Демографічні, соціальні зміни

Передусім слід вказати на розмивання “старих” соціальних груп або ж класів (скажімо, “класичних” радянських – робітничого класу, колгоспного селянства, інтелігенції як “прошарку”) й формування нових чималих груп – наприклад, дрібних і середніх підприємців, а також дедалі масовішої групи добре оплачуваних корпоративних працівників (відомих як “офісні дівчата й хлопці”).

Ці зміни соціальної структури суспільства спричиняють зміни в способі життя мільйонів людей, а відтак – у попиті, смаках, „горизонті сподівань” масового споживача культури, в характері та способах його участі в креативних і дозвіллєвих практиках.

Зокрема, кількісно нечисленна група нових багатіїв (або ж “нових українців”), завдяки своїй економічній вазі та суспільній ролі “лідерів споживання” відіграє непропорційно значущу роль у формуванні смаків, стилів життя, попиту на ті чи інші споживчі товари й послуги (зокрема, культурні).

Економічні зміни

Найголовніша, наймасштабніша економічна зміна – довгий і болісний перехід від централізованого планового господарства – до вільноринкового регулювання, розвиток приватного сектора. Завдяки цьому, а також здобуттю державної незалежності, розпочалося формування національного ринку (зокрема й культурного), а також фінансово-економічної бази для нової структури попиту на культурні продукти й послуги. Загальна економічна трансформація також принесла нові, ринкові й недержавні форми господарювання в сам культурний сектор, спричинивши його комерціалізацію.

Надзвичайно вагомою зміною виявилося також відкриття України, її ринку для закордонного культурного продукту (про що детальніше далі, у зв’язку з впливом глобалізації на національну культуру).

Політична сфера

Головними змінами в політичній сфері стали, ясна річ, розвал радянського тоталітарного ладу та здобуття державної незалежності Україною. Це створило нові правові та політичні рамки для культурної й дозвіллєвої діяльності, окреслило нові форми та пріоритети державної підтримки культури.

Однак з іншого боку, українській владі в ці роки явно бракувало політичної волі та концептуальної єдності в накресленні засад і завдань програмування культурного розвитку суспільства, у системному реформуванні культурної політики держави. Через це вплив політичного чинника на культурну трансформацію виглядав значно слабшим, аніж він міг би бути.

Глобалізація, світовий культурний ринок

Як констатують політично незаангажовані дослідники глобалізаційних явищ, вплив глобалізації на національні культури має різноплановий і неоднозначний характер – з одного боку, невеликим і не дуже розвиненим економічно країнам вона несе мас-культурну товарну експансію з розвинених великих країн Заходу, “нав’язує” глобальні моделі культурного споживання та господарювання, підважуючи конкурентоспроможність національних культур та культурних індустрій, навіть на їхніх “власних” ринках.

Але з іншого боку – глобалізація приносить нові сучасні технології та нові зразки креативності, відкриває перед маловідомими, але оригінальними культурами увесь світ, створюючи нові можливості для їх динамічного розвитку (втім, цими шансами ще треба зуміти скористатися). В Україні, на жаль, ми вже добряче відчули вплив негативних сторін культурної глобалізації, але надто мало використовуємо надані нею шанси.

Колишня радянська метрополія

Її вплив має двоякий характер: по-перше, це дальше репродукування й транслювання на Україну старих і звичних, іще радянських культурних практик та продуктів, по-друге, це доволі вправна й комерційно успішна адаптація та ретрансляція глобалізованих продуктів і зразків до „пострадянського” культурного простору. У цьому сенсі давньому “союзному центру” значною мірою вдалося, принаймні в царині мас-культури, зберегти роль посередника між “великим” світом та пострадянським культурним простором.

Отже, ринкова експансія російського мас-культу, підсилена інтеграцію до глобальних мас-культурних індустрій, закріплює його все ще домінантну роль на українському ринку культурних товарів і послуг, стримуючи розвиток вітчизняних культурних індустрій.

Національна традиція, культурна спадщина

Зазвичай вважається, що саме в національній культурі містяться всі основні „паттерни” модерного суспільства. В українському випадку, одначе, це не зовсім так: для значної частини українського суспільства, особливо для мешканців Східної та Південної України старшого покоління, радянський культурний багаж відіграє значно вагомішу роль. Тому реалізація можливості поновити чи й збудувати наново живий зв’язок з українською національною культурою вже сама по собі стала істотною культурною зміною для мільйонів українців.

З іншого боку, цей процес ускладнюється, особливо для молоді, існуючим іміджем „селянської нації”, браком потужної власної традиції міської культури. Та все ж лише самобутня національна культурна спадщина є тим ресурсом, що його можна використовувати для формування власної національної ідентичності та „брендингу” України у світі.

Культурно-мистецькі еліти

Зміна їхньої ролі в забезпеченні національної культурної динаміки доволі помітна, хоча й не всіма усвідомлювана: раніше видатні українські митці та діячі культури відігравали, вдало чи ні, роль „пророків” та „совісті нації”, законодавців смаків та творчих інноваторів, моральних та естетичних авторитетів у суспільстві (згадаймо, що Т.Адорно саме на мистецький авангард покладав функцію забезпечення хоч якогось культурного розвитку в “омасовленому” капіталістичному суспільстві”).

Натомість тепер лише деяким із них, переважно молодшим і яскравішим, вдається зберігати роль творчих інноваторів, чи слугувати за рольові моделі для певних груп молоді. Ще декому зі старших “живих класиків” вдалося не втратити роль моральних авторитетів для старшого покоління. Загалом же суспільний статус та провідна роль (у буквальному сенсі) так званих “провідних митців” в останні роки значно послабли.

Перейдімо тепер до стислого аналізу того, як саме відбуваються трансформаційні процеси на основних рівнях та ділянках культурного життя.

а) Ідеологічна трансформація, або ж зміни в системі вартостей

У більшості теорій культури за фундаментальні основи останньої беруться ідеологічні, світоглядні системи, сукупності вартостей, що їх поділяє спільнота – творець і носій культури.

Отже, говорячи про ідеологічну трансформацію в українській культурі, маємо на увазі, зокрема, перехід від раніш насаджуваного “згори” колективізму до швидкого поширення індивідуалістичних вартостей; від світогляду, породженого радянською зрівнялівкою та «економікою дефіциту» - до світоглядних настанов західного «суспільства споживання».

В ідеалі, внаслідок такої трансформації в умах наших співгромадян на зміну знеціненим колишнім вартостям мали б приходити ідеали демократії й вільного ринку, але дійсність дає більше підстав вважати, що світоглядно-ціннісна трансформація носить фрагментарний і регіоналізований характер, більше того – що вона, принаймні деякою мірою, схожа на те, що польський культуролог Казімєж Кшиштофек назвав негативною конвергенцією ⁶ (коли з двох різних культурних систем беруться переважно їхні “погані” риси): у нашому випадку, молодшим і середнім поколіннями українців, особливо у великих містах, дедалі помітніше оволодівають індивідуалізм і споживацтво, натомість значна частина старшого покоління, особливо у провінції, немовби «закристалізувалась» у своїй пострадянській свідомості, в ностальгії за “старими добрими часами” стабільних зарплат і цін, оптимістичних радянських фільмів та пісень, котрі повернулися в пострадянський культурний обіг як “старые песни о главком”.

Доводиться припускати, що справді радикальні й незворотні зміни в системі вартостей українського суспільства настануть лише внаслідок зміни 2-3 поколінь наших співвітчизників.

б) Зміни на символічному рівні

Згідно з семіологічними концепціями культури, вона є передусім системою кодів міжлюдського спілкування, впорядкованою сукупністю знаків і символів. Отже, трансформація культури не може не супроводитися трансформацією цих кодів та символів. Такі зміни проявляються, зокрема, в різноманітних практиках використання тих чи інших елементів історичної й культурної спадщини як засобу згуртування спільноти навколо нового національного чи політичного проекту, виховання модерної національної свідомості.

Як уже зазначалося, полем таких символічних змін у незалежній Україні стали передусім вітчизняна історія, культура, суспільні науки. Відбувалося активне й небезконфліктне переосмислення ролі й значення ключових подій та провідних постатей української історії, трансформація так званого канону імен і творів української літератури й мистецтва⁷. Символічні зміни втілювалися в таких практиках, як „реабілітація” та повернення в обіг раніш заборонених чи небажаних митців і творів, зміни в музейних експозиціях, створення нових музеїв та заповідників, встановлення пам’ятників діячам та подіям, котрі раніше розглядалися як політично неприйнятні (а також – принаймні, в деяких регіонах України – усунення багатьох пам’ятників діячам радянської доби), врешті, перейменування вулиць і навіть міст (що трактувалося, на відміну від Центрально-Східної Європи, не як де-комунізація, а як відновлення історичної топоніміки ⁸), і так далі. Ці процеси, знову-таки, мають в Україні доволі фрагментарний, регіонально диверсифікований та непослідовний, врешті, повільний перебіг.

в) Інституційні зміни

Ведучи мову про інституційні зміни в культурній сфері, доречно вказати не стільки на якісь радикальні реформи системи органів управління галуззю чи мережі державних закладів культури (адже тут радикальних змін, власне, не сталося), скільки на господарчу трансформацію культурної галузі, тобто запровадження ринкових засад у багатьох її секторах, поступове зростання приватного, ринкового сектора в культурі, уможливлене реформуванням законодавчої бази культурної сфери, обмеженням втручання держави в культурні процеси.

Процес інституційного реформування сфери культури далекий від завершення - зокрема, ще тільки починають будуватися механізми стабільного партнерства держави з недержавним неприбутковим сектором, а також принципово нові, конкурсні механізми фінансування культурної діяльності.

Варто згадати, що в 1990-і роки галузь культури в Україні переживала фінансову скруту, підсилену ще й відсутністю реформ у системі управління й фінансування, а також невдалою децентралізацією (передача багатьох тисяч закладів культури у власність місцевих громад без належних змін у системі формування місцевих бюджетів). Через це тисячі комунальних закладів культури (клуби та будинки культури, бібліотеки, кінотеатри), особливо в селах та малих містах, були закриті або перепрофільовані.

Важливим складником інституційної трансформації української культури є вихід на перший план сучасних, переважно приватних культурних індустрій. Сьогодні в культурному виробництві України вже ведуть перед приватні теле- і радіоканали, видавництва, музичні та кінопрокатні організації. Виходить з кризи українська книжка, динамічно розвивається українська популярна музика. Одначе на ринку культурних товарів і послуг зберігається домінування іноземного продукту, що породжує низку проблем - від економічних до ідеологічних.

Політика держави щодо культурних індустрій протягом років незалежності була зорієнтована передусім на пряму фінансову підтримку підприємств державного сектора, при цьому недостатньою була увага до розвитку недержавного сектора культури (як комерційному, так і неприбутковому); слабкими й недосконалими залишалися механізми впливу держави на цей сектор.

Тож аби українські культурні індустрії посіли нарешті гідне місце в культурній сфері своєї країни, ще слід забезпечити належні умови, щоб український культурний продукт став достатньо різноманітним, якісним і доступним пересічному громадянинові за ціною. Йдеться, власне, про комплекс так званих “підтримчих дій” на користь української культури.

г) Трансформація культурно-дозвіллєвих практик

Істотні зміни у повсякденній культурно-дозвіллєвій діяльності сучасних українців були спричинені як соціально-політичними змінами (розвал ідеологічно-культурної машини тоталітаризму, відкритість до зовнішніх культурних впливів), так і технологічними інноваціями (зокрема – масовим поширенням домашньої аудіо- та відео-апаратури, комп’ютерів, "Інтернету", мобільного зв’язку, цифрової розважальної техніки тощо).

Соціологічні дослідження засвідчують: за минулі 15 років трансформувалися структура й характер культурної діяльності та дозвілля наших громадян. Чимало колись масових культурних практик населення України, пов'язаних із штучно низькими цінами на товари та послуги, за останні роки помітно занепадають, натомість розвиток нових елементів культурної сфери (таких, як шоу-бізнес, музична індустрія, індустрія розваг) часто носив стихійний характер, або ж відбувався за сценаріями, писаними не в Україні, і не приносив очікуваних інвестиційних та креативних стимулів українській культурі.

До певної міри ці зміни природні: міняється суспільство, міняється й його дозвілля. Однак виникає небезпека, що майнова прірва між багатими і бідними доповнюватиметься прірвою культурною: якщо не вживати серйозних підтримчих заходів, то невдовзі „високе мистецтво” – як-от опера, концерти провідних виконавців (популярних та академічних), комфортабельні модернізовані кінотеатри та джазові клуби стануть “культурою для багатіїв”, а незаможна більшість задовольнятиметься телевізором та безкоштовними передвиборчими шоу на міських майданах. Особливо драматичним є становище із задоволенням культурних потреб населення сіл та малих міст України, де проблемою стало не те що відвідати театр, музей чи концерт академічної музики, а навіть придбати свіжовидану книжку чи сходити в кіно.

д) Формування національного культурного простору

Важливим аспектом культурної трансформації в Україні є формування її національного культурного простору.

Національний культурний простір можна визначити як сукупність сфер cуспільно-культурної діяльності, котрі в сукупності здатні забезпечувати культурні, мовні, інформаційні потреби громадян України. Він охоплює сфери мистецької, культурно-просвітницької, дозвіллєвої діяльності (професійної та аматорської), ефірний простір електронних мас-медіа, українські ресурси Інтернету, національний ринок друкованих ЗМІ, книговидання та книготоргівля, продукування інших культурно-мистецьких благ, а також суміжні сфери - освіти, науки, діяльності структур громадянського суспільства.

Недостатня інтегрованість окремих регіонів або суспільних груп у загальнонаціональний контекст, їхня орієнтованість на вузько-регіональні чи закордонні культурні індустрії позбавляє цілісності національний культурний простір, робить його вразливим для зовнішнього втручання.

Національний культурний простір можна вважати єдиним і цілісним, якщо, по-перше, існують розвинені спільні символьні системи (мова, система вартостей, національна культурна спадщина), що є комунікаційною базою всього суспільства; по-друге, культурні потреби суспільства задовольняються передусім завдяки національним виробникам культурного продукту та національним каналам культурної комунікації; по-третє, немає значних груп у суспільстві, які б стабільно перебували поза сферою національних комунікаційних каналів (мереж), належачи натомість до іно-національного культурного простору.

Отож на підставі вже зробленого аналізу основних тенденцій культурних змін, спробуймо коротко схарактеризувати хід формування національного мовно-культурного простору протягом останніх 15 років.

Хоча українські електронні ЗМІ стали провідними в задоволенні культурно-інформаційних потреб громадян України, але в програмному наповненні більшості телеканалів досі домінує іноземний продукт, переважає російська мова мовлення. При цьому в деяких регіонах – передусім на Сході й у Криму – позиції українських ЗМІ надто слабкі, а україномовного культурного продукту на ринку майже немає.

Попри певні успіхи останнього часу, не забезпечено домінування національного продукту на основних ринках культурно-мистецьких благ (книжка, кіно та відео, преса, музика тощо). У культурно-дозвіллєвому “раціоні” пересічного громадянина України й досі провідне місце посідають російські розважальні телепрограми, іноземні “мильні опери”, російська (та перекладена російською мовою) популярна література, врешті, сумнозвісні російські “попса” та “шансон”.

Усе це є не в останню чергу наслідком неефективної й непослідовної державної політики. Практично не існує органів влади, які б опікувалися недержавним сектором у культурі. Дотримання положень законодавства щодо мовного режиму ЗМІ та мінімальної квоти національного продукту в ефірі й кінопрокаті донедавна практично не контролювалося. Неефективною була діяльність Держкомвидаву (пізніше приєднаного до Держтелерадіо) з підтримки національного книговидання. Боротьба з “піратством” була дуже млявою й пожвавлювалася лише внаслідок жорсткого тиску з-за кордону.

Відтак доводиться констатувати: мовно-культурний простір України залишається нецілісним, недостатньо наповненим вітчизняним культурним продуктом.

А тривале порушення цілісності національного культурного простору обумовлює істотні відмінності у системах цінностей, ідейних орієнтаціях, у джерелах культурної та суспільної інформації, що виникають між населенням окремих регіонів країни, а також між великими суспільними групами за релігійними, мовними та іншими ознаками.

З усього сказаного можна зробити кілька дуже попередніх висновків.

Передусім – що процеси культурних змін у сучасній Україні мають фрагментарний, регіонально диверсифікований, непослідовний, порівняно повільний (у співставленні, наприклад, з її центральноєвропейськими сусідами) перебіг, що є свідченням складності й тривалості суспільно-культурної трансформації.

Українській культурній трансформації до того ж притаманні риси негативної конвергенції (коли з двох різних культурних систем беруться переважно їхні “погані” риси).

Характер і масштаби культурних змін в сучасній Україні сьогодні визначаються не стільки “внутрішньою динамікою” її культури, чи свідомими, цілеспрямованими зусиллями держави або культурних еліт, скільки потужними чинниками, що носять “зовнішній характер” стосовно власне культурної сфери, або й щодо українського суспільства взагалі. Це надає цим змінам, так би мовити, псевдо-об'єктивного характеру: в тому сенсі, що вони мало залежать від свідомої волі нашого суспільства.

Втім, можна констатувати, що процес перетворення «населення союзної республіки» (а не „домодерної етнічної спільноти”, як вважають деякі сучасні автори⁹) на українську політичну націю вже пройшов чималий шлях, хоча й має не той «українізаційний» характер, якого колись сподівалися націонал-демократи. З іншого боку, цей процес далекий від негативного стереотипу „націоналізуючої держави” (nationalizing state), що його намагалися причепити Україні деякі західні теоретики.