У 1899 Р. Було споруджено і урочисто відкрито перший пам'ятник у житомирі - пам'ятник О. С. Пушкіну.

З-поміж українських скульпторів Галичини світову славу здобув Михайло Паращук, котрий разом з Антоном Попелем створив пам'ятник Адамові Міцкевичу у Львові. М.Паращуку також належать скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, МЛисенка і СЛюдкевича.

Художня творчість М. Пимоненка, С. Васильківського, М. Самокиша, І. Їжакевича, І. Труша.

Безпосередніми продовжувачами демократичних тради­цій Т. Шевченка були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов, які піднесли український побутовий жанр на новий рівень.

Створене 1870 р. у Петербурзі "Товариство пересувних художніх виставок" сприяло згуртуванню митців демокра­тичного напрямку. З діяльністю Товариства пов'язаний розвиток художньої освіти, створення місцевих художніх об'єднань. У 1865 р. створена малювальна школа в Одесі, пізніше реорганізована в художнє училище. Важливим центром художньої освіти була Київська малювальна школа, яку заснував у 1875 р. М. Мурашко. В цій школі навчались українські живописці М. Пимоненко, Ф. Красицький, К. Малевич, скульптор Ф. Балавенський та ін.

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимонен­ко. В. Орловський відомий як один з фундаторів нового українського реалістичного пейзажу, його називали "шу­качем сонця" — майстром сонячного пейзажу. Майстрами пейзажу світового рівня були С. Васильківський, П. Лев­ченко, І. Труш, К. Костанді.

Значний вплив на творчість українських художників в історичному жанрі мала картина І. Рєпіна "Запорожці". На початку XX ст. український історичний жанр досяг знач­ного розвитку і став характерним явищем національної культури. На історичну тему створили картини Ф. Красиць­кий ("Гість із Запоріжжя"), М. Самокиш ("Запорожці обі­дають"). Плідно працював в історичному жанрі М.Івасюк ("В'їзд Богдана Хмельницького в Київ", "Іван Богун під Берестечком" та ін.).

Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX ст., внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої твор­чості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.

Оригінальним творчим мисленням відзначається Олек­са Новаківський. Меценатом О. Новаківського і його школи був митрополит Андрій Шептицький. О. Новаків­ський — найбільш послідовний представник сецесії в українському образотворчому мистецтві того часу. Його твори — "Музика квітів", "Ноктюрн", "Коляда", "Каш­тани і бузок" та ін.

На жаль, у цю добу монументальний український жи­вопис представлений слабо, хоча його здобутки значні, скажімо, розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернів­цях (Й. Бокшай), реставрація фрескового живопису у Ки­рилівській церкві (М. Врубель), розписи у русько-візантій­ському стилі Володимирського собору в Києві (де поруч з російськими, польськими працювали й українські майст­ри, а серед них — М. Пимоненко) і, нарешті, розписи Бу­динку земства у Полтаві (композиції С. Васильківського "Чумацький Ромоданівський шлях").

Щодо монументальної скульптури, то окрасою Украї­ни є пам'ятники Володимиру Святому (1853 р., скульпто­ри П. Клодт і В. Демут-Малиновський, архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (1888 р., скульптор М. Мике-шин) у Києві; І. Котляревському (1902 р., скульптор Л. По-зен) у Полтаві. В галузі станкової скульптури працювали Л. Позен (кращі його твори на історичну тему — "Скіф" та "Запорожець у розвідці"); П. Забіла (барельєфні порт­рети родини Кочубеїв, бюст Т. Шевченка, бронзова статуя О. Герцена на його могилі в Ніцці); В. Беклемішев (погруд­дя Т. Шевченка).

Слід також назвати численні скульптурні оздоби відо­мих пам'яток архітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі (під керівництвом Ф. Етеля); декоративно-монументальні скульптури Т. Ри-гера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі — на будин­ку Політехнічного інституту у Львові; численні скульпту­ри українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні композиції училища художнього про­мислу, постать Слави на оперному театрі.

В архітектурі XIX ст. переважав в основному стиль кла­сицизму. Національна своєрідність українського класициз­му виявилась у збереженні кольорової гами споруд, типо­вої для бароко (блакитний з білим і золотим). У стилі кла­сицизму зводяться житлові будинки, адміністративні установи, освітні заклади. На 30-ті—40-ві роки XIX ст. при­падає будівництво університету в Києві (арх. В. Беретті), театрів у Києві, Одесі, Полтаві.

У середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють гро­мадські споруди стилю класицизму, зокрема Український драматичний театр ім. М. Заньковецької (арх. Л. Пихаль, І. Зальцман), Політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич), Наукова бібліотека по вул. В. Стефаника, так званий Ос-солінеум (арх. П. Побіле та Ю. Бем).

В архітектурі другої половини XIX ст. втрачається сти­льова єдність. Це зумовлено швидкими темпами зростан­ня міст, великими масштабами їхньої забудови.

Однак і в архітектурі цього періоду є цінні здобутки, ви­конані в стилі неокласицизму та "віденського бароко". В цьому стилі споруджено будинок Галицького сейму у Львові (арх. І. Гохбергер). У цьому будинку тепер розміщений уні­верситет ім. І. Франка. До зразків цього стилю належать такі споруди Львова: Музей етнографії та художніх про­мислів (арх. Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу (арх. В. Садлівський).

При забудові Києва домінує стиль "французького від­родження". У такому стилі споруджено Український дра­матичний театр ім. І. Франка (арх. Г. Шлейфер, Є. Брат-ман), національний оперний театр (арх. В. Шретер).

Наприкінці XIX — початку XX ст. в українській архі­тектурі відбувається становлення нового напряму, що дістав назву стилю модерн.

У стилі модерн збудовані перший в Україні критий ри­нок (Бесарабський) у Києві (арх. Г. Гай), міська залізнич­на станція (арх. О. Вербицький), власний будинок знаме­нитого київського архітектора В. Городецького.

Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбу­валося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російсь­кої, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.

Творчість О.Мурашка, М. Бурачека в контексті української та європейської культури.

Більшість різних діячів (письменників, живописців, поетів, і архітекторів) залишили свій слід в українській історії, при цьому діяльність кожного з них перетворював українську культуру.
Хотілося б трошки розповісти про один з найактивніших діячів 18-19 століть, який по праву вважається талановитим у всіх сенсах цього слова.
Про людину який зробив величезний внесок у розвиток мистецтва в Україні і залишив своє ім'я в історії розвитку культури України. Це Український живописець, сценограф, актор, педагог, письменник та історик мистецтва Бурачек Микола Григорович.
Він є одним з дослідників мистецької спадщини Тараса Григоревич Шевченка, атрибутував сотні його акварелей і картин, зробив хронологію мальовничого та графічного спадщини. Крім цього Бурачек Микола Григорович автор багатьох мистецтвознавчих статей і монографій.
Варто також згадати, що Бурачек Микола Григорович спільно з Абрамом Малевичем та Іваном Трушина є представниками українського імпресіонізму.

Біографія

Народився Микола Григорович Бурачек в селі лютичів, розташованому в Хмельницькій області. У 1889 році Бурачек навчався в Київському університеті, звідки був виключений за участь у студентських виступах.
Через рік за рекомендацією Марії Савіної в 1890 році Бурачек був прийнятий актором в Кам'янець-Подільську російську трупу.
У той час сама Марія Гаврилівна Савіна (дочка актора Подраменцова, по театру відомого як Стремлянова), завоювала популярність серед більшості любителів п'єс почавши грати в ній ще з юного віку, в 1869 р. дебютувала у Мінську, в п'єсі "бідова бабуся", грала з зростаючим успіхом у Харкові, Калузі (куди вона поїхала вже вийшовши заміж за провінційного актора Савіна), Нижньому Новгороді, Казані, Орлі, Саратові та ін
Пізніше в році Марія Іванівна 1899 отримала звання "заслуженої артистки", в тому ж році дала кілька вистав у Берліні, де мала великий успіх.
У зв'язку з позитивною рекомендацією самої Савіної, яка справила великий увага до його особистості Бурачека відразу взяли в російську трупу, там йому доводилося грати на сценах різних театрів багатьох міст України і Росії разом з такими майстрами цього мистецтва, як Марія Савіна, Віра Федорівна Коміссаржевська (дочка російського артиста опери і музичного педагога Ф. П. Коммісаржевского, виконання ролей якої в одноактних п'єсах і водевілях було завжди пройнятий веселістю, жвавістю і непідробним гумором) Павло Миколайович Орленев (відомий російський актор і народний артист Республіки того часу, Цар Федір Іоаннович, Раскольников, Дмитро Карамазов, Освальд і багато інших образів створені Орленева увійшли в історію російського і українського театру) та ін
Виконав оформлення до ряду спектаклів. Відвідував КРШ імені Миколи Мурашка, де вчився у М. Пимоненка та Х. Платонова. Про Миколу Корнилович Пимоненко, що це був відомий український живописець в період 19 століття, автор багатьох картин на національну українську тематику. Роботи Пимоненка високо цінувалися в усій Російській імперії.
Член руху передвижників, а вже з 1904 року Микола Пимоненко став членом Імператорської Академії мистецтв.
За рекомендацією Яна Станіславського (сценічний псевдонім Костянтина Сергійовича Алексєєва, один з найбільших і оригінальних діячів сучасного російського театру) надійшов у Краківську академію красних мистецтв (клас Яна Станіславського, а потім і Фердинанда-Еммануїла Едуардовича Рушіца, активний діяч Союзу російських художників, цей талановитий художники в основному писав твори пейзажного живопису).
Пізніше в 1910 році в Парижі, Бурачек працював у майстерні Анрі Матісса (французький художник і скульптор, лідер течії фовістів, кторой відомий своїми дослідженнями в передачі емоцій через колір і форму), а пізніше - у Вільній Академії Мистецтва імені Поля Рансон). З 1912 року жив у місті Києві.
Варто доповнити, що Бурачек був членом Товариства київських художників і членом Товариства українських художників, один із засновників Української Академії Мистецтва у 1918 році ставши її президентом. З 1925 року Бурачек працював у Харкові. Був одиним із засновників АРІУ, голова Харківського центрального бюро мистецтв.
Деякий час (у період з 1925 по 1927 рік) Бурачек викладав у Харківському художньому технікумі та Харківському художньому інституті (у вчасно 1925 по 1931 рік, де з 1927 викладав як професор).
Заслужений художник Української Радянської Соціалістичної Республіки з 1936 року і вже з 1941 року заслужений діяч мистецтв УРСР.
Крім цього Бурачек автор багатьох мистецтвознавчих статей і монографій. Один з дослідників мистецької спадщини Тараса Григоровича Шевченка (який зробив під час життя величезний внесок у розвиток української культури), атрибутував сотні його акварелей і картин, зробив хронологію мальовничого та графічного спадщини.

Діяльність Миколи Бурачека

Трохи про діяльність Миколи Бурачека вже було сказано в його біографії, але до цього всього необхідно додати про те, що на Україну Відомий головним чином як актор, публіцист, мистецтвознавець, театральний декоратор і особливо як талановитий пейзажист.
В якості артиста йому доводилося грати з такими акторами, як Савінова, Давидов, Коміссаржевська, Тарханов, Орленев. Миколі Григоровичу передрікали блискучу кар'єру на сценах столичних театрів. Однак потяг до живопису взяла верх.
Треба відзначити, що в період своєї акторської діяльності він як декоратора оформив постановки багатьох п'єс, в їх числі "Влада темряви" Л. Н. Толстого, "Ліс" А.Н. Островського.
Микола Григорович Бурачек був учасником численних мистецьких виставок. Його пейзажі "Ранок на Дніпрі", "Квітуча яблуня" та ін відзначалися яскравістю і разом з тим м'якістю фарб.
На жаль, велика частина його живописних полотен і етюдів згоріла на початку Великої Вітчизняної війни, при перевезенні їх у вагоні на чергову виставку.
Будучи керівником творчих майстерень художніх навчальних закладів Києва та Харкова, він виховав кілька поколінь молодих художників і йому було присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв Української Радянської Соціалістичної Республіки. Підсумком його багаторічних досліджень в галузі творчості Тараса Григоровича Шевченка з'явився капітальна праця "Великий народний художник", виданий в 1939 році в місті Києві.
Багато часу під час свого життя Микола Григорович приділяв і літературній праці. Його оповідання, нариси та рецензії друкувалися в багатьох газетах і журналах. а в 1937 році в Києві вийшла його автобіографічна книга "Моє життя".