивації до навчання, роботи.

3. За інтегрованістю управління:

• системне — розробка проекту майбутньої установи програми розвитку;

• несистемне — відсутність чіткої програми освоєння інновацій, розвитку закладу освіти.

4. За типом реагування на зміни:

• реактивне управління — тип управління, що характеризується реагуванням на фактичний стан справ, на певні збої;

• випереджаюче управління — тип управління, що характери­зується своєчасним передбаченням. Досягається, перш за все, детальними планами.

Таким чином, оптимальне поєднання підходів щодо управління розвитком школи дає підстави стверджувати, що управління повинно бути: партисипативним, цільовим, системним, випереджаючим.

Запропонована класифікація підходів до управління дає можливість проаналізувати, який підхід доцільно реалізувати в певній установі. Для цього необхідно оцінити:

— в якій мірі і як саме педагогічний колектив може впливати на рі­шення, що стосуються цілей та планів закладу;

— в якій якості виступають педагоги, студенти: ті, що схвалюють та впроваджують рішення та проекти, чи ті, що беруть участь у розробці та можуть впливати на процес впровадження;

— чи існує прогноз змін та вимоги до діяльності закладу в май­бутньому;

— чи є чітко розробленою система цілей розвитку освітнього закладу

(в цілому та його систем);

— чи існують детальні плани реалізації кожного нововведення, які були б скоординовані між собою за строками та місцем, цілями та виконавцями;

— чи існує в закладі система інформації про реальний стан справ, про результати контролю за впровадженням інновацій;

Відповіді на ці запитання дають можливість визначитись із доціль­ністю вибору підходу до управління розвитком закладу освіти. Доречно звернути увагу на те, що жоден із підходів до управління розвитком не є найкращим чи найгіршим. В залежності від умов ефективними можуть бути ріні управлінські технології.

Приміром, партисипативне (колегіальне, демократичне) уп­равління далеко не завжди призводить до кращих результатів, ніж адміністративне. Крім того, коли існує ліміт часу на планування, то адміністративний підхід — більш ефективний. Системний підхід потребує високої кваліфікації керівників. Якщо ситуація відносно стабільна, то реактивне управління може давати такі результати, що

й випереджальне.

Вибір того чи іншого підходу повинен базуватись на врахуванні реальних умов. Проте чим ближче управління за своїми властивостями до системно-цільового, тим більшими потенційними можливостями воно володіє для забезпечення своєї ефективності.

Вирішальним в модернізації управлінської діяльності є розуміння різниці між змінами взагалі і розвитком.

Зміни можуть бути значні та незначні, заплановані та вимушені, штучні та природні, стихійні та керовані, негативні та позитивні, кількісні та якісні тощо.

По-перше, про розвиток слід говорити за наявності якісних змін в системах управління. Це означає, що розвиток передбачає зміни суттєвих властивостей системи управління та її елементів, структури, в тому числі можливу появу нових якостей. Успішність розвитку як переходу до нової якості обов'язково вимагає розуміння:

— досягнутого рівня (відправного пункту);

— образу майбутньої моделі управління;

— шляхів та засобів переходу від першого до другого.

По-друге, розвиток слід вважати і розуміти як природні органічні зміни, що витікають із внутрішньої логіки системи управління. Не ігно-. руючи в цілому зовнішніх впливів на управління, перевагу необхідно надавати внутрішнім процесам, які означатимуть саморозвиток системи управління.

По-третє, розвиток управління — це завжди процес керований, цілеспрямований, який має на виході позитивні зміни.

Таким чином, управління як функціонування передбачає реаліза­цію вже створеного потенціалу, а управління як розвиток передбачає приріст, збагачення цього потенціалу.

Якщо в галузь управління перенести уявлення Л. С Виготського про «зону найближчого розвитку», то можна стверджувати, що у кож­ної системи управління є свій рівень актуального розвитку, тобто вже досягнутого і реалізованого потенціалу, та внутрішні передумови для збагачення цього потенціалу — зони найближчого розвитку. Проек­тування такої зони і найкращої траєкторії руху системи до їх верхніх рубежів — важлива задача під час управління розвитком систем внут-рішньошкільного управління.

Розвиток як приріст потенціалу системи управління означає не прос­то зростання її окремих можливостей, але і збільшення їхньої складності, різноманітності, а це означає — неповторності, індивідуальності.

Розвиток можливий за рахунок процесів оновлення, внесення в систему чогось нового. Сукупність різних управлінських нововведень утворюють інноваційний процес в управлінні навчальним закладом.

Будь-яке управлінське нововведення має два аспекти: змістовний та організаційний. Змістовний пов'язаний із сутністю змін, які несе в собі нововведення. Організаційний аспект передбачає технологію, стадії, стани, методи засвоєння нового.

Нововведення мають своє призначення, конкретні функції та завдання.

По відношенню до системи управління нововведення покликані сприяти підвищенню успішності, результативності, дієвості, якості та ефективності її функціонування.

По відношенню до керованого об'єкту та його результативності управлінські нововведення покликані сприяти створенню оптимальних стосунків «керівна — керована» система, тобто сприяти підвищенню коефіцієнту корисної дії індивідуальних та сумісних зусиль, усунення пе­ревантаження, підвищення рівня мотивації до роботи, створенню спри­ятливого мікроклімату та продуктивного стилю спілкування тощо.

По відношенню до зовнішнього середовища зацікавленим осо­бам управлінські інновації покликані сприяти підвищенню репутації навчального закладу, його іміджу, зростання привабливості стосунків із технікумом та його керівниками в вирішенні ділових проблем.

Окрім того, керівнику навчального закладу важливо усвідомити, що активна участь в реалізації управлінських нововведень є невід'ємною частиною професійного та особистісного саморозвитку, гарним «вкла­денням інтелектуального капіталу».

3.2. Вимоги до керівника та його професійної підготовки

Особливості управлінської діяльності

До основних особливостей цього виду трудової діяльності за Ф. І. Хмі-лем можна віднести такі, як:

— Результати праці управлінців не підлягають прямому вимірю­ванню. Показники ефективності керівництва будуть виражатись опосередковано в показниках діяльності керованих об'єктів.

— Предметом праці у сфері управління виступають не матеріально-предметні елементи виробництва, а люди та інформація.

— Праця у сфері управління висуває до керівника підвищені кваліфі­каційні вимоги, оскільки низька якість управління може привести до масштабних витрат та низької продуктивності діяльності.

— Праця керівника має мобільний характер (переміщення по всій території організації, відрядження).

— Зміст роботи управління складається із різних видів діяльності та безлічі різноманітних операцій (робота з інформацією, прийняття рішень, планування, контроль і т. д.).

— Творчий характер управлінської праці вимагає і знань, і досвіду, і інтуїції. Управлінська діяльність — це у певній мірі мисте­цтво.

— Підвищений рівень відповідальності та самостійності у прийнятті

рішень [55]. М. М. Мартиненко визначає п'ять базових ознак управлінської діяльності, які відрізняють її від інших видів діяльності:

1. Менеджер визначає цілі. Формує систему цілей, засоби їх досяг­нення.

2. Менеджер організує процеси. Формує склад елементів процесу управління. Організовує людей для досягнення спільних цілей.

3. Менеджер підтримує мотивацію та комунікацію. Вміє задіяти до­цільні методи та прийоми впливу на людей.

4. Менеджер визначає систему критеріїв оцінки індивідуальної та сумісної праці.

5. Менеджер сприяє професійному зростанню своїх підлеглих та себе особисто [28].

До інших особливостей управлінської праці також можна віднести наступні:

— має інтелектуальний (розумовий) характер;

— управлінець бере участь у створенні матеріальних, естетичних, моральних, освітніх і т. д. продуктів опосередковано, через працю інших людей;

— предметом праці є інформація;

— засоби праці — оргтехніка, обчислювальна техніка;

— результат праці — управлінське рішення (його прийняття та виконання).

Менеджер — це (у вузькому значенні слова) організатор діяльності. Менеджер — це лідер, який приймає рішення щодо засобів, використан­ня ресурсів, розподілу обов'язків у колективі для досягнення Спільних цілей діяльності. Специфіка роботи менеджера полягає в тому, що еко­номічні, виробничі, соціальні та інші завдання він вирішує, впливаючи на людей, які повинні безпосередньо ці завдання розв'язувати. Характер праці менеджера визначається керівною роботою, тобто управлінням кадрами. Менеджери — категорія управлінських працівників, які про­фесійно здійснюють управління людьми.

Задачі менеджера

— Зробити працівників здатними до сумісної діяльності, нейтралізу­вати властиві людям індивідуальні особливості; надати спільним зусиллям ефективності та результативності.

— Організувати контроль за діяльністю персоналу, розробити си­стему оцінювання результатів діяльності та визначитись із сти­мулами.

— Сприяти подальшому професійному зростанню персоналу, вияв­ленню талантів; формувати кадрову політику; готувати керівний резерв.

— Нести персональну відповідальність за справи.

— Стимулювати персонал до взаємодії, створювати сприятливий мікроклімат в колективі.

— Створювати умови для результативної роботи, ефективно вико­ристовувати ресурси організації. Особливості освітніх організацій та управління ними

1. В чому полягає особливість мети навчального закладу порівняно з ін­шими організаціями?

Мета освітньої організації полягає у формуванні освіченої, твор­чої, фізично та здорової особистості. Тобто кінцевим «продуктом» є особистість. Ця мета докорінно відрізняється від цілей виробничих чи комерційних організацій, які спрямовують свою діяльність на ви­готовлення або поширення неживого продукту. Відтак, відповідаль­ність у досягненні мети та завдань освітніх організацій значно вища за складністю та моральною відповідальністю.

2. В чому полягають особливості об'єкта управління навчальним закла­дом?

У якості об'єктів управління виступають педагоги, інший персонал, учні, їхні батьки. Ці об'єкти є складними та багатоаспектними, оскільки відрізняються за такими параметрами, як:

— Вік: від 6 до 60-70 років. Це вимагає знати та враховувати в ро­боті вікові особливості людей різних вікових груп.

— Соціальний статус. Керівникові необхідно знаходити спільну мову в роботі і з представниками так званої еліти, і з безробітними, і з бізнесменами та сантехніками, з самотніми матерями та ба­гатодітними сім'ями тощо. Це потребує глибоких психологічних знань, витримки, тактовності.

— Тендерний аспект. Особливості роботи у здебільшого жіночих педагогічних колективах досить складні для керівника-чоловіка та керівника-жінки. Необхідно враховувати особливості жіночої психіки, поведінки. Складним є виконання багатьох тради­ційно чоловічих видів робіт за допомогою невеликої кількості чоловіків-педагогів.

— Дитячий колектив. Несформованість дитячої психіки, підвищена чутливість, емоційність, відсутність стійких етично-духовних основ розвитку, підвищена довіра до дорослих. ^

3. У чому полягають особливості результатів діяльності освітніх ор­ганізацій?

• Вони пов'язані із розвитком особистості.

• Відстрочені у часі (не можна побачити їхню дію у повній мірі | одразу).

• Не мають чіткого зворотного зв'язку.

• Не мають чітких параметрів вимірювання.

• Мають високий процент суб'єктивізму під час оцінювання.

4. До специфічних особливостей управлінської діяльності в навчальному закладі можна віднести такі, як:

• Підвищена відповідальність за свої дії, за діяльність вчителів, за стан навчально-виховного процесу в цілому, за техніку безпеки, за прийняття рішень і т. п.

• Велика кількість напрямів та видів діяльності та неможливість оволодіти всіма досконало (педагогіка, психологія, управління, економіка тощо). • \>

• Домінування комунікативної функції з огляду на те, що управ­ління закладом освіти здійснюється через взаємодію з іншими учасниками навчально-виховного процесу.

• Різний рівень зацікавленості керівника, педагогів, учнів, батьків у результатах діяльності; різні мотиви діяльності; різні ступені зрілості учасників навчально-виховного процесу. Г

• Творчий характер управлінської діяльності, зумовлений ситуа­ціями, які вносять елементи новизни у звичну діяльність керів­ника.

• Високе нервово-психічне напруження, постійний стан неспокою, який є наслідком персональної відповідальності за все, що від­бувається в школі.