Українська культура в умовах глобалізацій них викликів та перспективи її подальшої трансформації.

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та основні завдання роботи, об’єкт і предмет дослідження, окреслено теоретико-методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі „Методологічні основи дослідження трансформації сучасної цивілізації” викладено концептуальні положення дисертації.

У першому підрозділі „Ступінь наукової розробки проблеми” здійснено огляд основних концепцій і підходів щодо осмислення важливих характеристик соціально-економічної, політичної структури світу, тенденцій його перетворення. В одних концепціях світ постає все більш однорідним, головним чином внаслідок розвитку процесів глобалізації, які охоплюють нові території та сфери суспільного життя – економічні, соціальні, політичні, культурні. Глобалізацію розглядають як поширення західних моделей, цінностей, інститутів тощо. Класичною в цьому плані є робота Ф. Фукуями „Кінець історії”. В інших теоретичних системах світ виглядає розділеним або „розколотим”. Основою „розколу” виступають різні критерії: цивілізації – у С. Хантінгтона (західна, латиноамериканська, африканська, ісламська, конфуціанська, хінді, православна, буддистська, японська); також цивілізації, але іншого виду – сільськогосподарська, індустріальна і постіндустріальна – у Е. Тоффлера; три типи суперсистем – у П. Сорокіна (умоглядна, або спіритуалістична, сенсуалістична, ідеалістична); рівень професіоналізму у В. Іноземцева; рівень соціально-економічного розвитку країн (високий, середній і низький, на основі чого, відповідно, виділяють центр, напівпериферію, периферію) – у І. Валерстайна.

Фундаментальним методологічним підґрунтям дисертаційного дослідження є розуміння поняття „цивілізація”, яке ми знаходимо в працях основних „класиків” цивілізаційної проблематики – Дж. Віко, Л. Морган, М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі. В останнє десятиліття проблему цивілізацій порушувало багато як вітчизняних, так і російських вчених. Серед українських науковців – О. Білорус, І. Бойченко, С. Кримський, Д. Лук’яненко, В. Лях, Ю. Павленко, Ю. Пахомов, Г. Щокін. Серед російських вчених вагомий внесок в розробку цієї проблематики зробили В. Алтухов, Б. Єрасов, О. Панарін, Є. Рашковський, В. Степін, В. Толстих, Ю. Яковець.

Найбільш виразною ознакою прийдешньої епохи є стрімке наростання процесів світової глобалізації. В останні роки спостерігаємо своєрідний бум наукової літератури, присвяченої проблемам глобалізації. Ця проблема висвітлюється як в працях західних – З. Бжезинський, У. Бек, М. Кастельс, Г. Мартін, П. Ратленд, Р. Робертсон, Д. Родрік, Д. Родьяр, К. Уолтц, Х. Хондкер, П. Штомпка, російських – І. Василенко, О. Вебер, М. Делягін, В. Іноземцев, М. Косолапов, В. Кузнєцов, А. Левашова, О. Неклеса, О. Панарін, С. Перегудов, Н. Рогожина, А. Уткін, В. Федотова, так й українських вчених – А. Арсеєнко, О. Білорус, Е. Заграва, Г. Колодко, В. Лях, С. Пролеєв, О. Скаленко.

Нарешті, існують концепції, в яких зроблено спробу поєднати обидві тенденції: глобалізацію і універсалізацію світу, з одного боку, і його фрагментацію, відособлення частин і областей, з іншого боку. Це знайшло відображення в „парадоксі Нейсбітта”: чим вищий рівень глобалізації економіки, тим сильніші її менші учасники. Досліджуючи проблеми глобалізації на політичному рівні, відомий американський дослідник П. Ратленд вважає, що вона пов’язана якраз не із затуханням, а з пожвавленням націоналістичних тенденцій. Держави одночасно обирають для себе багатовекторний розвиток, який проявляється і в глобалізації, і в прагненні до національної ідентичності.

Суспільно-політичний розвиток кінця XX ст. засвідчує, що надзвичайно важливим є розуміння багатоманітності особливостей периферійних проявів модернізаційних процесів, їх місця та ролі не лише у всесвітньо-історичному масштабі, але й в історії кожної окремої країни. Нині точаться гострі дискусії навколо „теорії модернізації”. Значну увагу цій теорії приділили зарубіжні вчені – В. Межуєв, В. Федотова, Ю. Хабермас, П. Штомпка. Окремі аспекти модернізації українські вчені висвітлили досить глибоко, що є сприятливим ґрунтом для розв’язання практичних завдань реформування нашого суспільства. Зокрема, В. Лук’янець і О. Соболь детально розглядають філософський аспект проблеми модернізації, І. Предборська пояснює модернізацію як „процес набуття менш розвиненими суспільствами низки рис, характерних для більш розвинених суспільств; найважливіший напрям у політичній діяльності шереги країн; одну з глобальних проблем і необхідну умову здійснення нового світового порядку”, В. Горбатенко дає комплексну характеристику політичної модернізації. Але модернізація – це не фінальний етап історії. Визнання цивілізаційної багатоманітності сучасного світу впритул підводить нас до поняття постмодернізму. Термін „постмодернізм” був введений та розроблений на початку 70-х років ХХ ст. і отримав широке висвітлення в працях Ж. Бодрійяра, Ж. Дерріди, Р. Інглхарта, П. Козловськи, Ф. Ліотара, Р. Рорті, В. Федотової, М. Фуко, М. Чешкова. Не залишились осторонь від цієї проблеми й українські вчені – О. Бурова, В. Горбатенко, С. Катаєв, В. Лічковах, В. Лук’янець, О. Соболь. Оригінальний аналітичний підхід до основних проблем, пов’язаних з постмодернізмом, подано у колективній монографії вітчизняних вчених Є. Бистрицького, В. Козловського, С. Пролеєва, В. Малахова.

На початку ХХІ століття значно активізується роль матеріальної і духовної культури, як сукупності засобів і результатів діяльності людини. Культурно-історичні структури стають паритетними з соціально-економічними структурами, що домінували раніше. У зв’язку з цим суспільні процеси набувають характеру соціокультурних: соціальні відносини не тільки впливають на культуру, але й в ряді країн відчувають все сильніший вплив з боку культури. Досліджують трансформацію суспільства, зокрема її соціокультурну спрямованість, такі вітчизняні вчені, як О. Білорус, Є. Головаха, С. Катаєв, Д. Лук’яненко, В. Лук’янець, А. Лой,М. Михальченко, Ю. Павленко, О. Соболь, В. Тарасенко, а також зарубіжні – Л. Бєляєва, З. Голєнкова, Р. Інглхарт, М. Лапін, В. Цапф, А. Циганков, С. Хантінгтон, К. Херпфер.

Ми часто повторюємо вислів, що Україна перебуває в „перехідному періоді”, але розуміння того куди ми „переходимо” буває найрізноманітнішим. Реформатори нашої економіки, як правило, говорять про перехід до ринку, а ідеальним станом економіки, до якого варто було б прагнути, вважають той, що існує в розвинутих країнах Заходу. Але справа в тому, що сам Захід, його економічні і соціальні відносини швидко змінюються. І те, що декому здається ідеальним, може виявитися надбанням минулого. А це істотно впливає на всю світову ситуацію, на взаємовідносини розвинутих країн та країн, що розвиваються, створює не тільки нові можливості, але й нові складні проблеми. Про те, що розвинуті країни вступають у фазу постіндустріального розвитку, багато пишуть на Заході – Б. Дікон, М. Кастельс, Дж. Сорос, Е. Тоффлер, – ця ж думка зустрічається і у вітчизняних вчених, зокрема в О. Білоруса, В. Журавського, О. Кучеренка, І. Лукінова, М Михальченка, Ю. Пахомова, Е. Семенюка, А. Чухна.

Пошук Україною власного шляху в світову співдружність народів має бути співзвучним до проблем сьогодення, віддзеркалювати насущні питання її економічного, політичного, культурного буття, зумовлені менталітетом народу, його характером, психологією, інтелектуальним потенціалом. Звичайно, реформи в нашій державі мають відбуватися в річищі загальносвітових, цивілізаційних процесів, але для того щоб ці реформи були ефективними, Україні потрібна чітка ідеологічна парадигма. Ґрунтовну характеристику політичних ідеологій знаходимо в працях зарубіжних вчених – О. Ахієзер, Д. Белл, М. Дікерсон, К. Манхейм, Т. Парсонс, Л. Сарджент, Т. Фленейджен. На необхідності формування ідеології державотворення акцентують свою увагу такі українські вчені: О. Бабкіна, О. Білорус, С. Вовканич, В. Воловик, І. Гавриленко, В. Кремень, М. Лук, І. Мигул, М. Михальченко, І. Пасько, З. Самчук, В. Ткаченко, Г. Щокін.

Одним з наслідків глобалізації є глобальне поширення та інтенсифікація зв’язків людей, що належать до різних культур, національних спільнот, цивілізацій. Внаслідок цього загострюється проблема ідентичності особистості та суспільства. Значну увагу глобалізму та його впливу на соціокультурну ідентичність держав приділяють зарубіжні: У. Бек, М. Бірюкова, О. Вебер, М. Кастельс, С. Перегудов, Н. Рогожина, Р. Шпорлюк – і вітчизняні вчені: В. Андрущенко, А. Гальчинський, І. Добропас, Ф. Канак, А. Карась, П. Кравченко, В. Лобас, В. Лук’янець, Т. Рудницька, О. Соболь, В. Тарасенко.

У другому підрозділі „Основні моделі історичного розвитку та їхня специфіка в аспекті світових глобалізаційних процесів”, аналізуючи різноманітність і строкатість теорій суспільно-історичного розвитку, звертаємо увагу на те, що в найбільш загальному контексті ці теорії можуть бути зведені до двох основних типів: перший – це теорії, в межах яких здійснюється поділ історії на стадійно загальні для всього людства етапи, і другий – теорії, що визначають циклічність історичного розвитку різних народів, певних регіонів. Їм відповідають дві найбільш загальні моделі світового історичного процесу – лінійна і нелінійна, які визначали і визначають сьогодні розуміння людьми свого минулого, сучасного та майбутнього.

Останніми роками в суспільствознавстві значне місце займає цивілізаційний підхід, в якому спостерігається зміщення акценту з економічної на культурологічну основу. Аргументується положення про те, що культура – це весь комплекс цінностей, які існують в тому чи іншому суспільстві, все поле інтелектуального і духовного пошуку, а цивілізація – це культура, яка кристалізувалася і втілилася в деяких довгострокових цінностях, теоріях, що пройшли випробування часом на міцність і широко транслюються в часі і просторі.

Головною тенденцією розвитку останнього десятиліття стала глобалізація всіх сфер суспільного життя. Ставлення до цього явища у представників різних груп населення з різних країн і регіонів планети неоднозначне, нерідко зовсім протилежне. Залежно від мети і завдань дослідження дають різні визначення поняття „глобалізація”, а також аналізують різні її функції. Обґрунтовано думку, що поняття „глобалізація” характеризує глибокі суспільні трансформації, які відбуваються об’єктивно, а термін „глобалізм” відображає зміни, що спостерігаються в суб’єктивній сфері. В міру практичного освоєння світу, що глобалізується, суспільство відображає його у своїй свідомості, породжуючи комплекс ідей та емоцій, що називається глобалізмом, який, як форма суспільної свідомості, фіксує об’єктивний процес глобалізації, вбирає в себе прагнення людей до колективного стилю мислення, тенденцію ідентифікації із світовою цивілізацією, всім людством.

У третьому підрозділі „Ідея модернізації: концепції, методологічні можливості, типологія” проаналізовано широке термінологічне розмаїття підходів до проблеми модернізації, її методологічні можливості та концепції. Так само як теорія „постіндустріального суспільства” і „концепція третьої хвилі”, теорія модернізації направлена на виявлення послідовних стадій суспільного розвитку, які одночасно є фундаментальною характеристикою сучасних суспільств, що співіснують, але водночас перебувають в різних фазах еволюції. Теорія модернізації прагне врахувати всесвітню різноманітність значно більшою мірою, ніж це робили попередні соціальні теорії. Саме для цієї теорії характерна увага до особливостей і різноманітності факторів, які визначають відмінність країн, народів, регіонів, що робить її складнішою і багато в чому дискусійною. Саме тому модернізацію ми схильні розглядати як одну із складових, невід’ємних частин глобальної багатосторонньої трансформації суспільства та світу. Такий підхід до проблеми модернізації дозволяє найбільш точно встановити простір для застосування теорії модернізації і виявити її обмеженість або навіть граничні межі. Визнання цивілізаційної багатоманітності сучасного світу впритул підводить нас до поняття постмодернізму, як особливого погляду на світ, що базується на філософській основі постструктуралізму і який знаходить своє узагальнене вираження в заміні європоцентризму глобальним поліцентризмом. У рамках постмодернізму радикально, порівняно з модернізмом, змінюється ставлення до минулого, традиційного, „несучасного” – воно не заперечується, а органічно входить в склад сучасності, займаючи в ній гідне місце. Взагалі модерне суспільство вважається надто раціоналізованою, жорсткою системою, а постмодерне характеризується більш ірраціональними й гнучкими формами соціальних зв’язків.

Звернення до концептуального змісту теорії модернізації для аналізу, пояснення, розуміння сучасних проблем українського суспільства жодною мірою не виключає застосування інших теорій суспільного розвитку, при цьому лише важлива їх пояснююча спроможність і придатність для розгляду важливих проблем будь-якого суспільства.

У четвертому підрозділі „Соціокультурна трансформація суспільства як предмет соціально-філософського аналізу” розкрито основне концептуальне положення трансформаційного підходу до соціокультурної реальності, розглянуто механізми, передумови і тенденції трансформації сучасного суспільства. Безперечно, найважливішими сферами суспільства, де відбуваються трансформаційні процеси, є економіка та політика. Але не менш важлива також соціальна та соціально-культурна трансформація суспільства, тому що соціокультурні явища не стільки відбивають політичні й економічні процеси в суспільстві, скільки їх визначають. Але становище ускладнюється нерозумінням того, що причина всіх криз – у духовно-моральному паралічі суспільства, людини, і що вирішальний конфлікт на початку ХХІ ст. полягає в суперечностях соціуму промислової цивілізації і соціуму культури. Економічна, політична і соціокультурна трансформації, певна річ, взаємозалежні, і всі трансформаційні процеси у цих сферах повинні відбуватися одночасно. Якщо економіка та політика створюють інституціональне підґрунтя соціокультурних процесів, то соціокультурна сфера дозволяє усвідомити й прогресивно вирішити економічні проблеми та політичні конфлікти трансформаційного соціуму.

Специфіка трансформаційних процесів в Україні полягає в тому, що вони відбуваються в умовах непогодженості різних варіантів їх інтерпретації різними соціокультурними групами. Зрозуміло, такі явища можна констатувати в будь-якому суспільстві, що стало на шлях трансформаційних перетворень. У тих суспільствах, де зберігається можливість діалогу, можна виробити прийнятний варіант трансформації. Він повинен, з одного боку, сприяти підвищенню ефективності найважливіших форм діяльності (економіка, політика), а з іншого, інтерпретація трансформації, що виникає в процесі діалогу, має бути освоєна значною частиною суспільства, перетворитися у внутрішній зміст його культури і діяльності. Якщо ж в процесі діалогу присутні тільки елементи розколу, які неминуче виникають при трансформації, то за відсутності діалогу мова йде про цивілізаційний розкол, що виник в ході історії, який паралізує трансформаційні процеси, спроби йти шляхом прогресу, стимули руху всього суспільства в цьому напрямку.

У другому розділі „Трансформаційні процеси в Україні: структура, динаміка, перспективи” проаналізовано економічні, політичні та соціокультурні аспекти трансформаційних змін в Україні.

У першому підрозділі „Зміна соціально-економічних структур в „пострадянській” Україні” аналізуються зміни, що відбуваються в економічному та соціальному житті України після здобуття незалежності.

Розвиток економіки і соціальний устрій та цивілізаційні особливості держав є різними категоріальними структурами. У суто економічному плані залежність України від Заходу, від світової капіталістичної системи в найближчій перспективі, безумовно, буде тільки посилюватися. Ніякої економічної альтернативи Заходу Україна поки що запропонувати не може, та й навряд чи така альтернатива взагалі може існувати. Але з цього не випливає, що всі інші сфери суспільного життя повинні бути принесені в жертву економічної необхідності. Ігнорувати закони ринку неможливо, але й абсолютизувати їх небезпечно, підводячи під них культурні й духовні аспекти існування людей у суспільстві. Теоретично зрозуміло, що в теперішньому світі відбулися і відбуваються настільки важливі зміни, що жодна з класичних доктрин недалекого минулого вже не придатна для того щоб описати функціонування, а тим більше розвиток сучасного суспільства. Сьогодні виникають труднощі в поясненні будь-якої лінії розвитку. Але все ж таки з’являються спроби знайти такі посередні обов’язкові параметри, хай не концептуальні, емпіричні, але при яких суспільство буде стійким, справедливим.

Нинішнє українське суспільство – надто молоде соціальне утворення, формування основних характеристик якого ще не здійснене і перебуває на стадії існування альтернатив. Криза його соціального самовизначення спричинена тим вибором напряму історичного розвитку, який упроваджується законодавчою і виконавчою гілками влади через ліквідацію попередньої моделі, що кваліфікувала себе „радянським суспільством”. Досить часто наше суспільство характеризують як „перехідне”, „пострадянське”, „посткомуністичне”, „посттоталітарне”. Вибір категорій або їх системи для характеристики соціальних трансформацій суспільства залежить від поставленої мети. Тому не існує панівної, а тим більше єдиної типології. На нашу думку, українське суспільство перебуває на перехідному етапі від індустріалізму до постіндустріалізму і паралельно з цим є тенденції (процес засвоєння нових цінностей, який потребує декілька поколінь), що в майбутньому приведуть до формування постекономічного суспільства.

Явище, що істотно впливає на макроекономічні зрушення та реформи, що проводяться в країнах з перехідною економікою, – це глобалізація. Проблеми соціально-економічного розвитку України в умовах глобалізації пов’язані з тим, що країні доводиться вирішувати питання оптимального включення в глобальну економіку в умовах незавершеної системної соціально-економічної і політичної трансформації. Це проявляється передусім у недостатній розвиненості ринкових інститутів. Ця обставина веде до того, що імпульси світового ринку не завжди адекватно абсорбуються економікою України, а тому досить часто викликають деструктивні наслідки. Другим проявом незавершеної системної трансформації є те, що в нашій країні ще не завершився процес формування виробничої структури, яка б відповідала вимогам ринкової економіки. Неконкурентоспроможну економіку України було піддано шоковим ударам лібералізації та неолібералізації. Але поряд з цим, інтеграція України у глобальний простір є безальтернативною. Перспективи для України залежатимуть від її змоги знайти новий національний шлях, нову модель розвитку – модель глобального інтегрування.

У другому підрозділі „Теоретико-методологічні засади дослідження ідеологічних аспектів політичної трансформації українського суспільства в умовах глобалізації” акцентується увага на тому, що реформи в нашій державі мають відбуватися в річищі загальносвітових, цивілізаційних процесів, але для того щоб ці реформи були ефективними, Україні потрібна чітка ідеологічна парадигма. Роль ідеологій істотно зростає не тільки в період криз і революційних змін, а й в умовах трансформаційних процесів, що здійснюються шляхом реформ.

Ті основні ідейно-політичні течії, що існують сьогодні в Україні, і новоутворені політичні організації поки що не спромоглися виробити серйозних політичних і соціально-економічних програм, які б дозволили охарактеризувати їх у європейських категоріях соціал-демократії, лібералізму, консерватизму. В ідеологічній сфері відбувається взаємодія різних течій суспільної думки. У зв’язку з цим, очевидно, слід шукати не єдину ідеологію, а вузлові пункти діалогу різних ідеологічних течій. Масова свідомість в остаточному підсумку готова прийняти ту модель суспільного устрою, що буде забезпечувати цільові цінності, взяті з ідеології „демократів”, а інструментальні цінності – з ідеології „консерваторів”. До пріоритетів демократичної ідеології можна віднести положення про незалежність держави, обстоювання громадянських прав і свобод, ринкові реформи, правову державу, громадянське суспільство. Проблема формування демократичних інститутів і відносин може бути розв’язана, якщо цим займатимуться саме обидві сторони – влада і опозиція. Хоча й демократія має багато недоліків, але світовий досвід розвитку довів, що немає жодної суспільної сфери життя, де певні елементи і процедури демократії не давали б плідних наслідків. Для втілення консервативних ідей в сучасному українському суспільстві існує ряд передумов. Оскільки значення релігії в країні істотно знизилось, вона не може бути основою консерватизму. Місце релігії, як і в сучасних консервативних течіях Заходу, повинна зайняти культура. Роль культури полягає в тому, що вона здійснює зв’язок поколінь, консолідує націю. Культура насправді відіграє ту саму роль, яка дозволяє ставити питання про рух із вчорашнього дня в завтрашній.

У третьому підрозділі „Глобалізм та проблема соціокультурної ідентичності українського суспільства” окреслено основні напрямки культурної стратегії України в умовах входження її в контекст глобальних світових процесів.

Очевидно в сприйнятті і розумінні глобалізації домінують політико-ідеологічні чинники. Ідеологічне явище глобалізації найчастіше сприймається через призму глобалізму. Глобалізм – нова ідеологія країн „золотого мільярда” – відкидає класичний для міжнародного права принцип невтручання у внутрішні справи націй-держав і протиставляє йому принцип „глобального втручання”. Ідея створення системи „глобального управління”, „світового уряду”, „глобальної держави” в західних державах набула дуже серйозного звучання, незважаючи на те що її втілення загрожуватиме їх суверенітету, а їхня роль на світовій арені зведеться до ролі місцевих адміністрацій. Підриваючи національну ідентичність і національний суверенітет, „ідеологія глобалізму” не створює адекватних політичних і суспільних структур, здатних підхопити переваги, які попадають в поле зору національних країн і співтовариств та сконцентрувати їх на ширшому геополітичному просторі. В результаті те, що раніше можна було б розглядати як внутрішні проблеми окремих країн і регіонів, набуває в нинішніх умовах ширшого, всепланетного значення. Але водночас, глобалізм не є одновекторним та однозначним процесом, тому що усюди він наражається на опір різних культур, історій, географій, іншими словами, різних ідентичностей, які вочевидь трансформують характер і спрямованість цього процесу.

Для сучасного розвитку України особливо значущі соціокультурні процеси. Зокрема, культура повинна бути засобом інтеграції суспільства, джерелом суспільного ідеалу і загальновизнаною системою цінностей. Цінності культури є найважливішими принципами із всіх сфер життя нашого суспільства, вони виступають вищими принципами, що забезпечують злагоду в суспільстві та надають йому змогу усвідомити свою цілісність, неповторність, унікальність. А для цього потрібна внутрішня згуртованість нації.

 

ВИСНОВКИ

У результаті соціально-філософського аналізу окреслено перспективні напрямки трансформації основних сфер життєдіяльності українського суспільства в контексті глобалізації, а саме:

- цивілізаційний підхід, притаманні йому шляхи і методи розв’язання проблем людства, забезпечення соціального та економічного прогресу відкривають новий світогляд, нове бачення розвитку людського суспільства і в цьому контексті більші можливості має нелінійна парадигма осягнення історії людства; поняття „цивілізація” в теоретичному плані є певною мірою абстрактною, але повністю виправданою хоч і умовною одиницею трактування історії, воно багатозначне і служить відправним поняттям у філософії для аналізу окремих моментів суспільного розвитку, що пов’язані з різними сферами суспільного життя, передусім з культурою, завдяки якій цивілізація може зберігати унікальність на відповідному відрізку історії;

- глобалізація – об’єктивний, закономірний, незавершений процес, підготовлений усім попереднім розвитком людства; в інтересах кожної країни увійти, по можливості, в процес глобалізації якнайшвидше, зайняти в ньому певне, важливе для себе місце та використати можливості, які відкриває глобалізація; держави повинні бути зацікавлені в тому, щоб надати глобалізації таке міжнародно-політичне оформлення, яке б дозволило максималізувати позитивну віддачу глобалізації на їхню користь;

- однією із складових, невід’ємних частин глобальної багатосторонньої трансформації суспільства та світу сьогодні є модернізація, яку ми не схильні розглядати тільки в стадійно-формаційному чи в цивілізаційному аспектах, оскільки обидва підходи здатні більш або менш вдало типологізувати історію, яка вже відбулася;

- особливим поглядом на світ, особливим світосприйняттям, характерним для людини епохи постмодерну, її концептуалізації на філософській основі постструктуралізму є постмодернізм, який утверджує рівність різних культур і дискурсів, відходить від моністичної, універсальної системи ідентифікації, що ґрунтується на раціонально-свідомій організації людської життєдіяльності; термін „постмодернізація” необхідний для означення нового типу переходу до майбутнього – модернізації на основі власної традиційної ідентичності; головна функція і сильна сторона постмодернізму полягає в критиці західної культури, свідомості, в руйнуванні її найбільш стійких міфологем і тим самим в розчищенні теоретичного простору для інших ідей і концепцій;

- категорія „трансформація суспільства” дає змогу більш виважено охарактеризувати сутність процесів, що відбуваються в суспільстві. За такого підходу можна уникнути, з одного боку, надмірно катастрофічних оцінок сучасності, а з іншого – схильності до безоглядно оптимістичних прогнозів; основне концептуальне положення трансформаційного підходу полягає в тому, що ми маємо говорити не про „перехід”, а про „трансформацію”, оскільки перехід має обмежені часові та просторові рамки і рано чи пізно має закінчитися, незалежно від його результату;

- трансформаційні процеси в різних регіонах, соціальних групах і сферах суспільства відбуваються нерівномірно. Сучасні засоби масової інформації, освітні інновації, різноманітні форми допомоги з боку розвинених держав у галузі інформації, – все це створює умови для випереджальних змін у соціокультурній галузі щодо економіки й політики. Найбільш адекватним до цих проблем є соціокультурний підхід, тобто розуміння суспільства як єдності культури і соціальності, яка утворюється за допомогою діяльності людини;

- основою стратегічного курсу держави, його базовим принципом має стати реалізація політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави. Україна повинна інтегруватися в глобальну економіку не в ролі сировинного придатку (це місце вона вже займає), а як рівноправний учасник світового цивілізаційного процесу, в якому об’єднуються науково-технічна та інформаційна революції, розвиток високоосвіченого людського потенціалу, формування на цій основі інтелектуального капіталу, всеохоплюючі інновації виробництва і реалізації продукції, подальше перетворення всієї системи міжнародного поділу праці; головним завданням у соціальній сфері має стати цілеспрямоване забезпечення надійних передумов реалізації прав та свобод громадян в усіх їх виявах, утвердження середнього класу – основи політичної і економічної стабільності та демократизації суспільства, значне обмеження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бідності;

- консолідуючою, нормативною моделлю суспільного устрою, яка дозволяє поєднати цінності різних ідеологій в структуру, що не суперечить нашій ментальності, повинна стати інтегративна ідеологія, яка б об’єднала всю країну. В основу такої ідеології ми кладемо цільові цінності, взяті з ідеології „демократів”, а інструментальні – з ідеології „консерваторів”. Такий синтез цінностей у жодному разі не встановлює бар’єр між двома задекларованими векторами: збереження минулого і необхідність формування конструктивного майбутнього;

- оскільки Україна стала суверенною, самостійною, незалежною державою, українська національна ідея в головних своїх рисах реалізована, то постає завдання змістовного оновлення цієї ідеї. У пошуках нового змісту національної ідеї, адекватного до нових суспільно-політичних реалій, в яких перебуває Україна, слід, враховуючи традиції та менталітет народу, збагачуватися прогресивними надбаннями, виробленими в межах інших цивілізацій.