Проблема специфіки літератури. Художня література і наука.

Наука і мистецтво пізнають життя по-різному. Наука робить висновки на основі конкретних фактів, використовуючи відповідні, властиві їй поняття. її мета дати точні знання про предмет. Так, для фізіолога серце — орган кровообігу, для письменника — символ моральної характеристики людини. Для астронома сонце — зірка, найближча до Землі, розпечена куля, для письменника — символ тепла, світла, предмет естетичної насолоди. Він милується сонцем, що купається в росі, блукає в листі дерев. Письменник завжди висловлює своє ставлення до зображуваного, оцінює його з позицій краси.

Порівнюючи літературу з наукою, І. Франко підкреслював, що художня література здатна проникнути у такі явища суспільного життя, "де не все може забратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам'єтностей людських), і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб'". Заслуговує на увагу думка І. Франка, висловлена у передмові до першого видання повісті "Захар Беркут": "Повість історична — се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, о сконстатовання фактів, натомість повістяр користується тільки історичними фактами для своїх окремих артистичних цілей, для воплощення певної ідеї в певних живих, типових особах. Освічення, характеристика, мотивовання і груповання фактів у історика і в повістяра зовсім од-мінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами".

Художня література, за спостереженням І. Франка, "дає нам уявлення про найглибші внутрішні сторони життя народу, яких наука ще не навчилася досліджувати з достатньою докладністю". "Ціль поезії, — писав І. Франко, — є — викликати в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які проймали душу поета в хвилі, коли творив ті образи".

45. Проблема специфіки худ.л-ри. Л-ра і наука Художня література — гетерогенне за походженням мистецтво, яке має самодостатню естетичну цінність, що може бути по-різному трактована, інтерпретована залежно від мети і досвіду читачів, літературних критиків.Художня література – вид мистецтва, що використовує як єдиного матеріалу слова і конструкції природної мови. Специфіка художньої літератури виявляється у зіставленні, з одного боку, з видами мистецтва, які використовують інший матеріал замість словесно-мовного (музика, образотворче мистецтво) або наряду з ним (театр, кіно, пісня, візуальна поезія), з іншого боку – з іншими типами словесного тексту: філософським, публіцистичним, науковим та ін. Крім того, художня література, як і інші види мистецтва, об’єднує авторські (включаючи і анонімні) твори на відміну творів фольклору, які принципово не мають автора.Специфіка мови художньої літератури увиразнюється через конкретизацію понять "загальновживана мова" та "літературна мова". Один з найпоширеніших різновидів загальнонаціональної мови є загальновживана або розмовна мова. Вона використовується для повсякденного спілкування в неофіційних життєвих ситуаціях. Залежно від ситуації загальновживана мова набуває то більш побутового чи діалектного, то більш літературного чи професійного характеру. Розмовна мова активно послуговується діалектними та соціолектними елементами. Якісно вищий рівень комунікації забезпечується літературною мовою. Ця мова складається на високому рівні культурного розвитку нації, вбираючи в себе все найбільш відстояне, відшліфоване з усіх типів загальнонаціональної мови. Літературна мова - це мова літератури загалом, а не лише художніх текстів. Це мова, унормована на всіх своїх рівнях (фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному, орфоепічному, орфографічному та ін.), на відміну від розмовної мови, котра не має чіткої системи правил. Тому літературну мову ще називають нормативною мовою або мовою-стандарт. Художню мову лише частково можна назвати різновидом літературної мови. Між ними витворюється складна система взаємостосунків. Передусім метою літературної мови є унормування комунікації (спілкування) в суспільстві, тоді як метою художньої мови є максимальна актуалізація висловлювання шляхом створення художніх образів. Основна функція мови художньої літератури не інформативна (чи комунікативна), а ейдологічна (образотворча).

46. Проблема національного в літературі і мистецтві Кожний літературний твір втілює якісь національні ідеї, образи, пов*язані з нац.життям народу, і чим глибше письменник проникне в національну психологію, тим ширше значення матиме його твір для міжнародної спільноти. Франко «Інтернаціональне і національне в літературі»-- літ. Це дерево, яке корінням вростає в національний грунт, а крона—в інтернаціональній сфері.

47. Проблеми новаторства у л-рі та мистецтві Це поширення нових шляхів у поступальному розвиткові л-ри, що викликає значні зміни в л-них традиціях. Відмова від старих традицій і створення нових. Новаторами світу були Гомер, Данте, Шекспір, Шевченко. Вони зуміли нетрадиційно подивитись на довколишню дійсність, побачити в ній такі явища та конфлікти,які раніше не помічалися, відкрити таких героїв, яких не зображували.Яскравим прикладом нового є творчість Шевченка, Костомарова, Забіли, Куліша, Глібова та ін.Нове в л-рі, яке сприймається і приймається публікою, поступово стає традиційним, бо його наслідує покоління митців.

48. Проблема образної специфіки у художньому творіОбраз – поняття виводилося з філософії. Фейербах – поза нами існують речі і наші уявлення про ці речі є образними. Спец. – вона мислиться образно. Художня література діє на наші органи чуття за допомогою слова.Розрізняють художні і нехудожні образи. Художній образ – широке значення – специфічну форму відображення та пізнання дійсності в мистецтві; вузьке значення – специ. Буття худ. Твору в цілому й усіх його складових його елементів зокрема.Словесна форма художнього образу відтворює не пластично окремі, наочні чуттєві образи відображення предметів, а, те що називається інтелектуальним образом. Не сприймаючи в безпосередній зоровій формі зображене у творі, ми домальовуємо його у своїй уяві у вигляді певного емоціонально-асоціативного переживання.

ü Гротеск – художній образ, в якому свідомо порушуються норми життєвої правдоподібності, підкреслено протиставлене реальне і ірреальне;

ü Символ – предмет, або слово, яке умовно виражає суть певного явища;

ü Алегорія – відображ. абстракт. поняття, передали за допомогою конкретного образу.

Сюжет в епічному творі. Різноманітність форм і способів сюжетоскладання у творах епічного роду. В основі внутрішнього організму сюжету як певного наслідку перебігу та розгортання дії лежить конфлікт, тобто певна суперечність у стосунках між героями, проблема, що окреслюється темою твору і мотивує розвиток дії. Експозиція виконує функцію інформування читача про розташування сил, що визначатимуть конфлікт твору. Розрізняють такі окремі види експозиції: пряма – на початку твору, затримана – після початку дії, розпорошена – порціями протягом дії, обернута – наприкінці дії.Зав’язка – етап розвитку дії, який визначає зав’язування певного конфліктного вузла. Відзначається славнішим і послідовнішим перебігом дії.Розвиток дії – увесь її перебіг, починаючи від зав’язки й закінчуючи кульмінацією твору. Кульмінація – момент найбільшого напруження дії, найвищої точки розвитку конфлікту.Розв’язка – частина сюжету, яка завершує дію. Сюжет знаходить свій вияв через словесне, художньо-мовленнєве оформлення твору, яке у системі його формальних рівнів займає найбільш зовнішнє положення й може бути назване зовнішньою формою твору.

Типове як соціальна, психологічна і естетична категорія Поняття типового належить до класичної теорії літератури. Типізація – художнє узагальнення. Художній твір відтворює якийсь чи образ чи типові риси характеру певної суспільної групи людей. Типізація, індивідуалізація – специфіка художнього образу в літературі і мистецтві. М. Гоголь «Мертві душі» - кожен образ, тип відтворює типові риси характеру.

Філологічний метод у літературознавстві Напрям у літературознавчих досліджень, пов’язаний з філологією. Сформувався як цілісність у кінці 19 на початку 20 ст. Зародки беруть від початку науки про філологію (наука про слово). У європейців розвиток методу пов’язаний з іменем Ягича і Київських вчених. Представники філологічного напряму, а саме вважали, що літературне явище – досконале. Вона одна з перших, яка з незвичайною силою наблизила літературознавчу науку з мовознавчою.В українській літературі представником філологічного методу є С. Смаль-Стоцький, який за головне вважав вивчення мовних особливостей, звучання. Вчитування літературного твору – намагання проаналізувати філологічні особливості. Другим крилом представників філологічного методу був Перенц. На початку 20 ст. (1907) він вів у Київському університеті семінар по давньоруській літературі. Виклав основи теорії філологічного методу. Для аналізу брав твори давньої літератури, спів ставляв фонетичні, морфологічні, синтаксичні особливості, на основі яких виводив ті мовні форми, які сьогодні вивчає історія мовиФілологічна школа – перехідний етап від шкіл позитиві стичного забарвлення до форм особливостей літературного твору. Проте, філологічна школа модифікувалася, адже прийшов їй на зміну формальний метод у літературознавстві, поч. 20 ст., представниками якого був московський лінгвістичний гурток (Виноградов, Жирмунський, потім Мукаржовський, Трнка).