III. Українська культура після

ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКОЇ НАВАЛИ

(ДРУГА ПОЛОВИНА ХIIІ - ХVст.)

 

Історичні умови розвитку культури.

Наука й освіта.

Розвиток книжкової справи і літератури.

Архітектура й образотворче мистецтво.

ІСТОРИЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ.

Розвиток культури у другій половині XIII - XV ст. визначався склад­ною історичною ситуацією. Напередодні монголо-татарського нашес­тя Київська Русь розділилася на безліч князівств, незалежних одне від одного або неміцно пов'язаних певними військово-політичними дого­вірними відносинами. Джерела нараховують 18 великих державних утворень, а якщо враховувати й дрібні, то біля ЗО. Внаслідок відсутності політичної єдності, неповного підпорядкування молодших князів стар­шим князям не було і військової єдності. Тому протистояти великим, добре навченим, наполегливим і жорстоким військам монгол о-татар князям Русі було надто складно. Вже при першому зіткненні на ріці Калка в 1223 р. русичі зазнали поразки, але і це не привело до подолан­ня міжусобних конфліктів.

1237-1240 рр. можна вважати найбільш трагічними в історії Київсь­кої Русі. Літописи й археологічні джерела розкривають жахливі картини пожеж, вуличних боїв, масової загибелі людей у Києві, Чернігові та ін­ших містах. Разом з містами знищувалися і витвори культури, було вби­то і забрано в полон десятки тисяч людей, серед яких зустрічалося не­мало різних майстрів, решта населення втекла в ліси, обезлюдніли цілі області.

У 40-х роках XIII ст. для більшості князівств Київської Русі почалася іноземна навала, яка закінчилася лише через чверть сторіччя і ще стіль­ки ж тривали періодичні набіги казанських, астраханських і кримських ханів. Військові спустошення і важкий тиск податків привели до затяж­ного економічного занепаду. За перші 50 років ординського правління не було побудовано жодного міста. Масштаби кам'яного будівництва досягай рівня, що передував нашестю, тільки через сто років. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спро­щувалася реміснича промисловість: зникли сердолікове намисто, скля­ні браслети, мистецтво перетої емалі, поліхромна кераміка, виробниц­тво смальти для мозаїк, більшість прийомів.обробки металу і багато іншого. Зв'язок міста з селом, який зароджувався, широка торгівля ве­ликих міст з периферією були знищені татарами практично скрізь. Від­бувся відрив Київської Русі від світових торговельних шляхів, затрима­лося формування буржуазних елементів суспільства. Деякі дослідники серед наслідків навали виділяють зміни в ході внутрішнього розвитку: перехід від добровільного єднання під Владою одного князя до підне­сення ролі монарха. Але, всупереч думці деяких західних вчених, мон-голо-татари істотно не вплинули на сам характер культури, яка стояла набагато розвиненішою за культуру завойовників. Хоч у мову і прони­кли деякі слова, принесені татарами (базар, вежа, черевик, скриня, го­рище, ковпак, кафтан), загалом культура на Русі розвивалася на внутрі­шній основі. Крім того, знаходячись під владою степових орд, Київська Русь зберігала зв'язок з візантійським світом, що сприяло розквіту ду­ховності в майбутньому. Руська митрополія перебувала під невсипу­щим контролем Константинополя, Володарі -Орда, розуміючи значен­ня церкви, звільнили православне духовенство від данини й оголосили недоторканими його земельні володіння за умови, що митрополити, як і князі, будуть їздити за ярликом в Орду. Тому навіть у скрутні дні для Київ­ської Русі часи в монастирях і церквах продовжувало концентруватися культурне життя.

Потрібно зазначити, що різні князівства різною мірою відчули нас­лідки монголо-татарського нашестя. Воно визначило остаточне офор­млення в XIII - XIV ст. історичних шляхів розвитку основних регіонів Київської Русі: південно-західного з центром у Галицько-Волинському князівстві, яке охоплює в основному етнічні території сучасної Украї­ни, північно-східного з центром у Володимиро-Суздальському князівс­тві і північно-західного з центром у Новгороді. Київське і Чернігівське князівства занепали. У зв'язку з переміщенням європейської торгівлі з Візантії в Західну Європу на Русі торговельні пріоритети перемістилися з Київського у Галицько-Волинське князівство, де перетиналися шляхи із західної, північної і східної Європи. Це, в свою чергу, обумовило інте­нсивний культурний розвиток вказаного регіону. Литовське правління, що постало на українських землях з другої половини XIV ст., кардиналь­но не вплинуло на культурний процес. Принцип литовської політики "нічого не змінювати і нічого не вводити" якнайкраще відповідав інтересам підвладного йому населення. Крім того, певною мірою литовське правління сприяло інтенсивним зв'язкам вказаних земель з Західною Європою і її впливу на місцеву культуру.

Наука й освіта.

У поширенні освіти, як і в розвитку багатьох галузей культури, величезну роль відігравали церкви і монастирі. Перед монголо-татарським нашестям розповсюдження письменності серед населення було досить І широким. Зустрічаються графіті - написи на камені, стінах, дереві. Це свідчення про належність предмета людині, майстру, прохання до Бога, церковні тези, полеміка між духовними і світськими особами (графіті Софійського собору), загадки, побажання князів своєму народу тощо. У Звенигороді Галицькому і в Бересті знайдено берестяні грамоти, в Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Львові - бронзові стилуси (писала) для письма на воскових табличках. Про існування шкіл на Волині може на зробити висновок із житія іконописця Петра, пізніше митрополита. І Його, коли він досяг семи років, "віддали батьки книгам вчитися". Церковна монополія на освіту надавала їй переважно богословського хара­ктеру, застосовувався принцип навчання читанню складами і письму. На жаль, відомостей про освіту у період навали дуже мало. В осно­вному вони стосуються Галицько-Волинського князівства (згодом - королівства), яке внаслідок своєї віддаленості менше потерпіло.

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовсько­го ознаменувало новий періоду розвитку української культури, зокре­ма освіти і наук. У загальнокультурному відношенні Литва значно по­ступалася Україні - українська мова стала мовою діловодства, дипломатії, приватного листування на території Великого князівства Литовського. Недержавне становище українського населення пізніше негативно по­значилося на розвитку культури.

У цей період початкові школи існували в містах, при великих церк­вах і монастирях і в маєтках деяких магнатів. Навчали дяки-"уставники", яким платили зерном та іншими продуктами. Вчилися або в будинку дяка, або в приміщенні при церкві. Вивчали читання, письмо і церков­ний спів. Підручниками служили "Часослов" і "Псалтир".

Крім людей, які здобули початкову освіту, були і більш освічені, які знали іноземні мови, працювали в князівських і єпископських канцеля­ріях. Вони готували тексти Грамот, проводили облік, вели дипломатич­ну переписку.

У кінці XV ст. в Польщі і Литві починається культурне піднесення. Тут розповсюджуються ідеї гуманізму, вчення Яна Гуса та інших діячів Реформації. Через Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну, і од­ночасно польська культура збагачувалася завдяки контактам з україн­ською. Вихідці з України навчалися також в університетах Європи. У документах паризької Сорбонни імена студентів-українців, а також ба­калаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини XIV ст. У середині XV ст. в Європі було вже декілька докторів українців (Юрій Дрогобич, Павло Русин). Юнаки з України - діти шляхтичів, мі­щан - навчалися і в Болонському, Краківському, Празькому університе­тах. Юрій Дрогобич (1450-1495) в 1481-1482 рр. був ректором універси­тету у Болоньї.

Що стосується науки, то в українських землях набули більшого роз­витку філософські та політичні погляди. Математичні знання в XIII - XV ст, не набули особливого поширення. Цифрова система того часу була надто незручною: для кожного розряду чисел (одиниць, десятків, со­тень) існували особливі буквенні позначення з титлом (надрядковий знак над буквою, який позначає цифру); понятта нуля було відсутнє; простий дріб означався словесне (одна шоста - "півтретини", 1/12 - "півпівтретини") і т.п. Десятеричний дріб не застосовувався. Все це утруд­нювало математичні дії.

Космологічні уявлення черпалися з християнської та іншої бого­словської літератури, що трактувала питання світобудови вельми су­перечливо. Серед творів такого роду в XIII - XIV ст. найбільш попу­лярним були компілятивний дохристиянський твір "Книга Єноха" (ІІ-І ст. до н.е.) і "Християнська топографія" Косьми Індикоплова (бл. 549 р.). У першій світ подавався як Земля і сім небес над нею, в кожному з яких живуть духи, ангели і різні світила. У другій Земля описується у вигляді стола або прямокутної дошки і т.п. Великим кроком уперед було відро­дження на початку XV ст. античних уявлень про світобудову. У збірни­ку "Мандрівник з іншими речами" (1412р.) міститься пряма заява про кулястість Землі. Раціональне осмислення природи світобудови було істотно утруднене впливом релігійно-містичного світогляду.

З поступовим розвитком в XIV - XV ст. торгівлі, відновленням дипломатичних зв'язків, відродженням паломництва відбувалося розши­рення географічного кругозору людей. До цього часу належить скла­дання безлічі рукописних збірників, що містили справжні і докладні описи Константинополя, Палестини, Західної Європи та інших земель. Найвидатнішою пам'яткою такого роду, що отримав популярність, є "Хожденіє за три моря" тверського купця Афанасія Нікітіна, який здійснив в 1466-1472 рр. подорож Волгою і Каспієм до Персії, а потім до Індії.

Суспільні ідеї, пов'язані з осмисленням місця людини в світі і суспі­льстві, а також політичні теорії з часу утвердження християнства на Русі в основному укладалися в межі релігійного світогляду. У XIV - початку XV ст. Київська Русь, сприйнявши в основному філософсько-богословські течії Візантії, відставала від неї за рівнем філософського мислення, яке в той період і в самій Візантії переживало кризу. В українських зем­лях взаємодіяли і протидіяли православ'я в традиційному розумінні, слабі паростки раціоналізму (у вигляді єресей) та ісіхазм (етико-аскетичне вчення, яке включало систему психофізичного контролю), тоді як у Візантії панували ісіхазм, що переміг, і переможений раціоналізм. Ідео­логи ісіхазму розвинули погляди ранньохристиянських вчителів церк­ви, відкриваючи перед віруючими можливість богопізнання, духовно­го і навіть тілесного єднання з Богом через сприйняття божественної енергії.

На Русі XIV - XV ст. було розвинене вчення про неминучість кінця світу божественного суду над людством. Через соціальні потрясін­ня ці ідеї набували форми реального очікування "другого пришестя" Христа.

Умонастрій епохи, звичайно, не вичерпувався цими ідейними течі­ями, але в них сфокусувалися найважливіші життєві уявлення людини XIV - XV ст., і саме вони зумовлювали характер тих зрушень, які сталися в історико-культурному процесі того часу.