Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Суспільно-політична діяльність “Кирило-Мефодіївського братства”.

Поиск

Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні1845 — січні 1846 у Києві.

Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш,Опанас Маркевич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846» Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич,Олександр Тулуб. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Однією із найвизначніших у XIX ст. політичних підпільних організацій глибоко українського характеру було Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке розробило першу політичну програму для українства. Братство створила група молодих інтелектуалів — професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтави Василь Білозерський та службовець Микола Гулак. Воно отримало назву на честь відомих слов´янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. Членами братства були також геніальний поет і художник Тарас Шевченко, письменник, педагог, видатний громадський діяч Пантелеймон Куліш, прихильник ідей Великої Французької революції Микола Савич, етнограф і фольклорист Панас Маркович. Провідна група товариства нараховувала 12 чоловік, а зв´язки з ним підтримували сотні людей. Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина, недавно лише визволений з кріпацької неволі. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій «Кобзар» мала величезний вплив на піднесення української національної свідомості. Соціальний склад братства відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття, членами яких були здебільшого представники аристократичних кіл. Ряди Кирило-Мефодіївського товариства поповнювали переважно діти бідних дворян, урядовців і селян. Куліш походив з сім´ї вільних селян, Шевченко — з кріпаків, а Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика та української кріпосної. Це були представники демократичної інтелігенції, яка вже утвердилася в керівництві культурницькими процесами в Україні і тепер розширювала свій вплив на політичну боротьбу українського народу.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов´янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII — початку XIX ст., польських революційних рухів тих часів та декабристських програм. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування, що не лише відобразилося в його назві, а й формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі — «Книзі битія українського народу» (інша назва — «Закон божий»). Головним завданням програма ставила досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності в поєднанні з національною незалежністю, свободою та демократією кожного слов’янського народу.

У програмі відстоювався месіанізм українського народу: найбільш пригноблений і зневажений, а водночас — найбільш волелюбний та демократичний, він звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків від аристократизму.Вона вироблялася в гострих дискусіях, передусім між Костомаровим, Шевченком і Кулішем. Спираючись на цей факт, більшість радянських істориків та літературознавців стверджували, що в середовищі кириломефодіївців існували дві течії — «реакційна» і «революційна». Насправді, незважаючи на наявність більшої чи меншої радикальності поглядів, члени братства не протиставляли своїх позицій, а узгоджували їх, намагались поєднати, шукали спільних положень. В результаті те, на чому Куліш наголошував в національному питанні, Костомаров — в християнській і загальнолюдській етиці, Шевченко — в соціальних проблемах, увійшло в «Книгу битія українського народу».Соціальна програма містила в собі два пункти: скасування кріпацтва і поширення освіти серед народу.

  1. Просвітницька діяльність громадівських організацій в Україні.

Поступово зусиллями В.Антоновича, М.Драгоманова, О.Русова, М.Подолинського відновлюється громадівський рух у вигляді Старої Громади. Під її егідою починається видання архівних матеріалів з української історії, фольклору й етнографії, засновуються музеї, бібліотеки, періодичні видання. Прийняття Емського указу 1876 року завдало важкого удару національній справі, спричинившись до третього антракту в українській культурно-освітній справі (1876-80-ті роки). Четвертий період (останні десятиліття XIX століття): з`являється покоління українців, які, не задовольняючись самою культурницькою діяльністю, намагались здобути для українського народу політичні й національні права – шляхом визвольної боротьби, нерідко взаємодіючи із всеросійським рухом. Цей період суттєво відрізняється від попередніх, через що потребує окремого розгляду.

Одночасно з головними напрямами просвітницько-педагогічної діяльності (меценатство, освітньо-педагогічні дискусії, відкриття народних шкіл, створення підручників, посібників, літератури для народу з різних галузей знань, організація благодійних вечорів, концертів, вистав, створення бібліотек, відстоювання на державному рівні прав української мови тощо) активізувалось культурно-освітнє життя університетів (Харківського і Київського).

Серед напрямів громадівської просвітницької діяльності простежується наповнення української школи європейськими гуманістичними ідеями з пріоритетом загальнолюдських цінностей над національними; набуває все більшої ваги орієнтація школи на національну самобутність; українська мова як обов`язкова поширюється в початковому навчанні українських дітей; відбувається деполітизація освіти.

Основу педагогічних поглядів репрезентативних постатей педагогів-гуманістів XIX ст. склала ідея народності, теоретично обгрунтована в історико-педагогічних, літературознавчих, історичних і художніх творах. Такі ж устремління проникають і в поміщицьке середовище, а також у школи, відкриті поміщиками. Зростає активність цього процесу. Діяльність недільних шкіл стає одним з найяскравіших виразів давнього прагнення українського суспільства до освіти.

Значних успіхів досягнено: в організації недільних шкіл, у відкритті сільських училищ; у заснуванні періодичних видань і альманахів (“Хата” (1860), “Основа” (1861-1862), “Чернігівський листок” (1861-1863), ”Киевский телеграф” (1875-1876), “Правда” (Львів, 1867), “Громада” (Женева, 1877) та ін.); у підготовці підручників для народних шкіл; у виданні книжок для народу з різних галузей знань; у підготовці наукових, публіцистичних, методичних праць з усіх галузей науки та освіти.

Питання виховання, народної освіти стали найзлободеннішими суспільними проблемами. Обговорення їх не полишало сторінок періодичної преси, викликало до життя цілу низку спеціальних педагогічних журналів із теоретико-методичними статтями з проблем навчання, виховання, освіти, що збагатило педагогічну думку; навіть такі журнали, як “Морской сборник”, “Сын отечества”, “Основа”, приділяли освітньо-педагогічним проблемам багато уваги.

Великого значення набули теоретичні праці українських педагогів, особливо М.Костомарова, П.Куліша, М.Білозерського, І.Павлова, В.Антоновича, М.Драгоманова, О.Потебні, О.Кониського, І.Нечуя-Левицького; в творах цих та інших авторів, у їхніх усних виступах звучав ідеал української народної школи як виховного і розвиваючого закладу, заснованого на особливостях українського життя, пов`язаного з національними традиціями українського народу. Рідна мова, рідна природа, історія – саме це найбільше повинно було ставати об`єктом вивчення в школі. Зусиллями педагогів-просвітителів створюється струнка, цілісна і цінна система навчання, яка охоплює найсуттєвіші проблеми освіти й виховання. Виступаючи з нагоди 30-ліття літературної діяльності М.Драгоманова, І.Франко сказав: “Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт зватися освіченим народом”. У цьому плані ми тільки на підході до “освічености”.

Кирило-мефодіївці й старогромадівці працювали вчителями, наставниками, просвітителями, провідниками народу. Освітньо-педагогічною діяльністю, друкованим словом, публічними виступами вони впливали на самосвідомість народу, вказуючи йому на інший, ширший світ, показуючи, “до чого йде тепер наука і якої праці та любови чекає тепер від них наш народ”.

Літературно-публіцистична спадщина педагогів-громадівців – це значний внесок у висвітлення історії вітчизняної освіти й педагогічної думки XIX ст. Цей внесок, зокрема, полягає в створенні ними теоретичних засад політичної наукової, літературної, педагогічної думки в Україні, яка орієнтувалась на пріоритет загальнолюдських цінностей, проте на ґрунті самобутніх національних чинників, а також на широке використання здобутків європейської і світової культури та науки.

Імена сподвижників українського відродження ХIХ століття повинні посісти належне місце також і в історії української педагогічної думки в Україні.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-06; просмотров: 1085; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.133.148.76 (0.007 с.)