Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Деякі проблеми та особливості етногенезу українського народу.Содержание книги
Поиск на нашем сайте
Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. На-К гадаємо основні точки зору: теорія "споконвічності" - українці існують стільки, скільки, взагалі теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання; 3) теорія "єдиної колиски" (яка була загальноприйнятою в СРСР у народів з єдиної давньоруської народності; 4) теорія "незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів", тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом. Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в ХV-ХVII ст. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.* _________________________________________________________________ * Примітка видавця - Цінним є порівняння етногенезу українців з етногенезом інших народів. Відомо, що визначальну роль у формуванні великих європейських етносів (німців, французів, англійців, іспанців, португальців, поляків, чехів, сербів та ін.) відіграла Римська імперія, її падіння.Всі вони зародилися після падіння Риму в V-VII ст., а в кінці ІХ-Х ст. створили свої самостійні держави. Ці етнічні спільноти генетично являлисобою синтез місцевих "варварських" традицій з культурою імперського центру. Україногенез і етногенез інших слов'янських народів не є чимось унікальним, а підкоряється цим універсальним загальноєвропейським історичним закономірностям. Першим додержавно-племенним етапом етногенезу українців, про що свідчать зокрема дані мовознавства та археологічні знахідки, е культурно-історичний розвиток склавинів та антів ІІівнічно-Західної України у V-VІІ ст. Саме ця праук-раїнська людність, якій відповідає празька культура Прикарпаття і Волині та пеньківська лісостепова культура між Південними Карпатами та Дінцем, створила першу українську державу Київську Русь, що виникла у X ст.. практично одночасно з першими державами інших народів Європи. Основу української гілки слов'янського етногенезу склали племена волинян, деревлян, полян, білих хорватів, тиверців, уличів, частково сіверян. Як вважають сучасні дослідники (див. Українознавство-2001 (за заг. редакцією В.Сергійчука) - К.: Українська видавнича спілка. - 2000. - 240 с.) білоруський, псково-новго-родський та російський етноси постали пізніше українського в процесі слов'янізації вихідцями з Волині та Подніпров'я (праукраїнцями) територій споконвіку заселених балтами та фінами. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів та радимичів Полісся і кривичів. У генезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, в'ятичі басейну Оки та переселенці з Київської держави. Етнічні процеси на півдні Русі, близькій до Візантії, протікали швидше, ніж на півночі. Тому первинне формування українського етносу відбулося раніше, ніж інших східно-слов'янських народів. Останні сформувалися вже в складі імперії Київська Русь (Х-ХІ1 ст.), державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Матеріальна культура України доби козаччини безпосередньо виросла з культури Південної Русі. Отже, за сучасними даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології можна вибудувати таке дерево етногенезису українців: склави-ни+анти - русичі Київської Русі - людність козацької України - сучасні українці. Заголовними етновизначальними показниками - культура, мова, етнічна територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип - всі ці еносуб'єкти представляють єдиний український етнос нарізних етапах свого історичного розвитку. В основі ж культурного генотипу склавинів та антів (праукраїнців) лежить спадщина індоєвропейців, які є також предками греків, латинян, кельтів, германців та ін. Крім того, в етногенезі українців є елементи культури трипільців, кімерійців, скіфів, сарматів, готів, печенігів, половців та ін. стародавніх етносів території України.
Український етнос остаточно сформувався на рубежі ХVІ-ХVІІ ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до "руського народу", а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів. Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VІ-ХI ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у ХVII-ХVIII ст. - Малоросія; ХІХст. - початокXX ст. - Україна-Русь. Визнання назви "Україна" (уперше згадане у 11.87 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим - "Малоросія", яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з середини XIX - початку XX ст. етнонім "Україна" став домінуючим. Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною: називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування "Русь" розповсюдилося на все східне слов'янство, а "Україна" пізніше на все українство. Тобто назва "Русь" сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у-назву для утвердження концепції "Третього Риму". Що стосується назви "Україна", то є декілька пояснень його походження: або від "краю" - кордону зі Степом, або від слова "країна" та ін. Що стосується самоназви "українець", то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни "козак", "козацький народ", одночасно продовжували існувати і старі самоназви "руські", "русини". Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва "українець". Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1) слов'яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки). Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже дві третини населення (72,7%). Тут проживало 84,8% українців, які жили в тогочасному СРСР - 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90% населення, в містах - до 70%. Українці належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Український етнос складається з 1) основного етнічного масиву українського народу, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України; 2) етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі - діаспори; 3) субетнічних груп, тобто спільноту середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т.д.). Сьогодні внаслідок національно-державного розмежування сотні тисяч українців виявилися за межами України, в суміжних з нею регіонах - Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземній області РФ. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід (східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Федерації (Кубань, Приазов'я, Центрально-Чорнеземний район) - 4,4 млн. етнічних українців, Казахстані - біля 2 млн., Молдові - 561 тис., Бєларусі -291 тис. На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX - початку XX ст. вона склала понад 700 тис. чоловік. Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США - приблизно 1 млн., Канаді - понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тис.. Польщі – близько 300 тис. чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна, маса українців, яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції "Вісла" по переселенню їх в західні воєводства фактично перестала існувати. Незважаючи на значну еміграцію, чисельність населення України зростала. Так, в 1897 р. вона становила 28,4 млн., а в 1913 р. - вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIX ст. в основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і Сходу України, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших регіонів Російської держави, питома вага тут українців меншала. Так, якщо в XVIII ст. українці складали близько 85% населення у межах сучасної Укра'їни, то в XIX ст. - приблизно 80%,а у XX ст. - біля 74%. В останні десятиріччя різко зменшилося сільське населення і збільшилося міське, яке склало понад 65%. Особливо небезпечними явищами стали зниження народжуваності (у 1990 р. цей показник був найнижчим у СРСР) і збільшення смертності, внаслідок чого з 80-х р. спостерігається депопуляція. Вона особливо посилилася з 1992 р. Серед етнічних процесів потрібно виділити зменшення питомої ваги україномовного населення з 71,8% у 1959 р. до 63,9% у 1989 р. Найбільш це явище властиве Донецько-Придніпровському і Південному регіонам.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 381; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.116.42.136 (0.006 с.) |