Людина у прозі постмодернізму (Андрухович та ін..)

Концепція людини у творах постмодернізму відзначається певною мірою скептицизмом та іронією. Герой постмодернізму ні у що не вірить, він сповнений зневірою й безнадією щодо абсурдного світу. Скептицизм допомагає авторам викрити неспроможність колишніх утопій, ідеологічних догм, показати світ у його справжньому, неприхованому вигляді. І вижити в цьому вражаюче оголеному, жахливому світі людині дає сили тільки іронія, що убезпечує від остаточного занепаду духу, втрати здорового глузду. Завдяки іронії, що бере початок ще в романтизмі, автори постмодернізму змальовують людину та світ з певної дистанції, зображають жахливе в іронічному ракурсі, а отже, й підносяться над ним, здобувши певну моральну перемогу над жахами та абсурдом буття.

Іронія, крім того, надає ще й особливу свободу і героєві, і авторові у творах постмодернізму. Іронічний погляд - завжди погляд людини внутрішньо вільної, яка хоча й не може вийти за межі замкненого кола, але піднестися над ним, безумовно, має змогу. Це піднесення духовне, у думках та почуттях. Поєднання естетичної гри з іронією створює умови для оцінки людини й світу різнобічно - і серйозно, і не дуже, тобто багатогранно. Водночас це дає можливість посміятися (хоча часом і крізь сльози) над тим, що взагалі не дає підстав для сміху. А сміх - завжди певний засіб духовного оздоровлення. «Іронія, метамовна гра, висловлювання в квадраті, - зазначає У. Еко. - Тому, якщо в системі авангардизму для того, хто не розуміє гри, єдиний вихід - відмовитися від гри, то тут, в системі постмодернізму, можна брати участь у грі, навіть не розуміючи й сприймаючи її цілком серйозно. У цьому відмінна властивість (але і підступність) іронічної творчості. Хтось завжди сприйме іронічний дискурс як серйозний».

постмодернізму попри масовість притаманна й певна орієнтація на культурного читача. Змальовуючи людину, що постала на уламках епох і різних культурних прошарків, митці прагнуть оживити в ній минулий духовний досвід. Щоб «спрацювали» всі ті алюзії, ремінісценції, асоціації, цитати, на які так багаті постмодерні твори, потрібно, щоб людина мала ще й певний культурний багаж. Художники прагнуть повернути пересічну особистість до самої себе через минуле, оновити її духовно через дотик до культурних надбань (нехай навіть їх уламків), змусити по-іншому подивитися на себе і світ з позиції цього культурного досвіду.

Концепція людини у творах постмодернізму відзначається певною мірою скептицизмом та іронією. Герой постмодернізму ні у що не вірить, він сповнений зневірою й безнадією щодо абсурдного світу. Скептицизм допомагає авторам викрити неспроможність колишніх утопій, ідеологічних догм, показати світ у його справжньому, неприхованому вигляді. І вижити в цьому вражаюче оголеному, жахливому світі людині дає сили тільки іронія, що убезпечує від остаточного занепаду духу, втрати здорового глузду. Завдяки іронії, що бере початок ще в романтизмі, автори постмодернізму змальовують людину та світ з певної дистанції, зображають жахливе в^іронічному ракурсі, а отже, й підносяться над ним, здобувши певну моральну перемогу над жахами та абсурдом буття.

Іронія, крім того, надає ще й особливу свободу і героєві, і авторові у творах постмодернізму. Іронічний погляд - завжди погляд людини внутрішньо вільної, яка хоча й не може вийти за межі замкненого кола, але піднестися над ним, безумовно, має змогу. Це піднесення духовне, у думках та почуттях. Поєднання естетичної гри з іронією створює умови для оцінки людини й світу різнобічно - і серйозно, і не дуже, тобто багатогранно. Водночас це дає можливість посміятися (хоча часом і крізь сльози) над тим, що взагалі не дає підстав для сміху. А сміх - завжди певний засіб духовного оздоровлення. «Іронія, метамовна гра, висловлювання в квадраті, - зазначає У. Еко. - Тому, якщо в системі авангардизму для того, хто не розуміє гри, єдиний вихід - відмовитися від гри, то тут, в системі постмодернізму, можна брати участь у грі, навіть не розуміючи й сприймаючи її цілком серйозно. У цьому відмінна властивість (але і підступність) іронічної творчості. Хтось завжди сприйме іронічний дискурс як серйозний».

Визначальний напрям творчості Андруховича - постмодернізм, для якого характерне руйнування ілюзій, еклектика (змішування світоглядних ідей, поглядів, стилів), потяг до архаїки, колективного підсвідомого, ігровий стиль, інтертекстуальність тощо.

Творчість Юрія Андруховича - найяскравіший прояв постмодернізму в українській літературі. Як і західні письменники-постмодерністи, у своїх романах він широко використовує інтертекстуальність, так званий "текст у тексті". Автор "прочитує" традиційні образи та сюжети, твори попередників, своєрідно переосмислюючи їх. Герої його романів живуть у світі, просякнутому культурними реаліями. Так, персонажі "Рекреацій" порівнюються з письменниками "розстріляного відродження", а сюжет роману "Перверзія" з постійними блуканнями головного героя навіяно епічними творами, в основі яких лежить мотив подорожі, - "Іліадою" Гомера та "Енеїдою" Вергілія. Характерне також і часте вживання біблійних мотивів та образів, які поєднуються з античними. Наприклад, герої "Перверзії" співвідносяться або з міфологічними (Ада - німфа, дріада, Янус Марія Різенбокк - дволикий Янус, сатир), або з біблійними особами (Ада - Саломея, Стах через образ риби асоціюється з Ісусом Христом). Відбувається характерне для постмодернізму змішування дійсності та фантастики, простір міфологізується, що підтверджує і наявна в "Перверзії" фінальна сцена перетворення героїв на казкових істот. Зривання масок, що приховували справжню суть персонажів, нагадує подібний мотив у романі "Майстер і Маргарита" М. Булгакова.

Завдяки символізації тексту, використанню.численних алюзій, ремінісценцій та інколи навіть прямих цитат, які є неодмінною рисою постмодерного твору, автором досягається символічна багатозначність тексту. Юрій Андрухович намагається позбутися будь-якої єдино правильної точки зору. Письменник відмовляється від претензії створити об'єктивну модель світу, подаючи натомість безліч її версій. Окремі частини (особливо це характерно для "Перверзії") об'єднуються за принципом колажу, не створюючи структурної єдності. Картина світу розпадається на безліч уламків. Митець передає характерне для сучасного світогляду відчуття абсурдності, нереальності буття. Стираються межі між реальністю та ілюзією. Твори Андруховича перебувають у річищі сучасних філософських та естетичних пошуків. Так, у "Рекреаціях" іронічно обігрується актуальна зараз проблема духовного воскресіння нації, а в "Перверзії" осмислюється кризове становище усього сучасного світу і можливі шляхи виходу із цього світоглядного кута. Характерною для усіх творів письменника є проблема пошуку людиною власної самоідентичності, втраченої в абсурдному світі.

Письменник першим в українській літературі дав взірець популярної зараз карнавальної прози, якій притаманне жанрове та стильове багатоманітнтя, рівноправність "високого" та "низького" у творі. Андрухович імітує різні літературні стилі: бароко, магічний реалізм, український бурлеск і травестію, маньєризм тощо. Так, впливи бароко виявляються у прагненні до карнавалізації, театралізації дійсності, бурлескно-травестійна поетика - у невідповідності між серйозним значенням викладених подій та їхнім "низьким" оформленням, що викликає комічний ефект.

Іронія стає провідною рисою усіх творів сучасного мистецтва. Юрієм Андруховичем іронічно переосмислюються актуальні проблеми сучасної філософії: фемінізм, питання відносності будь-яких абсолютів, проблема переосмислення усталених цінностей, бачення світу як тексту тощо. Прикладом такого пародійного відтворення є доповіді учасників семінару в романі "Перверзія".

Таким чином, прикметною рисою постмодерних творів є відсутність канонів, обмежень, яка (відсутність) сама стає каноном і дозволяє передати множинність поглядів на світ і неможливість існування будь-яких імперативів, а отже, відчуття абсурдності світу та ірреальності буття.

53. Філософська глибина поезії О.Ольжича. Ольжичева поезія як продовження Олесевої традиції,позбавлена сентимент тальної розслабленості,перейнята вольо вим пафосом, зумовленим боротьбою першої емігрантської генерації за нац. незалежність України,занурена у глиби ни інтелектуального осмислення людсь кої долі.Зб. «Рінь»,«Вежі», «Підзамча». Їм властива витонченість поет. стилю, інтелектуальна напруга,в якій відчува єтьсяя почерк ученого.«Вежі» пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів. 3 зб. мають спільну рису: підкреслену історіософічність, де минуле і сучасне витворюють складну й нерозривну проб лему.Фах археолога найбільше виявився у зб.«Рінь»,історія тут постала як жорсто ке самоствердження «Готи» чи фатальна розірваність «Гали». Історична пам’ять зб. має джерелами визвольні змагання в України 1917-1921рр.Поет переконаний, що рятунок Україні принесе «не Мадон на, а Жанна д’Арк».У 1-й зб. переважали античні варварські чи давньокиївські мотиви. У «Вежах» замість заглиблень в історію відчувається готовність до боротьби.Ольжич закликає не примиря тися з принизливим животінням раба. «Підзамча» посмертна зб.,засвідчила схильність до філософських узагальнень духовної дійсності.Його лірика–це спо відь воїна,який чітко усвідомлює,що тільки ціною власного життя проклада ється шлях до свободи.

54. Естетична довершеність твору «Маруся Чурай»Л.Костенко. За жанром «Маруся Чурай» — історичний роман у віршах. Це одна з надзвичайно рідкісних форм епічної та ліро-епічної поезії, специфіка якої полягає в тому, що автор повинен дотримуватися вимог роману як великого розповідального жанру й водночас — особливостей поезії: віршованого ритму, розміру, поетичних тропів і т. ін. В українській літературі роман Ліни Костенко займає найвищий щабель цього рідкісного жанру. Поетична майстерність Ліни Костенко довершена. І ця довершеність стосується всіх складових поетики твору — його мови, композиції, ритміки, прийомів характеротворення. Роман Ліни Костенко є цілісним твором. А це означає, що кожна його частина є функціональною, тобто працює на створення художнього смислу. Усі основні моменти, використані Ліною Костенко в сюжетному каркасі її роману, немовби ожили, набули реальної предметності, психологічної змістовності, й у своїй сукупності стали складовими витвореного видатним митцем художнього світу роману. Внутрішній світ «Марусі Чурай» відображає найсуттєвіші соціально-політичні та духовні моменти України XVII ст., відображає художньо, образно. Перебуваючи в цьому світі ми проймаємось атмосферою того часу, наші враження живі, емоційні, здається, що ми побачили все, що захотіли. І ми навіть не усвідомлюємо, що наше знайомство з тією історичною епохою тонко скероване автором роману, з маси можливих персонажів, фактів, деталей вона вибирала тільки ті, що в сукупності давали можливість утворити найбільш точне уявлення про зображувану епоху.

«Маруся Чурай» — твір надзвичайного мовного багатства і неперевершено! поетичної майстерності. Він характеризується сконденсованістю, здатністю містити в слові, фразі, у кожному розділі досить щільну художню інформацію. Такою щільною поетичною мовою Ліна Костенко володіє блискуче, бездоганно. Що б ми не взяли для прикладу — чи пейзажний малюнок, чи портрет персонажа, чи зображення якоїсь події, то легко помітили б, як поетеса за допомогою мінімуму слів досягає максимально можливого виражально-зображального ефекту. Ілюстрацією такої тези може служити будь-яка частина тексту, оскільки в ньому немає невикінчених місць. Змінна ритміка твору (вона немовби «пристосовується» до особливостей змісту з метою гармонізації з ним) підсилює живий рух, відтворює мінливість життя, перепади настроїв героїв, зміну пейзажу, смислову та психологічну завантаженість подій. Тонкі й доцільні вкраплення діалектизмів, архаїзмів, пісенної поетики, книжної мови передають дух епохи, надають твору живого звучання. Відзначивши творчу сміливість поетеси, яка взялася за розробку надзвичайно складної теми з історії українського народу, з історії його духовності, Микола Бажан перший спеціально зупинився на викінченій поетиці «Марусі Чурай».

Твір побудований на антитезі — протиставленні високого й низького, приземленого й духовного. Вибір життєвих пріоритетів ділить персонажів твору на два світи, які перебувають у жорсткому конфлікті. І всі події життя героїв визначаються їх приналежністю до котрогось із цих світів. Протиборство двох таборів не лише соціальне — воно має ширше підґрунтя. Соціальне розшарування помітне вже в першому розділі, коли знайомимося з запорожцями та «домариками»; наявна також і відмінність їх духовних світів. Саме цей конфлікт у романі — чи не найголовніший. Для українця того часу основний спосіб життя — осілий, тобто життя землероба, селянина. Тому, наприклад, не можна сприймати образ Бобренчихи, яка закопалася в землю, «як кріт», лише негативно. Цей образ радше правило, ніж виняток. Винятком є Маруся — з її духовним буттям понад своїм часом. Роман у віршах Ліни Костенко, по суті, не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу, авторка вийшла з річища традицій опрацювання історичної теми, упродовж роману вона творила свою особисту традицію (постановка завжди актуальних для історичного буття народу проблем, уміння побачити важливий духовний зміст у подіях, які давно відшуміли й лишилися тільки рядком літопису, народним переказом, сивою легендою чи сухою датою). «Маруся Чурай» Ліни Костенко, — зауважував М. Слабошпицький, — не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це — історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це партитура вічних мотивів духовного буття народу... Якщо в національному письменстві є такі твори, як «Маруся Чурай», значить, воно не безнадійне, і не безнадійна доля того слова — воно виживе й вистоїть у цьому складному й трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу».