Основні тенденції культурного розвитку в 20-І 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Основні тенденції культурного розвитку в 20-І



Після створення Радянського Союзу змінилися умови розвитку куль­тури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 20-і роки - один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруй­новану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменни­ків (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет, як ви­словився історик О.Субтельний, "багатогранний спалах творчої енергії". Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радян­ської влади. Справа в тому, що революція привела у дію різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед май­стрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вба­чали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демокра­тії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну під­тримку.

Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричи­нило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В.Винниченка, С.Черкасенка, Т.Шаповала, Д.Донцова, М.Садовського, О.Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувалися або спотво­рювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістич­них, контрреволюційних. У свою чергу стара інтелігенція, в тому чи­слі і художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене завдання виховання, підготовки робіт­ничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики прав­лячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий пар­тійно-державний контроль став всеохоплюючим.

Політика "українізації". Радянська влада в галузі ідеології, культури з 1923 р. почала проводити політику коренізації,яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, ви­ховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг украї­нською мовою. Проведення політики українізації враховувало два ас­пекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умов для всебіч­ного культурного і духовного розвитку національних меншин. Українізація дала позитивні результати. У1928 р. питома вага газет укра­їнською мовою становила 56% загальних тиражів, у 1930 р. - 89%, Вже у 1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німе­цькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олек­сандр Шумський, Микола Скрипник.

При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянсь­кого етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбі­льше. Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і про­фесійної культури, прогрес науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.

Освіта. Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство "Геть неписьменність!", до початку 1930 р. в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закін­чення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності.

Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А.Макаренка.

У1923 -1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що спри­яло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйо­на учнів. У 1926-1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл - фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження на­вчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і тех­нікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні шко­ли сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5-7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільсько­го господарства. У 1934 р. для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1 -4 класи), семирічна (1-7 класів) і середня (деся­тирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.

В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні учи­лища і технікуми). Якщо в 1927 р. середніх спеціальних навчальних закладів було 15 8, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.

Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, від­критих в 1919 р., робітничих факультетів, заснованих в 1921 р. Універси­тети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, техні­чного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 р. від­новили університети. У 1938 р. в Україні було майже 130 вузів з числом студентів 124 тисячі. Серед нових вузів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 р. гірничого і металургійного інсти­тутів, Донецький медичний інститут.

Наука.Результатом і разом з тим базою для подальшого розвит­ку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В.Вернадський, мі­кробіолог і епідеміолог Д.Заболотний, математик М.Крилов, еконо­міст М.Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов, О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон, який запропонував прин­ципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М.Грушевський, який в1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну ко­місію, редагував журнал "Україна", "Наукові збірники" історичної се­кції.

Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кіль­кісно. У 1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медици­ни. У 1929 р. був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи М.Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф.Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В.Філатова.

Література.Після революції особливим драматизмом і складні­стю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагу­вали створення "лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культу­ри", яка відповідала б "пролетарській психіці". В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко, М.Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М.Хвильовий, В.Сосюра, М.Іогансен), з одного боку, проголо­шували ідеї, які можна назвати космополітичними, а зіншого, під­креслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації.

Український футуризм, який виник ще до революції, у перші піс­ляреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися орга­нізації футуристів. У 1922 р. у Києві вони створили "Аспанфут" ("Асо­ціація панфутуристів"), у Харкові діяв "Ком-Космос", в Одесі -"Юголіф". Футуристи войовничо нападали на прихильників традицій­них форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і фор­ми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О.Слісаренко, В.Ярошенко, М.Терещенко).

Ще в роки революції на чолі з М.Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармо­нійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової лі­тератури (М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара). Пізніше опо­ненти цієї групи назвали їх " неокласиками".

У першій половині 20-х років з'являється "теорія боротьби двох культур" (української і російської), яку активно відстоював один з ліде­рів комуністичної партії України Д.Лебідь. Прихильники цієї теорії роз­глядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували не­обхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміц­нювала платформу двох національних таборів - російського й українсь­кого, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги "своєї" культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні,

Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вили­лася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насам­перед це Спілка селянських письменників "Плуг" (А.Головко, О.Копиленко, П. Ланч, П.Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції. Учасники Спілки пролетарських письменників "Гарт", серед яких були В.Сосюра, І.Кулик, М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Смолич, підкрес­лювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик "Гарту" - В.Блакитний - говорив про створення "комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональ­ної і безкласової". Лідери "Гарту", виходячи з того, що культура - яви­ще цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музи­ки, театру, живопису. "Гарт" розпався в 1925 р., коли помер його головний організатор В.Блакитний.

У 1927 р. був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарсь­ких письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури віді­грала Спілка письменників "Західна Україна" (М.Ірчан, Ф.Малицький, А.Турчинська).

Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, І925-1928 рр.). яка була створе­на з ініціативи М.Хвильового як альтерна­тива масовим і підлеглим владі офіційним-організаціям. Вона виступала проти примі­тивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієн­тації, що виразилося у лозунгу: "Геть від Мо­скви".

Пізніше - в 1930-1931 рр. - в Харкові з ініціативи М.Хвильового та інших "ваплітян", харківських письменників з організації "Молодняк" було створене і діяло літературне об'єднання "Пролітфронт". Мета його полягала в намаганні об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури. "Пролітфронт" ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, мав свій друко­ваний орган - щомісячний літературно-критичний журнал "Пролітф­ронт", де друкувалися М .Хвильовий, П.Тичина, Ю.Яновський, Остап Вишня, П.Панч та ін. Внаслідок політичного та адміністративного тиску "Пролітфронт" було ліквідовано.

У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток укра­їнської мови, яка як і раніше зазнавала нападок. Російський письмен­ник Ф.Гладков заявив, що ця мова (язык) "... покрылся уже прахом". М.Горький виступав проти перекладу роману "Мать" на українську. Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса "Бере­зіль". Режисер виводив український театр на шлях європейських по­шуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання "Березіль" отримали золоту медаль на Всесвітній театра­льній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М.Куліша "Народний малахій", "Мина Мазайло". Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кі­номистецтва О.Довженка разом з фільмами "Звенигора", "Арсенал", "Земля". Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як "український поетичний кінематограф".

Мистецтво.Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В.Єрмілова Харківського партійно­го клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецт­ва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали М.Жук, І.Падалка, В.Заузе. У живописі найбільш відомими були полотна К.Костанді, Ф.Кричевського, О.Мурашко, М.Самокиша. Г.Нарбут оформив перші українські радян­ські книги і журнали "Мистецтво", "Зорі", "Сонце труда". У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І.Трут, О.Монастирський, І.Курплас.

Визначилися групи, які розвивали традиції українських і російсь­ких передвижників. Художники, які увійшли до "Асоціації революцій­ного мистецтва України", розвиваючи національні традиції, використовували форми візантійського і староукраїнського живопису. На захід­ноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до "Об'єд­нання сучасних художників України". На Всеукраїнських художніх ви­ставках експонувалися кращі твори О.Шовкуненка (цикл "Одеський суднобудівний завод"), Ф.Кричевського ("Мати", "Довбуш"), В.Коровчинського ("Селяни"). Київський художній інститут став спра­вжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається Казимир Малевич - основоположник такого моде­рністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображен­ня складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. У 20-х роках, крім Української Академії мистецтва, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.

У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропаган­дистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В.Леніну. У конкур­сах на проект пам'ятника Т.Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М.Манізер, пам'ятник якого у 1935 р. встановле­ний в Харкові, він - автор пам'ятників Т.Шевченку у Києві і Каневі. В Донбасі добре відомий пам'ятник Артему І.Кавалерідзе, встановлений в Святогорську.

Активним було музичне життя України. Були створені Республікан­ська капела під керівництвом О.Кошиця, капела "Думка", які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музи­чно-театрального інституту в Києві, перші оперні трупи з'явилися в Києві і Харкові. У цей період проходив процес жанрового збагачення україн­ської музики. Це значною мірою пов'язане з творчими пошуками Л.Ревуцького, В.Косенка, Б.Лятошинського, О.Чишка. Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відо­мими були співаки М.Литвиненко-Вольгемут, І.Паторжинський, О.Петрусенко, З.Гайдай, Б.Гмиря. Розвитку української музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським ста­вленням до мистецтва, бюрократичною регламентацією, утилітариз­мом і недовір'ям до "буржуазної естетики". Виникла велика кількість музичних об'єднань, які часто вороже ставилися один до одного без достатніх на те причин і діяли на кон'юнктурній основі.

Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Головні якос­ті архітектури - це користь, міцність, краса (функціональне, конструкти­вне, естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів взагалі. В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнен­ня сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба ство­рити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доціль­них конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. Прикладом раціоналізму є будівля голо­впоштамту у Харкові, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель ("Держпром"), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Ака­демія у Києві).





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 126; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.158.251.104 (0.009 с.)