Український погляд на глобалізацію

Сучасне прискорення процесу “глобалізації”, тобто планетарного поширення капіталістичних ринкових відносин, спричинило загострення проблем у сфері міжкультурних взаємин народів, збудило новий інтерес до питань інтеграції національних культур, і разом з тим виникає нове поняття “глобалізація”. Теперішня “глобалізація” є надзвичайно складним і суперечливим процесом, що позначається на всіх сферах людської діяльності, зокрема й особливо – на їх суспільному житті. Сам термін глобалізація виник і набув поширення в середині 80-х років ХХ століття. Запровадження його в науковий, політичний, публіцистичний “обіг” пов’язують в основному з іменем американського соціолога Р.Робертсона, який у 1985 р. дав свою інтерпретацію поняття “глобалізація”. До хору різноманітних голосів зарубіжних учених філософів, економістів, істориків, літераторів, публіцистів приєднуються й голоси українських науковців. Так, на думку українського науковця В.В.Ляха, який робить наголос на масштабності тих змін, які охопили майже весь світ (корінь слова глобалізація – globe (куля) – є “синонімом” Земної кулі), а з іншого боку, “начебто свідчить про потенціал західної моделі розвитку, яка визначає й уособлює цю тенденцію глобалізації. Загалом, ця тенденція виглядає, як активна експансія вестернізації.

Особливого поширення ідеї глобалізації набули в період 90- років, коли західний світ досяг значного економічного зростання, азіатський світ уповільнив свій розвиток внаслідок кризи, а водночас посткомуністичні країни почали активно запроваджувати ринкову економіку» [1]. Проте не всі суспільствознавці дотримуються однакової думки щодо змісту та характеру явища, яке означується словом “глобалізація”, не кажучи вже про тих, які взагалі сумніваються з приводу того, чи має місце насправді глобалізація як така. З поміж найбільш поширених серед західних соціологів визначень змісту цього ключового поняття можна виділити, принаймні, три “типових”. Так, Джефрі Харт (Jeffery Hart) виділяє п’ять провідних аспектів глобалізації: наявність глобальної інфраструктури; глобальна гармонізація або конвергенція сутнісних характеристик провідних сфер життя, усунення кордонів, глобальне поширення раніше локальних феноменів, глобальне поширення раніше престижних компетенцій та сфер діяльності. Джордж Модельські (George Modelski) розглядає глобалізацію як процес, що розвивається в чотирьох вимірах: економічна глобалізація, формування світової громадської думки, демократизація, політична глобалізація. Згідно з Р.Тарданіко (Richard Tardanico) “ серед проявів глобалізації ” найчастіше називають: транснаціоналізацію комунікацій, торгівлі, виробництва, форм власності, споживання, соціокультурної репродукції і політики, стратегічне домінування фінансового капіталу та спеціалізованих послуг над виробництвом, перехід суспільних ресурсів у приватну власність, пропорційне переміщення виробничої активності зі Сполучених Штатів та Західної Європи до Східної Азії та бідних регіонів.

Подібним чином різняться погляди щодо культурних наслідків сучасних глобалізаційних процесів. Наприкінці ХХ століття в Парижі засновано Всесвітню академію культури для діячів науки та мистецтва. В преамбулі Статуту цієї академії зазначається: в наступному тисячолітті у Європі буде спостерігатись масштабна “метизація культур” завдяки посиленню взаємозв’язків “Півдня” та “Півночі”. Початок ХХI століття справджує цей прогноз: спостерігається нестримний рух до Європи африканців та вихідців з Близького Сходу, індійці наводнюють собою Африку й острови Тихого океану, китайці присутні скрізь по світу, японці, хоча й не знімаються з місця у масовому порядку, також присутні повсюди - у вигляді своїх виробничих та економічних структур.

З цих питань також існує вже величезний масив літератури. Розбіжність думок при цьому перебуває в діапазоні від непохитної впевненості в уже фактичному функціонуванні світової культури (покликання на існування нібито “світових релігій”, “світової моди”, “загальнолюдських цінностей” тощо) – до відвертих сумнівів у тому, чи можливе взагалі формування світової культури як такої (Н.Стер, Б.Смарт, У.Еко, Бергер, С.Гантінгтон).

У XXI ст. Європа, вважає Умберто Еко, нагадуватиме собою Нью-Йорк, який, на його думку, яскраво спростовує собою ідею “плавильного котла”: тут співіснує множина культур – пуерториканці й китайці, корейці й пакистанці. Деякі групи злилися (італійці - з ірландцями, євреї - з поляками), інші побутують сепаратно (живуть в окремих кварталах, розмовляють різними мовами і дотримуються своїх традицій), при цьому всі з усіма поєднані підпорядкуванням спільним і вживанням “стандартної” мови спілкування. “Кожен народ входить в історію людства зі своєю власною національною ідеєю. Але не так просто знайти мононаціональні регіони навіть у межах однієї держави, як не може відбутися й повного злиття різних етносів. Популярна на початку століття ідея “плавильного тигеля”, в якому розчиняються всі національності, не знаходить зараз у США великої кількості прихильників, американці надають перевагу порівнянню своєї країни із “салатом”, в якому намішано багато складників, але всі вони зберігають свій власний смак і аромат”.

1991 рік увійшов в історію як рік розпаду СРСР, утворення на його терені ряду незалежних держав. Однією з них стала Україна. Цей факт, поза всяким сумнівом, має всесвітнє значення, він принципово змінив геополітичну ситуацію в Європі. Історично Україна завжди була форпостом Європи на Сході та протистояла тюрксько-ісламському світу, в подібній якості політологи покладають на неї надію і сьогодні. Зазначений факт має більш глобальне значення: українська нація з багатим історичним минулим, висококультурна і працьовита, все це незабаром позначиться на Європейському просторі новим злетом творчості, виробництва, науки і культури, або, з іншого боку, може послужити конфліктогенним фактором.

Україна є цивілізацією зростаючою. Разом з тим вона хоч і не дуже впевнено, модернізується у ХХІ ст., здійснює реформи, утверджує своє власне Я, самоідентифікуючи себе із собою, своєю культурною, історичною традицією і ментальністю. Україна стверджується, зміцнює свій міжнародний авторитет і одночасно гостро, болюче переживає проблеми та суперечності зростання, без чого власне, не може бути цивілізованого суспільства.

На сьогодні процеси глобалізації для України мають як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, добре, коли усі нації відчувають себе частиною людства, включені до глобальних інформаційних структур, до світової економіки і політики, але з іншого боку - глобалізація веде до диктату наддержав, транснаціональних корпорацій, масових культур країн-наддержав та звужує автономію національних держав.

26. Володимир Мономах та його *Повчання*.

Державний і політичний діяч, великий князь Київський, Володимир Мономах (1053—1125) був письменником-полемістом, мислителем, якого Є. Маланюк називає одним із перших родоначальників християнського гуманізму [Маланюк Євген. Нариси з історії нашої культури. — С. 36). Син Всеволода Ярославовича і дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха, Володимир у 1078— 1094 рр. був князем у Чернігові. З 1093 р. вів війну з половцями та їх союзником Олегом Святославовичем, якому змушений був залишити Чернігів і перейти до Переяславського князівства, що постійно страждало від нападів половців. Як ніхто інший був зацікавлений у припиненні усобиць, згуртуванні всіх сил Русі для відсічі ворогу, Володимир наполегливо відстоював цю думку на всіх князівських з'їздах (1097, 1100, 1103 рр.). В ПОЗ р. став організатором і безпосереднім керівником походів проти половців, в результаті яких вони потерпіли ряд поразок і надовго залишили в спокої руські землі. У 1113 р. був запрошений на князівство в Києві. Прийшовши до влади, Володимир відновив великокнязівську владу на більшій території руських земель, тимчасово затримав розпад ранньофеодальної монархії, єдність якої була значно підірвана процесами феодалізації Русі, особливо загостренням суперечностей між низами і верхами феодального суспільства, зміцнив міжнародні зв'язки Русі з іншими європейськими країнами.

Проводячи політичну лінію компромісів, пом'якшення напруженості, поміркованого реформаторства, Володимир законодавчо пом'якшив положення низів, видав закон про зменшення рези (відсотків під позику), полегшив положення закупів, відмінив холопство за борги. Ці законодавчі акти дістали назву "Статут Володимира Мономаха". Володимир Мономах є також автором вміщеного у Лаврентіївському списку "Повчання...", яке стало не тільки духовним заповітом його дітям і сучасникам, а й взірцем утвердження ідеалу князівського правління, що найбільш відповідало інтересам єдності Русі.

У "Повчанні..." Володимир Мономах виступив як оригінальний мислитель морально-етичного напряму, який тяжів до осмислення повсякденних проблем тодішнього життя. Ця тенденція мала місце в творчості Іларіона, Луки та ін., проте вони належали до кола служителів церкви, що не могло не накласти відбитку на їх творчість. Людина світська, яка володіла значною політичною владою і досвідом, Володимир Мономах ставить ці питання значно сміливіше, розв'язує їх послідовніше і досить часто всупереч догматам ортодоксального християнства, хоча і спирається на ту саму біблійну і патріотичну літературу. Зазначимо, що такої "вільності" православна руська церква не простила Володимиру Мономаху. Якщо князі, які в десятки разів менше зробили для Русі, були канонізовані святими, то такої честі Володимир Мономах не був удостоєний.

"Повчання Володимира Мономаха" дійшло до нас в єдиному списку, який було включено до Лаврентіївського літопису. Вперше виданий в 1793 р. О. Мусіним-Пушкіним, твір ввійшов до наукового обігу під назвою "Духовная великого князя Володимира Всеволодовича Мономаха дітям своїм, названа в Літописі Суздальській "Повчання". Академік М. П. Алексеев серед літературних пам'яток англосаксонського періоду знайшов твір "Батьківські повчання". "Повчання Володимира Мономаха" за композицією, ідейним змістом, характером дидактичних настанов перегукується з "Батьківським повчанням", яке могла привезти з собою до Києва Гіта, дружина Володимира Мономаха, дочка останнього англосаксонського короля Англії Гаральда Годвінсона, проте це аж ніяк не заперечує самостійності руського твору.

Складається "Повчання..." з трьох розділів: самого повчання, в якому вміщено політичні і моральні погляди Мономаха, автобіографії і листа до князя Олега Святославовича. Останній часто фігурує як самостійний твір "О многострадальний і печальний Я!". Коло питань, які порушуються в "Повчанні...", — від питань світобудови і до роздумів про державну владу, сутність і моральність людини. У висвітленні цих питань Мономах використовує Псалтир, Повчання Василя Великого, пророцтва Ісайї, апостольські послання, тексти "Ізборника 1076 року", твори Іоанна Екзарха.

Питання світобудови Володимир Мономах розглядав з точки зору традиційного для християнства уявлення. Світ мисли вся як створений Богом, прикрашений ним для слави і служби людині, на "догоду чоловікові для їжі, для розваги" (Повчання [Володимира Мономаха] // Повість врем’яних літ. — К., 1990. — С. 359/361). Він постає перед людиною своєю досконалістю, красою як взірець премудрості Бога. Роздумуючи про милість Бога, Володимир Мономах вчив пам’ятати про убогих і слабих, поважати старших і менших, не думати про накопичення багатства та скарбів, застерігав від клятвопорушення і неправди, гордині, а особливо від обману, лінощів, п’янства і блуду, бо в них гине душа і тіло (Там же. — С. 362/363). Він закликав до любові, турботи про бідних, сиріт і вдів, захисту їх від сильних світу цього. В цьому відношенні Мономах дотримується загальних принципів концепції суспільного примирення і милостинності, ідеї якої були висунуті Лукою Жидятою і докладно обгрунтовані в “Ізборнику 1076 року”. Проте якщо там концепція загального примирення виступає в абстрактно-теоретичному моральному повелінні, то Володимир Мономах надає їй практичного втілення. І не випадково, що, вказуючи на спокій у державі, він ставить собі в заслугу милостиве ставлення до “сірих” і “убогих”, те, що “бідного смерда і вбогу удовицю не давав сильним обідити” (Там же. — С. 372/373). Одним із аспектів справедливості Мономах вбачав у справедливості князівського суду, в основі якого мала лежати правда. З погляду Володимира Мономаха, правда рівноцінна закону, тому виправдовувати означає правити за законом, захищати убогу людину.

Принципам концепції загального примирення Мономах підпорядковував також відносини між князями. Виступав з осудженням усобиць, вбивств, викликаних боротьбою за владу, заповідав берегти мир і згоду як основні принципи поведінки в єдності з добром і красою. Так, давши слово Ростиславовичам, Мономах відмовляється від заклику братів піти на них походом і вигнати їх з їхньої вотчини. Нехтуючи вузькими інтересами власника, він не хоче порушувати слова, даного Ростиславовичам, керуючись загальнодержавними інтересами єдності Русі. Відмовляється він і від помсти Олегу Святославовичу, який вбив сина Мономаха — Ізяслава, знову-таки керуючись вищими інтересами, турботами про процвітання і могутність Русі, прямо наголошуючи: “Не хочу я лиха, але добра хочу братії і Руській землі” (Там же. — С. 378). Принцип добра, на його думку, зобов’язує князів передбачати згубні наслідки ворожості одного з одним, що породжують війни, несуть розорення смердів, ослаблюють Руську землю. Турбота про благо підданих визначає сутність добра.

Мономах був твердо переконаний у тому, що не існує спірних питань, яких не можна було б розв’язати добром і миром. Так, звертаючись до Олега Святославовича, він пише: “І якщо почнеш каятися перед Богом, і до мене щиросердечним будеш, пославши посла свого чи єпископа, і листа напишеш із запевненням миру, то й волость візьмеш добром, і наше серце прихилиш до себе, і ліпше будемо, ніж раніше: я тобі не ворог і не месник. Не хотів би крові твоєї видіти у Стародубі, але не дай мені Бог кров від руки твоєї видіти, чи від повеління твого, чи когось із братів. Якщо ж я брешу, хай Бог мене судить і хрест чесний. Чи в тому гріх сотворив, що на тебе ішов у Чернігів ради поганих, у тому каюся, про те я братам висловив жаль і знову повідав, бо я — людина” (Там же. — С. 378/379).

Питання людини, сенсу і призначення її буття, що вона може в житті, займають одне з центральних місць у “Повчанні Володимира Мономаха”, як і в інших київських книжників. Його постановка значною мірою була зумовлена моральними аспектами християнства, яке допомогло не тільки відкрити людину, а й усвідомити нею почуття власної гідності, переосмислити відповідальність за свої діяння, усвідомити себе особистістю.

Для Володимира Мономаха роздуми про людину постали як глибоке усвідомлення особистості загалом, що проявилося у визнанні ним самостійності індивіда, його життя, над яким ніхто з людей не має влади. Звідси визнання цінності і самоцінності людського життя, принципова відмова від смертної кари. Засуджуючи смертну кару, Володимир Мономах стверджував, що кожна людина має право на той строк життя, який визначено їй Богом. “Ні правого, ні винуватого не вбивайте, — заявляє Мономах, — і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина” [Там же. — С. 360/361).

З визнанням самоцінності особистості пов’язується також усвідомлення Володимиром Мономахом значимості власного життя, де він дійшов висновку, що його життя, шлях, досвід потрібні людям як приклад для наслідування іншими, запобігання помилок, ним допущених, адже при всіх колізіях життя головним для нього залишалося не просто усвідомлення своєї особистості, а почуття особистої відповідальності, обов’язку перед руськими землями, турбота про посилення могутності і процвітання Вітчизни, що й постало вищою вимогою до моральної оцінки особистості.

Морально-політичні погляди Мономаха досить часто не узгоджувалися з багатьма положеннями ортодоксальної християнської ідеології, були направлені проти них. Так, уже його ідея правителя — це не стільки образ віруючого, відданого церкві християнина, скільки політичного діяча, стурбованого долею своєї країни, вотчинно-феодального судді, турботливого господаря великого будинку, батька сімейства, людини загалом. Силу князів він вбачав не у духовному веденні, а в знанні. Володимир Мономах виступав за реабілітацію знання і “світської мудрості)”, закликав не забувати доброго і навчатися нового. Проголошуючи гуманістичні ідеї, підкреслював, що належність до роду людського усвідомлюється через діяльність, звернену до світу, земного життя, загальнокорисної справи, де праця — найвища міра боговибраності людини. На прикладах власного життя, реабілітуючи працю як основу життя людини, Мономах не розривав фізичної і розумової праці, а вважав першу необхідною умовою для другої. Розумова праця для нього — це звершення справ, загальний підсумок, в якому збагачується людський досвід, знання. Вони облагороджують людину, її працю, роблять саму людину переконаною і сміливою, породжують волю, надають діянням істини і сенсу. Керуючись в усьому життєвою доцільністю, здоровим глуздом через осмислення в своїй душі, Мономах закликав інших наслідувати цьому і навіть молитви розглядав під зазначеним кутом зору, відводячи духовенству почесне, але підпорядковане місце.

27. Перші слов*янські книгодрукарні. Франциско Скорина. Іван Федоров.

Поява друкованої книжки мала величезний вплив на пожвавлення культури, сприяла активізації культурного життя. Саме цим зумовлено загальнокультурне значення діяльності першодрукарів і видавців.

У наші дні, коли друковане слово відіграє величезну роль в житті людей, з особливою вдячністю згадуємо імена творців стародруків, першопрохідників друкарської справи. Основоположники друкарства східних слов'ян Швайпольт Фіоль, Франциск Скорина, Іван Федоров, Петро Мстиславець поправу займають почесні місця у плеяді європейських першодрукарів.

Для розвитку української культури виняткове значення мала видавнича діяльність Івана Федорова - засновника друкарства на Україні.

Творча спадщина Івана Федорова надзвичайно багатогранна. Першодрукар був не тільки талановитим техніком - каліграфістом, а й художником, упорядником тексту і редактором видань, автором високохудожніх передмов і післямов. Видавнича і редакторська діяльність першодрукаря започаткували новий етап у розвитку культури масового призначення, відкрили перед нею нові перспективи. І життя, і творчий шлях, і літературний доробок Івана Федорова ще вивчений недостатньо. В його біографії залишається чимало “білих плям”, які б повинні надзвичайно цікавити сучасних істориків. Мабуть тому я обрав дану тему для курсової роботи.

У процесі підготовки я зіткнувся з деякими проблемами, головною з яких є недостатня кількість літератури. Більшість праць і монографій виявлялись застарілими. З цього видно, що сучасні історики недосконало вивчили цей період в історії.

Особливо важливим сьогодні для відтворення національної історичної пам'яті українського народу є збирання, дослідження та збереження нових історичних відомостей про Україну, про видатних українських діячів.

Друкарська спадщина Івана Федорова є дуже великою, адже він був не лише талановитою людиною а й упорядником текстів, а також автором і редактором видань.

На мою думку, Іван Федоров був не лише першодрукарем, а й одним із засновників справжньої Української мови.

Уважне вивчення всіх доступних примірників першодрукованих російських книжок дало підставу книгознавцям дійти висновку, що Іван Федоров освоїв основи друкарської техніки від майстрів Анонімної друкарні, що саме у цій друкарні він, найбільш ймовірно, поступово вдосконалив свою майстерність. Водночас не слід ігнорувати і джерела, які дають змогу зробити висновок про знайомство Івана Федорова з досягненнями іноземних друкарів і митців. Відкидаючи властиву буржуазній науці "теорію впливів", сучасні дослідники наголошують на потребі об'єктивного вивчення культурних і мистецьких зв'язків. У післямові Апостола 1564р. прямо сказано, що при заснуванні у Москві друкарні планувалося "какобы изложити печатние книги, якоже в Греках й Венеции”, в цитованому "Сказаний" йдеться про рішення "тако...в царствующем граде Москве учинити, якоже в Греках й в немецких землях, в Венеции й во Фриги й в Белой Руси, Литовской Земли й причих тамошних странах".

Небуденні досягнення Івана Федорова у видавничій справі і літературній творчості стали потрібними тому, що вся його діяльність відповідала назрілим потребам суспільного розвитку. Саме завдяки цьому Іван Федоров, його співробітники і послідовники вписали яскраву сторінку в історію України.

Видавнича і друкарська діяльність Івана Федорова стала внеском у демократизацію культури і пожвавлення літературного життя українського народу.

Посіяні визначними слов'янськими першодрукарями зерна впали на добрий грунт, їх праця, як і праця продовжувачів їхньої оправи, сприяло тому, що книгодрукування кінця ХVІ-ХVІІІст. стало однією з яскравих сторінок української культури, відіграло важливу роль у міжнародних культурних зв'язках.

Поява Нестора-літописця - важлива віха в історії культури. До винаходу друкарства, за словами академіка В. І. Вернадського, «людська особистість не мала ніякої можливості охороняти, хоча б кілька, свою думку від зникнення, поширити її широко, перечекати несприятливий час і зберегти її до кращих часів. Вічно і постійно все створювалося і знову руйнувалося згубним впливом всеразрушающего часу».

З винаходом друкарського верстата усне слово, будучи записано, а потім відтворений в десятках, сотнях, тисячах відбитків, стає активним засобом впливу на маси, знаряддям освіти і виховання, інструментом розповсюдження знань. Книга стала дешевше, легше у виготовленні, і, отже, доступнішими. Вона починає відігравати значну роль в історії людства, перетворюється на потужне політичне і ідеологічну зброю. Її вплив відтепер можна простежити в самих різних сферах суспільного життя.

«Ми зможемо і повинні починати історію нашого наукового світогляду з відкриття друкарства», - стверджував В. І. Вернадський.

Винаходу друкарства присвячені тисячі праць. Поява способу багаторазового відтворення зображення і тексту зумовило початок друкарства в сучасному значенні цього слова. Відтворення тексту зі складальної форми революціонізіровал техніку виготовлення книги, відкрило еру друкарства в сучасному розумінні цього явища.

Принцип набору був відомий людству з глибокої давнини. На диску з Фесту, що відноситься до II тисячоліття до нашої ери, знайденому на острові Кріт, окремими штампики відтиснуті знаки лише недавно розшифрованої системи письма.

Приклади набірного принципу зустрічаються у Цицерона. Можна говорити про початок друкарства лише тоді, коли текстова друкована форма стає набірної.

Початок набірного друкування в Європі відносять до 40-х років XV століття і пов'язують з ім'ям брюгера з прирейнських міста Майнца Іоганна Генсфлейша, частіше званого Іоганном Гуттенбергом (між 1394 і 1399-1468 рр..).

Інструкції по типографського справі у той час не існувало. Досвід передавався від вчителя до учня. У кожного майстра були свої секрети, свої улюблені прийоми. Доводилося опановувати самостійно тонкощами ремесла, особливо при освоєння нових систем шрифту або алфавіту.

Той самий шлях пройшов Іван Федоров (1510-1583) - засновник книгодрукування в Росії та Україні. За окремими даними, вчився у Краківському університеті, де отримав ступінь бакалавра.

Назва першодрукаря Івана Федорова добре відомо як в нашій країні, так і за її межами. Дослідження останніх десятиліть відкрили нові, раніше невідомі сторони діяльності Івана Федорова. У минулому столітті його вважали не більше ніж ремісником; тепер ми бачимо в ньому просвітителя, письменника, педагога, художника, громадського діяча.

Свою діяльність почав разом з П. Мстиславцем в 1563 році в Москві, де надрукував першу російську книгу «Апостол». У ній він виступив не лише як друкар, а й як редактор. У виданні багато ілюстрацій: на форзаці зображений апостол Лука. Заставки та кінцівки, а їх 48, виконані на високому художньому рівні. Шрифт розроблено на базі московського півуставом. Крім «Апостола» в Москві вийшло два видання «Флориду.

Але в 1566 році Іван Федоров разом з П. Мстиславцем залишив Москву і переїхав в Україну. За однією версією, це було зумовлено гонінням ортодоксальної верхівки церкви, за другий - культурна місія.

У липні 1568 в Заблудові, невеличкому містечку на заході Білорусі, заробив верстат друкарні Івана Федорова. Існувала друкарня недовго - близько двох років, але її роль в історії слов'янського друкарства виключно велика. У ті далекі часи вона являла собою приклад дружніх зв'язків братніх народів, зв'язків, які стали настільки плідними в наші дні.

Коли Іван Федоров і Петро Тимофєєв Мстиславець переступили кордон Великого князівства Литовського, воно переживало важку пору своєї історії. У 1559 році литовці вступили у затяжну суперечку з Росією, Швецією та Данією про долю лівонського спадщини.

Основні тяготи війни лягали на плечі литовського дрібномаєтного дворянства, яке в ту пору вело боротьбу з найбільшими феодалами за економічні права і за участь у політичному житті Великого князівства.

Дізнавшись про приїзду до Великого князівства Литовського московських друкарів, Г. О. Ходкевич запросив їх до Заблудів.

Шрифт, гравіровані дошки заставок, кінцівок та буквиц, а також нескладний інструментарій, як відомо, друкарі привезли з Москви. Не було, мабуть, типографського табору - за вказівками Івана Федорова його виготовили теслі. Постало питання про те, якою мовою друкувати книги - на старослов'янською, застосовувався у церковному богослужінні, або ж на народному, білоруському. Г. О. Ходкевич хотів видати книги білоруською мовою, але прийняти остаточне рішення самостійно не хотів. На раду були покликані «люди мудрі в тому листі, вчені». Слухаючи раді, Г. О. Ходкевич вирішив віддрукувати «Учительное Євангеліє» по старих рукописів, що «яко з давна писану».

У процесі підготовки оригіналів до друку Іван Федоров користувався багатим на ті часи зборами книг Супрасльського монастиря, що знаходився неподалік від Заблудові.

Над первістком Заблудовський друкарні, «навчальним Євангелієм», Іван Федоров почав працювати 8 Липень 1568 і закінчив 17 березня 1569. Влітку 1569 друг і соратник першодрукаря Петро Тимофєєв Мстиславець перебрався до Вільно і тут на кошти багатих купців Мамоничів заснував нову друкарню. Друге Заблудовський видання, «Псалтир» з «Часословцем», Іван Федоров друкував з 26 вересня 1569 по 23 Березень 1570.

У передмові до «Псалтиря» з «Часословцем» 1570 гетьман Г. О. Ходкевич обіцяв фінансувати слов'янське книговидавництво, але «Псалтир» виявилася останньою книгою Заблудовський друкарні, яка незабаром після виходу видання в світ 23 березня 1570 припинила свою діяльність.

За словами Івана Федорова, основною причиною закриття друкарні була старість Г. О. Ходкевича. Івану Федорову була надана можливість вести безбідне життя шляхтича-землевласника, але він вирішив інакше: зібрав друкарські інструменти, шрифти, нехитрі пожитки і направив свої стопи до Львова, де незабаром заснував друкарню, першу на українській землі.

Шлях Івана Федорова до Львова не був легким. Подорож ускладнила епідемія морової виразки. Епідемія лютувала в 1572 році, досягнувши найбільшої інтенсивності до осені, а потім пішла на спад.

Іван Федоров приїхав в «преіменітий град» Львів восени 1572 року. Щоб заснувати друкарню, потрібні були чималі кошти. Іван Федоров перш за все звернувся за допомогою до заможним городянам, і молитва успіху не мали. Тоді Іван Федоров попросив священика оголосити в церкві про приїзд до міста типографа і про його потреби. На Спочатку і це не набуло успіху. Львівська православна ієрархія в ту пору жила конфліктом між Гедеоном Балабаном та Іваном Лопаткою-Осталовського, претендували на єпископське гідність. Багаті городяни були зайняті відновленням своїх будинків після пожежі 1571. Момент для створення друкарні був обраний невдалий.

І все ж знайшлися люди, які підтримали Івана Федорова. «Неславного у світі» - це ремісники-українці, не такі багаті, але все-таки досить заможні, щоб позичити Івану Федорову необхідну суму. Одне з імен може бути названо точно - Семен Каленикович, частіше званий в документах Семеном Седляр. У 1573 він дав у борг друкареві 700 злотих. На ті часи це була велика сума. Семен Каленикович, один з найосвіченіших людей свого часу, зіграв позитивну роль в основі першої української друкарні.

У Львові Іван Федоров зіткнувся з цехової організацією ремесла. Друкарів тут не було. Чи не було, природно, і такого цеху. Ніхто не міг заборонити приходькові зайнятися друкарським ремеслом. Але, щоб розпочати роботу, потрібно було виготовити друкарський стан, складальні каси, ящики для зберігання шрифту. Для цього Івану Федорову потрібен столяр. Ось тут-то і зіткнувся з суворими законами цеховими друкар. Цех столярів суворо заборонив приходькові тримати у себе на службі столяра. Іван Федоров звернувся до Міська рада. Скарга розглядалася 26 Січень 1573. Рада підтримала цехових старшин. Друкарні було заборонено постійно тримати столяра. Але він міг звернутися до цеху і найняти там ремісника, який би, з дозволу свого майстра, зробив для Івана Федорова необхідні роботи. Однак ніхто з майстрів столярного цеху не захотів допомогти Івану Федорову. Тоді рада звернулася за консультацією до Краківській друкарні Матвія Зібенайхеру і Миколі Пренжіне.

Відповідь на запит прийшов 31 січня 1573 Зібенайхер і Пренжіна повідомляли, що «в місті Кракові кнігопечатнікі не тримають у своїх будинках підмайстрів столярного майстерності». Якщо ж кому з них знадобиться столяр, вони звертаються до цехмейстера і за плату отримують працівника. Відповідь задовольнив Івана Федорова, але цех, як і раніше відмовився дати столяра.

Так чи інакше, але 25 лютого 1573 Іван Федоров почав друкувати першу точно датовану українську друковану книгу - «Апостол», і майже рік по тому закінчив - 15 лютого 1574. У книзі є післямова «Повість... звідки начася і како здійсниться друкарня сія», - це перший зразок української мемуарної літератури. Одночасно, а може бути і раніше, у Львівській друкарні друкувалася «Абетка», перший відомий нам друкований підручник Кирилівського шрифту. Видання цього підручника демонструє Івана Федорова як просвітителя українського народу.

Протягом 1574 року Іван Федоров піклується про розповсюдження тиражу «Апостола». Частина книг друкар віддав в борг, можливо на комісійних засадах. Деякі з боржників згодом відмовилися платити, і з ними довелося судитися.

На початку 1575 року великий український феодал князь Костянтин Костянтинович Острозький, давно вже думав про видання повної слов'янської Біблії, запросив Івана Федорова до себе на службу. Побачивши в цьому можливість продовжувати улюблену справу, а також вихід з фінансової скрути, друкар погодився.

Іван Федоров покидає Львів, ставши «друкарні і служебником його милості князя Костянтина Острозького». Четверта в його житті друкарня була найбільш продуктивною. За неповні чотири роки - з 1578 по 1581 - вона випустила п'ять видань і серед них славетну Острозьку Біблію.

Дорога була недовгою. Типограф і його супутники переїхали річку Збітенку, минули село Межиріч з стародавньої Троїцької церквою і незабаром на високому лівому березі річки Вілії, зарослої очеретом, побачили над Замковій горою куполи церкви Богоявлення і високий шпиль вежі з годинником, піднімалася над замком.

Місто було оточений кріпак стіною. Потрапити до нього можна було через строго охоронювані ворота.

Друкарня Івана Федорова знаходилася неподалік від замку. Двір, на якому знаходилися друкарня і школа, називався «Булсардіновим» - він стояв на вулиці Замковій у підніжжя Замкової гори, неподалік від костелу Вознесіння, збудованого в XV столітті, Успенського собору та Миколаївської церкви.

Князь К. К. Острозький задумав грандіозний на той час план: випустити у світ першу повну слов'янську Біблію. Для цього потрібно було розробити малюнки та відлити по них нові шрифти, вигравіювати дошки заставок і запастися великим кількістю паперу, що було найважчим. Тому Іван Федоров вирішив зав'язати зв'язку з папероробних майстрами.

Турботи Івана Федорова у зв'язку із заготівлею паперу для друкування Біблії привели його в папероробну майстерню, що знаходилася недалеко від Львова - у місті Буську.

Працюючи в Острозі, Іван Федоров у 1578 - 1581 роках їздить до Львова, Луцька у справах, пов'язаних із закупівлею паперу і друкарських приладдя. Першодрукар був людиною справи.

Острозька Біблія відіграла винятково велику роль в історії культури східнослов'янських народів. У свій час вона стала для Заходу своєрідним свідченням ідеологічної та моральної зрілості росіян, українців, білорусів. Важливо підкреслити і роль цієї книги у розвитку природничих і технічних уявлень на Русі: Біблія містила відомості з астрономії та математики, хімії та географії, біології та медицині.

Іван Федоров -- постать ренесансної доби. Як і багато хто в цей період, він був різнобічно освічені, поряд з видавничою справою відливав гармати, винайшов багатостовбурні мортиру з частинами, які взаємозамінними. Певний час (протягом 1583) працював у Кракові, Відні і, можливо, Дрездені. Мав тісні зв'язки з освіченими людьми Європи. Зокрема, в Дрезденському архіві знайдено листування Івана Федорова з саксонським курфюрстом Августом.

Свій життєвий шлях Іван Федоров закінчив у Львові в 1583 році. Український і російський народи віддають належне своєму першодрукареві, а всі книговидавці і книгознавець в 1959 році почали і регулярно проводять щорічні наукові сесії, присвячені актуальним проблемам історії книги та книжкової справи - «Федоровський читання». Вийшло велику кількість наукових праць, присвячених життя і діяльності "друкаря книг перед тим небачених».

Франциско Скорина
Білорус «из славного града Полоцка», Скорина народився десь коло 1490 р. в міщанській купецькій православній родині і при хрещенні одержав ім’я Георгія. 1504 р. вступив Скорина до Краківського університету, де його вписали: Franciscus Luce de Ploczko.
По двох роках науки в Краківськім університеті 1506 р. Скорина дістав тут перший вчений ступінь — ступінь бакалавра на філософськім факультеті. Але в Кракові Скорина довго не пробув. Крім філософських наук, вчився він тут також і медицини, але якраз медицина зле викладалася в Кракові і Скорина мусив шукати собі іншої школи. І молодий бакалавр, шістнадцятилітній хлопчина, десь після 1506 р. кидає Краків і мандрує на Захід шукати науки. Шість років десь вчився на Заході Скорина, студіюючи медицину та богословіє, але де саме, у кого, в яких університетах, — нічого певного про це не знаємо. Тут десь Скорина й здобув собі важний учений ступінь — доктора ехітіагит artium.
У листопаді 1512 р. прибув Скорина в Італію, в Падую, до славного тоді Падуанського університету, що пишався своїм медицинським факультетом, — тут 9 листопада 1512 р. блискуче здав відповідні іспити і отримав ступінь доктора медицини. По цьому новий доктор медицини вертається додому і приступає до культурної праці.
В той час у нас дуже відчувався брак біблійних книжок. Повного збору їх ми тоді не мали, а між тим вони так потрібні були і для церкви, і для домашнього читання. А те, що було в нас, часто було в недокладнім, а то і в злім спискові. І от Скорина надумався перекласти цілу Біблію на тодішню літературну «руську» мову, спільну тоді для українців і для білорусів. І задумав не тільки перекласти, але й видрукувати всі біблійні книжки. На той час це був великанський замір, бо тоді слов’яни тільки що зачинали друкарську справу.
Добув Скорина по<