Про адвокатуру та адвокатську діяльність

2,3,4,5.

Історичні джерела засвідчують, що паростки адвокатури виникли ще у древніх народів, коли у племенах або між ними виникали суперечки і їх врегулювання потребувало від вождяплемені виконання функцій, подібних до правосуддя. Знаходилися радники вождя, котрі інформували його про суть конфлікту, надавали йому поради щодо врегулювання ситуації, прийняття рішення. Одночасно з'явилась і потреба у захисті, який здійснювали батьки або друзі, так звана родинна адвокатура. Під час розгляду суперечки збиралися родичі, сусіди, знайомі, які висловлювали свою думку на користь кожного з супротивників, або радили, яка зі сторін є пра́вою, допомагали звернутися до вождя тим, хто був невдоволений прийнятим ним рішенням, виголошували промови на захист певної особи. Тобто вже тоді вирізнялися люди, які захищали чиїсь, а не свої, інтереси.

Особи, які професійно займалися правозахистом, з'явилися значно пізніше, коли звичаєве право замінювалося писаними законами.

В літературі обстоювалася думка, що адвокатура існувала в усі часи і у всіх народів, їй надавали божественне походження, стверджувалося, що швидше за все адвокатура виникла ще тоді, як тільки люди вперше засвоїли форми громадянського устрою. Припускалося, що адвокатура народилася разом з першим судовим процесом, де перед першим суддеювиступив і перший адвокат. У стародавніх країнах правосуддя здійснювалося із застосуванням принципів усності, гласності, змагальності (наприклад, у Стародавній Індії) або, навпаки, процес був письмовий і таємний (наприклад, у Стародавньому Єгипті). У стародавніх іудеїв, де суд був змагальним і гласним, підсудні мали право на захист, який здійснювати могла кожна людина, а згодом цю функцію виконували кандидати на суддівську посаду, на участь яких не бралася згода особи, яку вони захищали.

Початок судового красномовства в Греції віднесено до часів Солона (640–559 рр. до н. е.), афінського архонта (найвища посадова особа у Стародавній Греції), якого вважали одним ізсеми видатних грецьких мудреців. Він запровадив обов'язок кожного захищати свою справу в суді особисто, ніякі заміни не допускалися. Однак у багатьох випадках дотримання закону Солона було неможливим і тоді це правило дозволялося порушувати й допускати представництво та заміну однієї особи іншою, наприклад, осіб, що не володіли достатньо словом, дітей, жінок, а також у разі захисту громадських інтересів. Звертатися до ритора (оратор в Стародавній Греції та Римі) або до софіста (професійного оратора, вчителя красномовства), яким сплачувався гонорар, що залишався у секреті, дозволялося суддями у виключних випадках, коли особа не володіла мовою.

Досить часто промови для обох сторін писали логографи — особи, які складали судові промови (в Афінах з кінця V ст. до н. е.) від імені клієнта, з урахуванням його характеру, освіченості, інших його рис, для його особистого (як сторони) виступу на суді. Логографи виконували роль помічників, суфлерів, котрі найчастіше були поряд з клієнтом, щоб за необхідності йому підказати, виправити його помилку. Нерідко клієнт після викладення обставин своєї справи просив заслухати ще й оратора, котрим найчастіше й був логограф. Відомим є факт, що до цієї діяльності вдався й Демосфен, який розпочав свою кар'єру писанням логографій. Він, зокрема, писав промови для осіб, які захищали самостійно свої інтереси в суді, написані ним промови виголошували ті, хто не володів мовою.

Адвокатура в Греції була переважно пов'язана з ораторським мистецтвом, що на той час було розвинуте принаймні більше ніж право. Таким чином красномовство, в умовах усного і голосного судочинства перед живою аудиторією, заміщало недостатність юридичних знань. Більш обізнаними у законодавстві були юрисконсульти, котрі складали правові документи, але особисто не виступали на суді; вони лише супроводжували ораторів на суд і повідомляли їм необхідні юридичні відомості. Підготовка до адвокатської професії зосереджувалась саме на занятті ораторським мистецтвом, яке було на першому місці, а не на вивченні законодавства. Аристотель наголошував: «Соромно не вміти захищатися словом». Погано говорити майже напевне означало програти справу.

Цицерон стверджував, що ораторське мистецтво розвивалось виключно в Афінах. Визнавалося, що саме в Афінах були всі необхідні умови для появи адвокатури: демократичний устрій республіки, розвинуте громадське життя, процвітання ораторського мистецтва, усність та публічність провадження перед судом, який складався з народу, принцип змагальності.

Виникнення і становлення адвокатури в Стародавньому Римі пов'язано з відповідними реформами, які спричинили появу адвокатської професії. Впродовж перших п'яти століть у Римі не було потреби у судовому красномовстві, оскільки діяв судовий патронат патриціїв, привілеєм яких було знання законів і процесу, і котрі вели справи своїх клієнтів без будь-якої винагороди.

З посиленням Риму, централізацією правосуддя значно збільшувалася кількість гучних судових процесів, де захист, як і обвинувачення, були незалежні, бо кожен мав право виступати як обвинувач у кримінальному суді. Кримінальний процес здійснювався перед усім народом — на площі, де розглядалися звинувачення у вимаганнях, насильстві, зрадах тощо. Отже, адвокати звертали своє слово до величезної кількості присутніх і мали робити це витончено, орієнтуючись на натовп, створюючи певний настрій, застосовуючи риторичні прийоми впливу на тих, хто прийшов на площу висловити своє ставлення до справи, що розглядалася. Зовнішній «красивості» промови приділялася величезна увага, кожен жест, гра голосу, наголос, емоційність спрямовувалися на те, щоб сподобатися натовпу, переконати його, викликати підтримку.

Більшість адвокатів у Римі займалися виключно веденням судових справ. Адвокатом міг бути кожен, юридичних знань не вимагалося, бо це було прерогативою юрисконсультів — особливих повірених, які складали подання, записки з питань права, але котрі не виступали особисто на підтримку своєї думки в суді. Таким чином, професія адвоката була широко доступною для усіх, хто мав намір досягти популярності, здобути славу громадського діяча.

Адвокатський гонорар (гроші, подарунки) був заборонений у Римі (lex Cincia de donationibus). Однак нагорода вимірювалася іншим — визнанням, відомістю, громадськими посадами; багато хто з адвокатів досягав високих громадських посад, продовжуючи адвокатську діяльність.

Основу адвокатської професії в Римі становило вміння адвокатів складати і проголошувати судові промови, отже, на перший план висувалося мистецтво «судоговоріння», якому постійно навчалися, пристосовуючи мову для кожного конкретного випадку, не покладаючись на імпровізацію.

З початком падіння судового красномовства співпадає розвиток римського права, що суттєво вплинуло на адвокатську професію, оскільки гостро виникла необхідність відмовитися від красивих, але часто беззмістовних промов і глибоко оволодіти юридичними знаннями. Ораторське мистецтво поступово втратило свою важливість, а промови адвокатів ставали більш конкретними, побудованими не на театральності й ораторських прийомах, а на застосуванні права. Адвокатура віднайшла організаційні форми своєї діяльності[2].

6,7,8.

Історія становлення адвокатури в Україні[ред. • ред. код]

Ще за часів Київської Русі роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, «послухи», «видоки».

Професійна адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби. Особливу роль у цьому плані відіграли Литовські статути і Магдебурзьке право. Згідно з цими документами, захисником може бути людина яка добре обізнана з писаним правом — тобто професійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного оформлення ще був віддалений у часі.

Уже у XVIII ст. в судах, зокрема у великокняжих — господарських, а також у гродських і земських судах, з'являється новий тип професійного юриста — «прокуратора», або «речника». До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану.

Адвокатура України в період Гетьманщини була вже визнаною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х рр. XIX ст. судової реформи. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р.

Цікавим є факт, що в 1894 році українськими адвокатами Галичини була спроба скликання першого з'їзду правників і утворення своєї організації, яка допомагала б вирішувати нагальні проблеми адвокатів. Однак ця ідея не знайшла свого практичного втілення.

Революційні події 1917 року не могли не позначитися на адвокатурі. Ставлення до адвокатури як «буржуазного інституту» відіграло негативну роль для її розвитку в післяреволюційний період.

рос. Декретом «Про суд» № 1 від 24 листопада 1917 року присяжну адвокатуру було скасовано, без будь-якої заміни. Здійснювати представництво в суді дозволялося кожному, хто мав громадянські права. Тобто адвокатура ставала зовсім вільною професією, як це було до судової реформи 1864 р. Такою непідготовленою, непродуманою «реформою» було завдано шкоди адвокатурі, правам людини, яку фактично не захищали професійно.

В Україні Центральна Рада, проводячи реформування судової системи, залишила присяжну адвокатуру без змін. З літературних джерел відомо, що київський присяжний повірений Ф. Крижанівський очолив трудову партію і перебував у складі Малої Ради, а В. Садовський перебував на посаді першого Генерального секретаря Центральної Ради.

14 лютого 1919 р. Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали УРСР при них було створено колегії правозаступників. Їх члени обиралися у повітах виконкомами з числа громадян, які відповідали умовам, що були встановлені для виборців, а в містах — міськими радами. Члени колегії правозаступників обов'язково залучалися як захисники обвинувачених у кримінальних справах, котрі розглядалися з участю шести народних засідателів.

Новий етап в історії адвокатури України пов'язаний із створенням в містах юридичних консультацій. У 1920 р. їх налічувалось 160, у яких працювало 365 правозаступників.

29 жовтня 1924 р. Постановою ЦВК СРСР були затверджені Основи судоустрою СРСР і союзних республік, де зазначалось, що для надання юридичної допомоги населенню засновуються колегії правозаступників. Так у 1926 році Харківська губернська колегія захисників звернулася з пропозицією до РНК проте, що б назву «колегія захисників» змінити на «адвокатура». 16 серпня 1939 року РНК СРСР затвердила Положення про адвокатуру СРСР. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура та порядок прийому та виключення з колегії адвокатів, дисциплінарна відповідальність.

20 квітня 1978 р. було прийнято Конституцію УРСР, у якій передбачалося, що для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. Це, вочевидь, потребувало створення нового законодавства про адвокатуру, а тому наступні два роки точилися дискусії з приводу розширення професійних прав і обов'язків адвоката, гарантій його діяльності, дисциплінарної відповідальності.

Важливим етапом розвитку радянської адвокатури стало прийняття першого і єдиного в СРСР Закону «Про адвокатуру в СРСР» 30 листопада 1979 р., який визначав організацію і порядок діяльності адвокатури в СРСР.

Положення про адвокатуру УРСР, затверджене Верховною Радою України 1 жовтня 1980 року, регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та розширило види юридичної допомоги що надовалися громадянам. Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіальним принципом. Створювалися обласні і Київська міська колегія адвокатів.

З 1991 року відповідно до Закону України «Про підприємництво» допускалося здійснення юридичної практики за ліцензією, яка видавалася Міністерством юстиції особам, котрі мають юридичну освіту. Згідно з діючим законодавством в Україні в цей час до участі в ролі захисників допускалися близькі родичі, законі представники, а також інші особи.

Наступним етапом в сучасній історії української адвокатури стало прийняття 19 грудня 1992 року Верховною Радою України Закону «Про адвокатуру». Новий закон відводив адвокатурі чільне місце, маючи на меті встановити престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян^[2].

5 липня 2012 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

9. Закон України "Про адвокатуру"

Закон про адвокатуру окремо закріплює норму, яка сто­сується гарантій адвокатської діяльності. Нею встановлено, що професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке втручання в адвокатську ді­яльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З них питань вони також не можуть допитуватись як свідки.

Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручен­ня, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди.

Забороняється прослуховування телефонних розмов ад­вокатів у зв'язку з оперативно-розшуковими заходами без рішення суду.

Не допускається офіційне негативне реагування з боку органів дізнання, слідства, суду на правову позицію адвоката у справі.

Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасника­ми процесу.

Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва. Адвоката не можна притягнути до кримінальної, мате­ріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосу­ванням у зв'язку з наданням юридичної допомоги громадянам та організаціям.

Адвокатом, за Законом про адвокатуру, може бути грома­дянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, котрий склав кваліфікаційні іспити, одержав сві­доцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прий­няв Присягу адвоката України. Він не може працювати в суді, прокуратурі, нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби без­пеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

10-21 ЗАКОН УКРАЇНИ

27-29

30-32. Адвокат - представник у кримінальній справі

Право на захист законних інтересів у кримінальному процесі забезпечується потерпілому, цивільному пози­вачу і цивільному відповідачу. Ефективним засобом забезпе­чення цього права є участь адвоката в кримінальній справі як представника цих суб'єктів кримінальне- процесуальної діяль­ності.

Представники користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких вони представляють (ст. 52 КПК), тобто на відміну віл захис­ників вони не с такими ж самостійними учасниками процесу. не мають своїх особливих процесуальних прав і діють поряд з потерпілим, цивільним позивачем і цивільним відповідачем або заміняють їх, але не вправі діяти на школу своїм довірите­лям.

33.

.Закон визнає участь захисника при провадженні дізнання, попереднього слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції обов'язковою, крім випадків добровільної відмови підозрюваного, обвинуваченого і підсудного віл захисника (ст. 45 КПК), причому є випадки, коли добровільна відмова від захисника не може бути прийнята (ч. 3 ст. 46 КПК). З моменту допущення до участі в справі в стадії попереднього розслідування адвокат вправі: бути присутнім при допиті підозрюваного, пред'явленні обвинувачення і допитах обвинуваченого, причому в справах глухих, німих, сліпих і неповнолітніх його присутність є обов'язковою (ст. 144, 438 КПК), при провадженні інших слідчих дій, виконуваних за участю підозрюваного, обвинуваченого або за їх клопотанням чи клопотанням захисника (наприклад, очної ставки, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події); ставити запитання підозрюваним, обвинуваченим, свідкам, потерпілим, експертам, при цьому слідчий може відвести запитання, поставлене адвокатом, але зобов'язаний занести його до протоколу слідчої дії; подавати письмові зауваження з приводу неправильності або неповноти запису в протоколі відомостей про слідчу дію, в якій він брав участь. Особа, яка провадить дізнання, і слідчий повинні своєчасно повідомити адвоката про час і місце провадження слідчих дій, які виконуються з участю підозрюваного або обвинуваченого чи за клопотанням захисника. Останній зобов'язаний своєчасно з'явитися для участі у провадженні тих процесуальних дій, в яких його участь є обов'язковою. В разі неявки захисника слідчі дії, в яких його участь не є обов'язковою, провадяться без нього (ч. 4, 5, 6 і 7 ст. 48 КПК).

Дисциплінарна справа має бути розглянута у місячний строк. Під час її розгляду участь адвоката є обов'язковою. Під час засідання він вправі у будь-який момент заявляти клопотання і давати додаткові пояснення. За розсудом дисциплінарної палати можуть бути заслухані інші особи, запрошені з ініціативи як адвоката, так і палати, оголошені документи, що є в справі, а також додатково подані матеріали.

39-42

Адвокатура у Великобританії

Англія широко відома всьому світові не тільки своїм консерватизмом, красою Лондона і футболом. Мало кому відомий той факт, що англійська адвокатура (адвокатська система) - є однією з найдосконаліших у світі. Здобувши початкові форми ще на початку другоготисячоліття, вона і до цього дня залишається гордістю не тільки англійської, але і світової юриспруденції.

Якщо в Росії всі адвокати - "рядові бійці" справедливості, то в Англії це не так.

У Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії адвокатського стан ділиться на баристерів, соліситорів і атторнеев.

Національна адвокатура Англії створена в 1285 році на основі законодавчого акту короля Едуарда I.

Судові захисники розділялися на дві великі групи: адвокатів - баристерів (barristers) і стряпчих - атторнеев (attornies) і соліситорів (sollicitors).

Але історично склалося, що Велика Британія «поділена» на 2 юридичні полюса. Якщо Англія і Уельс користуються послугами соліситорів і баристерів, то судові системи Сівши. Ірландії та Шотландії мають деякі відмінності.

Солістори

Виникнення інституту соліситорів сягає в далеке минуле, приблизно до XII століття, коли ще мовою судів був нормандський французька. Сторони, які брали участь у судовому розгляді, потребували «повіреного», який міг би виконати функції перекладача. З початку XIX століття термін «повірений» був замінений терміном «солісітора» і з 1825 р. вони об'єднані в Юридичне товариство (Law Society). Правове становище соліситорів визначено Актом про Солітісторах 1941 Професійної організацією соліситорів Англії та Уельсу єТовариство юристів. Керує Товариством юристів - Рада, що складається з 75 членів, обираних з соліситорів по округах, або призначуваних за їх відповідним спеціалізаціями.

Соліситори (англ., однина solicitor) - у Великобританії це категорія адвокатів, що спеціалізуються на самостійному веденні справ у магістратських судах графств і міст-графств і на підготовці матеріалів для баристерів - адвокатів більш високого рангу. Соліситори виконують також функції юрисконсультів в установах, підприємствах, організаціях, акціонерних товариствах.

Кандидат на зазначене звання повинен 5 років пропрацювати у солісітора в якості помічника або на інший відповідальній посаді (за наявності університетської освіти стажування скорочується до 3 років). Зарахування до соліситори провадиться головою Апеляційного суду.

Роль соліситорів полягає у наданні широкого спектру юридичних послуг населенню: від угод з нерухомістю до складання контрактів і вирішення питань спадкування. Соліситори також займаються позовами про заподіяння шкоди здоров'ю, виступають в якості консультантів з юридичних питань, ведуть справи від імені своїх клієнтів у судах на кримінальних процесах. Важливою сферою діяльності соліситорів є сімейне право - вони часто виступають у ролі адвокатів при вирішенні питань сім'ї та шлюбу.

Левова частка соліситорів веде приватну практику, інша частина працює за наймом у місцевих та центральних урядових установах, а також у торгових і промислових компаніях. Соліситори, що працюють за наймом, мають таке ж професійний статус, як і приватні фахівці.Вони йдуть тим же правилам і статутам і вважаються повністю незалежними юристами.

Соліситори беруть безпосередню участь при укладанні міжнародних контрактів, саме тому вони повинні бути постійно в курсі нових законодавчих актів, що надходять з Брюсселя - центру Європейського Союзу, і рішень Європейського суду у Люксембурзі. Щоб механізм надання послуг Європі не мав збоїв, в Брюсселі було відкрито 35 офісів англійських солісіторскіх фірм.

На території Англії та Уельсу налічується близько 69 тисяч практикуючих соліситорів.

Юристи, так званої, «вищої касти» - баристери. Вони пропонують спеціалізовані послуги адвокатів у справах, пов'язаних із судовим розглядом.

Баррістери

В Англії та Уельсі налічується 8 тисяч практикуючих баристерів, Проф. Організацією яких є генеральний рада адвокатури (General Council of the Bar).

Баристер (англ. barrister, від bar - бар'єр, що відокремлює суддів від підсудних), вище звання адвоката в Англії. Баррістери ведуть справи і виголошують промови перед судом, на відміну від соліситорів і атторнеев, уповноважених тільки в подачі паперів і документів.

Баррістери виступають в якості адвокатів по більшості великих справ в англійських судах. Риса, що відрізняє їх від соліситорів - спеціалізація на адвокатурі, консультаційні послуги та арбітражі. Баррістери проходять висококонкурентну професійну підготовку з ведення судових справ і судового захисту на курсах по своїй спеціальності. Основний акцент у програмах навчання робиться на адвокатському мистецтві, судовій процедурі і правила збору і подання доказів, а також на вмінні швидко знайомитися з меморандумом у справі.

Для отримання звання барристера необхідно мати вищу юридичну освіту, пройти трирічну підготовку в одній з адвокатських корпорацій і здати іспит адвоката з правових дисциплін.

Тільки після цього кандидат стає членом адвокатської корпорації у званні баррістер і набуває право виступати у всіх (у тому числі і вищих) судах. Зазвичай баррістер приймає справи до виробництва тільки за посередництвом солісітора (виняток становлять кримінальнісправи, які баррістер приймає сам).

Вище професійне визнання для барристера - отримання звання королівського адвоката. (QC). Баррістери належать до світової елітиекспертів. Їх досвідом користуються закордонні юристи та інші фахівці, уряду, компанії та приватні клієнти в усьому світі. Вони компетентні в будь-яких питаннях англійського права або права ЄС, що виникає в будь-якій точці земної кулі.

Баррістери є представниками англійської ділової еліти і відіграють помітну роль у політичному житті країни. З числа баристерів зазвичай призначається Генеральний (головний) атторней - вища адвокатське звання у Великобританії, що присуджується адвокату, який представляє Англійську Корону, а також судді вищих судів.

Атторней

Генеральний (головний) атторней (Attorney-General) - це юрисконсульт і адвокат Корони в Англії, призначається з числа баристерів, засідає в Палаті громад для захисту та роз'яснення міністерських проектів з юридичного боку, представляє інтереси Корони у всіх судах.Для Шотландії та Ірландії призначаються особливі генеральний атторней.

Атторней (англ. attorney) - в англосаксонських країнах повірений або представник іншої особи, що виступає замість нього і від його імені при здійсненні угоди або іншого акту поза судом. В Англії до 1873 атторнеев називали також нижчу категорію адвокатів (відповідаєфранцузьким стряпчим). Згідно англійської Акту про відправлення правосуддя (1873), всі особи, допущені до ведення справ у судах, крім баристерів, стали іменуватися солісітора.

Наявність двох категорій адвокатів та пов'язані з цим особливості ведення справ значно збільшують витрати по веденню справи.

Розподіл англійських адвокатів на баристерів і соліситорів, за визнанням багатьох фахівців у галузі історії адвокатури, в тому числі самих англійців, по суті, є анахронізмом, однак спадкоємність в адвокатській професії та вірність традиції, а також те, що вища адвокатське звання барристера повинно бути заслужено, залишає порядок колишнім.

44. У, як й у Англії, існує загальне поняття юридичної професії. Американець, який одержав дозвіл займатися юридичними професіями, іменується юристом у широкому значенні цього терміну, яких у країні нині понад 350 тис. Юрист, маючи ліцензію, то, можливо адвокатом, суддею, прокурором, юрисконсультом тощо.

Для право заняття адвокатською діяльністю необхідно подолати нелегкий тривалий шлях. Обличчя після отримання середньої освіти відвідує університетський коледж, де навчається три чи чотири роки. За нею йдуть 3 роки юридичної школи, що у США є близько 200, де американський студент отримує знання, орієнтовані виключно на практику. Наступним етапом є насичений юридичними дисциплінами курс і іспит, який під контролем суду. Лише незначна число студентів витримує його. Слід зазначити, що сьогодні у половині штатів наявність університетського диплома щоб займатися адвокатської діяльністю перестав бути обов'язкової. Претенденти повинні прагнути бути американськими громадянами плюс ценз осілості - проживати незгірш від шість місяців у цьому штаті.

Американські адвокати займаються як приватної практикою, і створюють виробничі об'єднання на формі «товариств», «корпорацій». Існують адвокатські фірми, які налічують

понад 500 адвокатів. Існують і адвокатські фірми, створених за захистом «громадських інтересів», тобто. є представниками не приватних клієнтів, а громадськості. Наприклад, виступають проти бюрократії, збереження довкілля, проти дискримінації тощо.

В усіх життєвих штатах, найбільших містах і великих населених пунктах адвокати, які допущені до вести справи у судах надають за плату юридичну допомогу, створюють на добровільній основі свої об'єднання, асоціації. У одних штатах діють з урахуванням статутів («конституцій»), які затверджуються членами асоціацій загальні збори, за іншими - з урахуванням спеціальних законів штату чи судових правил. У штатах другої групи (їх двадцять вісім) з «інтегрованимиадвокатурами» членство в асоціації є обов'язковою умовою право заняття адвокатською практикою.

Члени асоціацій у своїх щорічних зборах обирають президента асоціацію та виконавчий орган (5-10 членів), відомого як «Виконавчий Комітет», «рада управляючих» чи «рада уповноважених».

>Адвокатские асоціації штатів утворюють національну організацію адвокатів - Американську асоціацію адвокатів, засновану в 1878 р. її мета - обмін досвідом, обговорення проблем юридичної освіти, реформи законодавства та інших. Хоча цей організація перестав бути асоціацією всіх американських адвокатів, вона об'єднує у тому або інший формі майже всі великі організації практикуючих адвокатів і має у собі понад 130 тис. членів. Вищим органом управління у Американської асоціації адвокатів є палата делегатів, що складається з видів членів.

Оплата юридичних послуг адвоката складає підставі ув'язненого договору з урахуванням практики, що склалася, і навіть рекомендацій організацій, у яких полягає адвокат. Загалом є близько 700 спеціальних таблиць для підрахунку лише мінімальних розмірів гонорарів за різновиди послуг. Викликає зацікавлення так звана «контингентна» оплата, принцип якої у цьому, що коли і справа програно, адвокат не отримує винагороди, але не тоді виграного справи гонорар сягає 1/3 частки.

Для незаможних верств населення США є різні форми уявлення безплатної юридичну допомогу. Зокрема, згідно із законом 1964 р. про кримінальному правосудді в федеральних судах для матеріально малозабезпечених підсудних допускається «безплатний» чи як ще її називають «громадський захисник». Оплату праці цих адвокатів оплачується з допомогою федерального бюджету. Цей лад було встановлено за ініціативою ПрезидентаР.Никсона, який 5 травня 1971 р. направив Конгресу США лист із пропозицією створити незалежний федеральний орган, який надавав адвокатським фірмам кошти з федерального бюджету та взагалі сприяв іншими засобами розвитку юридичну допомогу малозабезпеченим. З іншого боку, все штати передбачають у тому або інший формі надання безплатної юридичну допомогу за постановою судді. Щороку державою виділяються сотні мільйонів на оплату «громадських захисників».

Дисциплінарна практика США має досить ліберальної проти іншими, що є наслідком поширення різноманітних порушень адвокатами професійні обов'язки і меншою залежності їхню відмінність від своєї партії. Так, після розслідування проступку організація адвокатів може зауважити, накласти штраф чи виключити адвокати з свого складу. Останнє застосовується щодо рідко й переважно за політичними мотивами. Досить широко практикується виняток через несплату членських внесків. Більше суворі застосовуються судами у разі прояви «неповаги в суд» чи «непрофесійного поведінки». І тут адвокат може бути лишеотстранен від продовжувати виконувати обов'язки, не містить практики чи оштрафований, чи засуджений до тюремного ув'язнення.

 

45.46. (Німеччина, Франція)

Дослідження зарубіжного досвіду організації адвокатури дає змогу виявити певні особливості цього інституту, напрями, тенденції його розвитку, які ще не властиві українській адвокатурі. Разом з тим, вивчення організації адвокатури за законодавством європейських держав може вказати на недоліки у організації та напрями вдосконалення нормативно-правового регулювання адвокатури України.

Порівняння організації інституту адвокатури в європейських державах, на нашу думку, найбільш плідно буде здійснювати за законодавством таких країн, як Німеччина та Франція, які є членами Європейського Союзу і правові системи яких є провідними відповідно у германській та романській групах континентальної правової сім’ї. Саме в цих країнах адвокатура відіграє знакову роль у суспільстві, має принципове значення для представництва законних інтересів громадян як у суді, так і в інших можливих юридичних процесах. Тривале становлення інституту адвокатури обумовлено багатьма правовими традиціями, догмами, суспільними перетвореннями, державним устроєм (Німеччина – федеративна держава, Франція – унітарна). Тому вивчення та порівняння організації інституту адвокатури у цих країнах буде цікавим з точки зору вдосконалення вітчизняної адвокатури.

Формою організації адвокатури у Німеччині є адвокатські палати при вищих судах земель під правовим наглядом органів управління юстиції земель, які об’єднуються у Федеральній адвокатській палаті. Остання має істотний вплив на територіальні адвокатські палати, в результаті чого для адвокатури в цілому характерний централізований характер. Федеральна адвокатська палата очолюється президентом та займається справами, спільними для інших палат, представляє у цілому адвокатуру в установах та організаціях, дає висновки, відповіді на запити федеральних органів, які беруть участь у законодавчій діяльності.

Органами територіальних адвокатських палат є виборна президія, правління та збори адвокатів (у Федеральній адвокатській палаті правління немає). Правління територіальної адвокатської палати складається з семи або більше членів. кожен раз після нових виборів правління воно з свого складу обирає президію (президент, віце-президент, секретар, касир). На президію покладено оперативне управління справами палати. Президент адвокатської палати представляє її в суді та інших зовнішніх зносинах. При палаті створюються спеціальні суди для вирішення спірних питань, пов’язаних з дисциплінарною відповідальністю адвокатів і з вступом до адвокатури.

Ці суди у справах адвокатів діють у тому ж окрузі, що й територіальна палата. Вони є судами першої інстанції по справах дисциплінарної відповідальності. Справи у них розглядаються колегіально – трьома суддями, які призначаються відділом юстиції з числа адвокатів. Судова палата у справах адвокатів діє при вищому суді землі (апеляційному суді). Вона виконує функції суду першої інстанції по справах, пов’язаних з оскарженням рішень про допуск до адвокатури, і суду другої інстанції по перевірці законності та обґрунтованості рішень суду першої інстанції (по справах адвокатів). Розгляд справ здійснюється колегіально п’ятьма суддями, троє з яких є непрофесійними і призначаються з адвокатів, а двоє - професійні судді.

Свою специфіку мають адвокатські структури Франції. Адвокати цієї держави утворюють палату при Трибуналі вищої інстанції. На державному рівні існує Національна рада палат адвокатів, створена згідно з відповідним законом 1990 р. Вона має статус юридичної особи, складається з шістдесяти членів, які обираються адвокатами за складною двоступеневою виборчою системою.

У кожному судовому регіоні існує тільки одна палата, загалом існує 181 регіональний суд і стільки ж адвокатських палат. Останні відрізняються за своїм кількісним складом. Так, у найменшій нараховується тільки 7 баристерів (адвокатів), тоді як у найбільшій – 11 тисяч. Кожна палата є незалежною, самостійною організацією, яка затверджує внутрішній регламент своєї діяльності та володіє своїм майном[1]. На чолі палати перебуває декан, який обирається членами палати шляхом таємного голосування строком на два роки. Декан є головою Ради палати. До компетенції Ради належить управління різними галузями діяльності палати.

Окрім перелічених органів, які формують інститут адвокатури у Франції та Німеччині, адвокати з метою здійснення їх спільної діяльності об’єднуються у певні форми товариств. Так, адвокати у Німеччині з міркувань, пов’язаних з вартістю створення власної канцелярії та необхідністю витримувати конкуренцію на насиченому ринку праці, створюють об’єднання різної правової форми: товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, бюро-товариства, партнерські товариства, Європейське господарське об’єднання інтересів та ін.[2]

Натомість, форми спільної роботи адвокатів у Франції надзвичайно багатоманітні й класифікуються за ступенем відповідальності адвоката, за діяльністю його партнера, формою оплати праці. Традиційно найбільш поширеними є палати і цивільно-професійні товариства (далі - ЦПТ). Палата – це об’єднання адвокатів, кожен з яких персонально відповідає перед своїм клієнтом[3]. Цікаву форму об’єднання адвокатів представляють цивільно-професійні товариства (ЦПТ), які підлягають реєстрації як юридичні особи та вносяться до списків палати адвокатів[4].

Показово, що для Німеччини характерна саме централізована організація адвокатури, оскільки в структурі судових органів Німеччини виділяються спеціальні суди по справах про порушення, вчинені адвокатами. Склад таких судів утворюють не тільки адвокати, але і професійні судді, що у принципі забезпечує об’єктивність ухвалених рішень. Загалом організація адвокатури у обох країнах спрямована на вирішення таких питань, як вступ до адвокатури, контроль за рівнем адвокатських послуг, вирішення конфліктів між адвокатами, між адвокатами та клієнтами, а також реагування на дисциплінарні порушення адвокатів. Принципи виборності органів адвокатури, строковості перебування осіб на ключових