Тема 2. 3. Дитяча література хіх ст.

Зміст

1. Огляд літературного процесу ХІХ ст. (І і ІІ половина).

2. Творчість Т. Шевченка. Внесок письменника в розвиток освіти в Україні.

3. Творчість Марка Вовчка для дітей.

4. Дитяча спадщина Леоніда Глібова.

Ключові слова: нова українська література, реалізм, казка, байка, поема, акровірш, лірика, загадка.

Цілі та завдання вивчення розділу

Усвідомлення поняття „нова українська література”; визначення стильового розмаїття літератури І та ІІ половини ХІХ ст. та місця в ній творів для дітей; з’ясування ролі Тараса Шевченка в розвитку української літератури, місця його творів у літературі для дітей; діяльність Т. Шевченка щодо розвитку освіти в Україні; ознайомлення із життєвим і творчим шляхом Марка Вовчка, художній аналіз казок письменниці; розгляд творчої спадщини для дітей Леоніда Глібова, з’ясування її жанрової специфіки.

Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.4.

У процесі вивчення пункту 1 зверніть увагу на жанрові та стильові особливості літератури І і ІІ половини ХІХ ст. Які літературні напрями існували у І та у ІІ половині ХІХ ст. в Україні? Що таке романтизм, реалізм, просвітительський реалізм? Що ви можете сказати про особливості розвитку української дитячої літератури в цей період?

При вивченні пункту 2 зверніть увагу на тематику творів Т.Шевченка, що увійшли в коло дитячого читання. Яке місце займають серед них поезії автобіографічного характеру? Здійсніть художній аналіз однієї з них (на вибір). Автором якого підручника для недільних шкіл був Тарас Шевченко? Яке його значення для розвитку освіти в Україні означуваного періоду?

Під час опрацювання матеріалу пункту 3 визначте, до якого літературного напряму належала творчість Марка Вовчка. Чому? Визначте жанрові особливості казок письменниці. Який вплив на їх створення мали народні казки?

Ознайомлюючись із матеріалом пункту 4, визначте фольклорні мотиви поезії Леоніда Глібова. Зверніть увагу на особливості побудови загадок письменника. Що таке акровірш?

Прочитайте й законспектуйте

 

Дитяча література ХІХ ст.

ХІХ ст. в історії української літератури прийнято вважати часом її становлення й розвитку. Зважаючи на відсутність власної держави, колоніальне існування, література виступала чи не єдиним засобом збереження й розвитку національної свідомості й самобутності народу.

На межі XVIIІ-XIX ст. з’являються твори, на передній план яких висувається людина, самоцінність її буття, поступово утверджується жива народна мова.

Завершується процес становлення нової української літератури упродовж перших чотирьох десятиріч ХІХ ст. Першими класиками нової літератури вважають І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітку-Основ’яненка, Є. Гребінку. У їх творчості виразно простежуються ознаки естетики просвітництва: тяжіння до національно-історичної тематики, використання народних художніх традицій, віра в суспільний прогрес, культ розуму й науки, критика феодального суспільства, вираження інтересів трудових мас, віра в розумні начала природи й людини, ідеї природної рівності, морального перевиховання особистості тощо.

Свідома українська інтелігенція декларує нові принципи навчання та освіти, національної школи, літератури для дітей, навчання рідною мовою. У цей період починають створюватися навчальні заклади: у повітових і губернських містах України — народні училища; при сільських церквах — парафіяльні школи; у повітових центрах — повітові училища; у першій половині ХІХ ст. в Україні було відкрито 19 гімназій, що давали право випускникам вступати до університетів. Вищу освіту давали Харківський університет (1805 р.), Волинська вища гімназія в Кременці (1805 р.), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817 р.), Ніжинська гімназія вищих наук князя Безбородька (1820 р.), Київський університет св. Володимира (1834 р.).

Українські письменники беруть активну участь у створенні нових навчальних закладів, працюють у них викладачами (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко та ін.). Виникають також спроби створити підручники, букварі, читанки (М. Шашкевич “Читанка для діточок в народних училах руських”, П. Білецький-Носенко “Граматика малоросійської мови”, “Істотні властивості поезії і риторики” (1827р.) тощо).

Період становлення нової української літератури позначається пануванням поезії в усьому її розмаїтті: сатиричний вірш, віршова байка, історична поема, романтична балада, ліричний вірш, романс та ін. Особливе місце посідає байка з її дидактичною мораллю, доступністю й динамічністю сюжету.

Серед стильового розмаїття літератури першої половини ХІХ ст. відзначаємо ознаки класицизму (характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. “Енеїда” І. Котляревського, оповідання Г. Квітки-Основ’яненка), сентименталізму (розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстоким, раціоналістичним нормативам класицизму (Г. Квітка-Основ’яненко), романтизму (його визначними рисами є ідеалізм у філософії, історизм, апологія особистості, неприйняття буденності, звеличення “життя духу”, культ почуттів, захоплення фольклором, інтерес до фантастики (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, П. Куліш, Є. Гребінка, Т. Шевченко), просвітительського реалізму (основоположною є проблема взаємин людини й середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу особистості).

У 1845 році в Києві створюється Кирило-Мефодіївське братство. Його членами стали Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш та ін. Після його розгрому починається реакція, що позначилася на всіх сферах суспільного життя. Особливий наступ відчувався на українську культуру. У 1863 році був виданий Валуєвський циркуляр, який забороняв друкування літератури українською мовою, викладання в школах будь-якими іншими мовами, крім російської.

Незважаючи на всі заборони у ІІ половині ХІХ ст. з ініціативи й за кошти трудящих виникають школи грамоти. У Київській, Полтавській, Подільській губерніях виникають українські школи. Освіту діти здобували в них за “Букварем Южноруським” Т. Шевченка, “Граматикою” П. Куліша, “Українською азбукою” М. Гатцука, “Українською граматкою” Деркача, “Граматкою задля українського люду” Ященка.

Подальший шлях розвитку української літератури визначала творчість Т. Шевченка. Письменника по праву вважають основоположником не тільки “дорослої” нової української літератури, а й літератури для дітей. Його творчість (поезії про дітей, матерів, пейзажна лірика) збагатила літературу для дітей ідеями народності й демократизму, досконалими художніми формами.

Основоположником української дитячої прози є Марко Вовчок. Її твори для дітей та юнацтва (“Кармелюк”, “Невільничка”, “Ведмідь”, “Дев’ять братів та десята сестриця Галя”) насичені демократичними ідеями. Авторка зображує трагічну долю жінки-кріпачки, найбільш гнобленої і приниженої в тогочасному суспільстві.

У цей період досяг свого розвитку жанр байки. Пов’язано це було насамперед із творчістю Леоніда Глібова. Під псевдонімом Дідуся Кенира письменник друкував у Львівському журналі “Дзвінок” загадки, акровірші, ліричні поезії та байки для дітей.

Одним із перших письменників, хто звернув увагу на національне виховання, розробив у дитячій літературі історичну тематику, був П. Куліш.

Дитяча література ІІ половини ХІХ ст. збагатилася новим жанром — віршованими гуморесками. Їх автором був Степан Руданський. У своїх творах письменник прославляв народну кмітливість і дотепність, засуджував зарозумілість і пихатість багатих. Різнобарвною картиною людських стосунків майже в усіх сферах суспільного життя є співомовки Степана Руданського.

На літературному процесі 70-90 рр. ХІХ ст. відчутно позначилася політична роз’єднаність нації (Україна перебувала у складі Російської та Австро-Угорської імперій), народницький рух, діяльність громад (українофільство), поширення соціалістичних ідей тощо.

Незважаючи на тяжкі соціально-політичні умови цього часу, з’являються нові національні майстри художнього слова, які визначили новий етап у розвитку дитячої літератури (І. Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, Олена Пчілка, М. Коцюбинський та ін.).

Одним із перших теоретиків і критиків дитячої літератури вважається Іван Франко. Його перу належать теоретичні положення про дитячу книгу (ст. “Женщина-мати”), про роль казки у вихованні дітей (“Байка про байку”), книга казок “Коли ще звірі говорили”, оповідання та вірші.

Особливе місце в дитячій літературі цього періоду належить Олені Пчілці. Її поезії, байки відбивали ментальність українського народу, зачіпали важливі морально-етичні та суспільно-політичні проблеми. З 1908 року письменниця видавала щомісячний журнал “Молода Україна”. З ініціативи Олени Пчілки у м. Гадячі на Полтавщині виник аматорський дитячий театр.

Поступово зароджується більш масштабна критика дитячої літератури. З’являються оглядові статті, рецензії та есе в журналах “Зоря”, “Киевская старина”, “Літературно-науковий вісник”. Збагачується бібліотека перекладної літератури для дітей (твори О. Пушкіна, І. Крилова, Г.К.Андерсена, братів Грімм, Марка Твена та ін.).

Питання для самоконтролю

1. Які підручники, словники, читанки були створені в Україні в І пол. ХІХ ст.?

2. Які літературні напрями існували в українській літературі ХІХ ст. Дайте їх загальну характеристику.

3. Які нові жанри виникають в українській дитячій літературі ІІ пол. ХІХ ст.?

4. Хто вважається одним із перших теоретиків і критиків дитячої літератури? Чому? Обґрунтуйте свою відповідь.

Література

1. Історія української літератури ХІХ ст.: У 3 кн.: Навч. посібник / За ред. М.Т. Яценка. –– К., 1997.

2. Мовчун А.І. Нова література ХІХ ст. // Рідне слово. Українська дитяча література. Хрестоматія: У 2 кн. Кн. 1 / Упоряд. З.Д.Варавкіної, А.І.Мовчун, М.Ф.Черній. –– К., 1999. –– С.121––127.

3. Наєнко М. Українське літературознавство: Школи. Напрями. Тенденції. –– К., 1997.

4. Нова українська дитяча література ХІХ-поч. ХХ ст. // Українська дитяча література. Хрестоматія: У 2 ч. Ч. 1 / Упоряд. І.А.Луценко, А.М.Подолинний, Б.Й.Чайковський. –– К., 1992. –– С.75––84.

5. Українська літературна енциклопедія. –– Т. 1-3. –– К., 1988-1995.

6. Чижевський Д. Історія української літератури. –– Тернопіль, 1996.

7. Энциклопедический словарь юного литературоведа. –– М., 1988.

Прочитайте й законспектуйте

Тарас Шевченко

(1814-1861)

Народився Тарас Григорович Шевченко 9 березня 1814 року в селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкаської області).

Навчався Тарас у Кирилівській школі, в дяка. Дуже рано втратив батька й матір. Восени 1829 р. разом з обслугою П. Енгельгардта, у якого служив козачком, виїздить до міста Вільно. Наступного року — Петербург. Тут Шевченка було віддано в науку на чотири роки до художника Ширяєва.

У 1838 році Т.Шевченка було викуплено з кріпацтва. Він починає навчання в Академії художеств. 1840 року видає свою першу книгу “Кобзар”, наступного року публікує окремим виданням поему “Гайдамаки”.

1843 року Шевченко відвідує ряд міст і сіл України, зустрічається з рідними, знайомиться з представниками української інтелігенції. По закінченні Петербурзької академії мистецтв поет здобуває звання вільного художника.

Навесні 1847 року було розгромлене Кирило-Мефодіївське братство, членом якого був Т. Шевченко. На 10 років митця було ув’язнено. 1857 року письменнику було дозволено повернутися до Петербурга. Помер Т.Г. Шевченко 10 березня 1861 року.

Т. Шевченко не написав жодного твору спеціально для дітей. Та ще за життя письменника його пейзажна та автобіографічна лірика увійшла в коло дитячого читання. Тематично її можна поділити на кілька груп: картини рідної природи (“Зоре моя вечірняя”, “Ой діброво — темний гаю!”, “Сонце заходить, гори чорніють”); поетичні роздуми про смисл людського життя (“Минають дні, минають ночі”); автобіографічні мотиви (доля кріпацької дитини-сироти “Мені тринадцятий минало”, мотив безрадісного дитинства “І виріс я на чужині”, “Якби ви знали, паничі”, світлий образ матері “Сон” (“На панщині пшеницю жала”).

Ліричним героєм поезії “Мені тринадцятий минало” є тринадцятилітній пастушок, наділений автором складними глибокими почуттями. З радістю дитина сприймає спочатку навколишній світ — тепле сонечко, веселе небо; “ягня, здається, веселилось”. Хлопчик, забувши про все, також радіє життю: “Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога”.

Проте спогади про втрату батьків, важке сирітство змінюють настрій героя. Почуття самотності дитини, її гнітючий настрій майстерно передаються автором висловами “недовго молилось”, сонце “запе-кло, почервоніло, рай запалило”, “Боже небо голубеє і те помарніло”, “не дав мені Бог нічого”, “і хлинули сльози, тяжкі сльози”. Радість у душу сироти вселяють чуйність і піклування дівчинки, що “Прийшла, привітала, утирала мої сльози і поцілувала”.

Мотиви безрадісного дитинства звучать у поезіях “І виріс я на чужині”, “Якби ви знали, паничі”. Вони тісно пов’язані зі світлим образом матері, яка малого повивала, співала колисанку, а сама вночі “на свічку Богу заробляла… молила, щоб доля добрая любила її дитину”.

У поезії “Сон” (“На панщині пшеницю жала”) поряд із реаліями праці на панщині (“Пішла в снопи, пошкандибала”) автор подає сподівання на краще життя. Світлу картину (“Та на своїм веселім полі свою таки пшеницю жнуть”) доповнюють постаті діточок, що “обід несуть”. Сон-мрія помножений сильними, оптимістичними акордами.

Особливе місце в дитячому читанні займає поезія “Зоре моя вечірняя”. У ній автор вдається до поетичного прийому звертання і просить вечірню зіроньку зійти над горою та розповісти про чарівну красу України: захід сонця, веселку, широку сокорину, розкішну вербу, про сон-траву, що розквітає вночі. Твір був написаний на засланні; у ньому відчувається туга письменника за рідним краєм. Любов до України передається пестливими словами “сонечко”, “веселочка”, “тихесенько” тощо. Фольклорний прийом звернення до зорі наближає поезію до народної пісні.

Поезія “Садок вишневий коло хати” написана Т. Шевченком у стінах Петропавловської фортеці в Петербурзі. Вірш вражає любов’ю до життя, до людей праці, до рідної природи. Надзвичайно майстерно в п’ятнадцяти рядках зображено образ України — садок вишневий, хрущі над вишнями, стомлені дівчата, що з піснею повертаються додому, селянська родина вечеряє коло хати. Вірш насичений ідеєю добра. У простому житті селянської родини поет побачив красу, людяність і сердечність: матері чекають дітей з поля, дочка подає вечерю, мати кладе малих дітей спати.

Письменник був добре обізнаний з педагогічними ідеями свого часу. “Для формування повноцінної високодуховної особистості, на думку Кобзаря, необхідні: 1) природні задатки, звички, набуті дитиною в ранньому віці; 2) система виховних впливів навчально-виховного закладу; 3) вплив того соціального середовища, яке оточує дитину” [1,8]. Письменник був стурбований тим, що освітній рівень молоді на той час був дуже низьким. Він стверджував, що “не кожен може і повинен бути вченим, але кожен повинен мати загальні знання, не кожному доступне високе мистецтво, але для кожного повинна існувати насолода прекрасним”.

Перебуваючи на засланні, Шевченко розробив план загальної освіти. Крім основ грамоти, він включив у поняття елементарної освіти арифметику, відомості з історії, географії, етнографії, щоб школа озброювала учнів знаннями про навколишній світ.

Велике значення для тодішніх і майбутніх поколінь українців мав створений Шевченком “Буквар південноруський” (1861), що призначався для навчання грамоти українською мовою в недільних школах. “Буквар” сприяв відродженню і пробудженню духовного життя України, що й було причиною рішення уряду, “отклонить принятие и раздачу “южнорусского букваря” в виде ученого руководства”.

Ефективним засобом поширення народної освіти були, на думку Т. Шевченка, недільні школи, тому письменник пересилав на їхні адреси свій “Буквар”, посильні грошові пожертвування. Провідну роль у справі навчання й виховання дітей Шевченко відводить народному вчителеві, який повинен вірою і правдою служити народові, допомагати в міру своїх сил вийти з культурної відсталості.

Як своїм “Букварем”, так і своєю творчістю поет підносив ідею національної освіти й виховання молодого покоління, виступав за духовний розвиток народу, культивування рідної мови, національної поезії, мистецтва власної культури.

Нетлінною частиною духовного буття українського народу стала художня спадщина Тараса Шевченка. Найперший і найголовніший заповіт Кобзаря —

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Питання для самоконтролю

1. Чому Тараса Шевченка вважають основоположником нової української дитячої літератури?

2. Які провідні мотиви творів Т.Шевченка, що увійшли в коло дитячого читання?

3. Які твори Тараса Шевченка вивчаються в початковій школі?

4. Дайте загальну характеристику педагогічних поглядів Т.Шевченка. Які конкретні заходи вживав письменник на шляху розбудови національної системи освіти?

Література

1. Коломієць В. Про освітньо-педагогічні погляди Тараса Шевченка // Дивослово. — 1996. — №3.

2. Кониський О. Тарас Шевченко — Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991.

3. Мазуркевич О. Педагогічні погляди Т.Г. Шевченка // Шевченківський словник у 2-х т., Т.2. — К., 1977.

4. Мандрика М. Шевченко про освіту і виховання // Радянська школа. — 1984. — №3.

5. Мовчун А. Т.Г. Шевченко і його твори в початковій школі // Початкова школа. — 1999. — №2,3.

6. Сироженко В.П. Уроки невмирущого Кобзаря // Початкова школа. — 1990. — №2.

7. Федченко П. Т.Г. Шевченко. — К., 1989.

Прочитайте й законспектуйте

 

Марко Вовчок

(1833-1907)

Народилася Марія Олександрівна Вілінська 22 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. З 1845 року майбутня письменниця виховувалася у приватному пансіоні в Харкові. Після його закінчення (1848) оселилася в Орлі у своєї тітки К.П. Мордовиної. У 1851 році письменниця виходить заміж за О. Марковича. Вони виїжджають в Україну і живуть у Чернігові (1851-1853), Києві (1853-1855) та Немирові (1855-1858). В Україні починається літературна діяльність Марії Вілінської. Наприкінці 1857 р. в Петербурзі вийшли у світ окремою збіркою “Народні оповідання” під псевдонімом Марко Вовчок.

У січні 1859 р. письменниця переїздить до Петербурга, особисто знайомиться з Т. Шевченком. У 1859-1867 рр. і далі до 1878 року Марко Вовчок перебуває за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія, Франція). Тут вона спілкувалася з багатьма відомими діячами української і світової культури, науки, освіти, суспільного руху — Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Тургенєвим, О. Герценом та ін.

Протягом 1871-1872 рр. Марко Вовчок редагувала журнал “Переводы лучших иностранных писателей” із спеціальним додатком для дітей “Детский отдых”. Одружившись (1875) із М. Лобачем-Жученком, Марко Вовчок 1878 року переїжджає з родиною на Північний Кавказ. Живе в Ставрополі, Новоросійську. 1906 року поселяється в Нальчику. 10 серпня 1907 року письменниця померла.

У галузі дитячої літератури Марко Вовчок працювала з 1863 року. Вона підготувала посібник для початкової школи “Історія для дітей”, твори для дітей про історичне минуле (“Гайдамаки”, “Сава Чалий”, “Невільничка”, “Маруся”), ряд казок (“Кармелюк”, “Дев’ять братів і десята сестриця Галя”, “Ведмідь”, “Чортова пригода” та ін.).

Казка “Дев’ять братів і десята сестриця Галя” побудована на поширеному в українському фольклорі баладному сюжеті про братів-розбійників. Ймовірно, що відправною точкою для Марка Вовчка послужила народна пісня “Жила вдова на Подолі”. Твір починається її словами: “Жила вдова на Подолі, та не мала щастя-долі…”.

Композиційно казка поділяється на дві частини. Перша написана за мотивами наймитсько-бурлацьких пісень в реалістичному плані. У ній розповідається про гірку долю жінки-вдови і її дітей. Письменниця показує злиденне життя родини, в якій діти мріють швидше вирости, аби піти в найми і прогодувати сім’ю. Найбільше свою бідність і відчуженість діти відчувають серед барвистого безтурботного натовпу, на ярмарку. Одного разу брати присяглися зеленому гаю, як розбійники, про яких їм розповідала мати.

Друга частина казки написана в романтичному плані. Тут письменниця використовує сюжет народної балади (на Галю і її чоловіка Михайла нападають розбійники, які виявилися рідними братами дівчини).

Природа у творі відповідає внутрішньому стану героїв, їх душевним переживанням. Наприклад, перед убивством письменниця майстерно показує згущення барв: “Вечір наступав тихий та рожевий. І усе порожевіло: крем’янисті шпилі, грюкучий Дніпро унизу, далекий темний гай на верховинах гірних і прудко пролинувшая пташка понад Дніпром… Рожевий вечір розгорявсь та розгорявсь пломенистий, — потім почав темніти…”

Головним джерелом повісті-казки “Кармелюк” стали фольклорні твори про відважного ватажка народних мас, які в 50-60 рр. ХІХ ст. користувалися великою популярністю. Готуючись до написання твору, письменниця звертається до чоловіка: “…зараз-таки, таки не гаючи часу анітрошки, пришли мені усе, що знаєш, що маєш про Кармелюка, усе — і де родився, якого року, як його звали, усе, усе чисто. Я тепер пишу повістку “Кармелюк” (нікому не кажи, для дітей)” [1,414].

Твір перейнятий глибокою любов’ю до України: “Хто бував на Україні? Хто зна Україну? Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках і весною … весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть”.

Кармелюк постає зі сторінок твору як сильна особистість, овіяна легендарною славою. Він — захисник знедолених, селянський месник. У романтично-захоплюючих тонах пись­менниця передає вроду, душевність і неймовірну силу героя: “Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати на цілім широкім і великім світі та ще удень, при ясному сонцеві, та ще із свічею пломенистою”. Риси романтичної винятковості в образі Кармелюка органічно сполучаються з реалістичними елемен­тами. Селяни підтримують його в нерівній боротьбі, співчувають важкій долі.

Семирічному сину Богдану Марко Вовчок присвятила казку “Невільничка”, що побудована на мотивах історичних пісень та дум XVI—XVIII ст. про героїчну боротьбу українського народу проти татаро-турецьких загарбників. Головний герой казки — мужній воїн, народний захисник Остап. Романтичний образ наділено рисами, притаманними фольклорним персонажам — фізична сила, відважність, любов до рідної землі.

Під час перебування в Парижі Марко Вовчок входила до складу редколегії “Журналу виховання та розваги”, видавцем якого був відомий письменник, прогресивний діяч П’єр Жюль Етцель. Письменниця часто друкувалася там поряд з Жулем Верном, Емілем Еркманом. “У Франції Марко Вовчок пише українською мовою повість для дітей — “Мару­ся”. Тоді ж таки письменниця переклала “Марусю” російською мовою і надрукувала в 1871 р. в додатку “Для детского чтения” до журналу “Переводы лучших иностранных писателей”. У 1872 р. повість “Маруся” в переробці Етцеля була опублікована французькою мовою в “Журналі виховання та розваги” і вийшла окремим виданням. Твір швидко знайшов дорогу до юного читача. З позитивною рецензією на повість виступив Жуль Верн, її високо оцінив Тургенєв. Повість витримала багато видань і стала в минулому сторіччі одним із найпопулярніших дитячих творів художньої літератури у Франції. Французька академія наук присудила повісті премію, а Міністерство народної освіти Франції включило її до списку книг шкільних бібліотек. У 70—90-х роках повість “Маруся” була перекладена англійською, італійською та німецькою мовами” [2,80].

У центрі твору — образ української дівчини-патріотки, що постає на тлі історичних подій 1668 р. — часу загострення виступів народних мас України проти соціального й національного гноблення. Історизм повісті умовний, у ньому переважає романтичний колорит. Письменниця створила яскравий образ дівчинки, яка в ім’я свободи народу виконала свій патріотичний обов’язок і загинула за рідну землю.

Вагомий внесок М.О. Вілінської у дитячу літературу і як перекладача. Письменниця добре знала англійську, німецьку, італійську, чеську, польську та французьку мови і переклала російською мовою “Діти капітана Гранта”, “Тає­мни­чий острів”, “П’ятнадцятирічний капітан” Жуля Верна, “Прав­диві історії маленького обірванця” Д. Грінвуда, “Пригоди Ромена Кальбрі” Г. Мало, ряд творів В. Гюго, Ж. Масе та інших відомих авторів. У 80-х роках Марко Вовчок видавала журнал “Переводы лучших иностранных писателей”.

Оригінальна творчість письменниці, її перекладацька й видавнича діяльність є значним кроком на шляху становлення й розвитку дитячої літератури в Україні.

Питання для самоконтролю

1. На конкретних прикладах розкрийте сутність різноаспектної діяльності Марка Вовчка в галузі дитячої літератури.

2. Визначте особливості повістей-казок Марка Вовчка.

3. Розкажіть про діяльність Марії Вілінської як дитячої письменниці, яку вона проводила у Франції.

4. Який внесок Марка Вовчка як перекладача в розвиток дитячої літератури?

5. Як педагогічні погляди письменниці позначилися на її художній спадщині?

Література

1. Вовчок Марко. Твори: В 6-ти т. — Х., 1956. — Т.6.

2. Грицай М. Первоцвіт дитячої літератури: До 150-річчя від дня народження Марка Вовчка // Література. Діти. Час. — 1983. — Вип.8. — С.77—81.

3. Грицай М.С. Марко Вовчок. Творчий шлях. — К., 1983.

4. Мовчун А. Кобзарева доня — дітям: (Марко Вовчок і її твори у дитячому читанні) // Початкова школа. — 1999. — №10. — С. 49—52.

5. Мовчун А. “Ясна зоря нашого письменства”: (Вивчення життєпису та творчості Марка Вовчка в 6-му класі) // Укр. л-ра загальноосвіт. шк. — 2000. — С. 24—32.

6. Проценко І.М., Матрохін М.І. Освіта і виховання у творах Марка Вовчка: (До 150-річчя з дня народження) // Радянська школа. — 1983. — №12. — С. 75—79.

7. Сагіна Ф. Вивчення творчості Марка Вовчка в школі. — К., 1971.

8. Сиваченко М.Є. До теми: Марко Вовчок і народна казка // Сиваченко М.Є. Сторінки історії української літератури. — К., 1990. — С.43—75.

Прочитайте й законспектуйте

Леонід Глібов

(1827-1893)

Народився Леонід Глібов 5 березня (21 лютого за ст.ст.) 1827 року в селі Веселий Поділ Хорольського повіту на Полтавщині. Навчався спочатку вдома. У 1840 році майбутнього письменника віддають до Полтавської гімназії. У 1849 році Глібов вступає до Ніжинського ліцею вищих наук князя Безбородька. У зв’язку з раптовою смертю батька, а пізніше — матері, навчання довелося перервати. Ліцей він закінчив у 1855 році. Вчителював у містечку Чорний Острів на Поділлі, потім у Чернігові. Був редактором, автором і коректором тижневика “Черниговский листок”.

Наприкінці життя письменника його популярність зростає. Він друкується в галицьких журналах “Дзвінок”, “Зоря”, багато пише українською мовою. Помер Леонід Глібов 10 листопада 1893 року від астми й хвороби серця.

Упродовж 1890-1893 років байкар написав понад 50 віршованих загадок і відгадок, жартівливих пісеньок та акровіршів для дітей. Усі вони друкувалися під псевдонімом дідусь Кенир.

Поезії Л. Глібова для дітей (“Веснянка”, “Зимня пісенька”, “Квіткове весілля” та ін.) сповнені динаміки, піднесеності, емоційної наснаги. Здебільшого це розповіді про чарівність рідної природи, її характерні ознаки. “Зимня пісенька” розповідає про дитячі зимові розваги (ліплення снігової баби тощо), “Веснянка” мажорно ославлює прихід весни, яка несе всім: “дівчаткам і хлопчикам”, “горобчику”, “дідку”-оповідачу — тепло, радість, світлі надії. “Квіткове весілля” — це алегорична сценка весілля “хрещатенького Барвінка” і “Фіалочки блакитної”. Письменник майстерно вводить дітей у близький їм навколишній світ, розкриває нові для них нюанси життя. Автор вдало користується образотворчими засобами фольклору (пісенна ритміка, окличні й запитальні інтонації, зменшувальні епітети тощо).

Зимонька снігурочко,

Наша білогрудочко,

Не верти хвостом,

А труси тихесенько,

Рівненько, гладесенько

Срібненьким сніжком

(“Зимня пісенька”)

“Весна прийшла!” —

Тепло знайшла!” —

Кричать дівчатка й хлопчики.

“Цвірінь! Цвірінь! —

Журбу покинь!” —

Клопочуться горобчики

(“Веснянка”)

В останні роки життя Л. Глібов написав для дитячого читання 27 віршованих загадок, що друкувалися на сторінках журналу “Дзвінок” під рубрикою “Загадки і жарти Дідуся Кенира”. Об’єктом художнього відтворення в них є найрізноманітніші явища і предмети, пов’язані з життям природи й людини. В основі загадок лежать переважно фольклорні твори цього жанру. Наприклад, в основу загадки “Щоб дітям веселіш було…” покладено народний відповідник “Два брати спереду ідуть, за ними два ще женуться, біжать, ніяк не доженуть, об землю спересердя б’ються”. У своєрідній експозиції-зачині з’являється дідусь-оповідач, який обіцяє “пустити” читачеві “загадку прехитру”. У подальшій розповіді він описує пригоду, що немовби з ним трапилася:

Пішов я смерком за село,

Щоб повернути млин до вітру.

Дивлюся — з поля щось біжить,

Неначе бісова стара,

Шумить, гуде і торохтить,

А курява така, як хмара!

От-от на мене налетить…

Я з переляку скоком-боком

Та у бур’ян — дух притаїть —

І виглядаю одним оком.

Динамічний і напружений розвиток подій інтригує читача, проте власне загадка поки що відсутня, зустрічаються лише окремі ознаки загадуваного предмета (вони висловлені дієсловами, що передають його рух, звуки — “біжить”, “шумить”, “гуде”, “торохтить”). У наступній строфі автор подає основний зміст загадки:

Щось двоє спереду гудуть,

За ними двоє ще женуться,

Біжать, ніяк не доженуть

І зозла аж об землю б’ються…

Після поставленого в такій формі запитання Л. Глібов продовжує розповідь, уточнює окремі подробиці, деталі загадуваного предмета, що зроблено без зайвої нав’язливості та надмірності.

Курить мара, все трощить, мне —

Чи то лозина, чи цеглина…

Гаразд, що втік, а то й мене

Не обішла б лиха година.

Побігло … зникло у ліску,

А я навтікача додому.

Та про оказію таку

І досі не хвалюсь нікому.

У заключній частині загадки-оповідання автор пропонує “розуму молоденькому” (дітям) поміркувати й “розказати нам про той переполох дурненький”, що трапився з ним. У теплих, щирих тонах наприкінці твору подається віршована відгадка:

Спитав я голуб’ят моїх…

Що ж воно бігло по дорозі?

Сміються діти — кіх-кіх-кіх:

“Дідусю, то колеса в возі!”

Тьху, недотепний дідуган!

Не знать чого перелякався,

Сховався здуру у бур’ян

І тільки сорому набрався!

За таким композиційним принципом побудована більшість загадок Л. Глібова. Це живописні оповідання зі своїм сюжетом і персонажами; зображувані в них реальні речі добре знайомі дітям і відповідають їхнім уявленням.

Більше десяти оригінальних загадок письменника написані акровіршем; в них початкові літери кожного рядка, прочитані згори вниз, дають відгадку.

Лиха зима сховається,

А сонечко прогляне,

Сніжок води злякається,

Тихенько тануть стане, —

І здалеку бистресенько

Вона до нас прибуде,

Кому-кому любесенько,

А дітям більше буде.

(“Хто вона?”)

В акровіршах Л. Глібов торкається явищ рослинного і тваринного світу, предметів народного побуту. Автор загадки-акровірша не підганяв штучно текст свого твору під наперед задану відгадку. Акровірші письменника — це оригінальні сюжетні мініатюри з художніми образами, стислими пейзажами, описами зображуваного предмета, конкретними деталями.

Працюючи в галузі дитячої літератури Л. Глібов розширював її жанрові межі, урізноманітнював форму. Він перший в українській літературі запропонував дитячій увазі оригінальні жарти, загадки, акровірші. Кращі дитячі твори письменника тісно пов’язані з його високохудожніми байками, вирізняються дотепністю, щирістю, досконалістю художньої форми.

Питання для самоконтролю

1. Визначте композиційні особливості загадок Л.Глібова.

2. Назвіть образотворчі засоби фольклору, якими користується письменник у своїх поетичних творах для дітей.

3. У чому полягає особливість загадок-акровіршів Л.Глібова?

4. Розкрийте значення творчості Л.Глібова в розвитку української дитячої літератури.

Література

1. Бібліотечка вчителя-словесника: Леонід Глібов (1827—1893) // Дивослово. — 2000. — №3. — С. 55—62.

2. Деркач Б.А. Леонід Глібов: життя і творчість. — К., 1982.

3. Мовчун А. Леонід Глібов та його твори у шкільному вивченні // Дивослово. — 2000. — №2. — С. 44—50.

4. Неділько Г. Твори Леоніда Глібова для дітей // Література. Діти. Час. — К., 1981. — Вип.6. — С. 121—128.

5. Франко О., Шандра В.С. Байкар, видавець, педагог. (До 150-річчя від дня народження Л.І. Глібова) // Архіви України. — 1977. — №2. — С.56—62.

6. Штупун Л.В. Л.І. Глібов “Стоїть гора високая”: Урок читання. 4 клас // Б-ка вчителя початк. шк. — 1998. — №3. — С. 17—18.

Висновки

ХІХ ст. – час становлення й розвитку нової української літератури. Серед стильового розмаїття літератури першої половини – класицизм, сентименталізм, романтизм, просвітительський реалізм. Подальший шлях розвитку української літератури визначала творчість Т.Шевченка. Письменника по праву вважають основоположником не тільки „дорослої” нової літератури, а й літератури для дітей.

Розвиток жанру байки в ІІ половині ХІХ ст. пов’язаний насамперед із творчістю Леоніда Глібова. Кращі дитячі твори письменника вирізняються дотепністю, щирістю, досконалістю художньої форми.

Оригінальна творчість Марка Вовчка, її перекладацька й видавнича діяльність є значним кроком на шляху становлення й розвитку дитячої літератури в Україні.