Індивідуалізація образів. Єдність типізації та індивідуалізації зображення.

Типізація – це основний принцип реалізму. Типізація у літературі – це худ узагальнення. Типовість реалістичного образу полягає в тому, що письменнику з одного боку вдається до широкого узагальнення, а з іншого – до зображення конкретного індивіду.

В. Белінський зауважує, що в типі полягає органічне злиття - загального і особливого: зобразити всіх в одному.Реальність худ. типового образу виникає тільки тоді, коли зображуване явище здобуває своє місце в загальній картині світу. Реаліст покликаний заглиблюватися в суть самого явища, осмислюючи його. Головним же в реалістичній типізації лишається гармонійне сполучення абстрактного, загального з конкретним, індивідуальним.Загальне – письменнику потрібно знати ту категорію явищ, яку він хоче описати, щоб риси її склалися в типовий образ.

Індивідуальне – письменник повинен уявити собі цей тип, щоб надати йому значення та наочності індивідума.Типізація та індивідуалізація – основні поняття специфіки літератури та мистецтва.

Кожен образ несе типовий характер. М. Гоголь «Мертві душі». Письменник відтворює якісь соц.. риси у кожному персонажі. Кожен образ у Гоголя – тип і образ зображають в одному образі – і соц.. сферу і психологічний тип. Образ людини митець подає як явище соціальне, що розвивається залежно від умов суспільного буття.

23. Індивідуальний стиль і стиль епохи. Стиль авторський чи індивідуальний я – це ідейно-художню своєрідність творчості письменника, риси його творчої індивідуальності, зумовлені життєвим досвідом, світоглядом, загальною культурою, характером, уподобаннями, орієнтацією на певні літературні напрями. Кожний видатний письменник має свій стиль, тобто улюблені теми і проблеми, найбільш відповідні жанри, найчастіше вживані засоби побудови творів, ліплення образів і розкриття характерів персонажів, свою творчу манеру (рос. "слог"), свій "почерк" і неповторні інтонації, по-своєму підходить до використання досвіду попередників і сучасників, своєрідно користується скарбами загальнонародної мови тощо. Тому ніколи не сплутаєш творів І.Котляревського з творами Г.Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка і П. Мирного, І.Франка і т.д

Письменник, як і кожна людина, не існує в позачасовому вимірі, а належить своїй епосі та взаємодіє з певним соціокультурним середовищем. "Кожний вияв буття, кожна річ та кожна людина має своє особливе історичне місце і час. Коли йдеться про істоту, здатну до самоусвідомлення, чи не полягає останнє в умінні відчути цей свій час і це своє місце?". Під цим кутом ми й розглядатимемо поняття стилю епохи. Епоха, як писав Ортега-і-Гассет, — "це ряд стверджувальних і заперечних тенденцій, система дотепності й проникливості і, водночас, глупоти й засліплення". "Безперечно, нові тенденції, ще зародкові й кволі, першими сприймуть люди споглядальної, а не активної вдачі.

Автор – це деякий суб'єкт (найчастіше це людина або група людей), який або які моделюють дійсність, тобто світу Світогляд - це те, як дивиться суб'єкт на світ, а те, що він при цьому бачить, зовсім інше. Не буде зайвим сказати, що суб'єкт, який дивиться у світ, виявляється в становищі об'єкта, на який дивиться світ. У цьому, і ще більш глибокому сенсі правдиве твердження маленького принца літератури Екзюпері: "Потрібно вчитися не писати, не малювати, а вчитися дивитися і бачити". Дивитися і вичленовувати. Дивитися – це завжди вичленовувати. Дивитися й усвідомлювати. Іншими словами, автор – це суб'єкт, який відбирає, який дивиться і бачить. І, найголовніше, що б не казали, його бачення і те, як він дивиться, впливає на наше. Учить нас звертати увагу. Ще іншими словами це буде так. Світогляд автора-творця – це його бачення, те, як він дивиться, і добір/ вибір, що наближають читача до реальності, а, вірніше, створюють таку модель реальності, яка формує моделюючу здатність читача. Це відбувається тому, що автор виражає світогляд череди людей його епохи, яка гомонить мовчки. Іноді говорять про геніїв, що вони висвічують позачасове в тимчасовому, бачать у частці – загальне. І, найголовніше, творець створює той резонатор, який створить структурний резонанс співтворчості.

24. Індивідуальний стиль письменника. Індивідуальним втіленням художнього методу є стиль. Якщо метод визначає загальний напрям творчості, стиль віддзеркалює індивідуальні властивості художника слова. За влучним висловом Л. Тимофеева, «в методі знаходять насамперед те загальне, що пов'язує митців, а в стилі — те індивідуальне, що розділяє їх: особистий досвід, талант, манера письма та ін.». С тил ь — це сукупність худож­ніх особливостей літературного твору. В ширшому розумін­ні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи пись­менників (течії або напряму), цілої літературної доби.У літературознавстві багато­значність поняття також спостерігається: дослідники розгля­дають стиль доби та стиль напряму й течії, стиль пись­менника і стиль певного періоду його творчості, стиль твору і стиль його окремого елемента. Одні літературознавці вва­жають правомірною таку універсальність категорії стилю, другі стверджують, що можливо вести мову лише про індивідуальний стиль письменника, треті — лише про «вели­кі» стилі, пов'язані з добою й літературним напрямом.Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, «творчого облич­чя» окремого письменника. Олександр Блок стверджував «Поети цікаві не тим, що в них є загального, а тим, чим вони відрізняються один від одного». Стиль письменника пов'язаний не лише з обраним художнім мето­дом, а й із творчою індивідуальністю митцяТак, О. Блок зауважував: «Стиль усякого письменника так тісно пов'язаний із змістом його душі, що досвідчений погляд може побачити душу за стилем...».Стиль літературного твору пов'язаний не лише зі «зміс­том душі» його автора. За стилем можна побачити також і образи твору, героїв, характери, ідейний зміст. Деякі вчені розглядають індивідуальний письменниць­кий стиль як своєрідність мови. Однак такий погляд, характерний для стилістики як розділу мовознавства, для дослідження явищ літератури є занадто вузьким. Стиль — це явище цілісне. В. Жирмунський стверджує: «Художній стиль письменника являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними засобами». Індивідуальний стиль — явище неповторне. Він є свід­ченням мистецького таланту автора. Недарма великий Гете вважав, що далеко не всі письменники мають свій стиль. Стиль, на думку Гете, є найвищим ступенем художньої довершеності, якого досягають лише окремі майстри. Видатні письменники завжди приділяють величезну увагу своєму стилю, роботі над ним. «Все, що в мене є, — це мій стиль», — говорив блискучий стиліст Володимир Набоков. А великий французький письменник Гюстав Фло­бер мріяв написати книгу, яка б трималася виключно на внутрішній гідності стилю.Завдяки стилю митець творчо відтворює чи перетворює, художньо опрацьовує життєвий матеріал. Загальні теми, про­блеми, події набувають в індивідуальному стилі письменника своєї художньої неповторності, адже вони «перепускаються» через особистість митця. В.Стефаник вважається великим майстром короткої реалістичної новели про життя галицької сільської бідноти. Найхарактерніші риси його стилю вдало визначив М. Горький, зауваживши, що він пише "коротко, сильно і страшно". Теми з життя галицького села, жанр реалістичної новели, надзвичайний лаконізм в усьому, глибокий, але прихований ліризм його творів, велика увага до зображення не зовнішніх подій у житті селян, а їх переживань та настроїв у трагічні моменти, широке використання діалектизмів, особливо в мові персонажів, велика роль діалогів та монологів — так коротко можна схарактеризувати стиль В.Стефаника. Проте, аналіз творчості згаданого вище Василя Стефаника дозволяє простежити деякі зміни, що відбувалися у його стилі. Так, якщо в першому періоді творчості (1897—1901) у новелах Стефаника гумор і сатира майже відсутні, то в другий період (після 1916 р.) їх роль значно зростає. Тобто, стиль письменника — це не щось раз назавжди дане: він розвивається, змінюється і вдосконалюється, якоюсь мірою залежить від пануючих у певний час у літературі течій, методів, від змін у суспільному житті.

25. Інтертекстуальність (міжтекстовість). У другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. література розвивається під знаком постмодернізму, стираються грані між високим мистецтвом і кітчем, переоцінюються традиції авангардизму і модернізму, прогрес визнається лише як неспростовна ілюзія, особливе значення надається іманентній текстовій структурі, текстові у тексті.

Основне для постмодерного роману не «що» і не «про що» йдеться у творі, а «як» він «конструюється». У постмодернізмі художній простір є мозаїкою цитат, зверненням до чужого слова, введенням у текст взятих з різних літературних творів ремінісценцій, гри та пародії на мотиви класичної літератури. Користуючись таким методом, постмодерністи намагаються відродити сюжет і по-новому зацікавити читача відродженням жанру роману. Постмодернізм прагне створити нові можливості в розвитку романної структури і формуванні універсальної, синтезованої художньої мовУ ході розвитку літературного процесу розрив між елітарною і поп-культурою став надто глибоким, з'явився феномен «твору для філологів», для прочитання і розуміння якого потрібно мати дуже ґрунтовну філологічну освіту. Такі твори є явищем, притаманним для «професорської літератури», до якої належить більшість творів постмодерністів, які є викладачами університетів і займаються науковою діяльністю. Постмодерністський роман - багатошаровий. Наприклад, «Парфумер» П. Зюскінда чи «Ім'я троянди» і «Маятник Фуко» У. Еко можуть бути прочитані як детектив, а можуть - як філософські романи.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії.Митець має справу не з «чистим матеріалом», а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення і тиражування.

Основними рисами постмодернізму є інтертекстуальність (творення свого тексту з чужих); колаж і монтаж («склеювання» різнорідних фрагментів); використання алюзій; тяжіння до прози ускладненої форми, зокрема з вільною композицією. Одним з головних принципів постмодернізму є цитата, а для представників цього напряму характерне цитатне мислення. Постмодерністську прозу називають «цитатною літературою» (Б.Морріссетт).

З постмодерністським цитатним мисленням пов'язане і таке поняття як інтертекстуальність (за Ю. Крістевою, Р.Бартом, М.Бахтіним), яку ще визначають як транстекстуальність, метатекстуальність, архітекстуальність, паратекстуальність (за Ж.Женнетом). Французька дослідниця Ю.Крістева, що вводить цей термін у літературознавчий обіг, зазначала: «Будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом всотування і трансформації якогось іншого тексту» [4]. Французький семіотик Р.Барт писав: «Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш впізнаваних формах: тексти попередньої культури і тексти оточуючої культури. Кожний текст є новою тканиною, зітканою зі старих цитат» [4]. Деякі твори постмодернізму перетворюються на книги-цитати. Так, роман французького письменника Жака Ріве «Панночки з А.» являє собою збірку 750 цитат з 408 авторів. Такі тексти називаються центонами.

Існує багато визначень поняття інтертекстуальності, як-от:

•· інтертекстуальність - це текстова інтеракція у межах того ж тексту (Ю.Крістева) [ 3 ];

•· інтертекстуальність - текстова категорія, що полягає у властивості словесного витвору відтворювати чуже мовлення у формі цитувань, алюзій, ремінісценцій тощо [1 ];

•· інтертекстуальність - міжтекстові співвідношення літературних творів; полягає у: 1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, пародіювання, ремінісценції та ін.; 2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм [3 ].

Отже, інтертекст у мистецтві постмодернізму є основним способом побудови тексту і полягає в тому, що текст будується з цитат інших текстів. Лінгвістичні механізми інтертекстуальності полягають у відтворенні в тексті елементів ранніх текстів через цитування, алюзії, ремінісценції, прийом «текст у тексті», повторювання образів («вічні образи»), пародіювання, наслідування і т.д.