Особливості літературного процесу.

У ситуації на межі ХVШ-ХІХ століть, яка вище вже була охарактери­зована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше - в умовах урядових заборон і переслідування - процес станов­лення української літературної мови набув особливої важливості і осо­бливої складності. М.Грушевський писав: "Мова вирішила долю укра­їнського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом..." Звідси - особливості української літератури XIX ст.: народ­ні теми творчості, реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформ­лення у сучасну літературну мову, стала "Енеїда" І.Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний коза­цьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 р. без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії "Наталка-Полтавка", "Москаль-чарівник".

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхо­плений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет.

Його ректор П.Гулак-Артемовський писав вірші українською мо­вою. Отримали популярність байки Є.Гребінки, Він брав класичні сю­жети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Є.Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Т.Шевченка.

До харківського гуртка належав також Г.Квітка-Основ'яненко - основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні - написані з гумором, другі - сентиментальні, треті - дають реаліс­тичні картини (краща - "Сердешна Оксана"), інші просякнуті народни­ми віруваннями і переказами ("Конотопська відьма"). Квітка-Основ'яненко перервав традицію вико­ристання української мови тіль­ки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літера­турної мови і суспільному ви­знанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Ше­вченка. "Його творчість, - писав М.Грушевський, - це творчість народу, що досягає відразу, без перехідних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпо­середність народної поезії зі свідомістю літературної творчості". Ши­роко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сі­м'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота "в наймах" і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком - худо­жником І.Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В.Жуковського роботи К.Брюллова, навчання в Академії ми­стецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший "Кобзар" виходить у 1840 р. у Петер­бурзі, через рік - "Гайдамаки". Геніальний поет, Шевченко вніс в укра­їнську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості: Особистість і творчість Шевченка - символ всієї української культури.

Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в тво­рчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста П.Куліша, Це ім'я майже на півсторіччя незаслужено було забуте, але зараз викликає пи­льний інтерес. Прихильник культурно-національного відродження, Ку­ліш болісно шукав шляхи до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства - до літературної діяльності у петербурзькій "Основі", від союзу з галицькою громадськістю - до надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки "Записки о Южной Руси", історичного роману "Чорна рада", тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького "История отпадения Малороссии отПольши".

Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вов­чок (М.Віленська). її збірка "Народні оповідання", повісті "Інститутка", "Кармелюк" приголомшують трагічною правдивістю картин кріпаць­кого гніту, вражають чи образами простих людей. Російською мовою роз­повіді переклав І.Тургенєв. Т.Шевченко у вірші "Марку Вовчку" звер­тається до неї як до продовжувачки справи свого життя.

Твори знаменитого українського байкаря Л.І.Глібова в руслі де­мократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали без­прав'я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенницт­во.

С.Руданський закінчив медичний факультет Петербурзького уні­верситету і працював лікарем в Ялті у Криму. Популярність йому при­несли "співомовки" - сатиричні невеликі вірші, діалоги. Тільки після його передчасної смерті Олена Пчілка та інші письменники зібрали й опублікували його чудові, в стилі народних пісень, ліричні вірші.

І.Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціаль­но-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учи­телем в школах і гімназіях практично по всій Україні, чудово знав всі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацт­ва, побут робітників, проблеми взаємин інтелігенції і народу ("Кайдашева сім'я", "Микола Джеря").

На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса Мирного (П.Я.Рудченко), Автор новаторських соціально-пси­хологічних романів і повістей про народне життя, він підняв україн­ську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (спільно з Ї.Біликом), повісті "Лихі люди", "Лихо давнє і сьогочасне", "Голодна воля", п'єса "Лимерівна" та інші його твори - це величезна художня епопея, яка відображає життя укра­їнського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П.Мирного було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.

Служінню ідеалам трудового народу присвятив творчість революціонер-демократ П.А.Грабовський, який помер на засланні у Тоболь­ську. Розглядаючи літературу як "живу творчу силу суспільного руху", він створив прекрасні революційні вірші (збірки "Пролісок", "З Півночі", "Кобза").

У 70-і роки приходить до літератури І.Франко. Людина різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який на­силу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І.Франко так формулював своє кредо: "Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов'язаним віддати свою працю цьому простому народові". Своєму принципу Франко слідував і в літе­ратурно-видавничій діяльності (альманах "Друг" у Львові), і в політич­ній боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української радикальної, партії), але найбільш вражаюче і послідовно - в літературній творчості: ліричні збірки "З вершин і низин", "Зів'яле листя", історична повість "Захар Беркут", гостро соціальний "Борислав сміється", поема "Моїсей", психологічна драма "Украдене щастя", І.Франко багато зробив для зближення літера­турного процесу в Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими літературами, був обраний членом багатьох наукових товариств, перекладав Байрона, Гейне, Ґете.

Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Укра­їнки (Л.Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої • тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світо­вої історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. У її вихованні, освіті яскраво проявилися національні традиції, які склалися до 70-х років. Батько - учасник руху "Громад", друг М.Драгоманова, мати - письменниця Олена Пчілка. І.Франко писав, що після шевченківського "Поховайте та вставайте" Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова. З разю­чою мужністю Л.Українка протистояла особистій трагедії - вже в ди­тинстві її спіткала важка, невиліковна тоді хвороба. Вимушена подовгу жити на Кавказі, в Єгипті, Італії, вона ніколи не замикалася на лікуванні, вивчала історію, культуру, традиції країн, куди привела її доля. Від ліри­ки письменниця йде до поем ("Давня казка", "Самсон", "Роберт Брюс"), і вінчають її творчість драматичні поеми ("У катакомбах", "Касандра") та поетичні драми ("Лісова пісня").

У 90-х роках починається творчість М.М.Коцюбинського. У цей період він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій і утвер­джувався на революційно-демократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показує благородство простих трудівників, про­будження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свободи.

Таким чином, можна виділити такі етапи розвитку української літе­ратури в XIX ст.:

- рубіж XVШ-ХІХ ст. і початок XIX ст. - поява перших творів народ­ною мовою (перш за все "Енеїда");

- 40-50-і роки XIX ст. - творчість Т.Шевченка й оформлення укра­їнської літературної мови, головне місце у тематиці займає реалісти­чне змалювання народного життя;

- друга половина XIX ст. - широка палітра літературних жанрів,
поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення
проблематики, ускладнення образного ряду, особливо у творчості
І.Франка, Л.Українки, об'єднання літературного процесу в Західній та
Східній Україні.

Мистецтво.

Театр. Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж лі­тература, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можли­востей, підготовленості аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 р. офіцій­но було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього крі­посні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп, У 1789 р. театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були "Наталка Полтавка" в 1819 р. і пізніше "Москаль-чарівник" в Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: під­тримка генерал-губернатора Малоросії М.Репніна, керівництво тру­пою І.Котляревським, гра геніального актора М.Щепкіна, тоді ще кріпа­ка. Професіональна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою - Марк Кропивницький. Обидва були також драма­тургами, їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський, Панаса -Саксаганський), М.Заньковецька, А.Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири колективи, які утво­рилися, продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Укра­їні, па півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, М.Старицький писав комедії (не гасне популярність "За двома зайцями"), драми ("Не судилося", "Бог­дан Хмельницький"). Вони змальовували реалістичні картини сільсь­кого, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ані Старицький, ані близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої "етнографічної драматур­гії". Творцем української соціальної дра­ми став І.Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). У основі його п'єс (драми "Бурлака", "Без­таланна", комедії "Сто тисяч", "Хазяїн") ле­жать глибокі психологічні конфлікти, гост­рі соціальні протиріччя.

Музика. Поетична і музична обдаро­ваність українського народу була основою

високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. як і ра­ніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також коляд­ки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користували­ся пісні-романси "їхав козак за Дунай", "Віють вітри", "Сонце низенько", а також створені на вірші Шевченка " Думимої, думи", "Заповіт". З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі.

Значного поширення набуло сімейне музикування, любительсь­кий молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної куль­тури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, уні­верситети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто. отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під аком­панемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними. Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні коле­ктиви. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяль­ність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 р. у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX ст. хоровий спів поступово виходить за рамки чисто куль­тового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адмініст­ративне надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX ст. складаєть­ся світська професійна музична культура. С.С.Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм". Перлиною української вокальної класики стали "Вечорниці" П.І.Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор "Закувала та сива зозуля", тема якого - страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мело­дичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю приваби­ла слухачів опера М.М.Аркаса "Катерина" за однойменною поемою Т.Г.Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П.П..Сокальському належить глибока теоретична праця "Русская народная песня, великорусская и малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом...".

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М.ВЛисенка - великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є осно­воположником української класичної музики.

Образотворче мистецтво. Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний характер, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Спра­ва в тому, що протягом майже всього XIX ст. в Російській імперії голо­вним центром освіти була Академія мис­тецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в сто­лиці імперії. Можна привести безліч при­кладів переплетення творчості, доль украї­нських і російських художників.

В.Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально зна­йомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів ("Дівчина з Поділля", "Українець", "Пор­трет подільського селянина"), демокра­тизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О.С.Пушкіна його роботи. І.Сошенко, який залишився піс­ля Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, "Продаж сіна на Дніпрі", "Ріка Рось біля Білої Церкви").

Загалом у живописі початку XIX ст. переважаючим художнім сти­лем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблюва­ла Україна- "нова Італія", як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В.Штернберг. Працював він і в портретному, і в побуто­вому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюже­тами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що збли­жує їх зі стилістикою української літератури того часу. В.Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення "Ко­бзаря". В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В.Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію.

Зовнішні обставини - заслання, заборона малювати - перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважа­ють фахівці, в романтичних картинах "Селянська родина", "Циганка-ворожка" вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділя­ється реалізмом "Судня рада".

З М.Гоголем, В.Штернбергом, Т.Шевченком близько, спілкувався великий художник-мариніст І.Айвазовський, який значну частину житяа провів у рідній Феодосії (він і свою картин­ну галерею заповів місту). У його живописі звучала й українська тема: "Очерети на Дніп­рі поблизу містечка Алешки", унікальна для художника жанрова картина "Весілля на Укра­їні". Новаторською для пейзажу стала творчість А.Куїнджі, який народився поблизу Маріупо­ля. Перша ж виставлена ним картина - "Ніч на Дніпрі" - викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передава­ти на полотні світло, повітря. Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX - рух до реалізму - знайбільшою силою прозвучала у творчості членів "Товариства пересувних художніх виставок". Найзнаменитіший живо­писний портрет Т.Шевченка написаний ініціатором створення та ідей­ним керівником товариства передвижників Г.Крамським. Ідея правди­вого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М.Ге, О.Литовченко, М.Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга - історика М.Костомарова. Тема­тика творів зближує з передвижниками художника К.Трутовського ("Ба­ндурист", "Український ярмарок", "Шевченко над Дніпром"). Родом з-під слобідського Чугуєва був великий російський художник-реаліст І.Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостю­вав у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У свій час тут не раз бував і Шевченко, в цій сім'ї збереглося безліч рукописів поета. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану". Художник скористав­ся рядом порад українського історика Д.Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури писаря. Рєпін писав: "В історії народів і пам'ятниках мистецтва... мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя городян, асоці­ацій; найбільше в республіканському ладі, звичайно... І наше Запоріж­жя мене захоплює цією свободою, цим піднесенням рицарського духу".

Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя відрізняються щедрі стю, емоційністю, високою живопи­сною майстерністю: "Святочні воро­жіння", "Весілля в Київській губер­нії", "Проводи рекрутів", інші. Пимоненко - автор близько 715 кар­тин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав по­бутовий жанр і поетичний український пейзаж. Однак стосунки Пимо-ненка з українською національною інтелігенцією складалися непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню шко­лу.

Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С.І.Васильківського. Випускник Пе­тербурзької Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я,-Поділля, Слобожа­нщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема "Козаки на сторожі", "Козача левада", портрет Т.Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського ми­стецтва. У 1900р. Васильківський спільно з художником-баталістом М.Самокишем створює альбом "З української старовини" (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д.Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С.Васильківський залишив рідному Харкову.

Архітектура. В архітектурі в XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класици­зму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Гро­мадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення - головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а вну­трішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій роз­міщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямо­кутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, ш лацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму - Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніп­ропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томонав 1809р. було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і По­дніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітекто­ром А.Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву Магдебургського права, церква на Аскольдовій мо­гилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від по­жежі 3 812 р. У 1837-1843 рр. за проектом В.Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полта­ва. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор - Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (В.Васильєв, закінчив А.Тон) увічнили пам'ять про спільну боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників,

У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'явля­ються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отри­мав назву еклектика. У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в "цегельному стилі" (головна прикраса - нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві ка­федрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862-1886) за проектами Шітрома, П.Спарро, А.Беретті. Участь у розписах собору В.Васнецова, М.Врубеля зробила собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим про­ектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 р. про­ект будівлі Полтавського земства архітектора В.Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський. Майстерність і талант украї­нського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів, їх автори, як прави­ло, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітекту­рного зодчества: палац Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Ґалаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк "Олександрія" на березі Росі в Білій Церкві, знаменита "Софіївка" в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були створені дивовижні ландша­фти.