Українська адвокатура на західноукраїнських землях до 1939 Р.

На території західноукраїнських земель становлення інституту адвокатури відбувалося під впливом законо­давства Польщі та Австро-Угорщини.

Уже з XIII ст. польській юриспруденції відомі проку­ратори. Конституцією 1511 р. захисника було проголо­шено самостійною процесуальною фігурою. Конституція 1588 р. поряд із цим закріпила обов'язок суду забезпечи­ти підсудному адвоката, коли той не в змозі сам його найняти через матеріальний стан¹⁷.

Після першого поділу Польщі у 1772 р. розвиток адво­катури на українських землях відбувався під впливом з а к о н о д а в с т в а д е р ж а в - о к у п а н т і в.

Законом від 1781 р. на Буковині було започатковано ад­вокатуру, яка розвивалася" в загальному руслі еволюції австрійської адвокатури". Вона була тісно пов'язана із су­дом, їх розглядали разом як два необхідні напрями єдино­го судового порядку. Законодавством передбачалися певні вимоги до кандидатів, які бажали займатися адвокатською діяльністю:

• громадянство Австрії;

• незаплямована репутація;

• ступінь доктора права, отриманий у вищих навчаль­них закладах Австрії;

• складання іспиту.

У 1868 р. в Австрії було прийнято постійне Положення про адвокатуру. Указом австрійського Міністерства юсти­ції від 18 жовтня 1901 р. був затверджений розпорядок бу­ковинської адвокатської палати. Він складався із 23 пара­графів і визначав порядок проведення зборів палати, ви­борів президента і членів президії, порядок внесення та розгляду питань тощо. Загалом на 1913 р. на Буковині бу­ло 214 адвокатів.

На землях Польщі, державність якої було відновлено у 1918 р., діяльність адвокатури продовжувалась на підставі попереднього австрійського законодавства.

Політичні події 20-х років XX ст. стимулювали україн­ських адвокатів до більш тісного об'єднання. Так, у Львові було створено Союз українських адвокатів, статут якого зареєстрований 5 травня 1923 р.

Узагалі до 1917 р. українська адвокатура не змогла на­бути своїх особливостей та специфічних рис, бо в цей час Україна не мала своєї державності, тому і державні інсти­тути, до яких повною мірою можна віднести і адвокатуру, належним чином розвиватися не могли.

Проте визнання рівного політичного права для кожного члена суспільства, притаманне українському народові, що особливо виявилося у період козаччини, не могло не по­значитися на адвокатурі. Так, у "Правах, по которьім су­дится малороссийский народ" досить чітко було сформу­льовано поняття та суспільну роль адвоката, його етичні вимоги, обов'язки, відповідальність адвоката за їх пору­шення, принципи оплати праці.

У цілому перші організаційні форми української адво­катури відповідали принципам, запозиченим свропейською адвокатурою зі Стародавнього Риму (відносна свобода адвокатської професії, її тісний зв'язок із судовими орга­нами, система визначення гонорару тощо).

Отже, підсумовуючи викладене, можна зробити такий висновок.

У дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних рис. Адже, як відо­мо, Україна у ці роки не мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких в повною мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися.

Однак широкий демократизм і визнання рівного політи­чного права для кожної одиниці суспільства, притаманний українському народові, що особливо проявились у період ко­заччини, не міг не позначитися на адвокатурі. Ці перші паростки, як вже зазначалося, з'явилися у «Правах, по кото­рым судится малороссийский народ», де досить чітко були сформульовані поняття та суспільна роль адвоката, етичні вимоги, що пред'являються до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за пору­шення своїх професійних обов'язків.

Слід також зауважити, що перші спроби організувати на демократичних засадах українську адвокатуру мали в собі й негативні для ефективної діяльності адвокатури риси. Зокре­ма, передбачений у «Правах, по которым судится малороссий­ский народ» порядок реєстрації адвокатів у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалеж­ний, самоврядний характер юридичної природи адвокатури.

В цілому ж ці перші організаційні форми української адвокатури несли в собі принципи, привнесені у європейську адвокатуру стародавнім Римом. Це, передусім, відносна свобо­да адвокатської професії, тісний її зв'язок з судовими органа­ми, система визначення гонорару тощо.

Тема 3. Адвокатура в Україні у післяреволюційний період (1917 рік — кінець ХХ ст.)

Лекція 3. Адвокатура в Україні у післяреволюційний період (1917 рік — кінець ХХ ст.)

1. Становлення адвокатури в Україні в період 1917—1921 років.

2. Колективні форми організації праці в адвокатурі кінця 20-х — середини 30-х років.

3. Організація адвокатури України за першим загальносоюзним Положенням про адво­катуру (1936—1941 pp.)

4. Адвокатура в Україні в період окупації 1941—1944 років.

5. Організація та діяльність адвокатури України в післявоєнний період.

6. Адвокатура в період формування правової держави.

 

1. Становлення адвокатури в Україні (1917-1921 pp.)

Після перемоги Жовтневої револю­ції влада в Україні певний час зали­шалась у Центральної Ради, яка час­тково реформувала судову систему царської Росії. Але щодо організації та діяльності присяжних і приватних повірених не внесено будь-яких змін. Коли Ук­раїну було проголошено Республікою Рад робітничих, солдат­ських і селянських депутатів, Народний Секретаріат 4 січня 1918 р. прийняв постанову «Про введення народного суду», якою скасовувалися всі судові установи, що діяли доти, а також інститути присяжної та приватної адвокатури. У поста­нові передбачалося, що всі громадяни, старші за 18 років, можуть бути обвинувачами й захисниками в суді та на попере­дньому слідстві. Аналогічно вирішувалося питання про захист і в революційних трибуналах за Положенням, затвердженим 23 лютого 1918 р.

14 лютого 1919 р. Рада Народних Комісарів України Декретом про суд вдруге ліквідувала відновлену Центральною Радою присяжну і приватну адвокатуру(після окупації Украї­ни в лютому 1918 р. кайзеровською Німеччиною), і затвердила «Тимчасове положення про народні суди і революційні трибу­нали УСРР»5, яке передбачало також порядок організації захисту в народних судах і революційних трибуналах/ Так, для захисту були створені колегії правозаступників в народних судах та окремі — при революційних трибуналах. Члени пер­ших обирались з числа громадян, що відповідали вимогам, установленим для виборців1. У повітах члени колегії обирали­ся відповідними виконкомами, в містах — міськими Радами, при ревтрибуналах — губвиконкомами.

Тимчасове положення встановлювало обов'язкову участь захисника в усіх справах, підсудних революційним трибуна­лам. Але питання про його допуск у стадії попереднього слідства було віднесено на розгляд слідчого. Саме з цього часу починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, керівництво нею в різних формах цими структу­рами. Згідно з Тимчасовим положенням до сформування ко­легій правозаступників функції захисників у революційних трибуналах повинні були виконувати громадяни, призначені Народним комісаром юстиції та юридичними відділами губвиконкомів. У народних судах і радах народних суддів функції захисників і представників сторін у цивільних справах мали виконувати особи, призначені юридичними відділами міських Рад депутатів або повітових виконкомів на пропозицію суду. Крім того, згідно з Декретом РНК УРСР від 16 квітня 1919 р. «Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині» на вимогу НКЮ, а також осіб і установ, ним уповноважених, як захисники могли бути примусово залучені особи з колишніх судових установ і присяжної адвокатури.

Про значне одержавлення адвокатури, обмеження профе­сійної свободи та незалежності адвокатів свідчить той факт, що всі правозаступники перебували на державній службі й одержували заробітну плату.

26 жовтня 1920 р. було прийняте Положення про народний суд УРСР. Ним правозаступники обов'язково залучалися як захисники обвинувачених у кримінальних справах, що розглядалися з участю шести народних засідателів. Крім членів колегії правозаступників захисниками й представниками сторін могли бути близькі родичі, працівники державних установ, члени гро­мадських організацій. Діяльність колегії правозаступників при ревтрибуналах регулювалася «Тимчасовим положенням про ре­волюційні трибунали УСРР» від 14 лютого 1919 р.

Існування окремих колегій, які обслуговували тільки три­бунали, на нашу думку, було порушенням права людини на захист, оскільки обмежувало вільний вибір адвоката. Такі колегії стали прообразом діючої до недавнього часу міжреспублікансь­кої колегії адвокатів для обслуговування військових трибуналів і спецсудів. У лютому 1919 р. в усіх містах України були створені юридичні консультації. Кількість їх у кожному місті визначали відповідні відділи місцевих Рад з наступним затвердженням виконкомом. 18 жовтня 1921 р. постановою РНК УРСР «Про встановлення зборів у доход республіки за НКЮ»! було запро­ваджено оплату за юридичну допомогу та участь правозаступни­ка в судовому процесі. Однак і в цьому правовому акті передба­чалося положення, що незаможні особи звільнялися від встано­вленої оплати за надання їм юридичної допомоги на підставі відповідних документів, виданих відділами соціального забезпе­чення, волосними комітетами, комітетами незаможних селян або профспілковими організаціями.

У 1920 р. в Україні налічувалося понад 160 юридичних консультацій, у яких працювало 365 правозаступників. У 1921 р. кількість правозаступників в Україні вже становила 557 чоловік. Тоді ж було організовано 192 бюро для надання безплатної юридичної допомоги.

Слід зазначити, що організовані відповідно до Тимчасо­вого положення про народні суди та революційні трибунали Української республіки колегії правозаступників не зазнали змін аж до 1922 р. В історії адвокатури України це був період її становлення.

Одним із основних напрямів діяльності правозаступників України в ці роки вважався захист інтересів громадян у судах. На жаль, в цей період адвокатура політизувалася, що було небезпечним явищем. Адже адвокати покликані керуватися лише інтересами їх підзахисних.

Ці перші деформації відіграли певну негативну роль, проклали місток до викривлення правового становища адво­катури, яке проявилося в недосконалості її організаційного устрою, а головне — призвели у багатьох випадках до правової незахищеності громадян, що далося взнаки, зокрема, у полі­тичних процесах в Україні, де захист перетворювався на фор­мальну процедуру.