Книгодрукування І література.

- - Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвитку літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами акти­вного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

У кінці XV - на початку XVI ст. перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франдиск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий "Апостол" (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, - одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіоз­ний проект - готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Ак­тивно займалися організацією типографій братства.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. На се­редину XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Най­більшу питому вагу у друкарській продукції мали книга релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький (1619 р.), М. Ломоносов назвав "вратами вченості". Вона перевидавалася більше 150 років прак­тично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх біблі­отеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг. В частині України, яка перебувала в Російській імперії, у XVIII ст. царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні об­меження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIII ст, говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб "никакой розни й особливого наречия не было". Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запо­розької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало. Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літерату­ри. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час,, коли відбувалося формування національної мови, но­вих стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладе­ні й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник "Аристотелеві врата". Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається "Пересопницьке Євангеліє", створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на "просту" українську тогочасну мову "для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого".

Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI ст. відмічається розквіт українського епосу - створюються думи, балади, історичні пісні. Наприклад, популярними були цикли дум "Ма­руся Богуславка", "Самійло Кішка" та ін. Епічні твори присвячені виз­вольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вір­ність православ'ю.

Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестсь­кою церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі "Тренос" (грец. - "плач" - плач правосла­вної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у "Палінодії" ("книга оборони"), Іван Вишенський у "Раді про очищення цер­кви" виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривали його політику за принци­пом "чим гірше, тим краще". Справа в тому, що православні священи­ки, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, від­різнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і зґвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з насту­пом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформу­вання самої православної церкви, колективного управління її справа­ми, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особ­ливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у "Посланні до єпископів" він викриває духовенство як користолюб­ців що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігру­вав до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

У ХVІ-ХVІІ ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрів­ними дияконами і піддячими - учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (па­негірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були ав­торськими. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасній традиції. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії ХVІ-ХVІІ ст. дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літератур­ної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте укра­їнська поезія ХVІ - першої половини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. Автори використовували т.зв. силабічну і несила-бічну системи побудови рядків, уміло користувалися римою і віршова­ним розміром. Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей. У XVIII ст. найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов'язані з ім'ям Гри­горія Сковороди.

У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія - таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл - події життя святих; мораліте - драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми, її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні їда грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму "Комедія на Різдво Христове", Симеон Поцький - драму "Про Навуходоносора", Григорій Кониський –«Воскресіння мертвих».

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи Істо­ричними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, ство­реного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу - формування козацтва, Визвольну війну 1648-1657 р: та ін. - літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літо­писи Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.

Освіта.

Однією з характерних рис української культури ХVІ-ХVІІІст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти.

Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії, з, „₆н„я католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

Тривалий час основним типом навчальних закладів були потягові, парафіяльні (приходні) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполитої 1569 р. Україні з'явилися єзуїтські колами по суті вищі школи, які були добре організовані і фінансово забезпечені Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було спочування католицизму Ці учбові заклади виконували функцію ока­толичування і ополячення українського населення.

Незважаючи на те, що більшість представників української еліти орієнтовувалася як вже говорилося, на чужу культуру і мову, знайшлися все ж патріотично настроєні багаті феодали, які виступили ініціатора­ми створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським. Взагалі, традиції меценатства були в цей період яскраво вираженими. Можна назвати імена Андрія Курського, який втік від немилості Івана Міляновичі на Волиш створив цілий культурний, який у своєму маєтку зібрав багатьох діячів культури України, Білорусії та ін. Одним з найбільш відданих укра­їнській культурі людей був князь Костянтин Василь Острозький. У 1576р. у своєму маєтку він відкрив перший православний колегіум, куди для роботи були запрошені фахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивчалися давньослов'янська, грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією "сім вільних наук": граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Ініціатива князя Острозького знайшла багатьох послідовників. Най­більш активними з них стають братства, і, треба сказати, шкільна справа входить до числа їх головних турбот. У 1584 р. був отриманий.дозвіл на цю діяльність, а у 1586р. була відкрита перша братська школа у Львові. Тільки на Правобережжі було створено біля ЗО подібних шкіл.

Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII ст. Утве­рдження в ході Хмельниччини форм національної державності, полко­вого розподілу, місцевого самоврядування вело до масового відкриття початкових шкіл. Своя школа діяла, зокрема, в Запорозькій Січі. При цьому треба наголосити, що офіційна гетьманська влада опікувалася створенням і підтриманням освітньої системи шкільництва. В своєму листі один з гетьманів на початку XVII ст. писав: "Яко завше з предків своїх військо запорозьке звикло чинити стараніє... аби науки або цвічення в письмі святому (були у) подпорі благочестя нашого".

На початок XVIII ст. в Україні нараховувалися сотні шкіл, зокрема на Лівобережжі понад 1000. Практично в кожному великому селі, в містечках і містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставле­на в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищу­вала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них безкоштовно вчилися діти всіх станів, зокрема сироти.

У Європі в цей час формуються два по суті протилежних підходи до навчання і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини че­рез інтерес, через гру як форму навчання, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації і контролю за навчан­ням, постійного нагляду вчителів. Ці тенденції знаходили відображення і в Україні, що відбилося в ході конкурентної боротьби православних та єзуїтських шкіл. Про напруженість боротьби свідчать приклади закрит­тя ряду братств і братських шкіл на заході України. Навіть Острозький колегіум припинив своє існування після смерті князя Костянтина. Його внучка Анна-Елоїза на його базі відкрила єзуїтський колегіум. Львів Польща вважала своєю землею, і у 1661 р. уряд відкрив тут університет, перший в Україні.

Наступ єзуїтів привів до переміщення центру культурного, життя з заходу України на Лівобережжя. У XVI ст. запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан. На 1620 р. Брестська унія по суті втратила своє значення у центральному регіоні України.

Осердям культури у Києві стали Печорська лавра і Київське братст­во. У 1632 р. митрополитом стає Петро Могила, який провів ряд ре­форм, що сприяли відновленню авторитету православної церкви: за­тверджені нові правила освячення ієрархів, введена проповідь як форма богослужіння, повернені землі і приміщення, які церква втратила у зв'я­зку з Брестською унією. Одначе Могила не був реформатором у євро­пейське значенні. Навпаки, він прагнув посилити вплив церкви на політичну сферу.

Важливу роль П.Могила зіграв і в справі розвитку освіти. У 1632 р. на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий його ім'ям. У основі І2-річного ку­рсу навчання знаходилися "сім вільних наук". Вчилися діти всіх станів - від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використо­вувалися такі прогресивні форми, як дискусії, театральні вистави, за­охочення кращих учнів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не од­ному професору), спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У 1701 р. з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії.

Багато хто з вихованців колегіуму був на службі у Росії, оскільки у допетровську епоху там не було вищих учбових закладів європейсько­го рівня. Підготовку освічених людей здійснювали за кордоном, зокре­ма в Україні, але ставлення до них у Москві було насторожене. У зв'язку з цим багато хто не повертався додому після завершення освіти. 330 чоловік, посланих на навчання царем Борисом Годуновим, повернув­ся тільки один. Тому з Києва до Москви прибуває, наприклад, Симеон Полоцький, який став вчителем царівни Соф'ї, царевича Федерата ін­ших царських дітей. З 23 ректорів Московської академії у XVIII ст. 21 дістав освіту у Києві, а з 125 її професорів - 95.

Як бачимо, відплив освічених людей з України вже тоді йшов повним ходом, що було, безумовно, негативним явищем для української культури. У ХVIIІст. таких людей називали "перелітними птахами".

У1700 р. колегіум з'явився у Чернігові, в 1726 р. - у Харкові, у 1738 р.. у Переяславі.

Таким чином, у XVI - першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Унікальним досягнен­ням був високий відсоток письменних людей (до 90%). Позитивною рисою була доступність, нестановий, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безко­штовним. Однак освіта була досить відірвана від життя. Зокрема пито­ма вага природничих і точних наук була дуже мала. Наприклад, у Киє-во-Могилянській академії факультет медицини був відкритий лише у XIX ст. Жива мова народу практично не впроваджувалася в учбовий процес, який проходив переважно латиною. Традиція широкої почат­кової освіти була перервана разом з закріпаченням українських селян до кінця XVIII ст. при Катерині II.

Нові галузі науки

Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призво­дило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосу­ється природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спе­ціальне обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пі­зно за європейськими мірками - у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі ціннос­ті, як раціоналізм, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можли­востями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький вчений П.Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є незмінними. Приблизно так само міркував і М.В.Ломоносов.

Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської ака­демії. У своїх головних роботах "Правда волі монаршої", "Слово в неделю цветную о власти й чести царской" Прокопович виклав свою концепцію "просвіченого абсолютизму". Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т.Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись "війни всіх проти всіх", створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Дж.Локка і Ш.Монтеськ'є, він вважав, що люди передають турботи про дотриман­ня своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні не­справедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функ­ціями - він може висловлювати свою думку, критикувати політику мо­нарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його погля­дах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної дум­ки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії за­ймає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає лю­дині свобода, самопізнання і "сродний" труд, тобто творча праця, хара­ктер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, - так міркує Сковорода в творах "Благородний Еродій", "Убогий жайво­ронок", "Бджола і Шершень" та ін.

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відро­дження про "сильну особистість", яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допо­могою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення со­бою і всім. Вихід з суперечності людського буття один - зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження по­треб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким - стверджує філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолюти­зації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істи­ни, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і сер­цем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до дав­ньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї.

 

Мистецтво

Становлення професіональної художньої культури України за сво­єю складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. - це мистецтво пізнього Відродження, то в українсь­кій культурі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічни­ми.

Архітектура. В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєв­ропейського культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі з'являють­ся елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, роз­робку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецт­ва. Декоративні ідеї та можливості бароко були-близькими до націо­нального українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розкві­ту своєрідного стилю, названого українським, або козацьким бароко. Видатний український вчений початку нашого сторіччя В.М.Щербаківськийтак зобразив його особливості: "Характеризуєть­ся українське бароко своєю меншою обтяженістю прикрасами... Вла­стива українському мистецтву простота і ясність взяла гору над химер­ністю, і стиль бароко на Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі".

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор - п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це - Миколаївський со­бор в Ніжині, Георгіївський - у Видубецькому монастирі. Повне злиття; з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз - територія Донецької облас­ті). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких пе­чер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особли­во у виготовленні різьблених дерев'яних іконостасів, проявилося блис­куче мистецтво народних майстрів.

Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський Золотоверхий собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були оштукатурені та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягаю особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І. Мазепи перетворився в новий Єрусалим.

У XVIII ст. у Києві видатні архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель на запрошення Киє­во-Печерської лаври керував будівництвом Великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й.Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.

У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі. Всесвітньо зна­менитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу
головної вулиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало,
що невелика за розмірами, легка і витончена церква зайняла доміную­че положення. Цей ефект архітектор посилив, спроектувавши високий фундамент. Улюблені кольори Растреллі - блакитний, білий і золотий роблять церкву чепурною і дивовижно гармонують з київським небом. Ним же був
створений Імператорський палацу Києві, піз­ніше названий Марийським, який нині вико­ристовується для урочистих президентських прийомів.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська сти­лістика, національне начало було виражено відносно слабко (напри­клад, собор Святого Юра у Львові). Вигляд українських міст змінював­ся у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав буди­нок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими від­критими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України - Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр. Загалом найбільшу пи­тому вагу в міському будівництві мали світські будівлі - палаци вель­мож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти - такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування).

Образотворче мистецтво. Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мис­тецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями.

У ХV-XVIIст. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художни­ків сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники пра­цювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від сере­дньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життє­радісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяс­лава та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало тако­го творчого підходу українських художників, коли святі зображалися "лицом очами светлы и телом дебелы". Частиною храмового живо­пису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. На­приклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портрет­них зображень - від князя Володимира до Петра І.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живо­писом займали так звані парсуни - портрети, виконані прийомами іко­нописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Мод­ним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували се­лян.. На другу половину ХVІІIст. при­падає, вже в повному розумінні сло­ва, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д.Левицький - родом з Києва, В.Боревиковський - з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А.Лосенко.

У XVI ст. древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Ви­датним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване "Пересопницьке Євангеліє". Його мініатюри близькі до реа­лістичного трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях кни­жкового мистецтва Київської Русі прикрашають заставки, кінцівки, іні­ціали, орнамент. У наші дні "Пересопницьке Євангеліє" стало одним з символів державності України - на ньому складається президентська присяга. Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гра­вюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до "Віршів на жалосний погреб... гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного". Серед них - портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи.

Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія козацьких образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку XX ст.

Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були дру­ковані збірки святкових пісень - ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за тра­дицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також пра­гнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели. Однак кращі, найбільш талановиті музиканти залишали Україну. Ска­жімо, композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дити­ною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною. Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися і в італійських майстрів. Композитори працювали в різних жанрах, зокре­ма оперному, але переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).

Театр. Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується народний ляльковий театр - вертеп. Його назва пов'яза­на з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Віфлеємській печері (вертеп давньослов'янською - печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка симво­лізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому - гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі.

В навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь де­сятки і навіть сотні чоловік.

 

XVI - перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культу­ри, українська культура опинилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання націона­льної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властиви­ми тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісно­му взаємозв'язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657 рр. Однак розділ україн­ських земель між двома імперіями, згортання автономії України росій­ським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українсь­кою мовою, русифікація верхівки українського суспільства на кінець XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.