Модернізм як стильова течія у світовому та українському мистецтві.

Багатством літературних течій відзначається кінець XIX - - початок XX ст. Вони об'єднані спільною назвою "модернізм" (франц. moderne — сучасний, найновіший). Як конкретно-історичне явище модернізм з'явився у Франції, згодом поширився в інших європейських літературах. У XX ст. він став визначальною особливістю мистецтва.

характер, вона складна для сприйняття, це мистецтво "усвідомлено суб'єктивне". Модерністи виявляють глибоку увагу до підсвідомого у людській психіці. І. Франко, розмірковуючи над відмінністю модернізму від реалізму, писав: "Коли старі письменники виходять від малювання верхнього світу природи, економічних та громадських обставин — і тільки при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують все окруженця. Властиво, те окруження само собою їм мало інтересне і вони звертають на нього увагу лише тоді й оскільки, коли й оскільки на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться змалювати".

Реалісти змальовують характери як наслідок обставин, модерністи зосереджують увагу на психології людини. Теми, сюжети, образи вони беруть з фольклору, міфології, культурної історії, прагнучи дистанціюватися від реальності.

Модернізм у кожній національній літературі мав свої особливості. У формуванні українського модернізму значну роль відігравало не тільки західне мистецтво, але й "філософія серця", споріднена з філософією життя. Західноєвропейські модерністи уникали соціальних і політичних проблем. Українські, за винятком молодомузівців і неокласиків, заангажовані національними питаннями.

Модернізм має багато різновидів. Серед них — символізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, сюрреалізм, акмеїзм. Ю. Ковалів та І. Дзюба називають їх течіями. М. Мокли ця символізм, імпресіонізм, футуризм представляє як методи і напрями, акмеїзм і неокласицизм називає етапами розвитку модернізму.

У розвитку модернізму можна виділити три етапи: декаданс, власне модернізм і авангардизм. Декаданс (від франц. decadence — занепад) з'явився в період занепаду реалістичної доби наприкінці XIX століття у Франції. Його особливості: відчуття зневіри, втоми, відчаю, прагнення втекти від реальної дійсності.

Особливості власне модернізму виявилися у творчості таких письменників, як Франц Кафка, Ернест Хемінгуей, Герман Гессе, Вільям Фолкнер, Габріель Гарсія Маркес, Василь Стефаник, Іван Франко, Леся Українка, Микола Хвильовий, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Василь Стус. Період власне модернізму тривав від початку XIX століття до 60-х років XX століття.

Злети та втрати українськой культури у 20 ст.

Національна культура нерозривно пов"язана з наукою, мораллю, освітою, вона формує націю, звеличує її і творить їй неповторне духовне обличчя в своєрідному груповому портреті світової цивілізації. Що стосується основної парадигми української культури 20 ст., то однією з її прнципових особливостей є визначна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917 - 1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовськ "відлигу", брєжнєвський "застій", горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

З роками війни 1941 - 1945 рр. (включно) пов"язаний відносний розквіт історичної науки, культури, літератури та образотворчого мистецтва. Все це свідчило про неминучу появу нового культурного та суспільного піднесення України, яка пережила страшну війну та німецьку окупацію. Проте,режим боявся, що 70 мільйонів радянських людей - жителів окупованих німцями територій, остарбайтерів, військовополонених - познайомились із Заходом та деяким аспектами західного життя.

Український живопис 60-80 рр. 20 ст., характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соцреалізму, що насаджував народницький академічний стиль 19 ст., пропагандизмом і догматичністю.

В науковій сфері проявлявся застій, мали місце упущені можливості, накопичувалося чимало невирішених проблем, недоліків, які призводили до уповільнення фундаментальних розробок, втрати передових позицій у світовій науці.

Значною подією в культурному житті Україні стало проведення Першого фестивалю "Червона рута", який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики.

Протягом другої половини 20 ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це, здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними. Останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далі відходять у минуле, а в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного відродження українського народу.

 

Розстріляне Відродження»

Це були роки розквіту української культури, пов’язано це було в першу чергу із політикою українізації М. Скрипника, коли в усіх закладах та установах запроваджувалася українська мова (в школах, вузах, пресі). В українській літературі в цей час з’являються численні напрямки та угрупування:

неокласики (відновлювали і популяризували класичне мистецтво, займалися перекладами, це були високоосвічені люди, часто викладачі вузів) – М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Рильський;

символісти (особливої уваги у своїх творах надавали символам) – Я. Савченко, Є. Плужник, буковинці Д. Загул та В. Кобилянський;

футуристи (від. лат. “майбутнє”, нехтують досвід попередників і “ходять догори ногами”) М.Семенко, Ю.Шкурупій;

· неоромантики М.Бажан, Ю.Яновський;

· пролетарська поезія В. Еллана;

· імпресіонізм В. Чумака;

· імажинізм В. Сосюри;

· експресіонізм (від англ.. вираження) – Лесь Курбас, О. Довженко;

Українські письменники цікавляться тим, що відбувається у світі. Підмогильний перекладає французьких філософів.

У 1926 р. був заснований Інститут літератури ім. Т.Шевченка у Харкові.

Діє відома організація ВАПЛІТЕ.

З’являються такі жанри в українській літературі: історична тетралогія Б. Лепкого “Мазепа” (1927), фантастичний роман В. Винниченка “Сонячна машина” (1928), інтелектуальний роман В. Підмогильного “Місто” (1928).

У цей час були створені перші стаціонарні театри – Український національний театр у Києві (1917), Державний народний театр (Режисер П. Саксаганський, 1918), Державний драматичний театр (1918), Чернівецький музично-драматичний театр (1919), Чернігівський український радянський драматичний театр (1919), Вінницький театр ім. І. Франка (1920) та багато інших. У театральному мистецтві видатним явищем стає театр Леся Курбаса “Березіль” (спочатку у Києві – 1922 р., а потім у Харкові). Українське кіномистецтво (див. попереднє пит.). Образотворче мистецтво розвивається у подібних напрямках, як література:

· авангард – О. Богомазов (1880–1930), О. Екстер (1882–1949), В. Єрмилов (1894 –1967);

· символізм – К. Піскорський (1892–1922);

· імпресіоніст, неовізантіїст – М. Бойчук (1882–1937);

· експресіоніст – О. Новаківський (1872–1936); модерніст – П. Холодний (1876–1930).