Організація та діяльність адвокатури України в післявоєнний період.

Організація та діяльність Після закінчення Великої Вітчизняної війни форми організації адвока­тури України залишилися без істот­них змін.

З 1952 р. у колегіях адвокатів (президіях і юридичних консультаці­ях) України було запроваджено кодифікацію законодавства, в адвокатури України в післявоєнний період (1945 — середина 70-х років) зв'язку з чим Міністерство юстиції УРСР затвердило методи­чні вказівки щодо організації цієї роботи.

У червні 1952 р. Міністерством юстиції СРСР було затве­рджене Положення про юридичні консультації колегії адвока­тів, яке докладно регламентувало організацію і порядок робо­ти юридичних консультацій. Однак у квітні 1956 р. воно було скасовано у зв'язку з введенням нових Типових правил внут­рішнього трудового розпорядку для адвокатів, до яких були включені і відповідні норми Положення про юридичні консу­льтації (порядок прийому громадян у юрконсультаціях, обов'­язки адвокатів, їх робочий час, основні обов'язки завідуючих юрконсультаціями тощо).

Особлива увага в цей час була приділена питанню оплати праці адвокатів, яка існувала ще з 1939 р. і на цей час, безумовно, себе вичерпала.

Враховуючи це, Міністерством юстиції СРСР наприкінці 1955 р. прийнято нове Положення про порядок оплати праці адвокатів. За цим Положенням всім адвокатам встановлювався гарантований мінімум заробітної плати та доплата до неї зале­жно від їх навантаження.

В ці роки адвокати все наполегливіше стали порушувати питання про те, що союзне Положення про адвокатуру 1939 р. потребує змін, доповнень і уточнень. Особливої гостроти на­було питання участі адвоката в кримінальній справі, його процесуального становища як захисника.

В квітні 1956 р. Міністерство юстиції визнало за необхід­не переглянути чинне Положення про адвокатуру СРСР і як результат цього відділом адвокатури МЮ СРСР був розробле­ний новий проект Положення. Однак законодавець пішов шляхом децентралізації адвокатури.

В грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автоном­них республік1, Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік2, Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік3, а в грудні 1961 р. — Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік1 й Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних респу­блік.

Відповідно до Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік Верховна Рада УРСР ЗО червня 1960 р. прийняла Закон про судоустрій Української РСР3, а 28 грудня I960 р. затвердила нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси УРСР із введенням їх у дію з 1 квітня 1961 р.4 Згідно з Основами цивільного судочи­нства Союзу РСР і союзних республік Верховна Рада УРСР 18 липня 1963 p., затвердила нові Цивільний і Цивільний проце­суальний кодекси Української РСР5.

Ці нормативні акти стали правовою основою для ряду змін у правовому статусі адвокатури. Так, Основи законодав­ства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних респу­блік передбачили право союзних республік приймати законо­давчі акти про адвокатуру (ст. 13), а Закон про судоустрій УРСР визначав, що колегії адвокатів є добровільними об'єд­наннями осіб, які займаються адвокатською діяльністю та діють на підставі Положення про адвокатуру, яке затверджує­ться Верховною Радою УРСР. Відповідно до норм криміналь­ного і цивільного судочинства адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної і цивільної справи. Він без будь-яких обмежень був наділений правом участі у розгляді справ як у загальних судах, так і у військових трибуналах. Адвокат брав участь не тільки в судовому розгляді, а й на попередньому слідстві. Кримінально-процесуальний кодекс значно розширив права захисника і підвищив його роль у кримінальному судочинстві. До цього часу участь в криміна­льній справі передбачалася лише зі стадії судового розгляду. Тепер же в ст. 44 КПК зазначалося, що захисник допускається до участі в справі з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред'явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. В справах про злочини неповнолітніх, а також осіб, які через свої фізичні або психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, захисник допускався з моменту пред'явлення обвинувачення. У справах, в яких попереднє слідство не проводилося, захисник міг здій­снювати захист тільки після віддання обвинуваченого до суду. В порівнянні з КПК 1927 р. діючий КПК (ст. 45) передбачив більше випадків обов'язкової участі захисника в розгляді справ у суді, а саме, коли підсудний неповнолітній; коли підсудний через свої фізичні або психічні вади не може сам здійснити свого права на захист; коли підсудний не володіє мовою, якою ведеться судочинство; за наявності суперечностей між інтере­сами підсудних, коли хоча б один з них має захисника; коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає смертну кару; коли в судовому розгляді справи бере участь прокурор, а також громадський обвинувач при відсутності громадського захисника; при розгляді в суді справи про засто­сування примусових заходів медичного характеру. При цьому зазначалося, що у випадках, коли підсудний є неповнолітнім або має фізичні чи психічні вади, участь захисника є обов'яз­ковою на попередньому слідстві з моменту пред'явлення об­винувачення, а у випадках, коли підсудний не володіє мовою, якою ведеться судочинство, — з моменту оголошення обвину­ваченому про закінчення попереднього слідства.

Кримінально-процесуальний кодекс визначив процесуа­льні права й обов'язки захисника як учасника кримінального процесу, конкретизував права захисника на попередньому слі­дстві, регламентував його участь у період судового розгляду і в стадії касаційного провадження.

Важливе положення встановлювала ст. 48 КПК, згідно з якою захисник зобов'язаний здійснювати захист лише зазна­ченими в законі засобами і способами.

Відповідно до Закону про судоустрій УРСР Міністерством юстиції республіки був розроблений проект Положення про адвокатуру, яке Верховна Рада затвердила 25 вересня 1962 р.1

Стаття 1 Положення підтверджувала, що колегії адвокатів є добровільними об'єднаннями осіб, які здійснюють захист на попередньому слідстві в суді, представництво в цивільних справах у суді і арбітражі, а також подають іншу юридичну допомогу громадянам, підприємствам, установам, організаці­ям та колгоспам.

Завдання адвокатури, організаційна побудова обласних колегій адвокатів і юридичних консультацій в цілому змін не зазнали. Але новим у республіканському Положенні порівня­но з союзним Положенням про адвокатуру 1939 р. було те, що значно посилювалася роль місцевих Рад депутатів трудящих у керівництві діяльністю адвокатури. Таким чином, не тільки Міністерство юстиції, а й Ради прагнули здійснювати органі­зацію, керівництво і контроль за діяльністю колегій адвокатів.

Положення передбачало, що членами колегій адвокатів могли бути громадяни СРСР, які мали вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю юриста не менше шести міся­ців. Як виняток, з дозволу виконкому обласної Ради депутатів трудящих у члени колегії могли прийматися особи, що не мали вищої юридичної освіти, але за наявності в них стажу роботи за спеціальністю юриста не менше п'яти років. Особи, які не мали стажу роботи за спеціальністю юриста, приймалися до колегії адвокатів лише після проходження стажування строком не менш шести місяців.

Про кожний факт прийому в члени колегії адвокатів президія колегії доводила до відома в семиденний строк вико­навчий комітет обласної Ради депутатів трудящих, яка корис­тувалася протягом місяця з дня повідомлення про прийом нового члена до колегії адвокатів правом відводу кандидатури прийнятого. Право виключення із колегії адвокатів надавалося президіям колегії, виконкомам обласних Рад депутатів трудя­щих і міністру юстиції України.

Постанову президії колегії адвокатів про відмову в при­йомі у члени колегії, як і про виключення із адвокатури, зацікавлена особа могла оскаржити до виконкому обласної Ради депутатів трудящих в місячний строк з дня її прийняття. Виконавчий комітет мав право відмінити постанову президії колегії адвокатів і прийняти рішення по суті.

Положення надавало право займатися адвокатською дія­льністю тільки членам колегії адвокатів. Таким чином, прива­тна адвокатська практика, що мала місце за Положенням про адвокатуру СРСР 1939 р., не допускалась. Цей порядок, а також право, надане загальним зборам колегій щодо встанов­лення чисельності колегій обмежило до деякої міри можливо­сті багатьох кваліфікованих юристів стати адвокатом1.

Знову підтверджувалося положення про те, що колегії адвокатів користувалися правом юридичної особи.

Організаційна структура колегії адвокатів залишилася без змін. Органами колегії адвокатів були загальні збори членів колегії, президія і ревізійна комісія.

Вищим органом управління колегії адвокатів були загаль­ні збори членів колегії, права яких були значно розширені. До їх компетенції віднесилися також питання встановлення чисе­льності адвокатів колегії, прийняття рішень з питань роботи колегії та розгляд будь-яких інших питань, пов'язаних з діяль­ністю колегії адвокатів. Крім того, було закріплено право загальних зборів відміняти постанови президії колегії адвока­тів у разі їх невідповідності закону або Положенню про адво­катуру. Загальні збори тепер почали скликатися не рідше одного разу на рік.

У діяльності виконавчих органів колегії адвокатів — пре­зидії та ревізійної комісії — в основному змін не сталося. Зокрема, президія повинна була вивчати, узагальнювати та поширювати позитивний досвід роботи юридичних консульта­цій і адвокатів; вивчати та узагальнювати причини злочинних проявів й інших порушень законності і на основі цього вно­сити відповідні пропозиції у державні та громадські організа­ції.

Положення вперше регламентувало компетенцію голови президії колегії адвокатів.

Знову було закріплено положення про те, що вся різнобі­чна практична діяльність адвокатів здійснювалася через юри­дичні консультації на чолі із завідуючим.

Новим у Положенні про адвокатуру Української РСР було те, що вводився розділ про права та обов'язки адвокатів. Кожен адвокат мав право обирати та бути обраним до складу органів колегії адвокатів, брати участь в обговоренні питань, пов'язаних з діяльністю колегії, користуватися допомогою по тимчасовій непрацездатності, а також мав право на пенсійне забезпечення на загальних засадах. Зберігалося правило, згід­но з яким члени колегії адвокатів не могли перебувати на службі в державних та громадських установах, організаціях і на підприємствах. Виняток становили адвокати, що займалися педагогічною чи науковою діяльністю.

На адвоката покладався обов'язок використання всіх вка­заних у законі засобів та способів захисту прав і законних інтересів громадян, підприємств, організацій, колгоспів, що зве­рнулися до нього за юридичною допомогою. Адвокат був зобо­в'язаний не розголошувати відомості, що були повідомлені йому довірителем у зв'язку із наданням юридичної допомоги в даній справі. Тому адвокат не міг бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'­язку захисника в даній справі. Йому заборонялося відмовлятися від прийнятого на себе захисту обвинуваченого.

Окремі розділи Положення про адвокатуру УРСР закрі­пили види заохочення і дисциплінарну відповідальність адво­катів.

Праця адвоката оплачувалася з коштів, що надходили до юридичної консультації від громадян, підприємств, організа­цій і колгоспів за подання їм юридичної допомоги.

У Положенні зазначалося, що кошти колегії адвокатів утворюються з сум, які відраховувалися юридичними консуль­таціями від сплат за подання юридичної допомоги та інших надходжень. Розмір відрахувань встановлювався загальними зборами членів колегії адвокатів, але не повинен був переви­щувати 30% суми гонорару, що надходив до юридичної консу­льтації.

Проте, нове Положення про адвокатуру вже незабаром зазнало значних змін. Так, 21 березня 1963 р. Міністерство юстиції республіки було ліквідовано1 і на його основі 23 березня 1963 р. створено Юридичну комісію при Раді Мініст­рів УРСР2, на яку покладалося методичне керівництво робо­тою обласних колегій адвокатів. За її поданням 15 червня 1965 Р. до Положення про адвокатуру УРСР були внесені зміни і доповнення. Зміст їх зводився до того, що керівництво і контроль за діяльністю колегій адвокатів знову покладалися на Юридичну комісію, яка затверджувала кількісний склад коле­гій адвокатів, організовувала та проводила вибори керівних органів колегії, затверджувала за погодженням з профспілко­вими органами правила внутрішнього трудового розпорядку колегій адвокатів, видавала інструкції та інші акти з питань діяльності адвокатури тощо. Для виконання цих функцій у складі Юридичної комісії було створено відділ адвокатури.

Зазнав змін і порядок виборів керівних органів обласних колегій адвокатів: президія і ревізійна комісія обиралися зага­льними зборами колегії шляхом відкритого голосування стро­ком на два роки. Дещо розширювалася компетенція президії колегії адвокатів.

8 грудня 1965 р. Радою Міністрів Української РСР було затверджено нову Інструкцію про порядок оплати юридичної допомоги, яка подавалася адвокатами громадянам, підприєм­ствам, установам, радгоспам, колгоспам та іншим організаці­ям республики3 та нове Положення про оплату праці адвокатів в Українській РСР4. Так, за Положенням гарантований міні­мум місячного заробітку адвоката становив 75 крб. Розміри оплати їх праці встановлювалися таким чином: у містах, від­несених до 1 групи — до 150 крб.; у містах, віднесених до II, III, IV груп і в районах — до 140 крб. Додаткове нарахування не могло перевищувати половини встановленого адвокату мі­сячного розміру оплати праці.

У 1970 р. було ліквідовано Юридичну комісію при Раді Міністрів УРСР і на її основі відновлено Міністерство юстиції республіки, на яке знову було покладено контроль за діяльні­стю колегій адвокатів.

Необхідно зазначити, що в серпні 1972 р. Указом Прези­дії Верховної Ради УРСР «Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу Української РСР» була розширена участь захисника на попередньому слідстві1. Захи­сник мав право брати участь у будь-якій справі з моменту пред'явлення обвинувачення, якщо прокурор про це винесе відповідну постанову. Перед цим адвокати допускалися до участі в справі тільки по конкретно обумовлених КПК катего­ріях справ. Проте вказаний вище порядок не дістав значного застосування.

25 квітня 1975 р. було прийняте нове Положення про оплату праці адвокатів, яке в основному зберегло порядок оплати, встановлений Положенням 1965 р.

Таким чином, до середини 70-х років адвокатура Укра­їни пройшла певний шлях свого реформування та пошуків найефективніших форм і методів подання юридичної допо­моги громадянам і організаціям. Однак говорити про прес­тиж адвокатури та ефективність її діяльності у 70-ті роки не доводиться, оскільки знову дала взнаки недооцінка та при­ниження принципів демократії, порушення прав людини, декларативний характер основних законодавчих актів. Адво­катура все ще залишалася під пильним наглядом державних органів.

Конституційне оформ- Подальший розвиток законодавства лення правового статусу про адвокатуру в Україні був зумов-адвокатури України лений прийняттям 20 квітня 1978 р.

(1976—1985 pp.) Верховною Радою Конституції УРСР, яка закріпила конституційні основи діяльності адвокатури республіки. Зокрема, вона пере­дбачила положення, що для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів.

Конституційне оформлення статусу адвокатури зумовило необхідність вироблення нового законодавства про неї.

Нове Положення про адвокатуру УРСР, затверджене Верховною Радою України 1 жовтня 1980 p., більш детально регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та ро­зширило види юридичної допомоги, що надається адвокатами громадянам.

Відповідно до конституційного положення про призначен­ня адвокатури в Положенні про адвокатуру УРСР перш за все визначалося її основне завдання — надання юридичної допомо­ги громадянам і організаціям. В ньому зазначалося, що адвока­тура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян і органі­зацій, здійсненню правосуддя, додержанню і зміцненню закон­ності, вихованню громадян у дусі точного і неухильного виконання законів, бережного ставлення до народного добра, додержання дисципліни праці, цоваги до прав, честі й гідності інших осіб.

Положення про адвокатуру, визначаючи природу адвока­тури, підкреслює її особливий статус — добровільне об'єднан­ня осіб, які займаються адвокатською діяльністю. Положення також встановлювало порядок формування колегій адвокатів на території республіки: вони створювалися за заявою групи засновників -- громадян чи юридичних осіб. Документально оформлена пропозиція про утворення колегії надсилалася до Міністерства юстиції України, яке в разі згоди з нею переда­вало її до виконавчого комітету для затвердження і реєстрації.

Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіаль­ним принципом, який вже існував до цього. Створювалися обласні і Київська міська колегії адвокатів. Крім того, у зако­нодавстві передбачалася можливість створення колегій адво­катів не тільки за територіальним принципом. Так, за згодою Міністерства юстиції могли створюватися міжтериторіальні та інші колегії адвокатів (наприклад, Ін'юрколегія). Але ця норма мала декларативний характер.

Положення про адвокатуру УРСР залишило без змін структуру органів колегії адвокатів, встановивши, що вищим органом колегії є загальні збори членів колегії, її виконавчим органом — президія колегії, контрольно-ревізійним — ревізій­на комісія.

Обсяг повноважень загальних зборів визначався в ст. 6 Положення. Зокрема, загальні збори членів колегії адвокатів обирали президію і ревізійну комісію; заслуховували щороку і затверджували звіти про їх діяльність; встановлювали чисельний склад, штати, кошторис і витрати колегії; затверджували за узгодженням з профспілковим органом правила внутріш­нього трудового розпорядку колегії; визначали порядок опла­ти праці адвокатів.

Президія керувала колегією адвокатів у період між зага­льними зборами. У Положенні було відновлено норму, згідно з якою обрання президії провадилося шляхом таємного голо­сування, що відповідає демократичним основам організації адвокатури і покликано забезпечити свободу волевиявлення адвокатів. У Положенні вказувалося, що президія має широкі повноваження, а її діяльність будується на основі колективно­сті керівництва, гласності, регулярної звітності перед членами колегії, широкого залучення адвокатів до роботи президії.

Повсякденне керівництво роботою президії здійснював її голова, якого вона обирала відкритим голосуванням і наділяла певними правами й обов'язками.

Ревізійна комісія перевіряла фінансово-господарську дія­льність президії колегії й юридичних консультацій, а також здійснювала контроль за порядком та строками вирішення пропозицій, заяв і скарг.

Ревізійна комісія не наділялася правами виконавчого ор­гану. Всі свої зауваження, пропозиції і висновки вона адресу­вала президії чи загальним зборам, які повинні вжити заходів щодо усунення виявлених недоліків. Ревізійна комісія була підзвітна вищому органу колегії і тільки йому подавала звіт про свою діяльність.

З метою зміцнення кадрів адвокатури і підвищення якості їх праці в Положенні передбачалися більш високі вимоги до осіб, які приймаються до колегії адвокатів. Так, відповідно до ст. 15 Положення в члени колегії приймалися громадяни, які мали вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю юриста не менше двох років.

Новим було також і правило, згідно з яким прийом у члени колегії адвокатів вказаних осіб міг бути зумовлений проходженням іспитового строку тривалістю до трьох місяців, І якщо результат випробування виявлявся незадовільним, то президія колегії виносила рішення про відрахування.

Випускники юридичних вузів, які не мали дворічного -тажу практичної роботи за спеціальністю юриста або при недостатності такого стажу приймалися в колегію лише після успішного проходження стажування строком від шести міся­ців до одного року. Керівництво роботою стажистів і контроль за їх підготовкою до самостійної діяльності здійснювала пре­зидія колегії адвокатів.

Положення конкретизувало і розширило перелік прав і обов'язків адвокатів при наданні ними юридичної допомоги громадянам і організаціям. Права членів колегії адвокатів, які встановлювалися в ст. 18 Положення, можна поділити на дві групи. Одна група прав, яка випливала з членства в колегії, стосувалася адвокатів по відношенню до самої колегії, до її окремих ланок і органів. Зокрема адвокати мали право обира­ти і бути обраними в органи колегії. Вони мали право контро­лювати роботу виборних органів шляхом участі в їх засіданнях, ставити перед органами колегії питання, які стосуються її діяльності, вносити пропозиції щодо поліпшення її роботи, брати участь в засіданні органів колегії і на зборах в юридич­них консультаціях і вимагати відповіді по суті поставлених запитань. Будь-який адвокат, який присутній на засіданні органів колегії, був вправі ставити питання і висловлювати свою думку по суті справи, що розглядалася. Адвокати мали право брати особисту участь в усіх випадках обговорення їх поведінки на засіданнях органів колегії і на зборах в юридич­них консультаціях. Член колегії був вправі знати, що саме є предметом обговорення, і давати свої пояснення. Крім того, адвокат мав право за власним бажанням вийти зі складу членів колегії.

Іншу частину прав, що передбачалися ст. 18 Положення і яка випливала з членства в колегії, адвокат отримував, всту­паючи у взаємовідносини з державними і громадськими орга­нами, з громадянами та іншими суб'єктами. Так, він міг представляти осіб, що звернулися за юридичною допомогою, в усіх державних і громадських організаціях, до компетенції яких входило вирішення відповідних питань. Це право звіль­няло адвоката від необхідності виконувати свої професійні обов'язки лише в одній місцевості, а також давало змогу громадянам звертатися за юридичною допомогою до будь-якої консультації. Крім того, член колегії мав право запитувати через юридичну консультацію довідки, характеристики та інші документи, необхідні у зв'язку з наданням юридичної допомо­ги. Цьому праву адвокатів відповідав обов'язок державних і громадських організацій видавати ці документи або їх копії у встановленому порядку. Необхідно відмітити, що до прийнят­тя чинного Закону про адвокатуру таким правом була наділена тільки юридична консультація.

Враховуючи особливості діяльності адвоката, Положення зберегло вже відоме правило про те, що «адвокат не може бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника або представника» (ст. 13). Тобто адвокат не міг бути допитаний як у випадку участі в справі як захисника, так і представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача. Допит виключа­вся не тільки в кримінальному судочинстві, айв інших провадженнях. Адвокат не міг бути допитаний й про ті обста­вини, які йому повідомив обвинувачений, так і про ті, про які адвокат довідався від родичів чи близьких обвинуваченого та інших осіб або з інших джерел у зв'язку із здійсненням про­фесійних функцій. Закріплена в Положенні, вказана норма є ефективною гарантією адвокатської діяльності.

Встановлюючи коло обов'язків членів колегії адвокатів, Положення про адвокатуру в УРСР підкреслювало, що адвокат зобов'язаний у своїй діяльності точно і неухильно додержувати вимог чинного законодавства, використовувати всі передбаче­ні законам засоби і способи захисту прав і законних інтересів громадян і організацій, які звернулися до нього за юридичною допомогою.

Положення закріплювало перелік випадків, коли адвокат не вправі приймати доручення по наданню юридичної допо­моги.

За наявності таких обставин адвокат повинен відмовитися від здійснення функцій захисника. З тих же підстав він усувався на попередньому слідстві постановою слідчого або прокурора, а в суді ухвалою суду. Рішення про усунення необхідно було мотивувати і забезпечити особі можливість отримати юридичну допомогу від іншого адвоката. Дана норма Положення поклика­на була забезпечити інтереси осіб, яким надається юридична допомога, і правосуддя від небажаного впливу.

Адвокат також не мав права розголошувати відомості, повідомлені йому довірителем в зв'язку з наданням юридичної допомоги. Збереження дорученої таємниці клієнта є професій­ний, моральний обов'язок адвоката. Необхідність цієї норми зумовлена зацікавленістю суспільства і держави у належному здійсненні юридичної допомоги, що неможливо без довіри до адвокатів з боку осіб, які звертаються до них за юридичною допомогою.

Положення про адвокатуру досить лаконічно встановлю­вало заходи дисциплінарного стягнення, порядок накладання, зняття і оскарження стягнень. Порушити справу про дисцип­лінарну відповідальність адвоката могли виший орган колегії, її президія, а також голова президії. Але застосувати дисцип­лінарне стягнення вправі була лише президія колегії.

Крім того, у Положенні передбачалося право службових осіб органів юстиції республіки запропонувати президії ко­легії або її голові порушити справу про дисциплінарну від­повідальність адвоката. Підставою для цього могло бути безпосереднє виявлення органами юстиції проступку, за який можна було накладати на винного дисциплінарне стя­гнення. Воно накладалося на адвоката не пізніше як через місяць з дня виявлення проступку і не пізніше шести місяців з дня його скоєння.

Постанова про накладення дисциплінарного стягнення оскаржувалася загальним зборам у місячний строк з дня вру­чення адвокату копії постанови президії. Якщо така постанова була винесена президією колегії з порушенням чинного зако­нодавства, то вона могла бути оскаржена і міністру юстиції республіки. Проте останній не вправі був змінювати чи відмі­няти постанову президії колегії. Він мав право лише припини­ти дію рішення і передати питання про дисциплінарну відпо­відальність органу колегії для нового обговорення.

Вся практична робота адвоката проходила, як і раніше, в юридичних консультаціях, які створювалися у містах та інших населенних пунктах. Місцезнаходження і кількість працюючих у юридичних консультаціях адвокатів визначалися президією колегії за погодженням з відділом юстиції. З ним також повин­но було узгоджуватися призначення завідуючого юридичною консультацією.

Серед передбачених у Положенні про адвокатуру видів юридичної допомоги важливе місце в діяльності адвоката від­водилося наданню громадянам консультацій і роз'яснень з юридичних питань, написанню заяв, скарг та інших докумен­тів правового характеру. Адвокати проводили значну роботу по складанню для громадян різних документів правового харак­теру. Активніше адвокати стали надавати правову допомогу в справах про адміністративні правопорушення. Вони допомага­ли у написанні скарг на дії органів чи службових осіб, що наклали адміністративне стягнення. Однією із важливих сфер адвокатської діяльно ті є здійснення представництва в суді в цивільних справах.

Особлива необхідність у юридичній допомозі виникає в обвинувачених, підсудних, потерпілих. Для виконання своїх професійних обов'язків адвокат був наділений певними права­ми на всіх стадіях кримінального процесу.

Республіканське Положення про адвокатуру не вичерпу­вало видів юридичної допомоги, вказуючи на те, що адвокати надають громадянам і організаціям також й іншу юридичну допомогу.

Згідно з ст. 24 Положення про адвокатуру робота адвока­тів оплачувалася із коштів, які надходили до юридичної кон­сультації від громадян і організацій за надану їм юридичну допомогу.

Певні зміни в оплаті праці адвокатів були внесені Поло­женням про оплату праці адвокатів від 25 квітня 1975 р.1 і відповідною Інструкцією про оплату юридичної допомоги, що надавалася адвокатами громадянам, підприємствам, установам і організаціям, від 4 серпня 1977 р.2

Деякі види юридичної допомоги надавалися адвокатами безкоштовно, випадки якої перелічувалися у Положенні про адвокатуру. Крім того, республіканське Положення надавало право завідуючому юридичною консультацією, президії коле­гії, а також органу попереднього слідства, прокурору і суду, в провадженні яких перебуває справа, звільняти громадян пов­ністю або частково від оплати юридичної допомоги, виходячи з їх майнового стану.

Положення про адвокатуру України встановлювало взає­мовідносини адвокатури з державними і громадськими органі­заціями. Згідно з ним керівництво колегіями адвокатів повин­ні були здійснювати Ради народних депутатів та їх виконавчі і розпорядчі органи відповідно до законодавства, яке визначало їх компетенцію, як безпосередньо, так і через республіканське Міністерство юстиції і відділи юстиції виконкомів обласних, Київської міської Ради народних депутатів.

Як і раніше, передбачалися досить широкі можливості керування діяльністю адвокатури. Так, відповідно до Поло­ження республіканське Міністерство юстиції і відділи юстиції обласних, Київської міської Рад народних депутатів у межах своєї компетенції: контролювало додержання колегіями адво­катів вимог законодавства, що регулює діяльність адвокатури; встановлювало порядок подання адвокатами юридичної допо­моги громадянам і організаціям; сприяло створенню умов для найповнішого використання адвокатами наданих їм законом прав і виконання покладених на них обов'язків; узагальнюва­ло практику роботи колегій адвокатів і здійснювало інші пов­новаження, пов'язані із загальним керівництвом адвокатурою республіки.

Міністерство юстиції України також отримувало від пре­зидій колегій повідомлення про діяльність колегій адвокатів, визначало порядок стажування в колегіях, розглядало скарги на постанови президії колегії, якщо вони суперечили чинному законодавству.

Міністерству юстиції УРСР було надане право зупиняти виконання рішення загальних зборів чи постанови президії колегії адвокатів у разі невідповідності їх чинному законодав­ству.

У червні 1981 р. Верховною Радою УРСР був прийнятий новий закон «Про судоустрій Української РСР»1, ст. 15 якого врахувала положення Конституції республіки про забезпечен­ня обвинуваченому права на захист, а ст. 16 вмістила норми щодо надання адвокатами юридичної допомоги громадянам І організаціям.

Підсумовуючи даний період у розвитку адвокатури Укра­їни, слід зазначити, що нове законодавство надало колегіям адвокатів вагомі повноваження у самоврядуванні, вирішенні своїх внутрішньорганізаційних питань, здійсненні керівництва і контролю за професійною адвокатською діяльністю. Водно­час у ці роки в нашому суспільстві ще нехтувалися демократи­чні інститути, фактично були відсутні критика й гласність. Конституції як союзна, так і України, незважаючи на закріп­лені в них прогресивні положення, не змогли забезпечити їх реалізацію, чому перешкоджали недооцінка і приниження ос­нов демократії і законності, занепад часів застою. Щодо адво­катури це виявилось у фактичному її одержавленні, про що свідчать перелічені вище повноваження органів державної влади та управління стосовно загального керівництва колегія­ми адвокатів.

13 листопада 1989 р. Верховною Радою СРСР були прий­няті нові Основи законодавства Союзу РСР і союзних респу­блік про судоустрій2, відповідно до яких значно розширювала­ся сфера діяльності захисника в кримінальному процесі. Згід­но з ст. 14 Основ підозрюваному, обвинуваченому й підсудному гарантувалося право на захист, яке забезпечувало­ся шляхом участі захисника з моменту затримання, арешту чи пред'явлення обвинувачення. Як відомо, раніше захисник до­пускався до участі в справі лише з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства та пре­д'явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. Цоправда, за постановою прокурора захисник міг бути допущений до участі в справі з моменту пред'явлення обвинува­чення (ст. 44 КПК УРСР). Але дана норма застосовувалася дуже рідко.

Обов'язкова участь захисника з моменту пред'явлення обвинувачення передбачалася лише у справах про злочини неповнолітніх та осіб, які через свої фізичні чи психічні вади (німий, глухий, сліпий та ін.) не могли самі здійснювати своє право на захист (п. п. 1, 2 ст. 45 КПК УРСР).

Згідно з Основами законодавства про судоустрій були внесені зміни й доповнення до Основ кримінального судочи­нства Союзу РСР і союзних республік, які конкретизували участь захисника на попередньому слідстві та в суді. Зокрема, встановлювалося, що захисник допускається до участі в усіх справах з моменту пред'явлення обвинувачення, а у випадках затримання особи, яка підозрювалася в вчинення злочину, або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення — з моменту оголошен­ня їй протоколу затримання або постанови про застосування цього запобіжного заходу, але'не пізніше 24 годин з моменту затримання. Якщо в цей термін обраний підозрюваним або обвинуваченим захисник з'явитися не може, їм пропонувалося запросити іншого захисника або забезпечувався захисник че­рез юридичну консультацію.

Захисник став брати участь у дізнанні, попередньому слідстві й у судовому розгляді. Тепер не тільки у справах неповнолітніх та осіб, які через фізичні та психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, а й осіб, котрі не володіли мовою, якою ведеться судочинство, захисник обов'язково брав участь з моменту пред'явлення обвинувачен­ня або затримання особи, яка підозрювалася у вчиненні зло­чину або до якої було застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення.

Обов'язкова участь захисника в справах про злочини, за які могла бути призначена смертна кара, передбачалася з більш раннього моменту — з пред'явлення обвинувачення.

Встановлювалося, як і раніше, що захисниками могли бути не тільки адвокати, а й представники професійних спілок та інших громадських організацій, але тепер вони допускалися тільки у справах членів цих організацій. Захисниками могли бути й інші особи, яким таке право надавалося законодавст­вом.

Згідно з діючим законодавством в Україні в цей час до участі в ролі захисників допускалися (ухвалою суду або поста­новою судді) близькі родичі, законні представники, а також інші особи.

В цей період поширилася практика допуску до участі в судовому розгляді членів правових кооперативів, які створю­валися повсюдно.