ОСНОВНІ ЗАНЯТТЯ І МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ОСНОВНІ ЗАНЯТТЯ І МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА.



Українці - етнос з давньою високорозвиненою землеробською куль­турою. Саме це заняття обумовило традиційний побут, матеріальну культуру, систему основних свят і обрядів (по суті календарно-земле­робських), світогляд, духовні цінності нашого народу.

Сприятливі кліматичні умови, родючі землі об'єктивно сприяли тому, що в усіх історико-етнографічних зонах України (крім Карпат) орне зе­млеробство стало основною галуззю господарства, воно доповнюва­лося городництвом і садівництвом. Із землеробством в українців було пов'язане і тваринництво. Крім основного виробного господарства, зберігалися давні допоміжні заняття - рибальство, полювання, бджіль­ництво.

Традиційне українське селянське господарство було переважно натуральним. Сім'я забезпечувала себе всіма основними продуктами споживання. Переважна частина предметів побуту також виготовляла­ся в домашніх умовах. Більш складні ремесла і промисли перетворю­ються в професійні заняття (хоч і ремісники вели присадибне господар­ство).

У суспільному житті українського села до кінця XIX ст., як і в інших східнослов'янських народів, незважаючи на розвиток капіталізму, збе­рігалося багато елементів патріархальних відносин. Значне місце за­ймала сусідська община-"громада". Характерною була традиційна ко­лективна форма праці - "толока". Вона, як правило, влаштовувалася у вихідні та святкові дні, на добровільних засадах і без оплати за виконану роботу. Частіше за все учасниками "толоки" були сусіди, родичі, куми. Таким чином виконували різні польові (орали, сіяли, збирали урожай, заготовляли сіно) і домашні роботи (копали колодязі, будували житла та господарські споруди, заготовляли продукти харчування і т.д.). Після виконаної роботи накривався стіл, влаштовувалося свято.

У процесі розвитку сільської общини виник інститут самоврядуван­ня. Це передусім "загальний схід" - загальні збори представників від усіх господарств (аналогічні інститути були у росіян і білорусів, вони зберігалися ще з часів Київської Русі): Загальні збори обирали старосту села ("війта"), сотських, десятських. Якщо вони не справлялися зі свої­ми обов'язками, їх переобирали достроково. На всіх етапах свого існу­вання сільська громада (община) здійснювала функції охорони і пере­дачі традицій. Вона контролювала всі сторони життя селян, стежила за збереженням морально-етичних і загальноприйнятихправових норм. Хоч, якщо порівнювати сільську общину в українців і росіян, то в останніх вона була міцнішою. В Україні традиційні зв'язки часів Київської Русі були істотно змінені в період козаччини, особливо в ході національно-визвольної війни середини XVII ст.

Поселення і житло.В Україні залежно від природно-географічних, соціально-економічних, історичних умов сформувалося три зони сіль­ських поселень: північна, центральна і південна. Для північної (Полісся, Волинь) були характерні багатодвірні поселення вуличного типу. У центральній зоні (український Лісостеп) до XVIII ст. були поширені ві­льні і нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин тут виникають вуличні, радіальні, шнурові та інші види регулярних посе­лень, створених за проектами. У південній зоні, яка охоплює частину Слобожанщини, Таврію, узбережжя Чорного та Азовського морів, за­будова велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала квартальну або гніздову форму планування. Крім багато двірних поселень повсюдно були поширені й однодвірні - хутори. Селянське житло - хатина була глинобитною або зрубною, побіле­ною зсередини та зовні і складалася з двох або трьох приміщень. Бідня­цька хатина була однокамерною. Підлогу робили з глини, чотирисхилий дах крили соломою, оче­ретом або гонтою. Сам про­цес будівництва хатини був ці­лим ритуалом,

покликаним забезпечити благополуччя сім'ї. Велика увага приділялася вибору місця для будинку. Його не можна було будувати на перехрес­тях доріг, на місцях поховань. Існував звичай насипати на передбачува­не місце будівництва трохи зерна. Якщо наступного ранку купка була потривожена, вибирали інше місце. Починати будівництво бажано було тільки у вівторок або четвер.

Інтер'єр українського житла, при наявності місцевих особливостей в різних історико-етнографічних районах, був однотипним і далеко не випадковим. Багатовіковий досвід обумовив раціональність і естетич­ність внутрішнього простору. Кожна зона в будинку мала своє призна­чення і відповідну обстановку.

При вході в хату, як правило, зліва отвором до фасадної сторони будинку розташовувалася піч - основний елемент планування, "году­вальниця, лікувальниця, нагрівальниця і розважальниця", її звичайно білили і розмальовували узорами (особливо, якщо в домі була донька на виданні). Виконуючи ряд найважливіших практичних функцій, піч при цьому була найпотаємнішим і загадковим місцем у помешканні, язичницьким центром християнського будинку. З нею було пов'язано безліч звичаїв і повір'їв. У образі сімейного вогнища піч фігурувала в обряді сватання, коли засватана дівчина "колупала" пальцем побілку печі, немов би просячи захисту. Йдучи з рідної хати, наречена брала з собою декілька вуглинок з материнської печі. Шматочок пічної обмаз­ки клали в сорочку, якою обертали новонародженого, захищаючи його від нечистої сили. А після похорону родичі трималися за піч, щоб не сумувати за небіжчиком (або не боятися його). За уявленнями селян, піч була місцем переходу із звичайного світу в таємничий. При входи­нах в новий будинок господиня на помелі або хлібопічній лопаті "переносила" домовика, який жив під піччю. А щоб він не зник, господарі закривали піч заслінкою, йдучи з хати. Селяни вірили, що через пічну трубу відлітають на свої зборища (шабаші) відьми, в печі ж вони готу­ють чаклунське зілля. Вагітним жінкам, які випікали хліб, особливо па­ски, заборонялося розмовляти, інакше відьма викраде дитину. Для за­хисту породіль від нечистої сили рогач ставили неодмінно рогами до печі.

По діагоналі від печі знаходився красний кут (покуття, святий кут)- християнський центр будинку. Тут обов'язково висіли ікони, при­крашені рушниками, запалювалася лампада, зберігалися священні кни­ги, свячена вода і свічки. На Різдво і Великдень сюди ставили ритуальну їжу. Покуття вважалося найпочеснішим місцем у хаті, куди саджали дорогого гостя, виявляючи йому повагу. Під образами сиділи молоді на весіллі. Сюди ж ставили "дідух" - обрядовий сніп, прикрашений стрі­чками, символ благополуччя і достатку, пам'ять про предків. На покут­ті сходилися лави, які стояли вздовж стін, і тут же під іконами стояв стіл - символ єдності, сімейної міцності і благополуччя, за яким збиралася вся родина. Звичайно стіл не прикрашали, тільки у святкові дні накрива­ли скатертиною. Не дивно, що ця деталь меблів фігурувала в повір'ях і обрядах. Новонародженого тричі обносили навколо столу, приймаючи його в сім'ю. За столом святкували весілля. І сюди ж, на покуття, стави­ли труну з небіжчиком, здійснюючи останній обряд прощання. На стіл не можна було класти ключі - це могло привести до сварки, і сідати - загрожувало хворобою.

До печі вздовж тильної стіни прилягав дощатий настил ("піл" або "полаті", "лежанка"), що слугував спальним місцем (в більш заможних сім'ях тут ставили ліжко). Кут навпроти печі вважався "жіночим" - тут розміщався "мисник" (шафа для посуду) і все необхідне начиння.

Скляні шибки в сільських хатах зустрічалися рідко. Вікна були з ри­б'ячих міхурів або з прозорого тоненько відшліфованого кварцу.

Селянський двір включав залежно від заможності господаря одну або декілька господарських споруд: хлів; комору, клуню. Двір в Україні обов'язково був обгороджений.

Національний костюм.Український народний одяг - яскраве і са­мобутнє культурне явище, воно розвивалося й удосконалювалося про­тягом сторіч. У народному костюмі відбилися спільність походження й історичної долі східних слов'ян, взаємовплив культур сусідніх народів. Зберігаючи ознаки різних епох, костюм є джерелом вивчення етнічної історії населення, його соціально-класової структури, естетичних по­глядів.

Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (туникоподібної, поликової або на кокетці) і незшитого поясного одягу: дерги, запаски, плах­ти. З XIX ст. стали носити зшиті "спідниці". У прохолодну погоду носи­ли безрукавки (корсетки, киптарі тощо). Сорочка була, як правило, прикрашена вишитим або тканим орнаментом по коміру, подолу, на рукавах - місцях, де максимально відкритий доступ до тіла. Тобто орна­мент виконував не тільки естетичну, але й оберегову функцію, захища­ючи господарку одягу від злих духів, хвороб та ін. Жіноча сорочка вза­галі вважалася найтаємничішим елементом одягу, особливо її поділ. Наприклад, вірили, що вишитим подолом можна зупинити відьму. По­витухи приймали дитину у поділ сорочки. Вишитою верхньою части­ною сорочки нареченої після ритуального умивання по черзі витира­лися молоді. Основним верхнім одягом жінок була свита або свитка з білого сукна.

Дівчата заплітали волосся у коси, укладали їх навколо голови і при­крашали стрічками, квітами, живими або з вощеного паперу. Жінки обов'язково носили різні очіпки, рушникоподібні головні убори ("намі­тки"), пізніше - хустки. Поява заміжньої жінки на людях без головного убору вважалася непристойною (звідси вираз - "опростоволоситися").

Українські дівчата і жінки традиційно носили багато прикрас. Зви­чай прикрашати шию існував з найдавніших часів. Багатий матеріал для намиста давала навколишня природа - використовувалися зерна, кісто­чки ягід, овочеві коробочки. Дуже цінувалося намисто з різнокольоро­вого скла, бурштину, перлів, найбільшою ж цінністю вважалися корали ("добре намисто", "щирі коралі"), особливо червоні. Кількість ниток намиста і розмір намистин були показником достатку сім'ї, а також свідчили про добре ставлення чоловіка до дружини/Найбільш прести­жним вважалося мати 24-25 ниток, з великими намистинами, прикра­шеними ще й сріблом. Коралам приписувалися магічні властивості (зо­крема вони ніби оберігали від застуди), розрив нитки провішував господині нещастя. Особливе місце серед шийних прикрас належить дукачам - різноманітним ювелірним виробам на основі монет або їх імітацій. Для них, як правило, використовувалися австрійські дукати або російські срібні карбованці. Дукач з металевим бантом, прикраше­ним каменями або емаллю, займав центральне місце у всьому компле­ксі нагрудних прикрас. Хрещений, батько дарував дукач своїй малень­кій хрещениці, коли їй виповнювався 1 рік, і та дбайливо зберігала подарунок, надіваючи його переважно у свята. Великою популярністю у жінок користувалися вироби з бісеру, різноманітні сережки і каблуч­ки.

Чоботи носили чорні або червоні. Святковим взуттям в теплу пого­ду були черевички, а повсякдень носили взуття з сиром'ятної шкіри - постоли і личаки.

Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, часто вишитим коміром зі шнурком), заправленої у широкі або вузькі штани, безрукавки і пояса. Пояс взагалі був обов'язковим елементом одягу і виконував найрізноманітніші функції (закріплення одягу, захист м'язів живота при важкій роботі). На поясах носили предмети повсякденного вжитку, вони служили яскравою прикрасою одягу і показником доста­тку. Але пояс сприймався також і як оберіг, талісман. Тільки маленькі діти могли не носити пояса, для дорослої людини вийти на вулицю, не оперезавшись, означало скомпрометувати себе, провішувало нещас­тя. Пояс фігурував у багатьох магічних обрядах. Недаремно дівчина повинна була оперезати свого нареченого вишитим поясом - це пови­нно було збільшувати чоловічу силу. Червоний пояс оберігав людину від біди. Куплену худобу заводили на подвір'я через господарський пояс, щоб вона не йшла з двору.

Чоловіки стригли волосся на голові "під горщик" ("під макітру"). Молоді і середніх років чоловіки годилися, залишаючи лише вуса. У XV-XVII ст. голили і голову, залишаючи оселедець. Бороди носили тільки старі. Головним убором улітку служили солом'яні капелюхи ("брилі"), в інший час - повстяні або каракулеві шапки циліндричної форми з плоским або сферичним дном. На ноги бідні селяни взували постоли - стягнуті шматки сиром'ятної шкіри або личаки, заможні ж носили чоботи.*

Восени та взимку і чоловіки і жінки носили опанчу (довгий дорож­ній одяг з капюшоном, прикрашений кольоровими шнурами), кобеняки (прообраз плаща з щільного грубого сукна, який носився поверх одягу), кожухи. Кожухи часто покривали сукном. Всі ці види одягу відомі ще. з часів Київської Русі.

Характерною рисою традиційного українського одягу була його декоративність, яка досягалася багатими вишивками, аплікаціями, різ­номанітними дорогими прикрасами. У цьому відбивалися особливос­ті регіонів України. За вишивкою на сорочці, по тому, як вона була скроєна, за головним убором (особливо це стосується жінок), можна було точно визначити, з якого регіону України людина. За костюмом можна було судити про майнове і соціальне становище. Представники різних соціальних груп (ремісники, землевласники, козацька старшина, рядове козацтво, селяни, міщани, торговці та ін.) відрізнялися особли­востями одягу.

Система харчування. Система харчування складається з сукуп­ності певних ознак традиційно-побутової культури етносу: набір хар­чових продуктів, способи їх обробки і приготування, режим повсяк­денного харчування, асортимент обрядових страв, звичаї, пов'язані з приготуванням і споживанням їжі. На систему харчування українців, як і інших народів, впливають кліматичні і природно-географічні умови та напрями господарської діяльності.

Набір продуктів харчування пов'язаний з традиційною господарською діяльністю: орне землеробство, тваринництво, городництво бджі­льництво. Основу харчування складала рослинна і борошняна їжа (борщ, каші, галушки, вареники, різноманітні юшки, локшина, тетеря, кисіль та ін.). Значне місце в раціоні харчування займала риба, тому числі солона. М'ясні страви вживали переважно на свята (сало, ковбаса тощо). Худобу кололи раз або два на рік, на великі свята: на Різдво і Великдень. З борошна з доданням маку і меду виткали численні маковники, коржі, книші, бублики, кренделі і т. п. Хліб в Україні мав симво­лічні функції в багатьох обрядах: весільних, родильних та ін. Повсякденна їжа різних верств населення дуже відрізнялася. Для українців характерне шанобливе, дбайливе ставлення до продуктів харчування. Перед сніданком, обідом і вечерею українець традиційно промовляв коротку молитву. За столом не жартували, не лаялися. Треба зазначити, що з усього комплексу матеріальної культури саме харчування є най­більш консервативним. Це стосується і системи, режиму харчування, і найбільш поширених та улюблених страв (скажімо, до сьогодні вихідці з України на Поденні, в Середній Азії, на Далекому Сході залишили в своїй кухні багато традиційно українських страв, перш за все - борщ). Протягом року віруючі люди зобов'язані були дотримуватися по­стів - періодів, коли обмежувалося або взагалі заборонялося вживання м'ясних або молочних продуктів, риби, яєць. Це пов'язано з вимогами християнської релігії (постів дотримувалися перед релігійними святами - Різдвом. Великоднем, Спасом та ін.), але, безумовно, мало більш гли­боке коріння. Не випадково найбільш тривалі і важкі пости співпадали з періодами Найменшого фізичного напруження в осінньо-зимовий пе­ріод. Влітку, під час польових робіт, пости були короткими і не такими канонізованими. Крім того, існували послаблення для дітей, хворих, вагітних жінок. Набір продуктів, дозволених для вживання, був досить різноманітний. З нього можна було готувати велику кількість пісних страв. Враховуючи популярні сьогодні методи лікувального харчуван­ня (вегетаріанство, голодування тощо), доводиться визнати, що предки цілком розумілися в раціональному споживанні їжі.

І, звичайно, їжа була тісно пов'язана з духовним життям людей. Прак­тично кожному святу - і релігійному, і тому, яке залишилося з язични­цьких часів, - відповідав свій набір страв. На різдвяному столі обов'язко­вими були дванадцять страв, включаючи узвар (компот з сухофруктів) і кутю (кашу із злакових зерен), млинці або вареники на масницю, яйця і паски на Великдень, мед і яблука на Спас і т.д. Існувало безліч обрядів і повір'їв, пов'язаних з їжею. Наприклад, на хрестини варили пшоняну кашу у горщику. Потім розігрувалася сценка продажу горщика, і той, хто вносив найбільшу кількість грошей на хрестини, мав право розбити горщик. Гості вважали за честь покуштувати обрядову їжу і взяти на спомин черепок. Це робилося для того, щоб дитина росла здоровою і щасливою.

Світоглядні уявлення

Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників: основних занять населення (передусім землеробства) і релі­гійних вірувань. Більшість українців були православними християнами. У Західній і Правобережній Україні частина населення належала до греко-католицької конфесії, яка виникла внаслідок Брестської церковної унії у І 596р.

На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання християнських ідей з язичницькими віруваннями й уявленнями. У сві­домості українського селянина віра в єдиного Бога уживалася з різно­манітними повір'ями про чортів, упирів, домовиків, русалок та іншу "нечисту силу", євангельські заповіді - з віруваннями у магію, чаклун­ство, ворожбу тощо. Образи християнських святих ототожнювалися з язичницькими богами, наприклад, Ілля Пророк - з громовержцем Перуном, святі Георгій і Власій - з заступником худоби Велесом і т.д. До народного побуту увійшли церковні молитовні формули, близькі до магічного заклинання, а в ролі магічних предметів використовувалися деякі предмети церковного культу. Фольклор наповнився іменами Христа, Богородиці, святих.

Зупинимося детальніше на народних уявленнях про русалок і відьом - винятково цікавій темі в українській демонології. Не випадково саме ці образи увійшли до української художньої літератури (досить пригадати хоча б "Лісову пісню" Л.Українки або "Майську ніч" та "Ве­чори на хуторі поблизу Диканьки" М.В.Гоголя).

Русалками (або мавками) звичайно стають душі утоплениць, само­губців, дітей, які народилися мертвими або вмерли до хрещення. Існу­вало три основних різновиди русалок - польові, лісові і водяні, що відрізнялися зовнішнім виглядом і звичками.

Водяні русалки надзвичайно красиві, з довгим розпущеним волос­сям. Вони люблять водити хороводи при місяці. Лісові мавки, вважа­ють, полюбляють забавлятися, гойдаючись на верхівках дерев або вла­штовуючи бучливі бійки. Вони дуже схожі на людей, але у них відсутня спина. Русалок вважали нечистою силою, яку треба було боятися і за­добрювати, бо вони могли наслати град, бурю, потоптати пшеницю тощо. Тих, хто не в добру годину потрапляв їм до рук, русалки могли втопити, залоскотати до смерті, примусити виконувати свої примхи. Найбільш активними русалки були у троїцький тиждень, особливо у четвер. Щоб уберегти себе від них, люди весь тиждень не працювали, вживали різні обереги: носили з собою полин, клали на вікна кропиву тощо.

На відміну від русалок, відьми - представниці земного світу, які всту­пили у спілкування з потойбічними силами. У народі вірили, що відьми за природою бувають двох видів. Уроджені з'являлися на світ за закляттям. Сьома дочка в сім'ї також могла народитися відьмою. Навчені ж відьми осягали науку відьомства свідомо, за допомогою чаклунських обрядів і випробувань. Зовні вони - дуже ефектні жінки, часто вдовиці (яскравий приклад - гоголівська Солоха). Вважалося, що відьми не їдять м'яса, обожнюють вареники з сиром (тому можуть красти начинку з чужих вареників). Традиційним місцем збору відьом в Україні була Лиса гора під Києвом, куди відьми зліталися сидячи на помелі, кочерзі або пранику (валку для прання). Згідно з традиційними уявленнями відьми могли "поробити", напустити хворобу, причину на худобу і людей, але при цьому здатні були замовити біль, одпоїти травами. Пе­ревернувшись через встромлений в землю ніж і вимовивши потрібне заклинання, відьми перетворювалися у найрізноманітніші істоти або предмети (клубок ниток, шматок полотна, безхвоста сорока тощо). У кожному селі, як правило, були жінки, яких підозрювали у зв'язках з нечистою силою, тому існував величезний арсенал засобів, для їх вияв­лення. Так, щоб виявити, хто краде молоко у корів, треба було на Стра­сному тижні перед Великоднем виготувати спеціальну осикову табуреточку і взяти її з собою до церкви. Якщо під час служби встати на неї і подивитися навколо, то у відьми над головою буде знаходитися дійниця.

Календарні свята та обряди

Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, мо­ральні цінності, ментальність, історію. До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали кален­дарні свята та обряди. Це - найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких вірувань. Значно пізніше церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регла­ментували всі сфери життя українського селянина - виробничу, суспі­льну, сімейну, а головна їх мета - відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність.

У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весня­ну, весняна - у літню і т.п. Кожний цикл ніс своє сезонне смислове навантаження (підготовка грунту, сівба, посадка - весною; збір і збере­ження врожаю восени). Календарний цикл насичений безліччю ритуа­лів і прикмет, які також зв'язують пори року.

Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, "коли вводилося літо у зиму". Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим.

Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками - Різдвом, Новим роком і Хрещенням.

Різдво - зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке мину­ле. Це свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийн­яття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його глибинне значення. Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим сти­лем). У будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. У красний кут (на покуті), дотримуючись цілого ряду правил, поміщали прикрашений сніп ("Дідух" або "Рай-Дідух") і "кубельце" - гніздо з пахучого сіна, в яке ставили горщик з обрядовою кутею. Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка символізувала наро­дження Христа, щоб сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом року). Стіл був бага­тий, не менше дванадцяти страв, але пісний, тому що продовжувався пилипівський піст. Святкова трапеза повинна була об'єднувати всіх чле­нів сім'ї, в тому числі й померлих, на помин яких ставили свічку. Діти носили "вечерю" своїм близьким хрещеним, бабусям і дідусям. По­тім, відстоявши службу у церкві, розговлялися - приступали до багатої м'ясної їжі. У народному сприйнятті святкові дні були своєрідним "про­ломом часу", "кінцем світу", за яким наступало оновлення. У цей час наставав розгул нечистої сили, саме у свята можна було дізнатися про майбутнє за допомогою ворожби. Дівчата виходили на вулицю і пита­ли ім'я першого зустрічного, намагаючись вгадати ім'я нареченого. Підслухували розмови під сусідськими вікнами, щоб зі сказаних слів дізнатися, чи вийдуть заміж наступного року. Опівночі ворожили на розплавленому воску або свинці - лили їх у воду і по застиглих фігурках судили про майбутнє. Про це могла оповісти і тінь на стіні від купки згорілого паперу. Досить небезпечним вважалося ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна і на­кликати біду. Намагалися дізнатися про характер жениха з поведінки півня, перед яким ставили посуд з водою, зерном і люстерко. Якщо півень підійде до зерна - бути жениху добрим господарем, якщо до люстерка - хвальком, до води - п'яницею.

7 січня починалися колядки. Цілі ватаги молоді зі спеціально ви­готовленою різдвяною зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або решета, прикрашеного кольоровою фольгою і папером) ходили по селу. Часто це було справжнє дійство - з рядженими, співцями, музика­нтами, танцюристами (вертеп). Колядники ходили хатами, виконуючи спеціальні пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали щастя і здоров'я, достатку у господарстві, доброго врожаю. Фактично ці тексти мали значення заклять - вважалося, що висловлені у свята побажання обов'язково збудуться. Господарі зобов'язані були щедро обдарувати колядників харчами.

Зібрані запаси несли 8 січня на великі вечорниці - молодіжне гу­ляння з танцями і веселим застіллям, де юнаки і дівчата часто знахо­дили собі наречених.

Новорічні свята (13-14 січня) українці відмічали як свята Маланки і Василя. Вони не співпадали з церковними, тому в їх обрядовості збере­глися власне народні мотиви. У ці дні також практикувалися обходи дворів зі щедрівками - календарними величальними піснями з елемен­тами театрального дійства. Традиційним персонажем такої гри була маска Кози - своєрідного символу родючості і добробуту. Дуже вираз­не аграрно-магічне значення мав обряд "посипання", коли хлопчики 7-14 років, обходячи будинки, символічно сіяли зерно. При цьому вимо­вляли традиційний текст "Сію, вію, посіваю, з Новим роком вас вітаю". Цей обряд був явно дохристиянським, адже наші предки відмічали но­вий рік весною, перед початком посівних робіт.

Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня Хрещен­ня (Богоявлення, Водохреща, Йордан). Основні дії проходили на крижа­них водоймах, де заздалегідь вирубували хрест з льоду (часто його по­ливали буряковим квасом, від чого він набував червоного кольору). В ополонку, яка утворилася, священик опускав хрест, після чого вода вва­жалася священною. Віруючі набирали воду і потім довго її зберігали, приписуючи такій воді чудодійні властивості. Це було перевіреним за­собом для лікування найрізноманітніших захворювань. Вважалося та­кож, що той, хто скупається у водохресній ополонці, весь рік не буде хворіти.

На честь весняного пробудження природи слов'яни святкували Масляну. На відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала християнського впливу і залишилася просто веселим народ­ним святом з деякими язичницькими ритуалами: катання з гірок, спа­лювання солом'яного опудала, приготування млинців і вареників тощо. Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Велик­день). Обряди і ритуали великодного циклу несли релігійне християнсь­ке і календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і пробудження природи).

Великодню передувала Вербна неділя - період активної підготовки до свята. У церкві святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім'ї, а потім і домашніх тварин. Це мало забезпечити здоров'я і благополуч­чя. Саме на Вербній неділі готували писанки - яйця, прикрашені багато­колірним орнаментом (на відміну від крашанок, забарвлених в один колір). Взагалі червоний колір яйця, за християнськими переказами, символ крові, пролитої Христом за гріхи людські. Але сам звичай вико­ристовувати фарбовані яйця в різних обрядах, сприймаючи їх як сим­вол воскресіння, сягає далекого минулого.

Процес розписування яєць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка повинна була сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць користувалися шматками від зношених сорочок. Вся робота виконувалася у тиші, з молитвами і в доброму настрої. Сама технологія створення писанки полягала у послідовному зануренні яйця в різні барвники (від темного до світлого) і в нанесенні орнаменту розтопленим воском за допомогою металевої трубочки. Потрібний для орнаменту колір зберігався під шаром воску. Сюжети і види ор­наменту були дуже різноманітні, відрізняючись за регіонами України. Антропоморфні, зооморфні і рослинні зображення нерідко були спра­вжніми витворами мистецтва.

Протягом Вербної неділі випікали обрядові хліби - паски. Під час їх виготовлення також здійснювали численні дії, підкоряючись древнім обрядам. Палити піч треба було з полін, які відкладалися кожний четвер протягом Великого посту, підпалювати їх шматочками освяченої вер­би. Саджаючи паски в піч, господиня вимовляла молитви-заклинання. Багато повір'їв було пов'язано з Страсним (або Чистим) четвергом. Палаючою страсною свічкою, принесеною з церкви, робили хрести на стелі - від нечистої сили. Дбайливо зберігали четвергову сіль, спеціаль­но обпалену в печі, - від різних захворювань людей і домашніх тварин. Обов'язковим був звичай купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на перехрестя доріг, "щоб там усе лихо зосталося". Це, без сумніву, відгомони древніх очищувальних обрядів.

Відстоявши у церкві всеношну службу і освятивши заздалегідь зібрані продукти, люди сідали за святковий стіл. Великодню переду­вав найсуворіший піст (пам'ять про страждання Христа), тому пасхаль­ній трапезі надавалося особливого значення. Чим багатшим буде стіл, тим ряснішим - урожай. Важливе місце на столі займали, як правило, паски і писанки.

У різних регіонах України існували звичаї, пов'язані з фарбованими яйцями. Після відвідування церкви, перед розговінням всі вмивалися з миски, в якій були крашанки і дрібні монети. Це забезпечувало здоров'я і красу. Дівчата зберігали яйце, з яким вмивалися, "щоб бути завжди гарною". Писанки вміщували у красному кутку і зберігали до наступ­ного Великодня. Як оберіг для худоби писанку підвішували в хліві, клали в гніздо квочки або біля вулика з бджолами, підсипали товчену фарбо­вану шкаралупу у корм птиці. Поширені були також ігри з яйцями, наприклад, катання їх з гірки або спеціального лотка, а також з рушни­ків, спущених зі стіжка. Діти захоплювалися цоканням - биттям яєць. Той, хто розбив крашанку суперника, забирав її собі як виграш.

Великодні свята включали народне гуляння; хороводи (ходіння по колу як символ руху Сонця по небу), катання на гойдалках і дошках (підняття вгору - магічне дійство, що забезпечує ріст всієї зелені), 304 обливання водою (очищувальний обряд). Улюбленою розвагою були передзвони, оскільки на Великдень дозволялося дзвонити всім. Існува­ло, наприклад, повір'я, що перший удар у дзвін недільним ранком забез­печить тому, хто дзвонить, добрий урожай гречки.

Великодні свята завершувалися поминальними днями - Радуницею ("поминками", "гробками"). Як правило, першої післяпасхальної неді­лі люди йшли на цвинтар "христосуватися з померлими" - обідали на могилах, пов'язували хрести рушниками. Іноді на пасхальний стіл ста­вили "могилку" - миску з пророщеним вівсом, в яку клали стільки кра­шанок, скільки родичів в сім'ї померло. Існував звичай пускати по річці шкаралупу, яка повинна була повідомити предкам про настання Великодня.

Завершення весняного і початок літнього періоду у східних сло­в'ян пов'язаний з трійце-русальною обрядовістю, в основі якої лежить культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. На "Зелені свята" (так в народі називалося християнське свято Трійці) хатину і двір прикрашали зеленими гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли гілочками м'яти, любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд "завивання берези" або "водіння куща". Дівчинку або молоду дівчину прикрашали квітами, зеленню і водили по селу. Цим обрядом і спеціальними піснями хотіли вимолити у природи багатий урожай.

Особливо виділяється давньослов'янське свято літнього сонцесто­яння - Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло хрис­тиянські риси і залишилося в архаїчній язичницькій формі. Більш того, церква намагалася боротися з традицією проведення Купала, оголошу­ючи його гріховним, диявольським і т.д. Але, незважаючи на всі забо­рони, свято Івана Купала залишилося одним з найбільш поширених і улюблених народом. Воно об'єднувало у собі елементи солярного куль­ту (культу Сонця), аграрної магії, очисних і еротичних обрядів. На Купа­ла запалювали колесо і пускали його з гори, неодружені юнаки і незамі­жні дівчата стрибали через багаття, водили хороводи, плели вінки і пускали їх за течією річки. Ця гра мала велике значення. Вважалося за честь "очиститися вогнем" - тричі перескочити через багаття. Якщо юнак стрибнув вище за всіх, це провіщало його сім'ї добрий урожай, а якщо ступив ногою у вогонь, зачепив дрова - накличе біду. Якщо юнак з дівчиною вдало разом перестрибнуть багаття - обов'язково одружать­ся і проживуть вік в любові і злагоді. Уважно стежили за поведінкою вінків на воді. Дівчата плели, як правило, два вінки - для себе і наречено­го. На віночках ставили запалені свічки і пускали за течією. Згасла свіч­ка провіщала біду. Якщо вінки пливли поруч - в цьому році молоді одружаться, якщо нарізно - не судилося бути разом.

У ці дні дозволялася певна свобода поведінки, але торкалася вона неодружених. Заміжні жінки збирали цілющі трави, які, за повір'ям, мали чарівні властивості. Одружені чоловіки збиралися групами і ходи­ли шукати квітку папороті, яка ніби допомагає знаходити скарби і може притягати гроші. Вірили, що в ніч на Івана Купала з'являються предста­вники "нечистої сили": біси, лісовики, відьми, вовкулаки, упирі. Існува­ла безліч оберегів від них. Практикувався і звичай спалення або утоплення в річці солом'яного опудала та обрядженого деревця (Купали, Мари, Уляни), що символізувало відьму. Таким чином магічно знищу­валася вся нечиста сила.

Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято завершення збору врожаю - "обжинки", багате піснями та арха­їчними ритуалами. Наприклад, відгомін древніх жертвоприношень - виготовлення "спасової бороди", яку зав'язували з останніх пучків не­зжатого колосся і залишали на полі; плетіння обжинкового вінка (його заквітчували стрічками і зберігали до весни, зерном з цього вінка починали сівбу). Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (ЗО лис­топада) мали молодіжний характер. Дівчата та юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе гуляння з танцями, іграми, розігруванням, гумо­ром.

Сімейна обрядовість

Сімейна обрядовість складається з весільних, родильних (полого­вих) і похоронних обрядів. У циклі сімейних обрядів сплелися дії, сим­воли, атрибути, які виникли в різні епохи і повинні були забезпечити щастя, багатство, благополуччя сім'ї і захистити її членів від злих сил.

Родильні (пологові) обряди. Народження дитини було принципо­вою подією, тому що ставало фактичним визнанням сім'ї. Бездітна сі­м'я традиційно вважалася неповноцінною, Жінки старалися приховати вагітність від злих очей (наприклад, старих дів), намагалися за прикме­тами визначити стать дитини. Особливо бажаними були хлопчики. За­здалегідь вирішувалося питання про повивальну бабку, від якої багато в чому залежав успіх пологів. Як правило, повитуху запрошували, коли пологи вже починалися, і вона приходила з хлібом, освяченою водою і цілющими травами - "зіллям". Вона здійснювала в хатині цілий ряд ма­гічних дій, як вважалося, корисних для породіллі, - навстіж розчиняла вікна, відкривала замки, розв'язувала всі вузли. Все це пророблялося для полегшення пологів. Досвідчена повитуха надавала і практичну допомогу. При необхідності вона робила масаж, компреси, розтиран­ня. Сам момент появи малюка на світ також супроводжувався обряда­ми, бо саме тепер намагалися визначити його характер, майбутній рід занять. Тому пуповину у хлопчиків перерізали на сокирі, у дівчаток – на веретені або гребені для прядіння. Відомі випадки, шли пуповину пере" різали на книзі - хотіли, щоб дитина була письменною. Пуповину і по­с



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 128; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.90.49.108 (0.017 с.)