Історична конкретність реалістичних образів

Типові характери діють у творах реалізму не в уявному світі мрій, а в конкретних історичних умовах. Герої реалізму завжди зображені на тлі доби, і в конкретному творі проступає обличчя історії. Історичні обставини, в яких живе і діє герой, впливають на нього, мотувуючи певні його вчинки.

Розгортання дії на тлі суспільно-історичних подій та конфліктів характерне для українських реалістів (Т.Шевченко,П.Мирний, І.Я. Франко, І. Нечуй-Левицький та М. Старицький, М. Вовчок) – пов’язані з певними історичними подіями.

«Захар Беркут» - відтворює події пов’язані з народними переказами. Переважає РОМАНтично-РЕАЛІСТичне начало. РОМАНТИЧНЙ ПІДХІД НЕ ЗАВЖДИ конкретний(«Гайдамаки» Шевченка). Використ.і реалістичний підхід (Залізняк).І Гонта, Ярема, Оксана – образи створені автором уявою. Це художня правда, а не конкретний історичний підхід.

27. Категорія стилю Стиль є досить суперечливим і дискусійним питанням на сучасному етапі розвитку літературознавства. Незважаючи на велику кількість праць, присвячених стилю, на сьогодні ще немає єдиного та усталеного визначення стилю. Значення поняття «стиль» є різним для мовознавців, мистецтвознавців та літературознавців. У мистецтвознавстві стиль розглядається як естетична категорія (сукупність естетичних ознак певного явища (чи явищ) мистецтва), у мовознавстві стиль визначають як єдність мовних норм та принципів, а в літературознавстві значення категорії «стиль» пов'язане з дослідженням тексту передусім у його художньому значенні. Утім, художній текст не може бути без слова, до того ж це ще й явище мистецтва, отже, категорія «стиль» є міждисциплінарною, тобто її може бути розглянуто в різних аспектах із залученням досягнень різних наук. Стиль в літературознавстві – це сукупність художніх особливостей літературного твору. В ширшому розумінні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників, цілої літературної доби.

30. Культурно-історичні епохи. Класицизм

1) Античний період. На розвиток і становлення культури важливий вплив мав період античності (VI – V ст. до н.е. – II ст. н.е.). В період античності (так званий афінський період) великий вплив мають Платон і Аристотель. Платон з його поглядами на життя, що вся що існує в природі змінюється. Все що є матеріальним воно тим чи іншим чином підлягає руйнації, тільки ідеї вічні як душа. Через розум пізнає світ. Аристотель – засновник 20 наук (логіка, фізика, біологія, гуманітарні науки).

Представники: Герактліт, Платон, Арістотель, Цицерон

2) Середньовіччя. Епоха середньовіччя поділяється на:

1. Темні віки (IV- VIII ст.)

2. Раннє середньовіччя (VIII- XII ст.)

3. Пізнє середньовіччя (XIII- XV ст.)

Августин Блаженний, Фома Аквінський

Відродження Ця епоха започаткована фундаментальними відкриттями в природничих науках, гуманізму в суспільних відносинах. Це був період не простого відродження чогось вже досягнутого античним світом, а період своєрідного способу життя, мислення, світобачення.

Виділяють 2 регіони Відродження: 1) Італія 2) Англія і Франція

Основні постаті: Фічіно, Бруно, Данте, Бокаччо, Валла, да Вінчі

Класицизм (від лат. classicus — взірцевий, довершений) — літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й поширився в літературах Європи до початку XIX століття. Класи-цистами називають митців, у творчості яких панує культ «класиків» (античних письменників) та розуму, а весь напрям пов'язаний із суворою нормативністю й регламентацією. Сама назва «класицисти» з'явилася тільки у 30-х роках XX століття у вітчизняному літературознавстві. У XIX столітті представників цього літературного напряму іменували «класиками» (назва виникла у французькому літературознавстві), а нерідко — «псевдокласиками»: цей останній вислів був поширений у XIX — на початку XX століття. Справа в тому, що романтики, а згодом і представники інших течій, які полемізували із класицистами, визнавали «класичними» лише твори давніх греків та римлян. Мистецтво ж своїх опонентів вони розглядали як «псевдокласичне», «бажаючи підкреслити невдалість, недоладність, маловартісність цієї течії».Становлення й розвиток класицистичного напряму відбувається в постійній боротьбі та полеміці з літературою бароко.Рене Декарта. Декартівська (картезіанська) філософія протиставляла пристрасті розум як «низьке» та «високе» начало в людській природі. Розум, за Декартом, є єдиним джерелом істини. Думка — єдиний критерій самого життя. «Я мислю, значить, я існую»

Просвітництво Доба Просвітництва виникає в XVIIIст. Це період розуму. Ідеї про демократичні свободи. Свій початок Просвітництво бере ще в XVIIст. Спроба пояснити явища природи і життя. Велику роль відводять освіті. На перше місце ставиться механіка. Критикується існуючий державний лад. Вольтер критикує церкву. Бог служить людині, а не людина Богу. Людина – найбільша цінність. Вольтер виступає проти війни. Рушійною силою прогресу є людський розум.

Представниками романтизму були: Руссо, Дідро, Байрон, Герде. Перша половина XIXст. – це криза традиційних систем цінностей. Пошук універсальних моделей світу під впливом нових ідей. Друга половина XIX – початокXXст. – це період наукових відкриттів, промислових революцій. Перехід від відсталого суспільства до розвинутого

Сучасна культура В XX – XXIст. розвивається модерн та пост модернізм.

Модерн – це сукупність умов життя створених в епоху еволюції 60р.XXст. Початок виникнення сучасної науки. Формується індустріалізація суспільства. В другій половині XXст. відбуваються зміни у розвитку індустріального суспільства спричинені науковою революцією та зростанням ролі науки та інформації. Постмодернізм виник в 50р.ХХст. в США як художнє явище. В 60р. поширився у Франції. Загалом в цей період культури відіграє провідне місце. З’являється багато напрямків, наприклад: поп і рок культури. Вони пропагують нові ідеї. Виступають проти порядків – це бунт і заперечення старої моралі.

Основні творчі принципи романтизму

· Романтики виступили проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень.

· Справжнім здобутком романтизму є те, що він проголосив абсолютну свободу творчості.

· Метою поезії є істина.

· Романтики виступали проти класицистичного культу розуму, основна увага приділялася не раціональному, а почуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, суб’єктивному.

· Прагнуть розкрити й відтворити внутрішній світ людини.

· Надавали уваги єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей.

· Часто вдаються до смішного, гумористичного, чудернацького.

· Гарячий інтерес до фольклору

Взаємодія поезії і музики

ПОБУДОВА ЕПІЧНИХ ТА ЛІРИЧНИХ ТВОРІВ

Епічні твори:

- Наявність хору, головний герой – соліст

- Про подвиги героя складають кілька пісень

- Упорядкована оповідна частина

- Відстороненість автора

- У читача ілюзія «саморухливості»

- Сюжетною основою епічних творів є історична подія

- Епічні події розгортаються в міфологізованому просторі і часі

Ліричні твори:

- Людина присутня не лише як автор, тобто не лише як об’єкт, а й як суб’єкт зображення.

- Авторський монолог є тільки однією з форм вираження свідомості поета.

- Лірика тяжіє до віршів

- Велике значення має ритм

- Важливим у ліричному творі є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої якої передано у творі.

- Авторська позиція – складний внутрішній світ передають концентрованими образами, що дає можливість налагодити з читачем миттєві стосунки.

Постмодернізм

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві.

Постмодернізм відображає загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків, втрату моральних орієнтирів у світі. Дисгармонія і деструкція – такі основні ознаки постмодерного художнього світу. Тут немає нічого певного, сталого. Цей світ жахливий і химерний. Він відлякує своєю заплутаністю й невизначеністю, глибиною кризи й безвиході. Тому не випадково у постмодерних творах стали знаковими такі просторові координати, як лабіринт, яма, прірва, глухий кут, стіна тощо. Художній світ у постмодернізмі не має завтрашнього, розвитку, замкнений лише сам собі. Неначе розбитий на друзки, розколотий, не цілісний, не органічний.

Створення художнього світу в творах постмодернізму відбувається у підкреслено умовному ключі. «Текст» зображується як «світ», а «світ як текст». Твір постмодернізму подається не як готова річ, а як процес взаємодії художника з текстом, тексту з митцем тощо. Тут ідеться про специфічну особливість постмодерного письма, що передбачає підкреслену умовність зображуваного.

Визначальними рисами постмодернізму є:

ü культ незалежної особистості;

ü потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

ü прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

ü бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

ü використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

ü зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

ü суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

ü сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

ü запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

ü як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

ü іронічність та пародійність.
Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985).
Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.

42. Принцип художньої правди в реалістичній літературі. Художня правда – це один з основних принципів реалізму. Правда для реаліста-митця – це вірність відтворення реальної дійсності. Реаліст, на відміну, від романтика, не перетворює дійсність, він стоїть врівень з дійсністю. ХП сумірна з правдою історії, але не є її копією.Представники реалістичного напрямку намагаються якомога правдивіше відтворити події та характери, обставини й деталі. Щоб пояснити специфіку мистецтва, яка своєрідно наслідуючи довкілля, не зводиться до натур.копіювання; теорія л-ри розробляє різні поняття і терміни (худ.світ, худ.час, простір).Художня правда є прямою метою мистецтва.

43. Проблема прекрасного. Прекрасне в житті і в літературі. Прекрасне — категорія естетики, виражає ту грань естетичного освоєння світу, що відповідає ідеалові людини і супроводжується почуттям естетичної насолоди.Мірою прекрасного зі сторони об'єкта є симетрія, гармонія, пропорція, ансамбль його природних властивостей, які забезпечують позитивне значення явищ для людини. З боку суб'єкта мірою прекрасного є духовне багатство вільної особи, яка невимушено, незацікавлено (з прагматичного погляду) сприймає зовнішній світ.Спроби визначити категорію «прекрасне» робилися з перших кроків становлення естетичного знання. Так, ще Платон намагався пояснити, чим відрізняється вислів «що прекрасне» від «що таке пре­красне». У діалогах «Тімей», «Філеб» він, спираючись на піфагорійську традицію, визначав прекрасне як певну математичну пропорцію. Сократ схилявся до думки, що прекрасне тотожне корисному і при визначенні прекрасного слід враховувати чинник доцільності. Один і той самий предмет може бути прекрас­ним і потворним. Усе залежить від того, наскільки він відповідає своєму призначенню.Важливе місце в становленні уявлень про прекрасне посідає концепція Арістотеля. Він намагався визначити прекрасне як універ­сальну категорію, що охоплює усі сфери життя людини. Найсуттєвішими ознаками прекрасного Арістотель вважав «порядок» і «розмір». Проблему прекрасного розробляли майже всі видатні теоретики Відродження. Спираючись на надбання античної естетики, вони внесли у цю проблему багато но­вого.Вагоме місце в становленні більш глибокого розуміння прекрас­ного займає стаття французького мислителя Дені Дідро «Про пре­красне» (1751). Дідро заперечує думку про прекрасне як певну якість предмета. Він висуває іншу ідею і обґрун­товує думку про прекрасне як тип відносин. Мислитель значно більше уваги, ніж це зробив будь-хто до нього, приділяє аналізові уявлень про прекрасне у різних на­родів, навіть наголошує на значенні віку, характеру, людського темпе­раменту в процесі сприймання і переживання прекрасного.У межах естетики XIX ст. прекрасне визначається як універ­сальна естетична категорія і, навіть стає основним поняттям при визначенні предмета естетики (Г. Гегель, М. Г. Чернишевський).І. Кант пов'язу­вав прекрасне зі здатністю судження смаку. При цьому Кант підкрес­лював значення суб'єктивного чинника і розглядав прекрасне не тільки як якість предмета, об'єкта, а і як відношення суб'єкта до об'єкта.Щодо позиції Гегеля, то він обмежував прекрасне сферою мистецтва і ввів поняття «царство прекрасного». За Гегелем, пре­красне в природі не є об'єктом інтересу естетики, і уваги заслуговує лише художньо прекрасне, адже «краса мистецтва є красою, наро­дженою і відродженою на грунті духа, і наскільки дух і твір його вищий за природу та її явища, настільки ж прекрасне в мистецтві вище за природну красу».Естети вважають, що прекрасне в житті і прекрасне в мистецтві не збігається: потворні життєві явища можуть бути прекрасно відтворені в сатиричних творах і, навпаки, прекрасні можуть спотворюватися бездарним автором

44. ПРОБЛЕМА СПЕЦИФІКИ ЛІТЕРАТУРИ Один із давньогрецьких міфів розповідає про троянського жерця Лаокоона, який хотів перешкодити своїм співвітчизникам втягнути в обложену Трою дерев”яного коня, в якому сховались воїни противника. Боги, які вирішили погубити Трою, покарали за це Лаокоона: дві великі змії, післані ними, задушили жерця і двох його синів. Загибель Лаокоона стала улюбленою темою багатьох античних скульпторів і письменників.На основі глибокого аналізу творів мистецтва, присвячених цьому міфу, великий німецький письменник і критик Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729-1781) створив трактат “Лаокоон, або Про межі живопису і поезії”, який увійшов до скарбниці світової естетичної і критичної думки. В ньому викладаються принципи реалістичного мистецтва.

В “Лаокооні” Лессінг обгрунтував думку про те, що поезія має свої специфічні закони, які, незважаючи на спорідненість поезії і живопису, принципово відрізняються від законів образотворчого мистецтва. Закони поезії, згідно з думкою Лессінга, визначаються не суб”єктивною волею і намірами художника, а об”єктивною природою поезії і того особливого матеріалу, яким користується письменник на відміну від скульптора і живописця, - природою художнього слова.На думку Лессінга, перевага поета в тому, що він може зобразити дійсність в русі. Якщо живопис і скульптура обмежені відтворенням одного визначеного моменту, то призначення поезії, за Лессінгом, - зображення життя, взятого не в статиці, а в динаміці, у зміні і в розвитку, зображення страстей, дій і вчинків людей, про яких поет може розповісти безпосередньо, в той час як скульптор і митець повинні передавати їх непрямо, через їх видимі, тілесні ознаки - вираз обличчя, жести, положення тіла.

Дещо схожі погляди і в Івана Франка. Він говорить про них в своє му трактаті «Із секретів поетичної творчості»: що література як вид мистецтва синтезує в собі й засоби вираження інших видів мистецтва, але єдиним її недоліком є лінійність мови.

Трактат І. Франка “Із секретів поетичної творчості” -- перше в українському літературознавстві дослідження музичних і малярських можливостей мистецтва слова. У ньому він з'ясував способи, якими письменник може досягти музичного й малярського ефектів:

· “поет уживає кольористичних ефектів зовсім не там, де вжив би їх маляр, а для характеристики психічного настрою людей”;

· лінії “поет малює […] при помочі рухових образів”, практично -- за допомогою дієслів зі значенням активного руху;

· музика “граничить з несвідомим”, поезія “межує з рефлексією”.

· зі всіх чуттів читача треба активізувати те, виключно до котрого апелювала б музика чи малярство.

· колір слід подавати не лише як внутрішню, а і як зовнішню ознаку предмета

· дійсність слід зображати статично.

· для досягнення музичного ефекту потрібно висловлювати душу в моменти її перебування на грані свідомого з несвідомим