ТОП 10:

Управління навчальним закладом: культурологічний аспект



\ Актуальність проблеми дослідження організаційної культури на­вчального закладу та управління нею є беззаперечною з огляду на такі явища, як: зміни в завданнях та змісті діяльності сучасної школи, необхідність формувати систему цінностей колективу, прагнення створювати позитивний імідж кожному педагогу та закладу в цілому. Процеси удосконалення організаційної культури повинні бути керова­ними. Відтак великого значення набуває роль керівника в інтеграції та координації зусиль персоналу щодо розвитку внутрішньошкільної культури.

Дослідження організаційної культури проводили російські та укра­їнські вчені В. І. Зверева, А. I. Пригожий, В. А. Співак, К. М. Ушаков та ін. Проте значну увагу вони приділяли питанням власне культури організації. А культура керівника та управління культурою організації подаються як структурні елементи системи і само собою зрозумілі явища.

Культура властива будь-якій формі людського існування, є невід'ємним атрибутом будь-якого суспільства, вона виступає як засіб організації людської життєдіяльності; культура представлена системою духовних цінностей, соціальними нормами, правилами поведінки, ставленням людей до себе та оточуючих тощо.

Організація — це складний організм, життєвий потенціал якого підтримується саме культурою: культурою норм, традицій, принципів стосунків між людьми. Таким чином, культуру можна вважати душею організації. Основними атрибутами організаційної культури є наступні:

1. Загальнолюдські цінності, до яких належать здоров'я, сім'я, дружба тощо.

2. Ціннісні професійні орієнтири, які допомагають людині відповідно поводитись: педагогічна етика, гідність, рівень знань учнів та ін.

3. Символи, що вміщують зовнішні фактори поведінки (мова, офор­млення, традиції, легенди організації і т. д.).

На поверхні ми бачимо саме символи. їх зумовлюють професійні орієнтири. Проте вони породжені базовими цінностями.

Згідно із загальновизнаною типологією організаційної культури за К. Ханді, визначається чотири її типи: 1. Рольова культура. Орієнтована на виконання процедур і правил, основна її особливість полягає у наявності ролі (владних повно­важень, місця в організаційній ієрархії) для кожного члена органі­зації. Професіоналізм керівника у такій організації буде полягати

у здатності визначити роль кожного та організувати відповідйу систему взаємодії персоналу, створити систему контролю за дотри­манням правил та інструкцій.

2. Культура «ордену». Для цього типу культури характерним є те, що центральною фігурою організації є керівник. Він має не тільки формальну владу, але є так само неформальним лідером. Тому органі­зація орієнтована на його цінності, уявлення, сподівання, бажання. Завдання керівника полягає у тому, щоб скористатись рівнем свого авторитету і забезпечити розвиток культури організації, створити навчальний заклад із інноваційним наповненням. .

3. Культура, орієнтована на діяльність. Відсутність чіткої ієрархії замінюється групуванням зацікавлених людей навколо спільної проблеми. Носієм влади стає особа, яка бере на себе відповідаль­ність за вирішення задачі та результати сумісної діяльності. Основ­не завдання керівника — створити умови для роботи, розробити систему стимулів та заохочень, підтримувати командну роботу та інформаційний обмін з іншими групами.

4. Культура індивідуальності. Організація орієнтована на людину, її особисті досягнення, успіх, професіоналізм. Для даної культури характерні нестійкі форми та неформальні стосунки між членами організації. Найвища цінність — автономія людини. Усі самі по собі. Завдання керівника — усіляко сприяти підвищенню особистої ком­петентності кожного члена організації.

, Слід зазначити, що в організації існують елементи різних культур, тому потрібно говорити лише про домінування певної на даний час. Підвищення компетентності керівника щодо управління культурою організації вимагає як оновлення культурологічних знань, так і удоско­налення практичних умінь. Наприклад:

1. Необхідно ввести кожного нового працівника в систему цінностей та пріоритетів організації.

2. Обов'язковим є чітке визначення посади, обов'язків, значення роботи, яку необхідно виконувати.

3. Залучати персонал до визначення перспектив організації.

4. Встановити гнучкі горизонтальні зв'язки та стосунки в колективі.

5. Здійснювати не тільки жорстке «кабінетне» управління, але й си­туаційне на робочих місцях.

6. Підтримувати колективну творчу роботу.

7. Заохочувати співуправління, ініціативу «знизу».

8. Формувати позитивний імідж кожного працівника та педагогічного

колективу закладу тощо.

Керівник організації, маючи владу і лідерські позиції, може впли­вати на культуру очолюваної їм організації. Але вплив керівника тільки на зовнішні символи не створює умов для удосконалення організаційної культури, тим більше, що культура організації взагалі має дуже низьку динаміку і змінюється повільно.

Управління культурою організації реалізується через систему роботи керівника, яка передбачає такі обов'язкові дії, як:

1. Згуртування людей навколо спільної цікавої справи.

2. Заохочення до розробки стратегічно важливих рішень.

3. Створення творчого середовища.

4. Приділення уваги мікроклімату, стосункам, традиціям.

5. Відкритість до конструктивної критики, пропозицій щодо удоско­налення управління організацією.

6. Проведення обговорень, диспутів.

7. Створення умов для кар'єри, посадового зростання, підвищення професіоналізму.

8. Моніторинг якості роботи персоналу.

9. Створення надійної системи мотивації та стимулювання тощо.

Сучасного керівника іноді називають «соціальним архітектором», підкреслюючи його призначення — будівництво культури'організації. Відтак його основними інструментами управління будуть культурно-етичні, а не адміністративно-командні методи керівництва. Для порів­няння їх представлено в таблиці 22.

Таким чином, особливості сучасного керівника пов'язуються із демократичними способами організації стосунків в колективі, здатністю до оновлення власної діяльності та управлінням культурою організації.

Зворотний бік демократичної поведінки керівника:

— персонал сприймає скорочення дистанції між ними і керівником як слабкість керівника, невміння самостійно вирішити проблеми, лібералізм та загравання у колективі;

— персонал підтримує неформального лідера з авторитарною по­ведінкою, як такого, що здатен навести порядок.

Довжина дистанції між керівником та педагогом вимірюється та­кими показниками, як:

— можливість заперечити керівникові;

— кількість рівнів управління;

— доступність керівника;

— тенденції децентралізації;

— форми спілкування;

— вимоги до зовнішнього виду та поведінки педагогів;

— посадові переваги;

— наявність спільних цілей діяльності;

— методи управління тощо.

Лідерство передбачає несиловий вплив на персонал; як правило, воно будується на стосунках «лідер — послідовники». Відомі пси­хологічні теорії лідерства ґрунтуються на взаємозумовленості трьох чинників: лідерські якості, лідерська поведінка та ситуація лідерства. Проте досить довгий час звертали увагу винятково на перші два еле­менти, а ситуація, умови, поведінка людей і колективів не враховува­лись. За умов уваги до моделі ситуаційного управління поширюються теорії лідерської поведінки, серед яких цікавою є концепція Херсея

та Бланшарда. Автори доводять, що стиль керівництва в значній мірі обумовлюється зрілістю послідовників. Вони виокремлюють чотири рівні зрілості персоналу та чотири відповідних стилі керівництва, які представлено у таблиці 23.

Останнім часом досить поширеним став корпоративний підхід до управління. Корпоративна культура означає, передусім, атмосферу організації, прояви матеріального та духовного життя. В. О. Співак дає визначення корпоративної культури, наголошуючи, що корпоративна культура — це система матеріальних та духовних цінностей, проявів, які взаємодіють між собою і характерні для даної корпорації. Корпо­ративна культура відображає індивідуальність корпорації, проявляється у поведінці службовців, їх взаємодіях, сприйнятті себе та оточуючого середовища.

Функції корпоративної культури:

Накопичувальна функція — продукування та накопичення духовних цінностей.

Оцінно-нормативна функція, яка полягає у порівнянні реальної по­ведінки людини з нормами культурної поведінки.

Світоглядна функція — корпоративна культура дозволяє визначитись із сенсом життя, впливає на світогляд.

Комунікативна функція забезпечує взаєморозуміння та взаємодію членів колективу на підґрунті спільних цінностей.

Функція суспільної пам'яті передбачає збереження та накопичення досвіду, традицій.

Відомо, що на корпоративну культуру впливають національні особ­ливості. Приміром, правила американської організації передбачають:

— необхідність цінувати дане слово;

— виправдання довіри партнера;

— звернення до юридичних форм захисту своїх інтересів;

— повагу до професіоналізму, високої компетентності;

— дотримання термінів та зобов'язань;

— першочергове вирішення керівником принципових питань, а до­робку деталей доручати персоналу та юристам.

Японська корпоративна культура передбачає такі особливості:

— у ділових стосунках прагнуть встановити особисті контакти;

— приймати на роботу краще за наявності рекомендацій від відомої для керівника людини;

— керівники прагнуть створити атмосферу співробітництва;

— реально турбуються про те, щоб не було зачеплене почуття гід­ності, самолюбство людини;

— великого значення надають питанням етикету.

Вивчення та аналіз культурологічних проблем за допомогою су­часних методик дають 'змогу побудувати графічні профілі існуючого та бажаних станів організаційної культури. Накладання цих профілів один на другий дозволяє побудувати профілі невідповідності між рівнем реальної культури у закладах освіти та очікуваної педагогами у май­бутньому. Це створює можливості для розробки комплексно-цільових програми з управління організаційною культурою, які повинні сприяти зростанню культури управління, культури організації, поліпшенню со­ціально-психологічного клімату в педагогічних колективах, підвищенню продуктивності навчально-виховного процесу.

Основний висновок дослідження проблеми культури організації та управління нею полягає у формулюванні положення, що цілеспря­мована та планомірна робота керівника з формування організаційної культури навчального закладу, яка ґрунтується на знаннях культуроло­гічних аспектів діяльності та поведінки людини, удосконаленні культури управління, сприятиме створенню гарного соціально-психологічного мікроклімату, результативності роботи педагогічного колективу та по­зитивному іміджу закладу, керівнику та кожному вчителеві.

Концепція партисипативного управління

Людина в організації проявляє себе не тільки як виконавець певної роботи чи певної функції. Вона проявляє зацікавленість в тому, як ор­ганізована її робота, в яких умовах вона працює, в тому, як її робота впливає на діяльність організації. Тобто у неї є звичайне прагнення брати участь у процесах, що протікають в організації, які пов'язані з її власною діяльністю в організації.

Концепція партисипативного управління виходить із положення, що якщо людина зацікавлено бере участь у різного роду діяльності організації, то вона тим самим отримує від цього задоволення, пра­цює з більшою віддачею, краще, якісніше і продуктивніше. По-перше, вважається, що партисипативне управління, відкриваючи працівнику доступ до прийняття рішення з питань, пов'язаних з його діяльністю в організації, мотивує до кращого виконання своєї роботи. По-друге, партисипативне управління не тільки сприяє тому, що робітник краще справляється зі своєю роботою, але і призводить до більшої віддачі, більшого внеску окремого робітника в життя організації.

Спочатку розповсюдження партисипативного управління по­в'язувалось тільки з покращенням мотивації робітників. В останній час партисипативне управління все більше пов'язується з оптимізацією використання потенціалу людських ресурсів організації взагалі. Відтак концепція партисипативного управління виходить за межі мотивації, Являє собою один із загальних підходів до керування людиною і органі­зацією. Партисипативне керування може бути реалізовано з наступних напрямів^

1) Працівники отримують право самостійно приймати рішення з при­воду того, як їм здійснювати свою діяльність. Самостійність може торкатися, наприклад, таких аспектів їх діяльності, як режим чи вибір засобів здійснення роботи;

2) Працівники можуть притягуватися до прийняття рішень з приво­ду роботи, яку їм належить виконати. У цьому випадку керівник

радиться з працівником з приводу того, що саме необхідно буде зробити, як виконувати поставлені перед ним задачі. Таким чином, працівник притягується до постановки цілей і прогнозування ре­зультатів, яких йому треба досягати;

3) Працівникам дається право контролю за якістю і кількістю здійсню­ваної ними роботи, але при цьому встановлюється відповідальність за кінцевий результат;

4) Партисипативне управління припускає широку участь працівни­ків у раціоналізаторській діяльності, винесення пропозицій щодо удосконалення їх особистої роботи і окремих підрозділів організа­ції;

5) Можливим напрямком здійснення партисипативного управління є надання працівникам права на формування робочих груп із тих членів організації, з якими їм хотілося б працювати разом.

В реальній практиці всі ці напрями здійснення партисипативного управління зазвичай використовуються у певній комбінації, оскільки вони дуже тісно пов'язані один з одним і дуже добре доповнюють один одного. Наочним прикладом цього являються гуртки якості, які широко використовуються в керуванні японськими фірмами.

Гуртки якості (ГЯ)

У наукових роботах з проблем управління доктора Каору Ісікава (Токійський університет) було обґрунтовано доцільність розвитку Гуртків Якості в Японії. Основні ідеї цього руху він визначив таким чином:

1. Саморозвиток і взаєморозвиток особистості працівника.

2. Поява у працівника високого ступеня усвідомлення проблеми якості діяльності.

3. Мобілізація творчих та розумових здібностей персоналу.

4. Розвиток управлінських здібностей персоналу, формування управ­лінського резерву.

Історична довідка: виникли в Японії у 1962 році; об'єднують 8 млн японських робітників; вирішують проблему участі персоналу в управ­лінні; з 1974 року поширюються і в США, де теж декілька мільйонів працівників спільно з управлінцями розв'язують проблеми підвищення якості виробництва.

Через ГЯ реалізується основний принцип управління — участь підлеглих у розв'язанні виробничих завдань та удосконаленні методів, технологій, якості роботи. Форма існування — дискусійний клуб. За до­помогою ГЯ управління переходить до відкритості, гласності. ГЯ — це

не просто прояв уваги до рядового робітника, бо ГЯ буде існувати тільки за умов щирого прагнення керівника втягнути працівників у вирішення завдань підприємства. Після того, як адміністрація визнає за доцільне існування ГЯ, необхідно визначитися із колом питань, які у ньому будуть вирішуватись. Це, як правило, питання, пов'язані зі спільною роботою персоналу і керівництва:

— якість роботи (результати);

— ефективність виробничого процесу;

— недоліки у роботі;

— оптимальність використання матеріально-технічної бази, облад­нання, фінансів;

— моральний клімат у колективі;

— контроль за діяльністю;

— підвищення кваліфікації працівників;

— безпека праці та життєдіяльності та інші проблеми.

Гуртки якості створюються на добровільній основі. Керівник-координатор гуртка може призначатися керівником організації або обиратися членами ГЯ. Гурток в організації існує як необов'язкова додаткова структура. План роботи гуртка передбачає гострі питання стратегічного характеру та питання тактики розподілу зусиль, засобів діяльності; дискусії, консультації, вивчення та обговорення нової ін­формації, організацію спостереження за певними процесами тощо. Як правило, засідання ГЯ відбувається один раз на тиждень у фіксований день і час.

Мотивація як функція управління

Мотив — це матеріальний або ідеальний предмет, який спонукає та спрямовує на себе діяльність. Будь-яка діяльність завжди має мотив (або мотиви), який може бути явним або прихованим від самого суб'єкта діяльності та спостерігаючих. Мотивація — це процес спонукання до діяльності, тобто знаходження мотивів, які б змушували людину діяти.

До 20-х років XX ст. у «донауковому» періоді управління основним методом мотивації був метод «батога і пряника» — заохочення та по­карання. З розвитком виробництва і умов праці змінювались і мотиви до неї. Тому на перший план вийшов психологічний аспект.

У 20-ті роки у США під керівництвом Елтона Мейо вивчались умови праці, які впливають на якісні показники роботи. Група дослідників дійшла висновку: людям подобається відчувати свою значущість. Ця

формула дозволила започаткувати новий напрям управління — теорія людських стосунків. ГІід впливом концепції людських стосунків ви­никають та розвиваються інші теорії мотивації діяльності, які можна поділити на дві групи: змістовні та процесуальні. Всі теорії базуються на двох категоріях мотивації: потребах та винагородах.

Потреби — відчуття фізіологічної або психологічної нестачі чого-небудь:

Первинні потреби — фізіологічні: дихати, спати, їсти, продовження роду тощо. Вони закладені генетично.

Вторинні потреби — психологічні: потреби в успіху, владі, повазі, прихильності, належності тощо. Вони виникають та накопичуються упродовж життя людини, усвідомлюються з досвідом.

Поняття «винагорода» пов'язане із системою цінностей людини.

Внутрішня винагорода виникає від самої роботи: задоволеність від процесу праці, від досягнення результатів, від усвідомлення суспільного значення діяльності та самоповаги, яка виникає від цього.

Зовнішня винагорода являє собою вплив організації на працівника через рівень заробітної платні, службовий статус, визнання колег, став­лення адміністрації, преміювання.

Умовно зв'язок між поведінкою людей і мотивами-потребами можна представити у вигляді ланцюжка {рис. 31).

Рис. 31. Зв'язок між поведінкою людей і мотивами-потребами

Щоб визначити пропорції внутрішніх та зовнішніх винагород, необхідно встановити потреби людини. Визначивши основні потреби та пропорції винагород, керівник таким чином може мотивувати працівника до діяльності. У цьому і полягає основна мета теорії та практики мотивації.

Мотивація передбачає спонукання себе або інших до діяльності, спрямованої на досягнення особистих цілей та цілей організації. Це — одна із соціально-психологічних функцій управління.

Мотиваційне управління орієнтоване на свідоме та цільове ви­користання засобів мотивації. Основне завдання керівника полягає у створенні спонукання працівників до активної діяльності.

За В. А. Розановою, мотиваційне управління передбачає:

— знання суттєвих потреб працівників;

— врахування їх особистісних особливостей;

— розуміння цілей, бажань, прагнень;

— реалізацію індивідуального підходу;

— врахування міжособистісних стосунків в колективі;

— вміння заохочувати;

— підтримку і своєчасну допомогу; ,

— знання про ставлення працівників до роботи;

— доброзичливість у спілкуванні з підлеглими;

— толерантність та етичність;

— повага до персоналу;

— знання себе і особливості своєї поведінки.

Дослідження А. Я. Кібанова основних мотивів, які спонукають людей до роботи, дає підстави виокремити основні:

— рівень заробітної платні;

— шанси для кар'єри;

— більше незалежності та самостійності;

— більше шансів для втілення своїх ідей;

— більш тривала відпустка;

— цікава робота;

— можливість впливати на події в організації;

— менше робочого часу;

— гнучкий графік роботи;

— визнання;

— надійне робоче місце;

— сприятливий мікроклімат;

— кращий стиль управління;

— забезпечення старості.

У дослідженні Массачусецького технологічного інституту було задіяно три тисячі чоловік. Основними факторами, які впливають на задоволеність роботою, визнані наступні:

1) Різноманітність та неоднозначність вимог, які дозволяють самови-разитись.

2) Ясність задач та почуття ототожнення з роботою.

3) Чітке уявлення про значення роботи для організації.

4) Зворотні зв'язки. Почуття задоволення від роботи зростає за умов, коли вона позитивно оцінюється керівником та колегами.

5) Баланс влади та відповідальності.

Серед цих мотивів є матеріальні, соціально-психологічні, творчі. Керівник компанії «Порше» Пітер Шутц на питання про важливість для нього знати мотиви робітників розповів притчу: «На будівництві працювали троє людей. Всі робили одну справу. Коли у них запита­ли, що вони роблять, відповіді були різними. Один працівник сказав: «Я дроблю каміння»; другий: «Я заробляю собі на життя»; а третій: «Я будую храм».

Проте існують декілька стереотипів ставлення керівників до про­блеми мотивації. Це:

1. Я знаю всі мотиви свого персоналу.

2. Я знаю мотиви своїх працівників і без спеціальних діагностувань.

3. Знання мотивів моїх працівників не вирішить проблему удоскона­лення управління кадрами тощо.

Проте наукове управління має підґрунтям відповідні теорії моти­вації:

— змістовні: А. Маслоу, Д. Мак-Клеланда, Ф. Герцберга, С. Бер­нарда;

— процесуальні: В. Врума, Портера-Лоурела.

Змістовні теорії мотивації спрямовані, передусім, на встановлення потреб, що спонукають людей до діяльності.

Теорія потреб Мак-Клепланда виокремлює три основні потреби, які мотивують людину: влада, успіх, причетність. Автор теорії приділяє увагу потребам високого порядку, оскільки вважає, що потреби нижчого порядку вже задоволені.

Приміром, згідно з теорією А. Маслоу всі потреби утворюють п'ятирівневу ієрархічну структуру:

т

1 рівень— фізіологічні потреби (потреби у їжі, воді, відпочинку, сексі, помешканні);

2 рівень— потреби безпеки (захист від фізичної та психічної не­безпеки навколишнього світу);

3 рівень— потреби контактів (соціальні потреби: належність, взає­модія, підтримка);

4 рівень— потреби визнання (самоповага, повага, визнання ком­петентності та досягнень);

5 рівень— потреби самовираження (реалізація можливостей, творче зростання, самовдосконалення).

Поведінку людини визначає нижча незадоволена потреба. Після її задоволення вже не вона є мотивом, а наступний фактор в ієрархії. Таким чином, стає зрозумілим, чому «голодний ситому не вірить» і навпаки.

Для того щоб визначити мотиви діяльності членів колективу, можна скористатись методикою, яка досить проста у користуванні. Вона складається із 20 тверджень, відповіді на які пропонується дати персоналу, та ключа, який дозволяє визначити рівень мотивів-потреб працівників.

Тож, перш за все, необхідно визначитись із варіантом відповіді на твердження. Варіанти відповіді-згоди із твердженням:

у повній мірі +3

повністю +2

не зовсім повністю +1

не знаю 0

не зовсім негативно —1

негативно -2

повністю негативно —З

Перелік тверджень:

1. Заробітну платню підвищують тому, хто добре працює.

2. Більш детальне змалювання виконуваної роботи є корисним, оскільки працівник точніше знатиме, що від нього очікується.

3. Працівникам необхідно нагадувати, що від їх роботи залежить конкурентоспроможність організації.

4. Керівник повинен більше уваги приділяти збереженню фізичного стану працівників.

5. Керівник повинен витрачати багато зусиль для створення сприят­ливої дружньої атмосфери серед робітників.

6. Індивідуальні здібності до більш якісного виконання роботи мають велике значення для працівника

7. Знеособлений контроль часто призводить до його несприйняття працівниками. ,

8. Робітники хочуть вірити, що їх професіоналізм та майстерність знадобляться у роботі.

9. Для закріплення робітників в організації важливими факторами є вихідна допомога після звільнення та страхування.

10. Майже кожну роботу можна зробити цікавою і стимулюючою.

11. Більшість працівників здатні визнати переваги інших в тому, що вони роблять. . і

12. Керівник може продемонструвати великий інтерес до справ персо­налу через поза робочі заходи.

13. Гордість за роботу — краща винагорода.

14. Працівники хочуть вважати себе кращими в тому, що стосується роботи, яку вони виконують.

15. Неформальні стосунки — необхідна умова гарної працездатності колективу.

16. Персональне матеріальне стимулювання покращує якість роботи.

17. Можливість спілкуватись із керівництвом є дуже важливою для працівників.

18. Працівники зацікавлені у мінімальному контролі під час виконання завдань.

19. Безпека роботи є важливою для працівників.

20. Наявність гарного обладнання — необхідна умова для успішної роботи.

Ключ до тесту

У піраміди А. Маслоу п'ять рівнів потреб. За цим принципом усі твердження розподілено таким чином:

1 рівень фізіологічйі потреби — твердження № 1, 4, 16, 20.

2 рівеньпотреби безпеки — твердження № 2, 3, 9, 19.

3 рівень — соціальні потреби — твердження № 5, 7, 12, 15.

4рівень— потреби самоутвердження — твердження № 6, 8, 14, 17. 5рівень — потреби самовираження — твердження № 10, 11, 13, 18.

Для того, щоб визначитись із домінуючими потребами, необхід­но:

а) додати бали за твердження кожного рівня;

б) проранжувати їх.

Наприклад, розподіл був таким:

Рівень — 2

Рівень — 4

Рівень — 4

Рівень — 5

5 рівень— 1

На першому місці працівника стоїть проблема самоутвердження; суттєвими є соціальні потреби та безпеки; фізіологічні потреби є більш значними, ніж потреби самовираження.

Мотивація персоналу буде полягати в задоволенні відповідних по­треб. Мета управління за цих умов — пошук засобів мотивації персоналу до ефективної трудової діяльності.

Ф. Герцберг розробив двохфакторну теорію мотивації. Він виокре­мив дві групи факторів, що безпосередньо впливають на задоволення потреб людини.

Гігієнічні фактори (є джерелом невдоволення працівників, але не впливають на мотивацію трудової діяльності; сприймаються як належне):

1) рівень заробітної платні;

2) міжособистісні стосунки в колективі;

3) політика адміністрації;

4) ступінь контролю за роботою персоналу;

5) комфортабельність робочих місць; Мотивуючі фактори:

1) потреби у визнанні, повазі;

2) пізнавальні, естетичні фактори;

3) реалізація можливостей;

4) розвиток особистості;

5) успіх діяльності;

6) високий ступінь відповідальності;

7) можливості для творчого і професійного зростання;

8) просування по службі;

9) оплата праці в залежності від результатів.

Один і той же фактор може викликати задоволення в одного вчи­теля і не викликати у іншого. Приклад: робота у профільному класі для одного вчителя — престиж, для іншого — зайвий клопіт. Відтак мотивація являє собою вірогідний процес.

Процесуальні теорії мотивації аналізують, як людина обирає кон­кретний вид поведінки.

Теорія очікувань Врума ґрунтується на тому, що потреба — це не єдина мотивація до дії. Людина повинна мати надію, що обраний нею тип поведінки сприятиме досягненню бажаного. Теорія підкреслює важливість взаємозв'язків:

В — Р: витрати праці — результати,

Р — Вн: результати — винагороди,

Вн — Ц: винагороди — цінність = валентність (задоволення винагородою).

Якщо значення будь-якого з трьох факторів буде низьким, то і мо­тивація буде слабкою. Оскільки люди мають різні потреби, то і вина­городу вони розцінюють по-різному {рис. 32).

Рис.32. Модель мотивації за Врумом

Теорія справедливості

Згідно з теорією справедливості люди суб'єктивно порівнюють свої винагороди із витраченими зусиллями і винагородами та зусиллями інших працівників, які виконують аналогічну роботу. Якщо порівняння вказує на несправедливість, то у людини виникає психологічне на­пруження, що призводить до протидії адміністрації та низької віддачі у роботі. Таким чином, відповідно до теорії справедливості людина працюватиме якісніше, якщо отримуватиме справедливу з її точки зору винагороду.

Комплексна теорія Портера-Лоулера враховує цінність винагород, зв'язки «цінність — винагорода», здібності, характер, роль працівника (рис. 33).

Рис. 33. Модель комплексної теорії Портера-Лоулера

Ці теорії не виключають одна одну, а швидше доповнюють та відпові­дають конкретним умовам використання. Проте у них є спільне: вони розгортаються навколо таких понять, як потреби та винагороди.

Групова мотивація

Вернер Зігерт і Лючія Ланг, німецькі вчені, ранжували мотиви активізації трудової діяльності у колективі, показали зв'язки між гру­повою та індивідуальною мотиваціями (рис. 34). Як бачимо, групова гила об'єднання зменшується з першого до п'ятого ступеня. У функ­ціонуванні групи вирішальна роль належить особистим мотивам (кожен шукає свою вигоду). Якщо група виправдовує очікування особистості, го об'єднуючі мотиви підсилюються.

Рис. 34. Ієрархія мотивів

Для утвердження в колективі групової моделі керівникам пропо­нується дотримуватися таких правил:

— допомагати колективу відчути загальний (спільний) успіх;

— зміцнити довіру членів колективу один до одного і, передусім, до керівника;

— піклуватись про те, щоб належність до колективу давала радість і відповідала прагненню до престижу;

— підтримувати віру в реальність поставлених перед колективом цілей;

— культивувати почуття належності до колективу, активно залучати членів колективу до загальноколективних заходів.

Для створення клімату мотивації на фірмі «Райдер-Систем» (Майа-мі) адміністрація розробила систему принципів взаємодії керівництва з персоналом:

— забезпечити створення на роботі клімату взаємодовіри, поваги і підтримки;

— дати кожному цікаву роботу, яка спонукає до розвитку знань і умінь працівника;

— встановити чіткі цілі і завдання, а також обґрунтовані норми виробітку;

— оцінювати внесок співробітників у результати діяльності фірми за регулярним зворотним зв'язком;

— створювати можливості для розвитку співробітників і розкриття їхнього потенціалу;

— надавати всім однакові можливості при наймі та просуванні службовими сходами, виходячи із здібностей співробітників, результативності їх праці, набутого досвіду;

— давати співробітникам такі приклади поведінки, які спонукали б їх до єднання, щирості, чесності;

— компенсувати витрати зусиль співробітників згідно з їхнім вне­ском у загальні результати через підвищення оплати праці та премії за результатами року;

— визнавати необхідність раціонального способу життя, яке охоплює сферу ділових, сімейних, особистих і групових інтересів.

Керівник організації через систему мотивації персоналу прагне вирішити складні проблеми управління. Це можна побачити, ознайо­мившись із наступною таблицею (таблиця 25).

Система мотивації персоналу







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-01; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.236.59.154 (0.036 с.)