Архітектура й образотворче мистецтво.

Архітектура і мистецтво - це дві царини, які найбільше потерпіли від татаро-монгольської навали. Будівництво в Подніпров'ї фактично було припинене і розвивалося тільки на території Галицько-Волинського князівства, базуючись на архітектурі часів Київської Русі. Данило Гали­цький і його послідовники відроджують містобудування, зводять ряд нових фортець і відбудовують старі, зруйновані ординцями. Сюди з розорених монголо-татарами міст прибуло багато майстрів. Вони за­сновували ремісничі слободи і виконували замовлення князя.

У другій половиш XIII ст. починається будівництво кам'яних замків у Луцьку, Кременці, Хотині. Нові тенденції з'являються в культовому будівництві: храми стають підкреслено урочистими (церкви Успіння та Івана Предтечі в Холмі, храми Іоанна Богослова і Дмитра в Луцьку, церква Миколи у Львові тощо). У їх архітектурі візантійський стиль на­буває нових форм - переплітаються візантійсько-руський і готичний

стилі, храми рясно декоруються різьбленням, іноді вітражами (церква Іоанна Златоуста в Холмі) і фресками.

З кінця XIV ст. на архітектуру починають впливати зміни в тактиці ведення війни і розвиток військової техніки. Виникають замки, повніс­тю побудовані з каменю і цегли, укріплені кріпосними вежами і бійни­цями (в Луцьку. Меджибожі, Кременці). Головними замовниками стають не тільки церкви, монастирі і великі феодали, але і шляхта, зміцнілі міські і сільські общини. Зміцнюються культурні зв'язки з Західною Європою, в Україні працюють майстри з Угорщини і Польщі. Всі ці тенденції відбиваються в будівництві і внутрішньому оздобленні безкупольних храмів, в яких разом з продовженням традицій архітектури Київської Русі реалізовані творчо переосмислені досягнення Заходу.

У XV ст. архітектура все частіше повертається до київських традицій. Будуються дерев'яні храми: церква Святого Духа в Петеліче, собор Бла­говіщення в Ковелі. У невеликих храмах, побудованих міськими і сільсь­кими общинами, яскраво виявляється оборонний характер, зумовле­ний набігами татар і усобицями феодалів. Типовим прикладом церкви-фортеці є Покровська фортеця в Сутковцях (XV ст.).

На іконопис Галицько-Волинського князівства кінця XIII - XIV ст. вплинула київська школа. Найбільш популярною темою мистецтва XIII ст. було заступництво і покровительство (ікона Христа-Спасителя у Мельнику). З творів київського живопису відомі ікони "Богоматір Печерська" (бл. 1288 р,), "Ігорева Богоматір", "Микола з житієм". Вони вже значною мірою позбавлені суворого аскетизму, обличчя намальо­вані м'яко, детально виписано одяг. У XIV ст. посилюються народні мотиви. Так, у сюжетах композицій "Різдва Христова" і "Успіння Бого­родиці" вже були побутові і пейзажні елементи. Вони присутні в розпи­сі стін Кирилівської церкви у Києві (XIV ст.), Онуфріївської церкви в селі Лаврові (XV ст.), вірменського собору у Львові (XIV - XV ст.). Найбільш популярні сюжети - зображення Юрія Змієборця і "Страшного суду". Останній часто набував сатиричного й антифеодального звучання, під впливом смаків замовників - селян і міщан. Майстром, у творчості яко­го вже у XV ст. був помітний вплив італійського мистецтва епохи Відро­дження, був Петро Ратенський, уродженець Волині. Його перу нале­жить ікона "Богородиця" у Володимиро-Волинському соборі і так звана "Петровська ікона" в Успенському соборі в Москві.

З робіт професіональних художників збереглася ікона Богоматері-Одигітрії з Покровської церкви Луцька (XIII - XIV ст.)- Відома Ченстоовська ікона Божої Матері, така популярна в Польщі, у XIV ст. була вивезена з Галичини. Ряду українських ікон XV ст., виконаних в руслі художніх традицій Галицько-Волинської землі, були властиві лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту і одночасно вміння об'єд­нати контрастні кольори, емоційна насиченість образу-символа. Ці особливості стали в майбутньому одним з елементів національної своєрі­дності українського образотворчого мистецтва. У той же час в багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) помітне використання і подальший розвиток моти­вів, які існували в середньовіччі.

На другу половину XIII - XV ст. припадає подальший розвиток мис­тецтва скоморохів - народних лицедіїв, співаків, музикантів, танцюрис­тів. При князівських дворах концентрувалися співаки, які складали "хва­лу" на честь бойових подвигів князя і його дружини. У народному середовищі були поширені ігрові, обрядові і трудові пісні. Кобзарі вико­нували думи в супроводі гри на кобзі-бандурі або лірі. Історія зберегла тільки окремі імена придворних поетів та співців, зокрема знаменитого Митуси з Перемишля.

Таким чином, незважаючи на важкі умови іноземного панування, оригінальна і високохудожня культура українського народу, продовжу­ючи традиції давньоруської культури і підтримуючи зв'язок із західно­європейською, зберегла високий рівень розвитку.

У другій половині XIII - XV ст. українські землі переживали певне призупинення розвитку окремих ланок культури, пов'язане з наслідка­ми монголо-татарського нашестя і втратою Києвом значення політич­ного, торговельного і культурного центру України-Русі. Головним осе­редком розвитку української культури в цей час стає Галицько-Волинське князівство. Помітним стає західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягай наукові знання в гуманітарних галу­зях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архіте­ктура храмів набуває рис готичного стилю. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музич­ного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, виз­вольними мотивами. Незважаючи на поступову втрату власної державності (Орда, Литва, Польща), українська культура продовжувала поступально розвиватися.

 

IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ХVІ-ХVІІІ ст.

 

1. Передумови і труднощі культурного піднесення XVI-
XVIII ст.

Особливості релігійної ситуації в Україні.

Книгодрукування і література.

Освіта.

Нові галузі науки.

Мистецтво.

1. Передумови і труднощі культурного піднесення ХVІ-VIIІ ст.

ХVІ-ХVШ ст. - виключно складний і важливий період в житті україн­ського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визволь­ної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччи­ни, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI-ХVШст.

Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Київ­ської Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у ве­ликому князівстві Литовському культурна спадщина Київської Русі була сприйнята на державному рівні.

У XVI ст. триває стабілізація і пожвавлення економічного життя,

зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських міст з насе­ленням понад 10-15 тис. жителів. У Львові, Києві кількість ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошових відносин спри­яло магдебурзьке право (правова система, яка закріплювала самовря­дування городян). На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV ст. у Львові було побудовано водопровід.

Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, про­живало етнічно різнорідне населення: крім українців - поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У XV ст., коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися в університетах Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена україн­ського поета XV ст. Павла Русина, професора медицини й астрономії з Дрогобича Юрія Котермака. Гуманістичні настрої та ідеї, європейські художні стилі набували на українському культурному ґрунті нових форм.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українсько­го народу Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 р. призвело до концентрації практично всіх українських земель у спільних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі полі­тичні, соціально-економічні умови. У зв'язку зі зростанням міст в Єв­ропі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була, "житницею Європи", не справлялася з цим завданням. Потрі­бні були нові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Поль­ські феодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з оборо­ною рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини.

Неоднозначною у розвиткові української культури в XVI ст. - пер­шій половині XVIII ст. була позиція соціальної еліти. Своєю меценатсь­кою діяльністю прославилися князь Костянтин Василь Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість украї­нських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Поспо­литої віддалялися від національної культури - мови, традицій, правосла­вної віри - і сприймали польську. Один з українських публіцистів Мелетій Смотрицький в полемічному трактаті "Тренос" ("Плач") відобразив скорботу православної церкви за династіями Вишневецьких, Збаражських, Слуцьких, Заславських, інших, які раніше були віддані вірі своїх предків, а зараз її покинули. Втрата народом своїх поводирів, еліти суттєво вплинула на розвиток культури.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво - самобутній суспільний стан, який сформувався в XV-XVI ст. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

Всенародна війна за свободу України 1648-1657 рр. безпосеред­ньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення - все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зрос­тання національної самосвідомості.

Кризова ситуація в культурі України виникла в кінці XVIII ст. після того, як внаслідок трьох поділів Польщі українська територія вияви­лася у складі двох імперій - Російської та Австрійської, в яких прово­дився антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії по суті повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації зали­шилися низи суспільства, простий народ.