Історія розвитку адвокатури: римська адвокатура.

З римської адвокатури почався розвиток світової адво­катури.

У кримінальному процесі Риму (II ст. до н. е.) судове представництво спочатку здійснювали знатні громадяни- патрони. Пізніше їх монополію було скасовано, і до судово­го захисту були допущені всі вільні громадяни.

Виділяли три групи захисників:

а) адвокати — особи, які надавали сторонам юридичні поради;

б) лаудатори — особи, які говорили не про сутність спра­ви, а висловлювалися про особисті риси обвинуваченого;

в) патрони — особи, які обиралися з найбільш гідних гро­мадян: не тільки з фахівців-законників, а й з тих, що відзна­чалися здібностями і глибокими знаннями'⁸.

Пізніше римський літопис давав таку класифікацію за­хисників:

а) патрон — оратор, який захищає будь-кого в суді;

б) адвокат — особа, яка допомагає юридичними порада­ми або своєю присутністю виражає дружню підтримку;

в) повірений — особа, яка веде справу;

г) когнітор — особа, яка бере на себе справу присутнього і захищає як свою.

Для римської адвокатури характерними були як необ­межена свобода, так і необмежена регламентація. У рес­публіканський період адвокатура була абсолютно вільною професією, і законодавча регламентація її майже не заче­пила. Існували певні правила діяльності адвокатури, але вироблені вони були лише практикою та звичаями. Так, молоді люди, які вступали до адвокатури, викликалися на форум для презентації, при цьому їх супроводжувала впли­вова особа з колишніх магістратів (консулів, преторів або цензорів). Якісь умови для здобуття професії адвоката — освіта, практична підготовка, моральні якості — визначені не були. Кандидати в адвокати прослуховували курс рито­рики, брали консультації у знаменитих правознавців, відвідували засідання судів, але ні порядок, ні термін, ні обов'язковість цих занять не було визначено законом. Та­ким чином, будь-яка особа, яка мала здібності та досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу. Правозаступництво було відокремлене від судового пред­ставництва: адвокати здебільшого були ораторами. Слід зазначити, що адвокатура це був один з прямих шляхів до вищих посад у державі, висунувши зі своїх лав таких видат­них судових ораторів, як Маріс Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, ІДицерон.

Пізніше організувалася римська адвокатура як особливе об'єднання, що складалося з певного числа вчених-юристів, на яких поширювалася адміністративна влада суду.

За часів імперії (І ст. до н. е. — IV ст. н. е.) римська адвока­тура зазнала істотних змін. Адвокатська професія була по­мітно обмежена. Так, за кодексами Юстініана вона прирів­нювалася до державної служби. Допуск до адвокатури зале­жав від вищого адміністративно-судового чиновника міста чи провінції. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Заборонялося займатися адвокатською діяльністю суддям і намісникам провінцій. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний п'ятирічний курс в юридичній школі та вдало скласти іспити. Адвокатів заносили до списку ("гоіиіа") за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку був старшиною ("ргішаз"). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних ("зіаініі"), кількість яких була обмежена і які мали право виступати у всіх судах, і позаштатних ("знрегпшнегагіі"), кількість яких не була об­межена і які практикували у нижчих судах. Штатні адвока­ти призначалися правителем провінції з числа позаштатних. Головними професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво. За ці та подібні порушення професійних обов'язків на адво­катів чекало єдине покарання — заборона займатися адво­катською діяльністю. Перед розглядом кожної судової спра­ви адвокати складали особливу професійну присягу, в якій зобов'язувалися докладати всіх зусиль до захисту законних і справедливих вимог клієнта, відмовлятися від ведення спра­ви у будь-який час, навіть під час її провадження, якщо пере­конаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота юридичною або моральною. Якщо адвокат відмо­влявся від участі у справі, позивач не міг запросити іншого, щоб, як зазначалося в законі, "нехтуючи кращими адвока­тами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо ж пози­вач мав кількох адвокатів, і частина з них відмовлялася продовжувати справу, а частина — ні, то на місце перших заборонялося запрошувати інших, а другі продовжували захист. На суді адвокат повинен був уникати образливих висловів і свідомо не затягувати процес. До розгляду спра­ви адвокат не мав права встановлювати розмір гонорару, але після закінчення розгляду він уже міг це робити. За відсутності домовленості гонорар за позовом адвоката при­значав суд, з огляду на складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури та ранг суду. У цей період правозаступництво злилося із судовим представництвом.

Під час імперії адвокати виконували функції республі­канських адвокатів, повірених та юрисконсультів.

А. Стоянов писав, що значні зміни, які відбулися в інсти­туті захисту в часи Римської імперії, були зумовлені цент­ралізацією державної влади. Скасовувалися демократичні форми здійснення правосуддя, приватне право обвинувачен­ня послаблялося, розширювалися публічні засади судочин­ства, обмежувалися змагальність і усність процесу. Відсут­ність публіки під час розгляду кримінальних справ у суді призвела до того, що адвокати здебільшого ставали донощи­ками. Здійснювати захист стало непрестижно, й у судову практику "відкрився приплив гірших людей", які у своїй діяльності керувалися не принципами правосуддя, а лише користю. Водночас із різних причин від здійснення захисту в кримінальному судочинстві ще не можна було відмовитися. Усе це призвело до необхідності вирішення питання про ор­ганізаційний устрій адвокатури. Державному регулюванню підлягала не лише кримінально-процесуальна діяльність за­хисників (у цей період захисниками називалися не тільки особи, які реалізовували функцію захисту), а й організаційне підпорядкування з метою впливу на осіб, які надавали право­ву допомогу сторонам.

Таким чином, хоча зародки інституту адвокатури ви­никли на найнижчих ступенях юридичного розвитку люд­ського суспільства, наявність у стародавньому світі окре­мої групи осіб, що сприяла захисту прав та інтересів постраждалого й особи, яка скоїла злочин, є характерною для держав з більш високим рівнем суспільного розвитку, базо­ваних на демократичних засадах (Стародавній Рим, Греція тощо). Характерною рисою становлення інституту адвока­тури є те, що спочатку надавати правову допомогу мали право не лише юристи, а й будь-хто. Згодом до надання правової допомоги допускалися особи, які відповідали пев­ним вимогам. Професіоналізація надання правової допомо­ги сторонам у кримінальному судочинстві супроводжува­лась її підпорядкуванням державним інтересам.

Адвокатура у середні віки

У середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвока­тури зазнали певних змін. Зокрема, це стосувалося допус­ку до адвокатської діяльності. У Франції для цього необ­хідно було мати юридичну освіту, скласти присягу і бути зарахованим до списку адвокатів (практичний досвід не був обов'язковим). У Німеччині адвокатська професія була абсолютно вільною, нею міг займатися будь-хто, звання ад­воката давалося судом на невизначений строк.

Слід зазначити, що в епоху інквізиції інститут адвокатури зазнав істотних обмежень. Це зумовлювалося тим, що сторо­ни особисто вели процес, висловлюючи всі необхідні заува­ження та заперечення. Винятки становили лише деякі кате­горії кримінальних справ. Так, у Франції духовні особи, літ­ні люди, жінки, діти і каліки могли мати представника для двобою. У Німеччині закон регулював випадки, коли інтере­си малолітнього, старого, жінки, покаліченого чи пораненого міг представляти опікун. Але таке представництво назвати правовою допомогою навряд чи можна.

Класичний порядок допуску до адвокатури склався в Англії. Кандидат до адвокатури мав пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримував звання "внутрішнього адвоката", бо не мав права виступати в суді, а ще через п'ять років навчан­ня — "зовнішнього адвоката", і отримував право практикувати.

Для внутрішньої організації середньовічної адвокатури були характерними такі особливості. Так, у Німеччині адво­кати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег і в організації не об'єднувалися. У Франції сформува­лися засади станової організації. У XIV ст. у складі релігійно­го "братства св. Миколи" (який, до речі, є патроном юристів) утворилася община адвокатів і повірених на чолі з депутата­ми, які обиралися її членами, розпоряджалися майном общи­ни, були її представниками у відносинах з урядовими устано­вами, захищали права та привілеї своїх членів. В Англії у XIII ст. виникли перші чотири "судові колегії", які й сьогод­ні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів (суддів та адвокатів).

Гонорарна практика у середні віки пішла шляхом юстініанового законодавства. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити й отримати адвокат, обумовивши її розмір пе­ред початком процесу. Якщо такої угоди не було або клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначав пар­ламент. Адвокат міг також у разі ухилення клієнта від сплати гонорару звернутися з позовом до суду. У Німеч­чині встановлювалася такса юридичних послуг, за пору­шення якої адвокат позбавлявся права практикувати і ра­зом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді — й тілесному покаранню.

Професійна діяльність адвокатів включала надання юри­дичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Ве­ликих змін у середні віки зазнала діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, що значно обмежувало участь адвоката у кримінальному про­цесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у кримінальному процесі дозволяла­ся лише за спеціальним дозволом суду"''.

Загалом характерними для адвокатури середньовіччя були:

• відсутність чіткої станової організації;

• відокремлення правозаступництва від судового пред­ставництва;

• відносна свобода професії;

• тісне спілкування із судом;

• дисциплінарна залежність від судів;

• римська система визначення гонорару.

Адвокатура у Новий час

Упродовж XVI—XIX ст. адвокатура поступово набува­ла іншого вигляду. У цей час вона стала на самостійний шлях і виробила ту станову організацію, яку має і сьо­годні. Можна стверджувати, що інтерес до інституту ад­вокатури в період буржуазних революцій у європейсь­ких країнах відродився. Це пов'язано насамперед з роз­витком вчення про права людини. У Франції під час об­говорення Статуту 1670 р. зазначалось, що адво­кат дається обвинуваченому не в силу ордонансів, а зав­дяки природному праву, що є найдавнішим з усіх люд­ських законів. Робесп'єр, відстоюючи вільну адвокатуру, говорив, що право мати захисника спирається на основні начала людського розуму й за сутністю є невідчужуваним та природним правом.

Так, у Франції формування самостійного стану — общи­ни адвокатів — відбулося в результаті розпаду "общини ад­вокатів і повірених", про яку йшлося вище. Органом само­врядування адвокатської общини стали комітет або рада.

В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду: вони перетворилися на самоврядні об­щини з виборними старшинами, членами яких були як ад­вокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката, здійснювали нагляд за внутрішньою дис­ципліною, позбавляли звання адвоката та загалом відали всіма справами общини.

У Німеччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувались в адвокатську камеру (колегію) на чолі з виборною радою.

У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'єд­нувалися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою.

У Канаді в ті самі роки всі адвокати та повірені також об'єднувалися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів (секцій) за округами головних міст країни.

У цей період утвердилася додаткова умова щодо допус­ку до адвокатської професії — наявність практичного ста­жу юридичної діяльності або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 р. вимагали наявність три­річного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Докорінної зміни зазнала і гонорарна практика. Винаго­рода за захист у суді або за надання юридичної поради пе­рестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на по­чесний подарунок з боку клієнта, який не можна було ні обу­мовлювати, ні вимагати судом (зокрема у Франції та Англії). Але і клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його по­вернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гоно­рару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США та Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі яко­го адвокат міг подати до клієнта судовий позов.

У підсумку слід зазначити, що, виникнувши на нижчих стадіях розвитку людської культури і проходячи через різно­манітні фази свого розвитку, адвокатура найбільшого розвит­ку набула в цивілізованих державах Західної Європи. Пер­винною її формою є родинна або сусідська адвокатура, яку ми бачимо як у некультурних народів, так і в Стародавніх Греції та Римі. Поступово в напівцивілізованих державах адвокату­ра переходить до сторонніх осіб і перетворюється на про­фесію. Почався цей перехід у Греції, але там не встиг закін­читися. Відбувся в Римі, а потім і в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура тривалий час залишалась неорганізованою сферою діяль­ності, доступною для всіх бажаючих.

З економічним та соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві почалась організація діяль­ності адвокатури. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адво­катської професії. Визнаючи її абсолютно вільною, римсь­ке право створило межі допуску до адвокатури та виріши­ло питання винагородження юристів. Організація римсь­кої республіканської адвокатури ґрунтувалася на принци­пах відокремлення правозаступництва від судового пред­ставництва, абсолютної свободи професії, відносної її без­оплатності. Зі зміною форми правління в Римі змінилося і становище адвокатури. Місце вказаних принципів зайня­ли інші, їм протилежні. Так, правозаступництво злилося із судовим представництвом, професія з вільної перетвори­лася на замкнуту, повна незалежність змінилася підпоряд­куванням судово-адміністративній владі, гонорар з добро­вільного пожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд.

У такому вигляді адвокатура перейшла в середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: від­сутність станової організації, відокремлення правозаступ­ництва від судового представництва, відносна свобода про­фесії, тісний зв'язок із судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх, римська система визначення гонора­ру. У Новий час (XVI—XIX ст.) сталися зміни двох останніх принципів: адвокатура оформилася у стан, знову запроваджу­ється відносна безоплатність праці адвоката.

У XX ст. адвокатура домоглася незалежності та солідар­ності. Вона стала силою, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

 

Тема 2. Адвокатура в Україні у дореволюційний період (1864 — 1917 роки )

Лекція 2. Адвокатура в Україні у дореволюційний період (1864 — 1917 роки )

1. Адвокатура у Київській Русі.

2. Українська адвокатура за часи козаччини. Литовські Статути.

3. Адвокатура України за часів Гетьманщини.

4. Українська адвокатура за часів Російської імперії.

5. Українська адвокатура на західноукраїнських землях до 1939 р.

Адвокатура у Київській Русі

Становлення і розвиток інституту адвокатури в Україні проходили під впливом загальних світових тенденцій роз­витку кримінально-процесуального права. У Київській Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у судах виконували рід­ні і приятелі сторін, "послухи" (свідки порядного життя обвинуваченого), "видоки" (свідки вчиненого стороною або спірного факту). У цей період, коли українське судочин­ство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, ро­бота захисника у судах мала характер громадського, това­риського, а не професійного знання. Роль захисника поля­гала виключно в моральній підтримці своєї сторони.

Для судочинства Київської Русі основним видом спри­яння сторонам у процесі була самодопомога сусідських громад ("свод", "гонение следа"). Як зазначає М.О. Чельцов-Бебутов, змагальна (обвинувальна) форма боротьби сто­рін виросла з тих методів вирішення конфліктів, що існу­вали ще в епоху родоплемінних відносин. "Суперники" (чи "сутяжники") інколи силою вирішували свої суперечки, сторонами були цілі родові групи. Природною видозміною цієї форми вирішення конфліктів -— уже за участю органів громадської влади — була активна допомога родичів "сутяжников" та їх "суседей", "миру", оскільки родові грома­ди перетворювалися в сусідські громади. Підставою для допуску в кримінальне судочинство осіб, які сприяли сто­ронам, були родинні відносини та здатність дати показан­ня з приводу обставин справи або про особу, яка виступала однією зі сторін. Знання права у судочинстві Київської Русі ще не відігравало істотної ролі.