Історичні умови. Освіта і наука 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Історичні умови. Освіта і наука



У кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20% сучасної території) і Російською (80%) імперіями. На цей час завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях великий бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони жит­тя суспільства. У Росії у XIX ст. особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канце­лярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживан­ня української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVШ-ХІХ ст. у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існуван­ня. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI ст., коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, пра­вослав'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українсько­го суспільства взяло на себе козацтво. Однак на кінець XVIII ст. козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль, У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти.

Освіта. Вирішальною передумовою формування української наці овальної різночинної Інтелігенції став розвиток освіти У XIX потреби управління Й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питання­ми освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII ст. практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утри­мувалися на кошти батьків. У XIX ст. система освіти почала розвива­тися у рамках загальнодержавної російської політики.

При Олександрі І створюється система освіти, яка складається з 4 рівнів, узгоджено пов'язаних між собою. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифмети­ці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників.

У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Украї­ні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У За­карпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мо­вою, у Галичині - німецькою і польською, на Буковині - німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове на­вчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина насе­лення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною.

Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була проведена у 1 864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отриму­вали назву початкових народних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і робітників здобувати освіту, тому в кінці 90-х років у різних губерніях питома вага письменних колива­лася від 1 5% до 28%, до того ж все навчання йшло російською мовою. І все ж кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині.

Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалося число людей, пов'язаних з народним середовищем і українською куль­турною традицією. Принципову роль у цьому процесі відіграло від­криття університетів. У 1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча В.Каразіна було відкрито Харківський університет, який зараз носить ім'я свого засновни­ка. Навчання тут проходило російською мовою, однак університет став перетворюватися на центр саме української культури. Його ректором був П.Гулак-Артемовський - відомий український поет. Тут видавалися "Український вісник", "Український журнал". Звідси вийшло багато видатних діячів української культури: Г.Квітка-Основ'яненко - автор пе­рших українських повістей, М.Костомаров - видатний історик, О.Павловський - автор першої української граматики, А.Павловський -український математик і багато інших.

У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений - М.Максимович. Він заохочу­вав і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивчен­ні пам'яток старовини. У 1865 р. відкрився університет у Одесі. На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівсь­кий (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Природничі науки. Розвиток університетської освіти сприяв про­гресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики-були зроблені М.Остроградським. Фун­датором сучасної фізичної хімії став М.Бекетов, який очолював кафед­ру хімії Харківського університету. Основоположник школи російських доменників М Курако багато років працював на металургійних заводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог І.Мечников і мікробіолог М.-Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Д.Заболотний і В.Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов'язаний значний період життя засновника військово-польової хірургії МЛ.Пирогова. Тут він намагав­ся зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном на­вчального округу в Одесі, потім у Києві.

Гуманітарні науки. У багатьох європейських країнах в кінці XVIII -на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. Можна пригадати величезну популярність романів Вальтера Скотта у Британії, багатотомної "Історії Держави Російської" М.Карамзіна в Росії. Починається збирання фольклорних матеріалів, перші публікації з'являються в Англії, потім у Німеччині (наприклад, казки братів Грімм). Виходять і перші слов'янські збірники.

В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інте­лігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українсь­ких народних пісень видав князь М.Церетелі у 1819 р. - "Досвід збиран­ня старовинних малоросійських пісень". Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М.Максимович. І.Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуван­ням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській -мальовничістю, сербській - милозвучністю.

Наступним кроком стала поява власне філологічних досліджень. У 1818 р. у Петербурзі вийшла перша граматика української мови - "Гра­матика малоросійського наріччя" О.Павловського. Якщо мати на ува­зі, що в Україні саме народ в умовах кризи рубежу ХVШ-ХІХ ст. зберіг і мову, і побутові традиції, і історичну пам'ять, то стане зрозумілим, чому етнографічні, лінгвістичні дослідження були початковим пунк­том українського культурного відродження.

У цей же час починають з'являтися й історичні роботи. Перші уза­гальнюючі праці з історії України були ще пов'язані з російською історі­ографією. Так, Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський -автор "Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства" - походив з сім'ї, яка належала до вищого чиновництва ім­перії. Його батько управляв Московським архівом Колегії закордонних справ. Сам Дмитро Миколайович потрапив на службу до канцелярії малоросійського генерал-губернатора М.Г.Репніна, відомого своїми ліберальними поглядами в якості заступника української культури. Обставини визначили коло наукових інтересів Бантиш-Каменського. Він не тільки збирає матеріали (після його смерті вийдуть і стануть хрестоматійними для фахівців "Источники малороссийской истории"), але і багато в чому переймається настроями місцевої дворянської інтеліген­ції. "История Малой России" вперше побачила світ у 1822 р. і мала великий успіх. Пізніше автор продовжив роботу, розширив хронологіч­ні рамки, підготував ще два видання. У той же час Бантиш-Каменський не залишав службу, займав високі пости - тобольського, віденського генерал-губернаторів тощо. Тому в "Истории Малой России" багато суперечливого. З одного боку, високо оцінюються перші гетьмани За­порозької Січі, а з іншого - саме походження козацтва пов'язується з вихідцями з Північного Кавказу; з одного боку - критикується ліквідація гетьманщини Катериною II, а з іншого - засуджується антимосковська політика козацької старшини. Що безумовно, книги Д.М.Бантиш-Ка-менського викликали широкий суспільний інтерес до історії України. Дослідником, який поєднав високий професійний рівень, прогре­сивні політичні погляди, розуміння українських національних інтере­сів, активну громадянську позицію, став історик Микола Іванович Костомаров. Його світогляд складався під час навчання у Харківсь­кому університеті. У 1845 р. Костомаров стає професором кафедри російської історії Київського університету. Тоді ж він брав участь у створенні і діяльності нелегального Кирило-Мефодіївського това­риства - першої української політичної національної організації. Піс­ля розгрому братства був арештований, рік просидів у Петропавлов­ській фортеці, 9 років провів у засланні в Саратові. Тут написав одну з основних своїх робіт - "Богдан Хмельницкий и возвращение южной Руси России". Пізніше завідував кафедрою історії Петербурзького університету. Костомаров писав вірші, історичні драми, повісті укра­їнською, а наукові праці - російською мовою. Підсумком його дослі­дження стали 1 б томів "Исторических монографий" і 6-томна "Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей". М.Костомаров захищав принцип об'єктивності в історичній науці: "Істинна любов іс­торика до своєї вітчизни може виявлятися тільки в суворій повазі до правди".

Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського універ­ситету В.Б.Антоновича. По-перше, він розгорнув небувалу джерело­знавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікува­лися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р, Південно-Західне відділення Російського географічного то­вариства. У 1874 р. у Києві з великим успіхом пройшов Археологіч­ний з'їзд. По-друге, В.Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в істо­рії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, ста­новлення міст - спектр його інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу наукову шко­лу. Так, учнем Антоновича був М.С.Грушевський.

Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Він народився у місті Холм у Захі­дній Україні, гімназію закінчував у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. за рекомендацією В.Антоновича Грушевсь­кий отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство ім. Шевченка - першу наукову українсь­ку організацію академічного типу), але і в суспільному житті. Грушев­ський - один з організаторів Національно-демократичної партії Гали­чини, пізніше - Товариства українських поступовців. Головні події політичної долі Грушевського розгорнуться у XX ст.: арешт і заслання у Росії під час Першої світовоївійни, обрання головою Центральної Ради у 1917 р., еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослід­них інститутах. Величезна наукова спадщина М.С.Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоління і стала практично недоступною, повер­нулася до читачів вже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна "Історія України-Руси" - фундаментальний узагальнюючий система­тичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. в українській історіографії працюють вже не одиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених.

Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Іванович Яворницький. Збиранням матеріалів про Військо Запорозьке він зайнявся, як був студентом, а потім позаштатним сти­пендіатом при кафедрі російської історії Харківського університету. За це його звинуватили у сепаратизмі і позбавили державної стипен­дії. Коли він спробував продовжити, роботу у Петербурзі, то як полі­тичне не благо надійний за "пристрастие к истории Малороссии" був засланий до Ташкента. Лише через декілька років він зміг захистити дисертацію, викладав у Москві, а з 1902 р. став завідувати краєзнав­чим музеєм у Катеринославі (Дніпропетровську). Д.І.Яворницький видав капітальну "Історию запорожских козаков", серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам'яток матеріальної культури козацької епо­хи. Наукову діяльність Яворницький продовжував і після революції.

Він писав: ".. козаки, які боролися з безліччю ворогів, за православну віру, за українську народність,.. козаки, які створили високохудожні думи,.. виступали носіями високої громадянськості і вражали сучас­ників своєю проникливістю, гідні того, щоб всі їх діяння були представ­лені у докладній, живій і художній історії".

Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії стала Олександра Яківна Єфименко. Народилася вона в Архангельській губернії. Тут закінчила гімназію, написала перші стат­ті. Вона, вийшовши заміж за політичного засланця з Харкова П.С.Єфименка, разом з ним переїхала до Чернігова, потім до Полтави, Харкова. Головною темою її наукових праць стає історія України. Єфименко зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші роки XX ст. прибли­зно одночасно з'являються "Нарис історії українського народу" Гру-шевського та "Історія українського народу" Єфименко - перші популя­рні підручники, які викладали історичний шлях українського народу. Олександра Яківна трагічно загинула у 1918р. під час бандитського нальоту на хутір під Харковом, де вона жила.

Особливе місце і в українській історії і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Визначний політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приді­ляв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній емі­грації.. З 1877 р. під його керівництвом друкарня "Громада" у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На ос­нові історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку - національні проблеми українці можуть вирішити тільки ра­зом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського науково­го і багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії,

Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна істо­рична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого - обов'язкова умова і складова становлення національної са­мосвідомості.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 254; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.197.238.222 (0.009 с.)