Лінгвістичні засади методики розвитку мовлення дітей

 

Майбутні вихователі дошкільних навчальних закладів повинні знати основні лінгвістичні засади української мови і керуватися ними у процесі розроблення технологій навчання дітей рідної мови.

Теоретичними засадами методики розвитку та навчання рідної мови є мовознавство, лінгвістика. Лінгвістика розглядає мову як знакову систему, що кодує навколишню дійсність (позамовну реальність).

Знаки мови - це морфеми (частини слова), словосполучення, речення. Мовний знак матеріальний, доступний для чуттєвого сприйняття. Він не має власного значення, але спрямований на нього, тому є членом другої сигнальної системи. Зміст знака не збігається з його мовною характеристикою.

Крім знака, в мові є незнакові елементи - фонеми (звуки мови), просодеми, які у лінгвістиці називають фігурами. Поза мовою вони нічого не означають і використовуються для конструювання мовних знаків. Щоб оволодіти мовою, навчитися говорити, дитина має запам'ятати усі фігури (фонеми, просодеми), впізнавати й розрізняти їх на слух, навчитись артикулювати. Дитина також має зрозуміти знаки мови - навчитися співвідносити слово з конкретним явищем навколишньої дійсності.

Смисл мовного знака може бути предметним (означати предмети, явища, їх дії та ознаки). Такі мовні значення називають лексичними. Знаки мови, які мають логічний смисл (означають логічні відношення - мету, причину, місце), називають граматичними значеннями. Оволодіваючи мовою, дитина оволодіває лексичними і граматичними значеннями.

Мова матеріальна. Матерію мови відчуваємо органами слуху, зору. Мова має п'ять мовних одиниць: звуки (фонеми), морфеми (частини і юна), слова, словосполучення, речення. Усі одиниці мови взаємопов’язані та утворюють систему мови. З раннього віку дитина практично засвоює одиниці мови.

Правила вживання лексичних і граматичних знаків у лінгвістиці називають нормою мови. В кожній мові є свої традиційні норми, які не можна змінювати. Щоб оволодіти правилами рідної мови, слід запам'ятати традицію вживання мовних знаків: їх звукове та графічне оформлення взаємозаміну, поєднання.

Мовний знак має ще й додаткове значення - оцінювальні конотації (оцінювання внутрішнього стану мовця, його емоції та почуття). Його засвоєння пов'язане з оволодінням дитиною засобами інтонаційної виразності мовлення.

Мова становить структурну єдність усіх її елементів (звуків, морфеми, • юна, словосполучення). Розрізняють три види відношень між одиницями мовної системи: синтагматичні, парадигматичні, ієрархічні.

С интагматичні - це відношення між мовними одиницями, розміни ними в лінійній послідовності у складі одиниць вищого рівня (фонеми у слові, морфеми у словоформі, словоформи у сполученні та реченні, словосполучення у реченні, речення в тексті).

Парадигматичні - це відношення між одиницями, що об'єднуються в одну групу істотних ознак (голосні та приголосні звуки, слова словотворчого типу, одного синонімічного ряду, однієї частини мови, морфологічні норми одного слова).

Іє рархічні відношення характеризують частину і ціле, взаємозв'язок одиниць нижчого і вищого рівнів (фонеми і морфеми, морфеми, словоформи і словосполучення, речення і текст).

У лінгвістиці поняття «речення» визначається як основна синтаксична одиниця, що позначає одиницю (або взаємопов'язані ситуації), вказує на відношення повідомлюваного до дійсності, характеризується неперервністю синтаксичних зв’язків і семантично-синтаксичних відношень, а також є відносно звершеною одиницею спілкування та вираження думки. Отже, речення – це мінімальна комунікативна одиниця, яка про щось повідомляє і розрахована на слухове чи зорове сприйняття.

Крім речення у мовознавстві вживаються поняття «текст» і «дискурс».

Текст - це об'єднана смисловим звуком послідовність знакових одиниць, основними властивостями якої є зв'язність і цілісність. Текстом називають також будь-яке висловлювання, що складається з кількох речень і має певну змістову й структурну завершеність. Кожний текст містить певну інформацію. Діти дошкільного віку засвоюють тексти різного типу: їх навчають складати розповіді, описи, переказувати художні тексти тощо.

Дискурс - поняття співвідносне з текстом, яке нині ввійшло в мовознавчий обіг.

Під дискурсом розуміють зв'язний текст у сукупності з екстралінгвіс­тичними, прагматичними, соціокультурними та іншими чинниками: текст розглядається у процесуальному аспекті¹.

Українська мова є високорозвиненою мовою, визнаною у світі. Вона має вельми розгалужену стилістичну систему, яка обслуговує різні сфери спілкування людей.

Стиль мовлення - це «своєрідна сукупність мовних засобів, що свідомо використовується мовцем за певних умов спілкування». Розрізняють розмовний, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний та художній стилі мовлення.

У дошкільному закладі функціонує розмовний стиль мовлення, його функції - спілкування, бесіда, розмова. Ознаками розмовного стилю є такі: невимушеність, жвавість бесіди, вільність у доборі слів і виразів, вияв ставлення мовця до співрозмовника і того, про що йдеться. Мовні ознаки розмовного стилю: усна форма мовлення, розмовні слова позитивної чи негативної оцінки, звертання, питальні, окличні та спонукальні речення, діалогічна форма тексту. Тип мовлення - розповідь.

В основі роботи з розвитку мовлення і навчання дітей рідної мови лежить полі функціональність. Мова виконує низку життєво важливих для суспільства, окремих соціальних груп, для кожної людини-мовця функцій. Функціональне забезпечення літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні усіх сфер діяльності суспільства: вона є державною мовою в Україні, мовою спілкування у матеріально-виробничій і культурній сферах, мовою науки й освіти, радіо й телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, самосвідомості українців.

Усі функції мови тісно пов'язані; полі функціональність мови потрібно враховувати в навчально-мовленнєвій діяльності дітей дошкільного віку.

Провідною є комунікативна функція - це функція спілкування, яка здійснює інформаційний зв'язок між членами суспільства, задовольняє потребу однієї людини в іншій, забезпечує нерозривну єдність людини і мови.

Експресивна функція - це функція вираження внутрішнього світу людини, емоційної насиченості та забарвлення кожного індивідуально-№ мовця, кожної особистості.

Номінативна функція - «оновлення» світу, лінгвізація речей та явищ – це функція називання, позначення, тобто слова слугують для того, щоб ними називали (позначали) явища і предмети, якості, властивості, ознаки, дії, величини тощо. Реальний світ, відображений у словах, фразах, реченнях, існує у свідомості кожної людини.

Гносеологічна функція є засобом пізнання довкілля. Ця функція акумулює досвід попередніх поколінь, фіксує і кодує його в мові, у словнику, граматиці, фонетиці, в текстах. Завдяки мові дитина засвоює їй п досвід, прилучається до культурно-історичних цінностей і надбань і іч и х пращурів.

Мисленнєво-творча функція полягає в тому, що мова є засобом формування думок. Людина мислить мовними формами, поняттями, що позначені словами. Мислити - означає оперувати мовними поняттями, які дитина має засвоїти у процесі свого розвитку та спілкування з дорослими.

Естетична функція мови є знаряддям і матеріалом для створення культурних цінностей. Ця функція пов'язана з художнім словом, художньою літературою, фольклором, мистецтвом. її ще називають ейдологічною (ейдос - образ) функцією образо творення. Через художні образи (тексту, картини) митець спілкується з читацькою і глядацькою аудиторією. Образність, поетичність мовлення є ознаками його досконалості, культури.

Культуроносна функція органічно пов'язана з попередньою, оскільки мова завжди є носієм культури нації. Розвиток культури починається і розвитку її мовлення. Мова є засобом творення національної духовності та культури. Своєрідність і неповторність національної культури забезпечується специфікою і багатством національної мови. Ось чому розпиток рідного мовлення слід пов'язувати з ознайомленням дітей з національною культурою.

Ідентифікаційна функція полягає в тому, що мова виступає засобом спілкування лише для носіїв цієї мови, для тих, хто її знає, вона ідентифікує носіїв мови «в межах певної спільноти».

Контактно-встановлювальна (фатична) функція слугує для підготовки мовцем свого співрозмовника до сприйняття інформації.

Волюнтативна функція полягає у вираженні волі стосовно співрозмовника (наказ, запрошення, пропозиція, прохання тощо).

Демонстраційна функція виражає за допомогою мови свою етнічну, національну приналежність.

Дейктична функція - вказівна, пов'язана з мовою жестів, рухів.

Кінцевою метою навчання дошкільників рідної мови є формування культури мовлення. У лінгвістиці розрізняють поняття «культура мови» і «культура мовлення».

Культура мови - це унормованість мови: орфоепічні, лексичні, слово­творчі, правописні та стилістичні норми. Культуру мови досліджують, розробляють і пропагують мовознавці, письменники, словники, засоби масової інформації.

Культура мовлення - це вміння правильно говорити (й писати), добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети та ситуації спілкування, це система вимог до використання мови у мовленнєвій діяльності.

Культура рідної мови має як соціальне, так і національне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, облагороджує стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства загалом; через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Культура мовлення виявляється в таких його характеристиках: пра­вильність, нормативність, адекватність, логічність, різноманітність, есте­тичність, чистота, доречність.

Правильність мовлення - це відповідність усталеним у літературній мові законам, правилам, нормам.

Нормативність - дотримання правил усного й писемного мовлення: лексичних (значення слів, семантичні відтінки слів, сполучуваність), граматичних (рід, число, відмінок), орфоепічних (правильна вимова).

Адекватність мовлення - це точність вираження думок, почуттів, зрозумілість мовлення, коли слова відповідають їх усталеним мовним значенням.

Логічність мовлення - це поєднання мислення, мови і мовлення, поєднання слів у реченні за законами розумової (мисленнєвою) діяльності. Відповідність смислових зв'язків і відношень одиниць мови у мовленні до зв'язків і відношень предметів і явищ дійсності.

Різноманітність (багатство) мовлення - це вираження однієї думки, одного граматичного значення різними способами і засобами.

Естетичність мовлення - привабливість мовлення, вдале використання естетичних потенцій мови (тон, темп, милозвучність), наявність образних висловів, приказок, доречних фразеологічних зворотів, цитат; поєднання вербальних і невербальних (жести, міміка, рухи тощо) засобів спілкування.

Чистота мовлення - це відсутність у ньому не літературних елементів: в орфоепії — правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ (акценту, змішувань); у словнику - відсутність діалектизмів, слів-паразитів тощо; в інтонації - відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток, відповідність інтонації змістові та експресії висловлювання.

Доречність мовлення поєднує в собі точність, логічність, виразність, чистоту, відповідність ситуації спілкування, організацію мовлення відповідно до мети висловлювання.

Культура мовлення формується, розвивається і виявляється у процесі спілкування, в мовленнєвій діяльності. Вчити культури рідного мовлення потрібно з дитинства у процесі навчально-мовленнєвої діяльності.

Усі означені позиції мовознавства є підґрунтям для побудови методики навчання дошкільників рідної мови. Навчання мови - це розвиті навичок використання її для мислення, спілкування.

Навчити дитину мови - означає допомогти їй засвоїти (запам'ятати) їй грію мови» (тренувати органи мовлення), полегшити розуміння смислу знаків мови - лексичного і граматичного (тренувати інтелект), інших оцінювати реальність за допомогою лексичних і граматичних значень (тренувати емоції й почуття); полегшити запам'ятовування літературної норми, тобто традиції вживання (поєднання й можливості взаємозаміни) мовних знаків (морфем, слів, словосполучень, речень), їх звукового графічного оформлення, тренувати пам'ять.

Навчання дітей рідної мови відбувається як на спеціально організованих мовленнєвих заняттях, так і на інших заняттях і в повсякденному спілкуванні вихователя з дітьми, у процесі різних режимних моментів.