Еволюція стратегічного менеджменту

Еволюція стратегічного менеджменту представляє логіку: плануван­ня — довгострокове планування — стратегічне планування — страте­гічний менеджмент. 1. Початок XXстоліття: Ф. Тейлор, А. Файоль, Г. Гант та ін. ви­окремили планування як функцію управління. Проте планування

розглядалось в умовах стабільності внутрішнього та зовнішнього середовища.

2. 50-ті роки XX століття: в умовах ринкової економіки в теорії та практиці управління почали виокремлювати довгострокове плану­вання (longrangeplanning). Воно передбачало необхідність прогно­зування тенденцій зростання показників виробництва.

3. 60-ті роки XXстоліття: довгострокове планування стало цільо­вим. Воно вже передбачало альтернативність розвитку організацій в залежності від змін у зовнішньому середовищі та ресурсних мож­ливостей. Таке планування отримало назву стратегічного (strategicplanning). А. Чандлер, К. Ендрюс, І. Ансофф, М. Портер та ін. дослідники управління розгорнули інтенсивні пошуки обґрунту­вання переваг стратегічного планування, намагались схематизувати процедуру цієї діяльності.

4. 70-ті роки XXстоліття: кризові явища в економіці, динаміка та невизначеність зовнішнього середовища призводили до немож­ливості реалізувати технологію стратегічного планування. Більше уваги почали приділяти не тільки плануванню перспектив розвитку, а їх аналітичному обгрунтуванню, організації реалізації, контролінгу показників розвитку та можливостей їх коригування. Г. Мінцберг зробив висновки, що стратегія — це явище синтезу.

5. Кінець XX— початок XXIстоліття. До основних передумов посилен­ня стратегічного характеру управління можна віднести, насамперед: інтенсивність конкурентної боротьби, розвиток науково-технічного прогресу, нестабільність (мобільність) зовнішнього середовища тощо.

Стратегічний менеджмент провідних країн світу грунтується на трьох концепціях розвитку:

Концепція управління за результатами характерна для європейських країн. її сутність — постійно тримати у полі зору прогнозований результат.

Концепція управління за цілями притаманна менеджерам Японії. Особливість такого управління полягає у тому, що діяльність стає рефлексом мети.

Концепції стратегічних зон дотримуються управлінці США. її підґрунтя — у визначенні пріоритетів розвитку.

Основне завдання стратегічного менеджменту полягає у забезпеченні розвитку організації. Розвиток організації досягається через інноваційні процеси та якісні зміни.

Серцевиною стратегічного управління є стратегічне планування. Проте стратегія менеджменту забезпечує основу для управління в ці­лому та для здійснення усіх основних функцій: аналізу, планування, організації, контролю, регулювання. Відтак доцільно говорити і про стратегічний аналіз, і про стратегічне організовування, і стратегію контролю, і стратегію регулятивно-корекційної діяльності.

До основних компонентів стратегічного управління слід віднести: усвідомлення сутності та доцільності організаційних стратегій, їх адап­тацію до зовнішнього середовища, внутрішню координацію діяльності та зусиль колективу. Усвідомлення організаційних стратегій є наслідком розвитку управлінського мислення, його концептуальності. Впевненість керівника у необхідності змін, оновлення закладу освіти в цілому або окремих його систем є першою необхідною умовою управління розвит­ком. Відтак для керівника важливо засвоїти основи теорії та методики стратегічного управління.

Поняття стратегії

Стратегія необхідна тоді, коли відбулись або передбачаються пе­ретворення зовнішнього середовища, а також якісні зміни системи цінностей організації.

За А. Чандлером, стратегія — це визначення основних довгостро­кових цілей і задач підприємства та затвердження курсу дій, розподіл ресурсів, необхідних для досягнення цих цілей. Тобто автор стверджує ефективність тріади: цілі — програми діяльності — ресурси.

/. Ансофф визначає стратегію як набір правил для прийняття рішень, якими організація користується у своїй діяльності. Автор розрізняє чотири стратегії:

1. Правила для оцінки результатів діяльності організації у теперіш­ньому та майбутньому;

2. Правила, що зумовлюють стосунки організації та її зовнішнього середовища;

3. Правила, що визначають стосунки та процедури із середини ор­ганізації;

4. Правила, за якими організація здійснює свою повсякденну опера­тивну діяльність.

За Джоном М. Брайсоном, стратегія — це комплекс принципів організації.

Портер доводить, що стратегія — це позиція організації на ринку, яка визначається наданням конкретних продуктів або послуг.

Hamm і Бекофф стверджують: стратегія — це спритний маневр або спосіб перехитрити суперника.

За Г. Мінцбергом, стратегія — це єдність «5Р»:

— план (plan): набір курсів дій, мисленнєва реалізація задуманих намірів;

— зразок, модель, шаблон (pattern): певні стереотипи поведінки;

— позиціонування (position): пошук свого місця, досягнення конку­рентних переваг, знаходження компромісних рішень;

— перспектива (perspective): концепція, ідея розвитку організації;

— відволікаючий маневр (ploy): стратегія повинна перехитрити конкурента, обійти його.

М. Б. Шифрін: Стратегію можна розглядати як детальний, всебічний комплексний план, спрямований на здійснення місії та досягнення цілей організації із максимальною ефективністю [57].

Таким чином, стратегія менеджменту — це масштабні прогнози щодо реалізації місії (призначення) організації та досягнення' довго­строкових цілей розвитку.

Слово «стратегія» пішло від грецького strategia (stratos — військо + + agx — веду), що означало «мистецтво генерала». Керівник сучасного закладу освіти повинен вести колектив до нових досягнень і успіхів, формувати імідж установи, проявляючи високий рівень професійної майстерності. Це і є його «мистецтво генерала».

Сутність стратегічного управління полягає у визначенні перспектив, довгострокових цілей, шляхів та організації колективу щодо їхнього досягнення. Стратегії організації утворюються із багатьох джерел та являють собою певні плани дій. Стратегічне управління — це складна діяльність, яка передбачає формування цих планів: від намірів, декла­рацій до результатів впровадження.

Стратегічне управління в освіті — це сукупність рішень і дій щодо визначення та реалізації пріоритетних напрямків розвитку закладу освіти. Стратегія управління реалізується через програму розвитку, яка і забезпечує досягнення місії та цілей навчального закладу.

.Необхідність стратегічного управління можна аргументувати тим, що:

— необхідно визначати пріоритети у потребах, видах діяльності, послуг;

— менеджмент тотальної якості вимагає докорінної, перебудови і цілеспрямування діяльності організації;

— зростає конкуренція на ринку освітніх послуг;

— проблема розвитку стала невідкладною і необхідно його спря­мувати; _;

— зміна керівництва зумовлює зміну у пріоритетах розвитку, кон­цептуальному підґрунті діяльності, уявленні про кінцеві ре­зультати;

— необхідно активізувати роботу колективу;

— науковий підхід до управління вимагає розробки та реалізації систем стратегічного планування.

Стратегічне управління базується на творчому підході, узагальненні кращого досвіду, впровадженні інновацій. Відтак стратегія — це кон­цепція досягнення перемоги.

М. Б. Шифрін називає стратегію організації її парасолькою. Під її захистом знаходяться як організація в цілому, так і її підсистеми, управлінські функції, персонал, керівники [57].

Розроблена на високому якісному рівні стратегія організації сама по собі не гарантує успіхів розвитку. її можна порівняти із самою по­тужною і виконаною за сучасними дизайнерськими рішеннями маркою автомобіля. Він не може рухатись, виконувати функції за призначен­ням без палива, без водія, якщо не має правил дорожнього руху тощо. Він буде пошкоджений за умов неякісного палива, некваліфікованого водія, недотримання правил руху. Так і стратегія не досягне успіху через недосконалість управлінських рішень та організації її реалізації. Тобто стратегія оцінюється тільки в умовах її впровадження.

Стратегія управління — це діяльність, яка забезпечує досягнення цілей організації засобом збагачення її ресурсів, м'якого пристосування до соціуму, спрямування діяльності колективу та системної реалізації функцій управління.

Стратегія управління передбачає відповіді на принаймні на три запитання:

1. Чого ми хочемо домогтися? (Цілі, моделі діяльності, результати.)

2. Якою є організація в даний момент? (Результати, тенденції, ресурси, вади, резерви.)

3. Як перейти від реального стану до майбутнього, очікуваного, ба­жаного? (Програми, концепції, плани, рішення.)

Стратегія завжди повинна бути відкритою до змін внутрішнього та зовнішнього середовища, гнучкою та мобільною. Тобто реальна стра­тегія складається із проактивної стратегії (система запланованих дій) та реактивної стратегії (адаптивна реакція на ситуацію).

Динамізм та відкритість — основні характеристики стратегічного управління, бо воно не може бути одноразовим заходом. Стратегічний план не можна застосувати раз і назавжди. Його оновлюють, змінюють, удосконалюють, коли:

— необхідно змінити напрямок роботи організації;

— необхідно прискорити зростання якості роботи організації;

— керівник помічає, що ресурси (кадри, час, кошти, обладнання тощо) витрачаються на розвиток неперспективних напрямків або взагалі нераціонально;

— необхідно вносити зміни в структуру організації, удосконалювати систему управління, вертикальні та горизонтальні зв'язки;

— відбуваються зміни в системі вищого порядку;

— керівник закладу сумнівається в існуючому напрямку розвитку та шляхах досягнення задач організації;

— відбувається процес «тиску знизу» тощо.

Стратегічне управління — це комплекс концепцій, процедур та, засобів, призначених допомогти керівникам мислити і діяти ефектив­но. Стратегічна модель завжди повинна фокусуватись навколо таких чинників, як: ідеї, цілі, зміст, план.

Підґрунтя стратегічного управління

Бажання — прагнення керівника до позитивних змін, інноваційного розвитку, якості показників та успішності організації.

Здібності — ще компетенції керівника, пов'язані із його інтелекту­альним, креативним потенціалом, аналітичним складом розуму, здат­ністю до прогнозування, управління змінами; лідерська позиція.

Проблема лідерства у стратегічному менеджменті є дуже важливою. Керівник, який володіє особистою креативністю, пасіонарністю (внут­рішня енергія), вміє ідеологічно обґрунтувати проект, створити дух но­ваторства, ентузіазму, який є відповідальним перед колективом і може повести людей за собою без тиску, змушень,— безперечно лідер.

Можливості — індивідуальні здібності керівника помножені на ре­сурси, кваліфікацію кадрів, рівень домагань споживачів.

У подальшому процес стратегічного управління повинен розгорта­тись навколо наступних елементів:

'— залучення ключових фігур та персоналу до розробки стратегії;

— здатність членів стратегічного процесу стратегічно мислити;

— уміння діяти в інтересах організації.

Стратегія організації пов'язана із етапами життєвого циклу організа­ції. Відомо, що існує чотири основних етапи: зародження (становлення), зростання, зрілість та стагнація (занепад) (таблиця 31).

Таблиця 31

Зв'язок життєвого циклу організації та стратегії

Фаза жит-
тєвого циклу	Стратегічні орієнтири	Ключові факториуспіху
організації
Зародження	— Активне (агресивне) про-	— Формування бренду, мар-
	никнення на конкурентне	ки товару (послуг).
	поле.	— Широке інформування
	— Активне формування по-	(реклама) споживачів про
'	питу на послугу	переваги марки.
	— Швидке формування кола споживачів	— Захист авторських прав
Зростання	— Збільшення ваги та впли-	— Формування довгостроко-
	ву на інші організації.	вих стосунків із спожива-
	— Інтеграційні процеси.	чами.
	— Завоювання своєї частки	— Пільги, зниження цін, для
	ринку споживачів	постійних споживачів. — Удосконалення якості послуг
Зрілість	— Збереження та пошуки	— Створення іміджу органі-
	можливостей розширення	зації.
	ринку.	— Інноваційна політика ор-
	— Диверсифікаційні про-	ганізації.
	цеси.	— Високоякісна маркетинго-
	— Докладання максимуму	ва діяльність.
	зусиль на збільшення	-- Проведення науково-до-
	життєвого циклу	слідницької роботи
Занепад	— Утриматись на ринку	— Раціоналізація асортимен-
	послуг.	ту товарів та послуг.
	— Не віддавати своє місце.	— Управління функціону-
	— Поступове зменшення об-	ванням організації.
	сягів послуг.	— Оптимізація умов та ресурсів.
	— Розробка антикризових
	програм.	—Психологічне супроводження
	— Пошук ідей нового «про-	управління персо-
	риву»	налом. — Заохочення новаторства,
■		ініціативи

Успішність будь-якої організації завжди пов'язана з адаптаційни­ми процесами до змін, що відбуваються у зовнішньому середовищі. Концепція стратегічного менеджменту передбачає неперервний процес управління змінами в організації як реакцію на зовнішні зміни (рис. 39). М. Б. Шифрін говорить про певний «організаційний дарвінізм»: ор­ганізація виживає, якщо її внутрішнє середовище і діяльність будуть адаптовані до зовнішніх умов [57].

Рис. 39. Інформаційний фільтр стратегії організації

Метою змін є вирішення проблеми невідповідності між стратегією організації та її можливостями. Зміни в організації розгортаються навколо конкретних чинників, які забезпечують її ефективність згідно з відомою моделлю Мс Kinsey «7S»:

— стратегія;

—навички та ресурси;

— культура;

— структура;

— система;

— персонал;

— стиль.

Зміна кожного з компонентів вимагає відповідних перетворень інших. Формування стратегій вимагає відповідей на питання про стан і перспективи інших елементів:

Які є та потрібні будуть ресурси?

Який необхідно мати (або набути) досвід?

Якою буде структура організації? Які ознаки системи будуть базовими? Який стиль керівництва буде ефективним? Яка організаційна культура буде відповідати обраній стратегії? Приведення структури у відповідність до стратегії є умовою ефек­тивної стратегії організації. Це стосується:

— виокремлення стратегічно значущих видів діяльності;

— формування нової системи комунікацій;

— ревізії змісту та обсягу делегованих повноважень;

— застосування нових організаційних форм.

Останнім часом широкого розповсюдження набули стратегічні альянси. Стратегічні альянси (союзи) — відносно новий термін, який використовується в менеджменті. Стратегічний альянс — це співробіт­ництво декількох організацій, формування коаліції, що базуються на спільних стратегічних цілях, на взаємних потребах, вигодах.

Стратегічний альянс, за О. М. Петровим, повинен відповідати критеріям:

— стратегічно значущі цілі діяльності;

— можливість отримати взаємні (не обов'язково рівнозначні) вигоди учасниками;

— можливість отримати ті вигоди, які не можна отримати іншими засобами.

Правила формування альянсу:

1) Не можна об'єднуватись у альянс із слабкою організацією (втратите більше, ніж знайдете).

2) Не можна об'єднуватися у альянс із організацією, до якої немає повної довіри (можливий ніж у спину).

3) Не можна об'єднуватися у альянс із організацією, яка очікує від вашого альянсу підвищення компетентності своїх працівників, якості послуг (породження конкурента).

4) Повинен бути встановлений баланс влади, правила стосунків, при­йнятна коаліційна угода, щоб не з'ясовувати, хто в домі господар.

5) Не можна об'єднуватися у альянс, якщо відсутні домовленості по принциповим позиціям (щоб не було, як у байці Крилова «Лебідь, Щука і Рак»).

6) Стратегічний альянс доцільно створити між організаціями, які не є конкурентами, а взаємопов'язані в різних аспектах своєї діяль-

ності (школа — ВНЗ, школа — будинок культури, школа — спор_г тивний клуб).

7) Не можна об'єднуватися із організацією, яка хоче більше взяти, ніж дати (нахлібник).

8) Необхідно встановити термін дії альянсу (щоб без проблеми «роз­лучитися» або продовжити взаємні стосунки).

Основними елементами, які пов'язують розроблену стратегію із ре­альною діяльністю щодо її впровадження, є:

1. Місія організації (корпоративна місія) — це головний чинник ідео­логії формування, функціонування та розвитку організації.

2. Політика організації — це система поглядів, уявлень, законів, прин­ципів, правил та адекватних рішень.

3. Тактика (військовий термін: маневрування сил для досягнення певних цілей) — це комплекс рішень про те, як будуть розподілені ресурси та які будуть обрані засоби діяльності. Якщо стратегія відповідає на основні питання чого хоче домогтись організація, то практика дає відповідь на питання як цього досягнути.

Тактику розробляють відповідно до стратегії. Вона вибудовується, як правило, у адміністративному колі без широкого залучення персоналу. Реалізується персоналом. Тактика розрахована на короткі проміжки часу. Вона контролюється через моніторингову діяльність, оскільки результати тактики знаходять скоріший прояв, можуть коригуватись. 3. Процедура діяльності — послідовність та змістовне наповнення

основних функцій управління на різних його рівнях (рис. 40).

Рис. 40. Процедура стратегічного управління

Стратегічний менеджмент є складовою технології управлінської діяльності як такої (рис. 41).

Рис. 41. Класифікація технологічного менеджменту

Стратегія реалізується через тактичні процедури та оперативні дії, що зумовлено різними завданнями та призначенням (таблиця 32).

Таблиця 32

Порівняльна характеристика режимів тактичного, оперативного та стратегічного управління

№	Ознака	Тактичне та оперативне управління	Стратегічне управління
1.	Цілі	Оптимізація діяльності	Оптимізація результа­тивної діяльності
2.	Шляхи досягнення	Екстраполяція ефек­тивних у минулій діяльності підходів	Управління якістю
3.	Час	Орієнтація на короткі проміжки часу	Орієнтація на довгострокові перспективи
4.	Проблеми	Реактивне управління	Передбачення, попе­редження проблем
5.	Управлінські рішення	Тактичні, ситуативні	Вироблення альтерна­тивних та вибір опти­мальних рішень
6.	Організаційна поведінка	Пасивна, залежна	Творча, активна
7.	Влада	Централізована, бюрократична	Децентралізована, демократична
8.	Ризик	Мінімальний	Свідомий
9.	Фактори успіху	Оптимальність	Інноваційний розвиток
10.	Об'єкти аналізу	Узгодження внутріш­нього і зовнішнього середовища організації	Створення умов кон­курентних переваг організації
№	Ознака	Тактичне та оперативне управління	Стратегічне управління	-
11.	Управлінські	Професіоналізм,	Лідерська позиція,
	навички	компетентність, усвідомлення сутності управлінських функцій	шновацшність, здатність йти на ризик та брати на себе відповідальність, стратегічне мислення, творчість
12.	Результати	Забезпечення функціонування організації	Збереження розвитку організації

Види та шляхи досягнення сратегій

Доцільно окремо зупинитись на видах стратегій, які роблять мож­ливим розуміння всього процесу управління розпитком організації.

За М. Месконом, це:

Цілеспрямована. Встановлюються цілі, завдання розпитку організації та розробляються програми і плани їхнього досягнення. Викликана необхідністю внутрішніх потреб організації.

Опосередкована. Стратегія реагування на зовнішні зміни. Розроб­ляються адаптивні плани пристосування організації до зовнішнього середовища та його змін [30].

Схематично це виглядає таким чином (рис. 42):

Схема 1 Схема 2

Цілеспрямована стратегія Опосередкована стратегія

Рис. 42. Види стратегій

Ф, Котлер пропонує класифікацію конкурентних стратегій: Стратегія лідера — домінування у галузі, на ринку товарів та послуг через стратегічні альтернативи:

а) розширення попиту — виявлення нових споживачів, розширення сфери використання товару;

б) оборонна стратегія — захист ринку, товару від конкурентів;

в) наступаюча стратегія — підвищення рентабельності. Стратегія виклику — зайняти місце лідера.; Стратегія крокуючого за лідером — адаптивна поведінка узгоджена

з конкурентами-лідерами:

а) стратегія творчої сегментації ринку, яка передбачає фокусування на окремих ланках, що дає можливість реалізувати компетентність та уникнути зіткнення з основними конкурентами;

б) стратегія орієнтації на фундаментальне дослідження техноло­гій; '

в) стратегія залишитись малими організаціями — орієнтація не на розширення частки ринку, а на прибуток;

г) стратегія сильного керівника — особистий вплив керівника на організацію-конкурента;

д) стратегія спеціаліста — організація зберігає домінуючі позиції на своєму місці.

За О. М. Петровим, основною на сучасному етапі розвитку управ­ління є інноваційна стратегія. її мета: підвищувати або підтримувати конкурентний статус організації.

Інноваційний розвиток організації передбачає не тільки іннова­ційний процес, а й розвиток основних факторів, умов, можливостей для його здійснення.

О. М. Петров виокремлює основні види інновацій. Це:

1. Інновації послуг та продукції (стосуються підвищення якості про­дукції, відповідного збільшення споживачів).

2. Інновації технології процесів (оновлення технологічної сфери, зростання виробництва, економічних ресурсів).

3. Організаційні інновації (удосконалення структури організації, ' „, системи управління).

4. Соціальні інновації (покращення соціальної сфери організації, нові соціальні зобов'язання перед персоналом та споживачами).

' "Формування інноваційної стратегії представлено на put. '■ 43: «т

Рис. 43. Формування інноваційної стратегії

Успішність реалізації стратегії розвитку зумовлена: системою сти­мулів інноваційної діяльності; формуванням інноваційної культури.

Майже всі автори виділяють стратегію організаційних змін.

Реалізація стратегії розвитку організації не можлива без адекват­ної організаційної структури. Ця структура може бути частково або радикально змінена.

Відтак в колективі можливий опір не стільки власне інноваційним технологіям, скільки очікуваним змінам в структурі організації: Необ­хідно завчасно вивчити ситуацію, налаштуватися на зміни колективу та врахувати фактори, які можуть зумовлювати опір. Це: страх перед

невідомим, побоювання звільнення, боязкість особистих втрат, загроза сталим стосункам, поява нових посад та кадрів, незадіяність у інно­ваційній програмі, брак часу для усвідомлення та аналізу, інертність, консерватизм мислення, зміна балансу влади, збільшення відповідаль­ності, наявний негативний досвід змін тощо.

Шляхи зняття напруження та подолання опору:

— залучення персоналу до участі в організаційних змінах;

— надання необхідної інформації про зміни;

— навчання персоналу, підвищення кваліфікації для роботи в ор­ганізації з оновленою структурою;

— проведення переговорів, укладання угод;

— кадрові переміщення, призначення.

Елементи стратегії організаційних змін:

1. Прогнозування альтернативних варіантів організаційних змін.

2. Обгрунтування доцільності, концептуальних основ організаційних змін.

3. Встановлення сфер відповідальності.

4. Розробка проекту організаційних змін.

5. Доведення інформації щодо проекту до персоналу.

6. Експертиза проекту організаційних змін.

7. Обговорення проекту організаційних змін.

8. Нормативно-правове закріплення організаційних змін.

9. Організація науково-методологічної, психологічної, ресурсної до­помоги учасникам організаційних змін під час їх впровадження.

Стратегія конкурентних переваг

Ця стратегія менеджменту передбачає створення стабільних конку­рентних переваг організації. Конкурентність передбачає ефективність діяльності організації в певний період, коли задоволення споживачів, якість послуг є кращою, ніж у інших організацій, але при цьому ор­ганізація залишається прибутковою. Конкурентний потенціал — це потенціальна можливість організації зберегти або збільшити конку-рентноздатність у майбутньому, перспективі.

Процес розробки стратегії конкурентних переваг представлене нарис. 44.

Умови досягнення конкурентних переваг:

1. Технологічна досконалість.

2. Лідерство за якістю послуг, продуктів діяльності.

3. Близькість до споживача, його запитів.

Рис. 44. Розробка стратегії конкурентних переваг

Стратегія диверсифікованого зростання передбачає вихід організації за межі галузевої технології, використовуючи можливості поза межами традиційної діяльності.

Ця стратегія пов'язана із:

— необхідністю вистояти та вижити в кризовий період;

— необхідністю підвищити якість та обсяги послуг;

— зменшенням витрат, ризиків та залежностей від інших органі­зацій;

— прагненням змінити господарський (управлінський, технологіч­ний) портфель організації;

— прагненням домогтися більшого ефекту синергії із іншими ор­ганізаціями.

Спрямованість диверсифікованої стратегії може бути:

а) наступаючою (прагнення захопити нові позиції);

б) захисною (прагнення удосконалити, змінити слабкі ланки). Відомі вчені у галузі управління Г. Мінцберг, Б. Альстренд та

Дж. Лемпел змалювали особливості десятьох основних шкіл страте­гічного управління. Серед них школи: позиціонування, когнітивна, культури конфігурації, влади та інші.

Представлена ними Школа дизайну (проектування, конструювання, моделювання) відображає найбільш впливову точку зору на процес побудови стратегії.

Сутність:

Дизайн-школа пропонує модель побудови стратегії як спро­би досягти співпадіння або відповідності внутрішніх та зовнішніх можливостей.

Витоки дизайн-школи (Designschool)

1. Книги Філіна Селзніка (Selznick, 1957) «Керівництво в адміністрації» та Альфреда Чандлера (Chandler, 1962) «Стратегія і структура».

• поняття «відмінні компетенції»;

• необхідність привести у відповідність внутрішній стан організації із зовнішніми очікуваннями;

• побудова політики відносно соціальної структури організації.

2. Діяльність групи генерального менеджменту Гарвардського універ­ситету та підготовка підручника «Політика бізнесу» (1965) (BusinessPolicy: TextandCases). Його теоретична частина належить Кеннету Ендрюсу.

Ідеї школи дизайну базуються на певних твердженнях: ■ 1. Формування стратегії повинно бути обміркованим процесом сві­домого мислення:

• Дія повинна виходити від розуму та жорстко контрольованого процесу мислення.

• Побудова стратегії не вроджене, а набуте вміння, якому треба вчитись.

2. Відповідальність за контроль над стратегічним процесом та його свідомий характер покладається на керівника, який і є основним стратегом:

• Основний стратег — це керівник, який посідає чільне місце на вершині організаційної піраміди.

3. Модель побудови стратегії повинна залишатись досить простою та неформальною.

• Ретельна розробка стратегії — це суть самого стратегічного про­несу.

• Єдиний спосіб ефективного контролю — зробити стратегічний, процес максимально простим.

4. Стратегія повинна бути єдиною у своєму роді: кращою, отриманою в результаті моделювання:

• Розробка стратегії Грунтується на вимогах конкретної ситуації.

• Процес розробки стратегії — творчий акт, що ґрунтується на від­мінних компетентностях.

5. Процес моделювання вважається завершеним, коли стратегія сфор­мульована як перспектива:

• Школа дизайну практично не обговорює раптових стратегій, а розглядає метод послідовного «приросту» стратегії в період та після її впровадження.

6. Щоб бути простою, стратегія повинна бути чітко визначеною:

• Стратегія повинна бути зрозумілою для усіх: для керівництва та членів організації. «Простота — сутність високого мистецтва» (К. Ендрюс).

7. Тільки після того, як унікальна, дозріла, ясна та проста стратегія остаточно сформульована, починається процес її впровадження:

• Класичне уявлення про раціональність: оцінка, приписи, діяль­ність.

Система оцінки стратегії (Річард Румельт) здійснюється за від­повідними показниками:

Послідовність: стратегія не повинна мати протирічних цілей та програм.

Узгодженість: стратегія повинна пропонувати адаптивну реакцію на зовнішнє середовище та внутрішні зміни.

Переваги: стратегія повинна забезпечувати можливості для творчості та підтримки конкурентної переваги в обраній сфері діяльності.

Здійснення: стратегія не повинна передбачати надмірних витрат ресурсів та викликати складні проблеми.

/. Ансофф виокремлює характерні особливості стратегій. Це:

— Процес розробки стратегії не завершується будь-якою терміновою дією. Зазвичай він завершується визначенням загальних напря­мів, просування за якими забезпечує зростання та укріплення позицій організації.

— Сформульована стратегія повинна бути використана для розробки стратегічних проектів методом пошуку. Роль стратегії у пошуку полягає у тому, щоб, по-перше, зосередити увагу на певних ді­лянках чи можливостях, по-друге, відкинути всі інші можливості як несумісні із стратегією.

— Необхідність у даній стратегії відпадає, як тільки реальний хід подій виведе організацію на бажаний розвиток.

— Під час формулювання стратегій не можна передбачити усі можливості, які викриваються. Тому доводиться користуватись

достатньо загальною, неповною і неточною інформацією про різні альтернативи. — За умов появи більш точної інформації може бути поставлена під сумнів обґрунтованість первинної стратегії. Відтак необхідний зворотний зв'язок, що дозволяє забезпечити своєчасну корекцію стратегії.

Стратегічне управління не може претендувати на неперевершеність, бо стратегічні ідеї, плани, методи впровадження мають як позитивні ознаки, так і негативні (таблиця 33).

Позитив та негатив стратегії

	№	Характеристики
	з/п	стратегії
	1.	Стратегія визначає	Є надійний курс роз-	Можна впевнено йти
		напрям діяльності	витку організації	за раніше визначеним курсом і не поміча­ти, що відбувається на узбіччі
	2.	Стратегія координує	Стратегія сприяє уз-	Формується стиль
		зусилля	годженню спільної діяльності	«групового мислення», що заважає побачити нові можливості
	3.	Стратегія характери-	Слугує кращому ро-	Можна сприймати ор-
		зує організацію, де-	зумінню організації,	ганізацію однозначно,
		монструє 11 ВІДМІННІ якості	п справ	спрощено, не поміча­ючи їїскладність
	4.	Стратегія забезпечує	Усуває невизначеність,	Саме логіка та по-
	логіку	забезпечує порядок	слідовність шкодять
			у діяльності	творчості, Фантазії

Образ школи дизайну дуже яскраво представлено фотографією То­маса Уотсона, засновника компанії ВМ: серйозний джентльмен сидить під плакатом із написом «Думай».

Відповідно до виду стратегії обираються і можливі шляхи її досягнення: 1. Концентрація виробництва. Основна мета — зберегти коло спожива­чів та асортимент товару. Школа — це теж велике освітнє виробни­цтво, її товар — це знання, уміння, навички. Споживачі — школярі. Таким чином, шлях розвитку школи — -зберегти свій контингент учнів, перелік освітніх послуг та якість показників.

2. Розвиток ринку- Передбачає географічне розширення. Завдання школи — притяГ^У™ контингент інших закладів освіти, збільшити

кількість учнів.

3. Розвиток товарУ- Сутність полягає у модифікації відомих марок товару. Введення профільного навчання, збільшення кількості годин на викладання основних предметів, укрупнення навчальних блоків за рахунок курсі» ^за вибором, платної форми навчання — це один із шляхів розвита освітнього ринку.

4. Диверсифікація передбачає розширення видів діяльності. Пріоритет­ним шляхом розВ^иткУ закладу освіти може бути введення нетради­ційних навчальН¹⁰ предметів, форм проведення занять. Успішність орган'³³¹*¹'¹' у довгостроковій перспективі залежать від

культури організації ^та " ^іміджУ-

За твердженням Н^аших американських колег, вчителі оцінюватимуть нововведення за тиМ- наскільки вони підходять під культуру шкільної організації Вони с#^{валюватим}У^ть нововведення, які вдосконалюва­тимуть спосіб досягнення вже встановлених цілей та чинитимуть опір

новим.

Культуру організ&Ціі складно аналізувати, оцінювати, тому що немає чітких визначень озЯ^акта критеріїв. Проте більшість дослідників фено­мену культури орган¹³³«" до уявлень про неї відносять такі чинники:

— як члени коле^ктиву ставляться один до одного; -який моральний клімат в організації;

— залежність яК°^сті виконання роботи персоналом і організації контролю за роботою з боку адміністрації;

— переважаючі ф°Р^ми комунікацій в організації;

— я