Життя та викладання в Санкт-Петербурзі

Kostomarov3.jpg

Навесні 1859 року Костомаров прийняв запрошення зайняти кафедру російської історії Петербурзького університету. У листопаді він приступив до читання лекцій. Вступна лекція в університеті запам'яталася йому над усе: "Скупчення публіки було величезне; кілька державних осіб відвідали мою лекцію. По закінченні читання знялися гучні овації, а потім юрба молодих людей підхопила мене на руки і винесла з університетського приміщення до екіпажа". Хтось із сучасників точно помітив: "Лекції Костомарова кликали на площу!". Вплив ученого на петербурзьку інтелігенцію був величезним. На кожній лекції — стовпотворіння; у себе вдома по вівторках він збирав цвіт російської культури. У нього бували М.Добролюбов, О.Пипін, М.Ге, М.Некрасов, М.Чернишевський і багато інших.

За роки ув'язнення і саратовського заслання погляди М.Костомарова на історію суттєво змінилися. Він уже був далекий від містичного поклоніння перед народом, однак як і раніше, на відміну від більшості російських професорів, не вважав суттю історичного процесу державне життя. Він дедалі критичніше дивився на основні особи і події як російської, так і української історії, що йшло врозріз із суспільними переконаннями тих років. Костомаров напружено працював, розбирав і аналізував архівні матеріали, багато публікувався, у тому числі в тоді найпопулярніших журналах "Сучасник", "Вісник Європи" і "Російське слово".

У північній столиці він зустрівся зі старими київськими друзями, що повернулися із заслання, П.Кулішем і В.Білозерським. Разом вони створили й очолили петербурзьку українську "Громаду", в ідейному спектрі якої М.Костомаров обстоював принципово ліберальні погляди, не розділяючи народницького радикалізму Т.Шевченка та ідей деяких інших членів цієї культосвітньої і цілком легальної організації. Не погоджувався М.Костомаров і з революційними ідеями М.Чернишевського. У 1861—1862 роках петербурзькі громадівці, підтримуючи тісні зв'язки з аналогічними гуртками в Києві й інших містах України, видавали журнал "Основа". У ньому були надруковані теоретичні праці М.Костомарова "Думки про федеративний початок у Древній Русі", "Дві руські народності" і "Риси народної південноруської історії", у яких розроблялася концепція відмінності історичних шляхів і етнокультурних типів українців і росіян, підкреслювалася роль козацьких демократичних традицій в українській історії, що, як і російське самодержавство, Костомаров уже не ідеалізував.

Погляди та положення Миколи Костомарова

У ці роки Микола Іванович підтримував зв'язки з багатьма ліберальними і демократичними діячами, листувався з лідером російської політичної еміграції О.Герценом і регулярно друкувався в його "Дзвоні", що видавався в Лондоні. На його сторінках без цензурних обмежень, на тлі найгострішого польсько-російського протистояння початку 1860-х років, Костомаров зміг опублікувати гострі історико-публіцистичні статті "Правда москвичам про Русь" і "Правда полякам про Русь".

В обстановці поляризації суспільства, що настала за селянською реформою 1861 року, М.Костомаров не бажав приєднуватися ні до революційного, ні до консервативного таборів, залишаючись при власних ліберальних переконаннях. Цим він настроїв проти себе обидва табори. Після викликаного студентськими заворушеннями 1861 року закриття Петербурзького університету, кілька його професорів, у тому числі й М.Костомаров, організували в приміщенні Міської думи систематичне читання лекцій. Однак на "неслухняних" щодо влади викладачів посипалися утиски, а потім і заборона на такого роду несанкціоновані виступи.

На знак протесту М.Костомаров у 1862 році подав у відставку, чим викликав гнів начальства. Більше він до викладацької роботи не повертався. У 1863 році М.Костомаров одержав запрошення очолити кафедру в Київському університеті, у наступному аналогічний виклик прийшов з Харкова, а в 1869 році його знову запросили в університет св. Володимира. Однак Міністерство народної освіти не дозволило Костомарову відновити читання своїх курсів.

Костомаров цілком зосередився на дослідницькій роботі. З 1863 року він бере активну участь у періодичному виданні томів (усього їх вийшло 15) зібрань документів з історії України і БілорусіXIV—XVII століть під загальною назвою "Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії, зібрані і видані Археографічною комісією". Основними працями його життя стали "Богдан Хмельницький" (перше видання вийшло в 1857 році, третє, вже в 3-х томах, — у 1876-му), "Руїна" (1879—1880), присвячена трагічним подіям, що настали після смерті вождя Визвольної війни, "Мазепа" і "Мазепинці" (1882—1884), а також фундаментальна праця "Російська історія в життєписах її найважливіших діячів" (1874—1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Власне історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене "Північноруське народоправство" (1863) і "Непевний час московської держави" (1866). Особливий інтерес представляє його наукова розвідка "Останні роки Речі Посполитої". Ці та інші численні роботи, як і мужня громадянська позиція, забезпечили М.Костомарову повагу і визнання громадськості, почесне місце в українській і російській культурі.

У 1873 році, розлучені долею багато років тому, Микола Іванович і Аліна Крагельська зустрілися знову. Він — так і не одружений самотній "дід", вона — вдова і мати трьох дітей. 9 травня 1875року вони обвінчалися і десять років, до самої смерті Костомарова, прожили разом.

Останні роки життя і смерть

Про останні роки життя Костомарова збереглося чимало спогадів сучасників. Один із близьких друзів історика, В.Беренштам, усякий раз, повертаючись від Костомарових, промовляв одну й ту ж фразу: "Плоть немічна, дух сильний". У 1872 році від напруженої роботи в Миколи Івановича почали сильно боліти очі. Згадуючи ті дні, він говорив, що пропадає від бездіяльності. Саме тоді в нього зародилася думка написати "Руську історію..." для популярного читання. Точніше, не написати, а продиктувати. Так виникла "Руська історія в життєписах її найголовніших діячів", продиктована помічникам.

Фатальним чином вплинули на здоров'я Костомарова дві події. Восени 1881 року, переходячи вулицю на Васильєвському острові, він був збитий ломовим візником. Наслідки травми відчувалися дуже довго. А 25 січня Костомарова, зануреного в роздуми, знову збив екіпаж — цього разу просто під аркою Генерального штабу.

6 квітня 1885 року, у день пам'яті святих Кирила і Мефодія, здоров'я вченого різко погіршилося. Лікар давав йому кілька годин. Так і сталося: рано-вранці 7 квітня він помер у своїй квартирі на Васильєвському острові, куди багато років поспіль приходила вся освічена громадськість Петербурга.

Поховали Миколу Івановича 11 квітня 1885 року на Волковому цвинтарі. Серед тих, хто прийшов провести його в останню дорогу, було дуже багато студентів.

Роль Миколи Костомарова

Роль М.Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Він був першим ученим Східної Європи, що радикально змінив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя.

"Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди", — повторював Микола Іванович. Цьому принципу він слідував усе своє життя.

Твори

• Книга буття українського народу
• Богдан Хмельницький
• Руїна
• Мазепа
• Мазепинці
• Бунт Стєньки Разіна
• Автобіографія
• Російська історія в життєписах її найважливіших діячів
• Північноруське народоправство
• Непевний час московської держави
• Думки про федеративний початок у Древній Русі
• Дві руські народності
• Риси народної південноруської історії
• Правда москвичам про Русь
• Правда полякам про Русь
• Українські балади
• Гілка
• Сава Чалий
• Переяславська ніч
• Останні роки Речі Посполитої