Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Історичні умови. Освіта і наукаСодержание книги
Поиск на нашем сайте
У кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20% сучасної території) і Російською (80%) імперіями. На цей час завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях великий бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX ст. особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVШ-ХІХ ст. у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI ст., коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак на кінець XVIII ст. козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль, У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти. Освіта. Вирішальною передумовою формування української наці овальної різночинної Інтелігенції став розвиток освіти У XIX потреби управління Й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII ст. практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX ст. система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. При Олександрі І створюється система освіти, яка складається з 4 рівнів, узгоджено пов'язаних між собою. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині - німецькою і польською, на Буковині - німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною. Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була проведена у 1 864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і робітників здобувати освіту, тому в кінці 90-х років у різних губерніях питома вага письменних коливалася від 1 5% до 28%, до того ж все навчання йшло російською мовою. І все ж кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині. Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалося число людей, пов'язаних з народним середовищем і українською культурною традицією. Принципову роль у цьому процесі відіграло відкриття університетів. У 1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча В.Каразіна було відкрито Харківський університет, який зараз носить ім'я свого засновника. Навчання тут проходило російською мовою, однак університет став перетворюватися на центр саме української культури. Його ректором був П.Гулак-Артемовський - відомий український поет. Тут видавалися "Український вісник", "Український журнал". Звідси вийшло багато видатних діячів української культури: Г.Квітка-Основ'яненко - автор перших українських повістей, М.Костомаров - видатний історик, О.Павловський - автор першої української граматики, А.Павловський -український математик і багато інших. У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений - М.Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 р. відкрився університет у Одесі. На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами. Природничі науки. Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики-були зроблені М.Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став М.Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. Основоположник школи російських доменників М Курако багато років працював на металургійних заводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог І.Мечников і мікробіолог М.-Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Д.Заболотний і В.Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов'язаний значний період життя засновника військово-польової хірургії МЛ.Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві. Гуманітарні науки. У багатьох європейських країнах в кінці XVIII -на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. Можна пригадати величезну популярність романів Вальтера Скотта у Британії, багатотомної "Історії Держави Російської" М.Карамзіна в Росії. Починається збирання фольклорних матеріалів, перші публікації з'являються в Англії, потім у Німеччині (наприклад, казки братів Грімм). Виходять і перші слов'янські збірники. В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М.Церетелі у 1819 р. - "Досвід збирання старовинних малоросійських пісень". Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М.Максимович. І.Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській -мальовничістю, сербській - милозвучністю. Наступним кроком стала поява власне філологічних досліджень. У 1818 р. у Петербурзі вийшла перша граматика української мови - "Граматика малоросійського наріччя" О.Павловського. Якщо мати на увазі, що в Україні саме народ в умовах кризи рубежу ХVШ-ХІХ ст. зберіг і мову, і побутові традиції, і історичну пам'ять, то стане зрозумілим, чому етнографічні, лінгвістичні дослідження були початковим пунктом українського культурного відродження. У цей же час починають з'являтися й історичні роботи. Перші узагальнюючі праці з історії України були ще пов'язані з російською історіографією. Так, Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський -автор "Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства" - походив з сім'ї, яка належала до вищого чиновництва імперії. Його батько управляв Московським архівом Колегії закордонних справ. Сам Дмитро Миколайович потрапив на службу до канцелярії малоросійського генерал-губернатора М.Г.Репніна, відомого своїми ліберальними поглядами в якості заступника української культури. Обставини визначили коло наукових інтересів Бантиш-Каменського. Він не тільки збирає матеріали (після його смерті вийдуть і стануть хрестоматійними для фахівців "Источники малороссийской истории"), але і багато в чому переймається настроями місцевої дворянської інтелігенції. "История Малой России" вперше побачила світ у 1822 р. і мала великий успіх. Пізніше автор продовжив роботу, розширив хронологічні рамки, підготував ще два видання. У той же час Бантиш-Каменський не залишав службу, займав високі пости - тобольського, віденського генерал-губернаторів тощо. Тому в "Истории Малой России" багато суперечливого. З одного боку, високо оцінюються перші гетьмани Запорозької Січі, а з іншого - саме походження козацтва пов'язується з вихідцями з Північного Кавказу; з одного боку - критикується ліквідація гетьманщини Катериною II, а з іншого - засуджується антимосковська політика козацької старшини. Що безумовно, книги Д.М.Бантиш-Ка-менського викликали широкий суспільний інтерес до історії України. Дослідником, який поєднав високий професійний рівень, прогресивні політичні погляди, розуміння українських національних інтересів, активну громадянську позицію, став історик Микола Іванович Костомаров. Його світогляд складався під час навчання у Харківському університеті. У 1845 р. Костомаров стає професором кафедри російської історії Київського університету. Тоді ж він брав участь у створенні і діяльності нелегального Кирило-Мефодіївського товариства - першої української політичної національної організації. Після розгрому братства був арештований, рік просидів у Петропавловській фортеці, 9 років провів у засланні в Саратові. Тут написав одну з основних своїх робіт - "Богдан Хмельницкий и возвращение южной Руси России". Пізніше завідував кафедрою історії Петербурзького університету. Костомаров писав вірші, історичні драми, повісті українською, а наукові праці - російською мовою. Підсумком його дослідження стали 1 б томів "Исторических монографий" і 6-томна "Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей". М.Костомаров захищав принцип об'єктивності в історичній науці: "Істинна любов історика до своєї вітчизни може виявлятися тільки в суворій повазі до правди". Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету В.Б.Антоновича. По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р, Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві з великим успіхом пройшов Археологічний з'їзд. По-друге, В.Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст - спектр його інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М.С.Грушевський. Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Він народився у місті Холм у Західній Україні, гімназію закінчував у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. за рекомендацією В.Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство ім. Шевченка - першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті. Грушевський - один з організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше - Товариства українських поступовців. Головні події політичної долі Грушевського розгорнуться у XX ст.: арешт і заслання у Росії під час Першої світовоївійни, обрання головою Центральної Ради у 1917 р., еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідних інститутах. Величезна наукова спадщина М.С.Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоління і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна "Історія України-Руси" - фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції. На рубежі ХІХ-ХХ ст. в українській історіографії працюють вже не одиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених. Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Іванович Яворницький. Збиранням матеріалів про Військо Запорозьке він зайнявся, як був студентом, а потім позаштатним стипендіатом при кафедрі російської історії Харківського університету. За це його звинуватили у сепаратизмі і позбавили державної стипендії. Коли він спробував продовжити, роботу у Петербурзі, то як політичне не благо надійний за "пристрастие к истории Малороссии" був засланий до Ташкента. Лише через декілька років він зміг захистити дисертацію, викладав у Москві, а з 1902 р. став завідувати краєзнавчим музеєм у Катеринославі (Дніпропетровську). Д.І.Яворницький видав капітальну "Історию запорожских козаков", серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам'яток матеріальної культури козацької епохи. Наукову діяльність Яворницький продовжував і після революції. Він писав: ".. козаки, які боролися з безліччю ворогів, за православну віру, за українську народність,.. козаки, які створили високохудожні думи,.. виступали носіями високої громадянськості і вражали сучасників своєю проникливістю, гідні того, щоб всі їх діяння були представлені у докладній, живій і художній історії". Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії стала Олександра Яківна Єфименко. Народилася вона в Архангельській губернії. Тут закінчила гімназію, написала перші статті. Вона, вийшовши заміж за політичного засланця з Харкова П.С.Єфименка, разом з ним переїхала до Чернігова, потім до Полтави, Харкова. Головною темою її наукових праць стає історія України. Єфименко зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші роки XX ст. приблизно одночасно з'являються "Нарис історії українського народу" Гру-шевського та "Історія українського народу" Єфименко - перші популярні підручники, які викладали історичний шлях українського народу. Олександра Яківна трагічно загинула у 1918р. під час бандитського нальоту на хутір під Харковом, де вона жила. Особливе місце і в українській історії і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Визначний політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції.. З 1877 р. під його керівництвом друкарня "Громада" у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку - національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії, Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого - обов'язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 290; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.189.192.214 (0.009 с.) |