Нова модерністська генерація в українській літературі.

Сучасна українська література (часто сучукрліт або укрсучліт) — українська література останніх десятиліть, створена сучасними українськими письменниками. Термін «Сучасна українська література» багатозначний, проте коли точно не зазначено, від якого моменту літературу називають сучасною, часто мають на увазі сукупність творів, написаних від часу здобуття Україною незалежності в 1991 році. Таке розмежування зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов'язкового для СРСР стилю соціалістичного реалізму та скасуванням радянської цензури. В результаті більшої свободи, відкритості українського суспільства до чужоземних впливів та значно ширших контактів з літературами інших країн сучасна українська література здебільшого відрізняється від радянської зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка і т. д.), використанням нових стилістичних прийомів (прийоми постмодернізму, неоавангарду, нецензурна лексика, використання суржика), різноманітністю та змішанням жанрів, але й своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'яті.

Тиск на літераторів в СРСР зменшився із політикою Перебудови. Одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця ХХ століття було літературне об'єднання Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець), створене 1987 року. Особливо впливовою була творчість Юрія Андруховича, присутність якого в Івано-Франківську в значній мірі призвела до виникнення Станіславського феномену і разом з ним групи письменників-постмодерністів таких як Юрій Іздрик та Тарас Прохасько. Слідом за Бу-Ба-Бу письменниками 1990-х та 2000-х років було утворено численні інші літературні групи такі як ММЮННА ТУГА, Музейний провулок, 8, Пропала грамота, Нова деґенерація, Червона Фіра, Творча асоціація «500», Західний вітер, Пси святого Юра, Орден Чину Ідіотів, Друзі Еліота та інші.

Значною подією в українському літературному житті була публікація роману Оксани Забужко "Польові дослідження з українського сексу", який став бестселером та витримав десять перевидань. Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені тринадцятьма мовами, зробивши автора одним з найвідоміших сучасних українських письменників.

Твори сучасних поетів і прозаїків видавалися у численних антологіях: Мала українська енциклопедія актуальної літератури, Іменник, 100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки, Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років та ін.

Для нової україномовної літератури характерне зниження пафосу типового для соцреалізму. Багато творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Також завдяки доступу до творів іноземних авторів та до українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури в українській літературі значно розширилося стильове різноманіття.

Однією з особливостей творчості українських поетів 1990-х та 2000-х є застосування мультимедіа та перформансів. Так Юрій Андрухович виконував свої вірші разом з гуртом Карбідо, а Сергій Жадан — разом з гуртом Собаки в космосі. Для цього періоду характерна також велика кількість фестивалів та слемів. Важливим літературним фестивалем сучасної України став щорічний Форум видавців у Львові. Популярними авторами в Україні є Марія Матіос, Люко Дашвар, Андрій Курков та інші. Численними преміями відзначені твори подружжя письменників-фантастів Марини та Сергія Дяченків. На поприщі історичних та детективных романів багатьма преміями відмічалися твори Василя Шкляра. Його містично-детективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад 12-ть видань (станом на 2009 рік) та перекладено кількома мовами^[1]. Розголосу також набув історичний роман 2009 року «Залишенець. Чорний ворон», який піднімає заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків в 1920-х роках. Твори сучасних українських письменників таких як Оксана Забужко, Юрій Андрухович та Сергій Жадан були перекладені численними іноземними мовами. З початку 1990-х років вийшло декілька антологій української літератури в перекладах. Багато сучасної української літератури перекладається на польську мову зокрема завдяки перекладачці та літерознавцю Олі Гнатюк. В 2008 році російський переклад роману Сергія Жадана «Anarchy in the UKR» увійшов до короткого списку літературної пермії "Національний бестселер" і одержала грамоту "Книга року" на Московській книжковій виставці-ярмарку. Згідно з рейтингом німецької телерадіокомпанії SWR, в 2009 році німецький переклад збірки «Гімн демократичної молоді» Сергія Жадана посів перше місце серед рекомендованих іншомовних книжок, у якому роман Льва Толстого «Анна Кареніна» був на сьомому місці. В 2010 році висунутий на знання "Людина року" російським журналом «GQ» за книгу "Червоний Елвіс".

1. Розвиток сучасних національних музичних традицій.

Україна успадкувала від СРСР розгалужену систему освітніх і концертних музичних організацій,що перебувають у віданні Міністерства культури і туризму.

Дві творчі спілки музичного профілю станом на 2008 рік мають національний статус. Це:

1.Національна спілка композиторів України та

2.Національна всеукраїнська музична спілка

Значна кількість сучасних українських композиторів є членами Національної спілки композиторів, серед них — 17 народних артистів України, 54 заслужених діяча мистецтв України, 16 лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, 6 академіків та 3 члена-кореспондента Академії мистецтв України, 35 докторів наук, 59 професорів тощо. За особливі досягнення 10 митців нагороджені Відзнакою Президента України Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, 1 — орденом Ярослава Мудрого, 1 — орденом Княгині Ольги.

Твори сучасних українських композиторів виконуються головним чином на фестивалях «КиївМузикФест», «Прем'єри сезону», «Форум музики молодих» (Київ), «Два дні й дві ночі нової музики» (Одеса), «Контрасти» (Львів) та «Дніпровські зорі» (Дніпропетровськ), а також у концертах серії Володимира Рунчака Нова музика в Україні. В 2009 дириґент Роман Кофман започаткував концертну серію "Український аванґард" (щорічні концерти Київського камерного оркестру із творами молодих і середнього віку композиторів). У театральному репертуарі — опери «Мойсей» М.Скорика, «Лісова пісня» В.Кирейка та «Палата № 6» В.Зубицького, балет «Різдвяна ніч» Є.Станковича, ряд балетів О.Костіна. Репертуар хорових колективів поповнюється творами Л. Дичко та Г. Гаврилець, інструменталістів — творами Ж.та Л. Колобудів, В.Рунчака тощо. Класична електронна музика представлена композиціями Алли Загайкевич, Івана Небесного та інших.

Історичні традиції продовжують сучасні оперні співаки України — Вікторія Лук'янець, Володимир Гришко, Валентин Пивоваров, Роман Майборода, Тарас Штонда, Михайло Дідик, Марія Стефюк.Стефан П'ятничко

В Україні також проводяться численні міжнародні музичні конкурси виконавців-інструменталістів (фортепіанні — пам'яті В.Горовиця та на Батьківщині Прокоф'єва), дириґентів — ім. С.Турчака, хорових колективів — ім. М.Леонтовича, співаків — ім. Соломії Крушельницької, бандуристів — ім. Гната Хоткевича, багатопрофільний конкурс імені М.Лисенка та інші.

На сучасній українській сцені представленні майже всі музичні напрями: від фолку до acid джазу. Активно розвивається клубна культура. Популярність багатьох українських поп-виконавців — Софії Ротару, Ірини Білик, Олександра Пономарьова, ВІА Гра, Ані Лорак, Вєрки Сердючки — давно перетнула кордони України і утвердилася в країнах СНД. Популярна музика представлена на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Чайка» та інших.Виконавці з України достойно представляли Україну на конкурсах Євробачення, зокрема Руслана, яка синтезувала у своїй музиці фольклорні мотиви карпатського регіону, стала переможницею конкурсу Євробачення-2004, виборовши для України право на проведення наступного конкурсу — Євробачення-2005.

Поруч з тим розвивається українська рок-музика. Серед найвідоміших гуртів — «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», «Танок на майдані Конго», «Крихітка Цахес», «Скрябін», «Тартак», «Плач Єремії», «Кому Вниз». Регулярно проводяться українські рок-фестивалі «Рок-екзистенція», «Тарас Бульба» та інші.

Тенденція до використання фольклору сучасними українськими музикантами стає дедалі виразнішою. Одним з перших почав використовувати народні мотиви у рок-музиці у другій половині 1980-х рр. уже легендарний гурт «Воплі Відоплясова». Спираючись на фольклорне підґрунтя, нову самобутню українську музику творять «Скрябін», «Мандри», «Гайдамаки», Тарас Чубай, Марійка Бурмака та багато інших виконавців. Свідченням росту інтересу до фольклору стало започаткування в Україні двох фестивалів етнічної музики — «Країна мрій» у Києві та «Шешори» на Івано-Франківщині.

1. Традиції та новації в сучасному українському театральному та кіномистецтві.

За „перебудови“ створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці — „Астенічний синдром“ Кіри Муратової (1989); „Бич Божий“ Олега Фіалка (1988); „Розпад“ Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка „Лебедине озеро. Зона“ (1989) здобув широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною кіноемблемою. У 1990-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу („Роксолана “, режисер Бориса Небієрідзе, „Острів любові“, режисер Олег Бійма). На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана „Вогнем і мечем“, у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі „Чорна рада“ Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка „Молитва за гетьмана Мазепу“ (2001).

Iсторичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Впродовж 1990-х — першої половини 2000-х ним було знято такі фільми, як „Голод-33“ (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору, „Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені“ (1995), „Нескорений“ (2000) і „Залізна сотня“ (2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів та воїнів Української повстанської армії.

Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі „Панорам“ Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля „Йшов трамвай № 9“. У 2003 році фільм „Мамай“ Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії „Оскар“.

У 2005 році стрічка „Подорожні“ молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм.

Після 2004 знято декілька фільмів про Помаранчеву революцію. Її добу було висвітлено у декількох кінострічках, зокрема: „Помаранчеве небо“ (2006, режисер Олександр Кірієнко), „Прорвемось!“ (2006, режисер Іван Кравчишин), „Оранжлав“ (2006, Алан Бадоєв). Фільм „Оранжлав“ отримав приз за ліпшу режисуру на XV Міжнародному фестівалі „Кіношок“ в Анапі (Росія).

В 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру „Штольня“ (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук).

В 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами одноіменного твору Олександра Турчинова. Був висунутий від України на нагородження кінопремію "Оскар". Серед фільмів з найбільшими бюджетами можна відзначити Сафо ($6 млн), Двоє і війна ($2 млн). За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.

Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» та «Драбина» у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.

1. Розвиток освіти і наукових знань в Україні наприкінці ХХ – початку ХХІ ст.

Освіта. Актуальною у сфері культури залишається проблема реформування середньої та вищої освіти. У 1992 р. проведено реорганізацію управління освітянською сферою: створене єдине Міністерство освіти, функції якого розповсюджувалися на всі навчально виховні заклади від дошкільних до після вузівських. До грудня 1992 р. була розроблена державна програма «Освіта.Україна ХХІ століття», виконання якої дозволило б вивести систему освіти в Україні на рівень світових стандартів. Програма була всебічно обговорена й затверджена на І з'їзді педагогічних працівників України, який відбувся в січні 1993 р. в Києві. У відповідності з цією програмою в освітянській сфері вводилося 5 освітянських ступенів:

1. Загальноосвітня підготовка (4 класи).

2. Основна середня освіта (7 класів).

3. Повна середня освіта (11 класів).

4. Базова вища освіта (бакалавр) 4 роки навчання.

5. Вища освіта (спеціаліст, інженер) 5-6 років навчання.

Передбачалося введення трьох кваліфікаційних ступенів (робітник, молодший спеціаліст, спеціаліст) і трьох наукових (магістр, доктор філософії(кандидат наук), доктор наук). У 1993 р. розпочалася акредитація вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. До 1996 р. в системі Міносвіти було акредитовано 250 навчальних закладів І-ІІ рівня (технікуми, коледжі) та 160 навчальних закладів ІІІ-IV рівня (інститути, академії, університети). Тобто формально перебудова вищої освіти в Україні розпочалася. Але реформування вищої школи, як і всієї системи освіти стримувалося гострою системною економічною й фінансовою кризою в Україні, яка поставила багато вузів перед загрозою закриття через відсутність коштів. Деякі позитивні зрушення в науково-освітній сфері розпочалися в кінці 1998 р., коли під час святкування 80-річчя Національної Академії Наук України керівництво країни пообіцяло посилити увагу до проблем науки та освіти. Уже в грудні 1998 р. були намічені конкретні заходи в цьому напрямку, що, зокрема, отримало відображення в змінах у Законі Україні «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». На межі тисячоліть дещо покращилися фінансування освітянської сфери. Важливим кроком на шляху реформування вищої школи України було приєднання України до Болонського процесу 19 травня 2005 р. Свій підпис під текстом комюніке, прийнятим на Конференції міністрів освіти країн учасниць Болонського процесу в Бергені (Норвегія), поставив новий міністр і науки України С.М.Ніколаєнко. Слід погодитися зі словами фахівців про те, що найбільш позитивним аспектом Болонського процесу може стати освітянське зближення та об'єднання держав Європейського союзу й інших країн, що приєднаються до нього в подальшому.

Наука. У суспільстві розгорнулася гостра дискусія щодо ефективності діяльності Національної Академії Наук, її взаємовідносин з вищою школою. Зокрема, в 2003 р. в системі НАНУ нараховувалося 170 інститутів, в яких працювало 35000 осіб, з них 7382 кандидати наук і 2291 доктор наук. Бюджет НАНУ в зазначеному році складав 100 мільйонів євро. Якщо середнє фінансування одного вченого у Франції складало 189655 євро, у Німеччині 138888 євро, то в Україні менше1000 євро. Таким чином, наша академія приблизно в півтора-два рази більше європейських аналогів при «питомому» фінансуванні в 130190 разів менше, що, безсумнівно, є основною причиною її надзвичайно низької продуктивності. Єдиний шлях вирішення проблем укр..фундаментальної науки вбачається одними вченими в суттєвому скороченні кількості наукових проектів і омолодженні наукового персоналу. Інші вчені вбачають вирішення зазначеної проблеми в об'єднанні Академії Наук з університетами. Третя група вчених вбачає полеміку про долю НАНУ безперспективною. Вони вважають, що найбільш прагматичним сьогодні було б об'єднання освіти не з академічною, а з прикладною наукою. Найближчі роки покажуть доцільність і корисність зазначених і інших заходів для виведення вищої освіти України на рівень світових стандартів і інтеграції її в європейський освітянський простір.

1. Поняття “національної ментальності”, “ідентичності”, “державності”.

Національна ментальність – це система образів, уявлень, що складають суспільну формацію, поєднуються по-різному, але завжди лежать в основі людських уявлень про світ і про своє місце в ньому, що в свою чергу визначає поведінку і вчинки людини. Усі взаємостосунки у суспільстві безпосередньо залежать від подібної системи уявлень. Мета– ідеал – дія – результат. (поняття ментальність доповнюється поняттям нац. самосвідомості). Національна ментальність –продукт історичного розвитку народів, феномен духовно-суспільний і культурно-психологічний (це і колективне без свідоме, і соц. хар-р, й індивідуальність етносу). Складові менталітету: способи відчувати і мислити, система цінностей, ідеологій, права, звичаїв і т.ін. Функції (за А.В. Фурманом): 1) поглиблює взаємостосунки людей; 2) полегшує кооперацію діяльності і групове співіснування; 3) сприяє адаптації особистості до природного оточення і соціуму; 4) дає можливість відрізняти “своїх” від “чужих” за символом, знаком, етикетом; 5) створює атмосферу емоційної спорідненості (родства); 6) формує образ “МИ”; 7) об'єднує людей в таких формах духовності як моральна та етична; 8) обумовлює смислове наповнення ідеалів і цінностей на етнонаціон. та груповому рівнях об'єднання; 9) наповнює емоц.-духовне життя індивіда; 10) сприяє психологічному комфорту; 11) визначає поведінку індивіда у групі та соц. середовищі.

Ідентичність – психологічне уявлення людини про своє «Я», яке характеризується суб'єктивним почуттям своєї індивідуальної самотожності і цілісності, ототожнення людиною самої себе з тими чи іншими типологічними категоріями. В науці розрізняють:

Соціальну ідентичність (ототожнення себе з соціальною позицією або статусом).

Групова ідентичність (ототожнення себе з тою чи іншою спільністю).

Етнічна ідентичність (ототожнення себе з певною етнічною групою).

Культурна ідентичність (ототожнення себе з культурною традицією). Державність — специфічна ознака державно-політичної організації суспільства. Термін має багато значень і вживається: а) як синонім держави в цілому чи держави відповідного історичного типу (феодальна держава, буржуазна держава тощо); б) для характеристики системи (механізму) політичної організації суспільства; в) з метою визначення ступеня розвитку системи органів держави (державного апарату); Характер державності обумовлений обсягом суверенітету тієї або іншої держави. У незалежній Україні головними факторами суверенної держави є специфічні форми державної політичної організації суспільства (форми правління, державного устрою, організації державної влади), державні традиції, ідеологія, державна мова, державна символіка). З цими факторами пов'язаний суспільний і політично-правовий зміст державності, як засобу забезпечення суверенного розвитку України.

1. Художньо-мистецькі стилі в українській культурі.

На XVIII ст. припадає виникнення нових художніх напрямків — рококо і романтизму та утвердження класицизму. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва, але насамперед знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві. Стиль рококо був продовженням стилю бароко в мистецтві. Виник на початку XVIII ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVIII ст. Таку назву він отримав за манірність, легкість, декоративність, химерність і фантастичність орнаментальних мотивів, вигадливість форм. Цей стиль був досить популярним у феодально-аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближений до бароко. Деякі мистецтвознавці вважають, що рококо — це відгалуження пізнього бароко, що втратив монументальність великого стилю. Проте рококо склався у власну закінчену стильову систему, яка частково наслідувала бароко, але більше видозмінила його.

XVII—XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв´язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648— 1657 pp. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури. У козацьку добу Україна посідала чільне місце серед держав Східної Європи. Кінець XVIII — початок XIX ст. в Україні — межа, що пролягла між мистецтвом, яке ґрунтувалося на релігійних засадах, та новим, світським мистецтвом, естетичні настанови якого були пов´язані з реальним, позбавленим схоластичних догм, сприйняттям людини і довкілля. У цю добу творили видатні портретисти Дмитро Григорович Левицький та Володимир Лукич Боровиковськии, котрі склали славу і російської, і української культури. В їхній творчості відчутний вплив стилістики європейського класицизму (у В. Боровиковського) і сентименталізму. Народжені в Україні, вони здобули тут свої перші професійні навички. Батько Д. Левицького був відомим гравером майстерні Києво-Печерської лаври. В. Боровиковський — виходець із родини миргородських іконописців. Тут, на українській землі, формувалися їхні художні вподобання та естетичні смаки, зокрема в царині портретного живопису, що мав визначні національні традиції. «Портрет фельдмаршала князя М. Рєпніна» пензля Д. Левицького та «Портрет міністра юстиції Д. Трощанського», виконаний В. Боровиковським, віддзеркалюють довершеність живописної майстерності митців, їхній погляд на статус людини у суспільстві. Визначальним критерієм статусу людини у суспільстві, на думку цих художників, є служіння вітчизні. У XIX ст. на цій базі розгортається національно-визвольний рух. Цей рух зумовив піднесення громадсько-політичного життя, розвиток національної демократичної культури та мистецтва, що зміцнювалися і гартувалися в Україні в боротьбі проти антинародної політики царського уряду. Демократична інтелігенція завжди відстоювала культурні і національні інтереси українського народу, стверджуючи його права на рідну мову, літературу і мистецтво.В Україні того часу працювало чимало іноземних малярів. Наприклад, поляк О. Станкевич («Сімейний портрет»), угорець Й. Ромбауер («У парку»). Виконаний пензлем живописця Грота краєвид «Будівництво Микільського спуску до Дніпра в Києві» також має не лише мистецьку, а й чималу історичну цінність. Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму, був В. Штернберг. Літні вакації 1826—1838 pp., він, студент Академії, проводив у Качанівці, у маєтку відомого мецената Г. Тарновського. Сюди, пізніше, В. Штернберг привіз свого друга Т. Шевченка. Написана за законами академічного живопису картина «Садиба Г. Тарновського в Качанівці» органічно поєднала забарвлену романтичною таємничістю природу з реаліями життя пересічної людини, до якої художник завжди виявляв «чувства добрые» та повагу.