Бароко в українській літературі

Бароко в українській літературі

Література, як і саме людське життя, розвивається за своїми законами. Так само, як на зміну одній історичній епосі, одному соціальному ладу приходить інший, так і в літературному процесі на зміну одному мистецькому напряму приходить новий.XVII—XVIII сторіччя стали періодом розвитку українського бароко. Бароко не лише мистецький стиль, але й особлива модель світосприймання. Ми зустрічаємо барокові мотиви в архітектурі, живописі, навіть в оздобленні інтер'єрів. Свій вплив мистецтво бароко мало на літературу — як європейську, так і українську. Бароко, так би мовити, припало до душі українським митцям, тож здобутки нашого мистецтва в межах цього стилю нічим не поступаються бароко європейському.Які ж характерні риси цього напряму? Насамперед це метафоричність світосприймання, в чомусь — навіть складність. Світ стає мінливим, сповненим символів, реальність метафорична та неоднозначна... Такою постає дійсність для людини епохи бароко. Вплив церкви та держави посилюється, мотиви церковного та світського мистецтва поєднуються між собою — це принципово нове явище українського мистецтва, оскільки до початку XVII століття ці мотиви різко розмежовувались. Складна образність дедалі більше приваблює авторів, алегоричність та метафоричність творів робить їх ніби нашаруванням смислів та образів. Але ця складність не відлякувала читача, а навіть зацікавлювала його, бо бароковий твір часто містив гру, мав бути розгаданим і розшифрованим, ніби ребус. Митці часто грали на контрастах, уводячи до своїх творів напруженість та трагічність. Дивне поєднання песимізму, трагічності і гри спостерігаємо в творах цього періоду Значення бароко для розвитку української літератури можна зрозуміти хоча б з того, що цей стиль проіснував в українській літературі більш ніж два сторіччя, нехай навіть змінюючись та еволюціонуючи. Бароко дістало своє відображення в усіх жанрах літератури та мистецтва. Це і проповіді Галятовського та Радивиловського, і вірші (як духовного, так і світського спрямування), і драми...

Дізнаючись більше про мистецтво бароко, я справді почав захоплюватись цим надзвичайно цікавим періодом літературного процесу в Україні. До того я навіть уявити собі не міг, що стільки сторіч тому українське письменство вже створювало такі довершені тексти, вдало поєднуючи зміст і форму художнього твору. Дійсно, форма барокового твору мала особливе значення. Часом письменники надто ускладнювали її, але експерименти з формою принесли нам оригінальні і дуже цікаві жанри. Відомий мені акровірш як жанровий різновид поезії, виявляється, також виник у цей період. Акровірш — це особливий вірш, з перших літер рядків якого складається слово або й цілий вислів. Вивчивши літературу цього періоду, мої однокласники, які пишуть вірші, також пробували себе в цьому жанрі — настільки цікавим та оригінальним він видався нам. Були й інші «ігрові» форми поезії, наприклад вірші могли записуватись певними фігурами (у формі зірки, хреста, навіть корабля!), поети шифрували в своїх творах дати, вислови, малюнки, але від того поезія не втрачала ані свого ліризму, ані глибини сенсу. Напевно, треба було оволодіти справжньою майстерністю поета, аби створювати такі поезії. Наприклад, І. Величковський вигадав так звані «раки літеральні», тобто вірші, рядки яких можна було читати в будь-якому напрямі. Бароко не тільки впливало на форму і зміст творів, але й на їхню мову: виник особливий мовний стиль, що характеризувався складною метафоричністю, багатством та вишуканістю мови, він дістав назву «плетіння словес», бо і справді слова спліталися у химерні візерунки, красиві і захоплюючі. Епоха бароко — цікавий період в літературному процесі. Насправді, цей стиль близький нам за духом, окремі елементи барокової літератури ми можемо зустріти навіть в сучасній українській літературі! Познайомившись з цим літературним напрямом, я ще раз впевнився, що давня література може бути не менш цікавою, ніж сучасна, вона самобутня та оригінальна, глибока за змістом та новаторська за формою.

Багатство і різноманітність змісту та художніх форм.

Зміст – це внутрішня суть певного явища, яка визначає його «ідею», а форма – як спосіб її існування та зовнішнього вияву (вираження). Зміст художнього твору можна визначати як те особистісне, ідейно-емоційне ставлення творця до предмета його зображення і сприймається читачем у вигляді об’єктивної «картини життя». Об’єктивну основу змісту становить відображених у ньому життєвих явищ, узагальнена ідейна суть яких розкривається і конкретизується у подієвих лініях та у в загальнолюдських типах. Про коло відображених у творі життєвих явищ говорять як про його тему, ті конкретні події, які немовби розгортають прихований конфлікт – фабула, що становить у творі предмет розповіді; загальнолюдські типи – дані і творчо домислені автором людські характери або їх психологічні стани. Основу суб’єктивного змісту твору становить той емоційний настрій, те почуття (радості, смутку…), яке передається читачеві, спонукаючи його до усвідомлення та емоційного переживання власної оцінки, тобто особистісного ставлення до того, про що йдеться в творі. Цей елемент змісту прийнято позначати терміном пафос. Ідеєю називається та головна думна, що служить узагальненим вираженням змісту всього твору й містить у собі оцінку зображених у ньому життєвих явищ. Таким чином, зміст — це головний елемент художнього твору; він виникає у процесі творчості митця під впливом об’єк­тивної дійсності й тієї суспільної свідомості, які сформувалися та існують за даної епохи. Зміст являє собою єдність об’єк­тивних і суб’єктивних начал у художньому творі, єдність теми, ідеї та авторської оцінки.

Практичним виявом змісту у творі є його художня форма, (вона буває зовнішньою і внутрішньою) завдяки якій твір сприймається і залишається таким для наступ­них поколінь. Художня форма є матеріалізацією змісту, адже тільки матеріальне втілення може надати задумові зовнішнього, об’єктив­но-реального буття, лише воно дозволяє митцю донести свої дум­ки і почуття іншим. Внутрішня форма (це той рівень, який вбирає в себе сукупність засобів предметного зображення у творі та структурно-організуючого рівня – композиції, що зв’язує в єдину цілість усі рівні форми твору та їхні окремі компоненти) включає матеріал і такі елементи, як сюжет – перебіг дії та послідовність її зображувально-виражальні засоби та ін.

Композиція (з лат. — упорядкування, розташування) — це структурна побудова художнього твору, розміщення і співвідно­шення всіх його елементів і частин у єдиному цілому. Компози­ційна побудова твору підпорядкована змісту, сприяє розкриттю руху, динаміці дії, почуттів і думок автора.

Сюжет – перебіг дії та послідовність її розвитку, що служить у творі формою розгортання й конкретизації його фабули. Внутрішня організація сюжету: експозиція – виконує функцію інформування читача про «розташування сил», що визначають конфлікт твору, знайомство з персонажами твору, введення в ситуацію, у якій визріває конфлікт; зав’язка – визначається «зав’язування» певного конфлікту; розвиток дії – це увесь її перебіг, починаючи від зав’язки й закінчуючи кульмінацією твору; кульмінація – момент найбільшого напруження; розв’язка – завершення сюжету, розв’язка конфлікту.

Художнє мовлення у складі літературного твору виступає як зовнішня його форма.

Естетичні категорії.

Категорії естетики - це естетичні відчуття, смаки, оцінки, переживання, ідеї, ідеали, естетичні міркування, судження. Категорії естетики історично змінюються і розвиваються, відображаючи певні етапи у розвитку людського пізнання.

Естетичні уявлення можуть існувати в нашому розумі як пари протилежних категорій, боротьба протилежних сил: «прекрасне - потворне», «піднесене - низьке», «комічне - трагічне».

Е. К. різно тлумачились філософами. Одні (Кант, Кроче) розглядали їх як властивості свідомості, другі (Гегель) – як стани розвитку абсолютного духу тощо.

Перші спроби формув. заг. ест. понять відбул. в ант. часи (Платон, Арістотель), потім класиц-ти, просвіт., роман., реалізм, модерн. Звернули увагу на проблеми естетичної дійсності – Сковорада, Шевченко, Потебня, Костенко…

Постмодернізм

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві.

Постмодернізм відображає загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків, втрату моральних орієнтирів у світі. Дисгармонія і деструкція – такі основні ознаки постмодерного художнього світу. Тут немає нічого певного, сталого. Цей світ жахливий і химерний. Він відлякує своєю заплутаністю й невизначеністю, глибиною кризи й безвиході. Тому не випадково у постмодерних творах стали знаковими такі просторові координати, як лабіринт, яма, прірва, глухий кут, стіна тощо. Художній світ у постмодернізмі не має завтрашнього, розвитку, замкнений лише сам собі. Неначе розбитий на друзки, розколотий, не цілісний, не органічний.

Створення художнього світу в творах постмодернізму відбувається у підкреслено умовному ключі. «Текст» зображується як «світ», а «світ як текст». Твір постмодернізму подається не як готова річ, а як процес взаємодії художника з текстом, тексту з митцем тощо. Тут ідеться про специфічну особливість постмодерного письма, що передбачає підкреслену умовність зображуваного.

Визначальними рисами постмодернізму є:

ü культ незалежної особистості;

ü потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

ü прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

ü бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

ü використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

ü зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

ü суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

ü сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

ü запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

ü як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

ü іронічність та пародійність.
Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985).
Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.

42. Принцип художньої правди в реалістичній літературі. Художня правда – це один з основних принципів реалізму. Правда для реаліста-митця – це вірність відтворення реальної дійсності. Реаліст, на відміну, від романтика, не перетворює дійсність, він стоїть врівень з дійсністю. ХП сумірна з правдою історії, але не є її копією.Представники реалістичного напрямку намагаються якомога правдивіше відтворити події та характери, обставини й деталі. Щоб пояснити специфіку мистецтва, яка своєрідно наслідуючи довкілля, не зводиться до натур.копіювання; теорія л-ри розробляє різні поняття і терміни (худ.світ, худ.час, простір).Художня правда є прямою метою мистецтва.

43. Проблема прекрасного. Прекрасне в житті і в літературі. Прекрасне — категорія естетики, виражає ту грань естетичного освоєння світу, що відповідає ідеалові людини і супроводжується почуттям естетичної насолоди.Мірою прекрасного зі сторони об'єкта є симетрія, гармонія, пропорція, ансамбль його природних властивостей, які забезпечують позитивне значення явищ для людини. З боку суб'єкта мірою прекрасного є духовне багатство вільної особи, яка невимушено, незацікавлено (з прагматичного погляду) сприймає зовнішній світ.Спроби визначити категорію «прекрасне» робилися з перших кроків становлення естетичного знання. Так, ще Платон намагався пояснити, чим відрізняється вислів «що прекрасне» від «що таке пре­красне». У діалогах «Тімей», «Філеб» він, спираючись на піфагорійську традицію, визначав прекрасне як певну математичну пропорцію. Сократ схилявся до думки, що прекрасне тотожне корисному і при визначенні прекрасного слід враховувати чинник доцільності. Один і той самий предмет може бути прекрас­ним і потворним. Усе залежить від того, наскільки він відповідає своєму призначенню.Важливе місце в становленні уявлень про прекрасне посідає концепція Арістотеля. Він намагався визначити прекрасне як універ­сальну категорію, що охоплює усі сфери життя людини. Найсуттєвішими ознаками прекрасного Арістотель вважав «порядок» і «розмір». Проблему прекрасного розробляли майже всі видатні теоретики Відродження. Спираючись на надбання античної естетики, вони внесли у цю проблему багато но­вого.Вагоме місце в становленні більш глибокого розуміння прекрас­ного займає стаття французького мислителя Дені Дідро «Про пре­красне» (1751). Дідро заперечує думку про прекрасне як певну якість предмета. Він висуває іншу ідею і обґрун­товує думку про прекрасне як тип відносин. Мислитель значно більше уваги, ніж це зробив будь-хто до нього, приділяє аналізові уявлень про прекрасне у різних на­родів, навіть наголошує на значенні віку, характеру, людського темпе­раменту в процесі сприймання і переживання прекрасного.У межах естетики XIX ст. прекрасне визначається як універ­сальна естетична категорія і, навіть стає основним поняттям при визначенні предмета естетики (Г. Гегель, М. Г. Чернишевський).І. Кант пов'язу­вав прекрасне зі здатністю судження смаку. При цьому Кант підкрес­лював значення суб'єктивного чинника і розглядав прекрасне не тільки як якість предмета, об'єкта, а і як відношення суб'єкта до об'єкта.Щодо позиції Гегеля, то він обмежував прекрасне сферою мистецтва і ввів поняття «царство прекрасного». За Гегелем, пре­красне в природі не є об'єктом інтересу естетики, і уваги заслуговує лише художньо прекрасне, адже «краса мистецтва є красою, наро­дженою і відродженою на грунті духа, і наскільки дух і твір його вищий за природу та її явища, настільки ж прекрасне в мистецтві вище за природну красу».Естети вважають, що прекрасне в житті і прекрасне в мистецтві не збігається: потворні життєві явища можуть бути прекрасно відтворені в сатиричних творах і, навпаки, прекрасні можуть спотворюватися бездарним автором

44. ПРОБЛЕМА СПЕЦИФІКИ ЛІТЕРАТУРИ Один із давньогрецьких міфів розповідає про троянського жерця Лаокоона, який хотів перешкодити своїм співвітчизникам втягнути в обложену Трою дерев”яного коня, в якому сховались воїни противника. Боги, які вирішили погубити Трою, покарали за це Лаокоона: дві великі змії, післані ними, задушили жерця і двох його синів. Загибель Лаокоона стала улюбленою темою багатьох античних скульпторів і письменників.На основі глибокого аналізу творів мистецтва, присвячених цьому міфу, великий німецький письменник і критик Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729-1781) створив трактат “Лаокоон, або Про межі живопису і поезії”, який увійшов до скарбниці світової естетичної і критичної думки. В ньому викладаються принципи реалістичного мистецтва.

В “Лаокооні” Лессінг обгрунтував думку про те, що поезія має свої специфічні закони, які, незважаючи на спорідненість поезії і живопису, принципово відрізняються від законів образотворчого мистецтва. Закони поезії, згідно з думкою Лессінга, визначаються не суб”єктивною волею і намірами художника, а об”єктивною природою поезії і того особливого матеріалу, яким користується письменник на відміну від скульптора і живописця, - природою художнього слова.На думку Лессінга, перевага поета в тому, що він може зобразити дійсність в русі. Якщо живопис і скульптура обмежені відтворенням одного визначеного моменту, то призначення поезії, за Лессінгом, - зображення життя, взятого не в статиці, а в динаміці, у зміні і в розвитку, зображення страстей, дій і вчинків людей, про яких поет може розповісти безпосередньо, в той час як скульптор і митець повинні передавати їх непрямо, через їх видимі, тілесні ознаки - вираз обличчя, жести, положення тіла.

Дещо схожі погляди і в Івана Франка. Він говорить про них в своє му трактаті «Із секретів поетичної творчості»: що література як вид мистецтва синтезує в собі й засоби вираження інших видів мистецтва, але єдиним її недоліком є лінійність мови.

Трактат І. Франка “Із секретів поетичної творчості” -- перше в українському літературознавстві дослідження музичних і малярських можливостей мистецтва слова. У ньому він з'ясував способи, якими письменник може досягти музичного й малярського ефектів:

· “поет уживає кольористичних ефектів зовсім не там, де вжив би їх маляр, а для характеристики психічного настрою людей”;

· лінії “поет малює […] при помочі рухових образів”, практично -- за допомогою дієслів зі значенням активного руху;

· музика “граничить з несвідомим”, поезія “межує з рефлексією”.

· зі всіх чуттів читача треба активізувати те, виключно до котрого апелювала б музика чи малярство.

· колір слід подавати не лише як внутрішню, а і як зовнішню ознаку предмета

· дійсність слід зображати статично.

· для досягнення музичного ефекту потрібно висловлювати душу в моменти її перебування на грані свідомого з несвідомим

Бароко в українській літературі

Література, як і саме людське життя, розвивається за своїми законами. Так само, як на зміну одній історичній епосі, одному соціальному ладу приходить інший, так і в літературному процесі на зміну одному мистецькому напряму приходить новий.XVII—XVIII сторіччя стали періодом розвитку українського бароко. Бароко не лише мистецький стиль, але й особлива модель світосприймання. Ми зустрічаємо барокові мотиви в архітектурі, живописі, навіть в оздобленні інтер'єрів. Свій вплив мистецтво бароко мало на літературу — як європейську, так і українську. Бароко, так би мовити, припало до душі українським митцям, тож здобутки нашого мистецтва в межах цього стилю нічим не поступаються бароко європейському.Які ж характерні риси цього напряму? Насамперед це метафоричність світосприймання, в чомусь — навіть складність. Світ стає мінливим, сповненим символів, реальність метафорична та неоднозначна... Такою постає дійсність для людини епохи бароко. Вплив церкви та держави посилюється, мотиви церковного та світського мистецтва поєднуються між собою — це принципово нове явище українського мистецтва, оскільки до початку XVII століття ці мотиви різко розмежовувались. Складна образність дедалі більше приваблює авторів, алегоричність та метафоричність творів робить їх ніби нашаруванням смислів та образів. Але ця складність не відлякувала читача, а навіть зацікавлювала його, бо бароковий твір часто містив гру, мав бути розгаданим і розшифрованим, ніби ребус. Митці часто грали на контрастах, уводячи до своїх творів напруженість та трагічність. Дивне поєднання песимізму, трагічності і гри спостерігаємо в творах цього періоду Значення бароко для розвитку української літератури можна зрозуміти хоча б з того, що цей стиль проіснував в українській літературі більш ніж два сторіччя, нехай навіть змінюючись та еволюціонуючи. Бароко дістало своє відображення в усіх жанрах літератури та мистецтва. Це і проповіді Галятовського та Радивиловського, і вірші (як духовного, так і світського спрямування), і драми...

Дізнаючись більше про мистецтво бароко, я справді почав захоплюватись цим надзвичайно цікавим періодом літературного процесу в Україні. До того я навіть уявити собі не міг, що стільки сторіч тому українське письменство вже створювало такі довершені тексти, вдало поєднуючи зміст і форму художнього твору. Дійсно, форма барокового твору мала особливе значення. Часом письменники надто ускладнювали її, але експерименти з формою принесли нам оригінальні і дуже цікаві жанри. Відомий мені акровірш як жанровий різновид поезії, виявляється, також виник у цей період. Акровірш — це особливий вірш, з перших літер рядків якого складається слово або й цілий вислів. Вивчивши літературу цього періоду, мої однокласники, які пишуть вірші, також пробували себе в цьому жанрі — настільки цікавим та оригінальним він видався нам. Були й інші «ігрові» форми поезії, наприклад вірші могли записуватись певними фігурами (у формі зірки, хреста, навіть корабля!), поети шифрували в своїх творах дати, вислови, малюнки, але від того поезія не втрачала ані свого ліризму, ані глибини сенсу. Напевно, треба було оволодіти справжньою майстерністю поета, аби створювати такі поезії. Наприклад, І. Величковський вигадав так звані «раки літеральні», тобто вірші, рядки яких можна було читати в будь-якому напрямі. Бароко не тільки впливало на форму і зміст творів, але й на їхню мову: виник особливий мовний стиль, що характеризувався складною метафоричністю, багатством та вишуканістю мови, він дістав назву «плетіння словес», бо і справді слова спліталися у химерні візерунки, красиві і захоплюючі. Епоха бароко — цікавий період в літературному процесі. Насправді, цей стиль близький нам за духом, окремі елементи барокової літератури ми можемо зустріти навіть в сучасній українській літературі! Познайомившись з цим літературним напрямом, я ще раз впевнився, що давня література може бути не менш цікавою, ніж сучасна, вона самобутня та оригінальна, глибока за змістом та новаторська за формою.