Процес формування адвокатури в україні в 20ст

У 1917 р. влада в Україні певний час належала Цент­ральній Раді, яка частково реформувала судову систему царської Росії, але щодо організації та діяльності присяж­них і приватних повірених не було внесено ніяких змін.

Першим законодавчим актом радянської влади в Укра­їні з питань судоустрою і судочинства була постанова На­родного секретаріату Української Народної Республіки "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р., що в ці­лому дублювала положення Декрету про Суд № 1 1917р., у статті 3 якого говорилося, що обвинувачами і захисника­ми, які допускалися до участі у справі на стадії поперед­нього слідства, були всі незганьблені громадяни чоловічої та жіночої статі, які користувалися цивільними правами'''1. У статті 18 постанови вказувалося, що "обвинувачами і за­хисниками в суді і на попередньому слідстві можуть бути усі громадяни, які досягли 18 років"-. Як зазначав М.О. Чельцов, за першими декретами захист допускався на будь-якій стадії, але в період інтервенції це право було обмеже­не. Характерною рисою забезпечення права па правову допомогу була широка участь громадськості. У криміналь­но-процесуальній літературі така допомога одержала назву - інститут загальногромадянського обвинувачення і захисту/

Узагалі ставлення до інституту захисту в XX ст. у нашій країні було не завжди однаковим. Так, під час громадянської війни 1918—1920 рр. було прийнято нормативні акти, які фактично ліквідували інститут адвокатури в Україні (поста­нова Народного секретаріату "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р.; Положення про революційні трибунали, затверджене 23 лютого 1918 р.і; Декрет Ради Народних Ко­місарів України "Про суд" від 14 лютого 1919 р.; Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР, прийняте Раднаркомом України 14 лютого 1919 р.; Декрет Раднаркому України "Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині" від 16 квітня 1919 р.). В Україні було організовано колегії правозаступників, члени яких обирали­ся з громадян, що відповідали вимогам, встановленим для виборців, і перебували на державній службі. Питання про до­пуск захисника до участі в досудовому слідстві було винесено на розгляд слідчого.

У цей період в Україні починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, зокрема керівництво адвокатурою в різних формах державними струк­турами. Нарком юстиції УСРР М.О. Скрипник виступав проти надання адвокатурі автономії, за встановлення над нею судового нагляду.

Крім того, адвокатура політизувалася і керувалася на­самперед не інтересами клієнта, а політичними інтереса­ми. Це призвело до правової незахищеності громадян, зокре­ма у політичних процесах, в Україні, коли захист перетво­рився на формальну процедуру60.

Певні зміни інститут адвокатури зазнав у зв'язку з при­йняттям Кримінально-процесуального кодексу (КГІК) УСРР 1922 р. У ньому зазначалося, що обвинувачення на суді підтримується прокуратурою. Потерпілому право обвину­вачення надається лише у випадках, встановлених зако­ном (ст. 8). Статті 55, 56, 57 регламентували коло осіб, які могли виступати як представники потерпілого, цивільного позивача і захисники обвинуваченого''1. КГІК УСРР 1922 р., посилюючи роль прокурора у кримінальному процесі, од­ночасно послаблював значення інших осіб у наданні право­вої допомоги потерпілому, тобто поклав початок підпоряд­куванню інтересів потерпілого інтересам держави. Цим са­мим нормативним актом надання обвинуваченому допомо­ги захисника передбачалося лише на судових стадіях. 06- меження в реалізації права па захист у кримінальному су­дочинстві були пов'язані зі структурно-організаційними змінами адвокатури.

За відносно короткий час організація адвокатури зміню­валась кілька разів:

• адвокатура загальногромадянська, за якої кожний не­порочний громадянин міг виступати в суді як захисник (Декрет про Суд № 1);

• адвокатура посадова, за якої адвокати були посадови­ми особами держави (Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали);

• адвокатура як громадська організація на засадах са­моврядування, що перебувала під контролем державних органів (Декрет про Суд № 2).

Реорганізація адвокатури великою мірою обґрунтовува­лася необхідністю контролю за суб'єктами захисту в кримі­нальному судочинстві.

2 жовтня 1922 р. після обговорення Всеукраїнським цент­ральним виконавчим комітетом було прийнято законопроект про реформування колегій правозаступників як Положення про адвокатуру Української СРРМ. На його підставі Нарко­мат юстиції УСРР затвердив 14 листопада 1922 р. Інструкцію про організацію губернських колегій захисників при губрай-нарсудах, а 27 грудня 1922 р. — Положення про консульта­ції для надання юридичної допомоги населенню, що органі­зовуються колегіями захисників.

Відповідно до цих документів було створено нові адво­катські органи, які відрізнялися ширшими правами само­врядування. Але водночас Наркомат юстиції був наділений дуже широкими повноваженнями щодо контролю за діяль­ністю колегій захисників.

Колегії захисників з перших років існування намага­лися підвищити престиж і авторитет своєї професії. Так, у 1923 р. Київська колегія захисників прийняла звер­нення до членів колегії, яке містило норми професійної етики'. У 1926 р. Харківська губернська колегія захис­ників звернулася до Раднаркому УСРР з пропозицією про зміну назви "колегія захисників" на "колегія адво­катури". Але через негативне ставлення до дореволюцій­ної та закордонної адвокатури ця пропозиція не знайш­ла підтримки.

 

З кінця 20-х років XX ст. висловлювалися заперечення щодо цього кримінально-процесуального інституту. Участь захисника на досудовому слідстві заперечував А.Я. Вишинський, мотивуючи це недостатньо високою і доверше­ною технікою нашого слідчого апарату, з одного боку, і не­можливістю очікувати ідеально-суспільний підхід у вико­нанні взятого на себе обов'язку захисту — з іншого.

 

У цей час серед юристів розгорнулася дискусія щодо шляхів реорганізації колегій захисників, у результаті якої сформувалося п'ять позицій:

 

1)необхідно скасувати існуючий інститут адвокатури і запровадити колегії правозаступників, які б утримувалися за рахунок держави;

 

2)момент для остаточного одержавлення адвокатури ще не настав, і тому колегії захисників повинні бути реорганізо­вані в інститут державної адвокатури зі скасуванням приват­них кабінетів і запровадженням державних адвокатських конто]) на засадах госпрозрахунку та самоокупності;

 

3)перетворення адвоката на державного чиновника су­перечить основнії"! ідеї адвокатури, однак у зв'язку з необ­хідністю юридичного обслуговування державних і колек­тивних установ необхідно створити кооперативні артілі ад­вокатів із самостійними адвокатськими конторами;

 

4)юридичні консультації повинні бути реорганізовані в колективні кабінети захисту, які б поступово витіснили іс­нуючу індивідуальну форму діяльності адвоката;

 

5)доцільно залишити існуючу форму організації коле­гій захисників.

 

У результаті дискусії 12 вересня 1928 р. колегія Наркомюсту УСРР прийняла постанову "Про реорганізацію колегій захисників"70, згідно з якою робота членів колегій захисників була переведена на колективні форми організа­ції, а приватна адвокатська практика ліквідована.

 

У новому Положенні про судоустрій від 11 вересня 1929 р. було передбачено, що колегії захисників працюють при ок­ружних судах і діють як на підставі цього Положення, так і на підставі наказів і розпоряджень Наркомюсту Украї­ни. Відповідно до цього 20 жовтня 1929 р. Наркомюст УСРР затвердив Положення про колективні форми роботи колегій захисників.

 

За першими підсумками ліквідації приватної адвокат­ської практики і переходу колегій захисників на колектив­ні форми роботи вважалося, що цей досвід себе виправ­дав. У юридичних виданнях того часу зазначалося, що колективні методи діяльності колегій захисників дали можливість усунути з їх складу "чужі" елементи (було виключено 14 % від загальної кількості членів колегій, розширити коло громадян, яким надавалася юридична до­помога, сконцентрувати в колективах усю роботу з право­вого обслуговування державних установ і організацій. Водночас кількість захисників скоротилася з 3197 осіб у 1929 р. до 1884 — у 1931 р.

 

26 квітня 1932 р. Наркомюст УСРР запровадив систему госпрозрахунку, за якою кожна юридична консультація ко­легії перетворювалася на госпрозрахункову бригаду77. Зміст цієї системи полягав у тому, що консультаціям давався фі­нансовий план, який передбачав контрольну суму прибутків. Така система фактично діяла до 90-х років XX ст.

 

Після прийняття 5 грудня 1936 р. Конституції (Основ­ного Закону) СРСР 16 серпня 1939 р. Раднарком СРСР за­твердив Положення про адвокатуру СРСР78. Ним були ви­значені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура і порядок прийому та виключення з колегії ад­вокатів, дисциплінарна відповідальність. У цьому Положен­ні термін "захисник" не вживався, натомість було введено терміни "адвокатура" і "адвокат". Повернення до вживан­ня цих термінів було схвально зустрінуте переважною біль­шістю працівників юстиції.

 

У цей час місце і роль адвокатури були зведені нанівець прийняттям деяких нормативних актів, які обмежували права громадян. Так, Постановою Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. "Про порядок ведення справ про підготов­ку або вчинення терористичних актів" усувалась участь захисника навіть у суді. Аналогічний порядок був запро­ваджений 14 вересня 1937 р. у справах про шкідництво та диверсії"'. Негативну роль відігравали також так звані "Особлива нарада", "трійки", "двійки", які розглядали спра­ви без адвоката.

 

Друга світова війна внесла істотні корективи в роботу адвокатури України. 22 червня 1941 р. Президія Верхов­ної Ради СРСР прийняла Указ "Про воєнний стан", згідно з яким у місцевостях, переведених на воєнний стан, усі спра­

 

ви про злочини стосовно порушення громадського порядку та державної безпеки передавалися на розгляд військових трибуналів. Справи розглядалися у складі трьох постійних членів суду, як правило, без прокурора й адвоката, вироки касаційному оскарженню не підлягали. 25 грудня 1941 р. Наркомюст СРСР у листі "Про призначення захисту на ви­могу судів" встановив порядок виділення адвокатів для за­хисту обвинувачених у справах, що розглядалися військо­вими трибуналами і загальними судами. В умовах війни адвокатські колегії значно розширили перелік безкоштов­ної допомоги.

 

 

^ 1.4.6. Розвиток української адвокатури від повоєнних років до нашого часу

 

Повоєнні роки поставили перед адвокатурою завдання насамперед поповнити втрачені адвокатські кадри. Ін­шим завданням стало підвищення професійного рівня адвокатів.

 

У квітні 1956 р. Мін'юст СРСР визнав за необхідне пере­глянути чинне Положення про адвокатуру СРСР, і, як ре­зультат цього, відділом адвокатури Мін'юсту СРСР був розроблений новий проект Положення. Однак законода­вець пішов шляхом децентралізації адвокатури. Зокрема, у грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і авто­номних республік, Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, Основи кримінального су­дочинства Союзу РСР і союзних республік. Відповідно до цього Верховна Рада УРСР ЗО червня 1960 р. прийняла За­кон про судоустрій Української РСР, а 28 грудня 1960 р. затвердила нові Кримінальний та Кримінально-процесу­альний кодекси з уведенням їх у дію з 1 квітня 1961 р. Ці нормативні акти стали правовою основою для деяких змін у правовому статусі адвокатури. Так, адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної справи. Крім того, якщо до цього адвокат мав можливість брати участь у справі лише в суді, то тепер захисник одержав можливість брати участь на попередньому слідстві з моменту оголошення обви­нуваченому про закінчення слідства і пред'явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. У справах про злочини неповнолітніх та осіб, які через свої фізичні чи психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, захисник до­пускався з моменту пред'явлення обвинувачення. Було роз­ширено перелік випадків обов'язкової участі захисника в розгляді справ у суді.

 

На підставі зазначених нормативних актів Мін'юст УРСР розробив проект Положення про адвокатуру, який Верховна Рада затвердила 25 вересня 1962 р.

 

У серпні 1972 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР "Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесу­ального кодексу Української РСР" було розширено участь захисників на попередньому слідстві. Тепер захисник мав змогу брати участь у будь-якій справі з моменту пред'яв­лення обвинувачення, якщо прокурор винесе відповідну постанову.

 

І все ж говорити про ефективність діяльності адвокату­ри в той час не молена — через нехтування принципами де­мократії, порушення прав людини, декларативність основ­них законодавчих актів. Як у теорії кримінального проце­су, так і в практичній діяльності правоохоронних органів був зведений практично в абсолют пріоритет захисту де­ржавних і суспільних інтересів перед правами громадяни­на та конкретної особи. Це була офіційна позиція держави, що знайшло безпосереднє відображення в Конституції СРСР 1977 р., у тексті якої основні права та свободи грома­дян містяться у главі 7 після викладу положень про полі­тичну й економічну системи, соціальний розвиток і куль­туру та ін.

 

УРСР було закріплено, що для надання юридичної допомо­ги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У зв'язку зі зміною законодавства було прийнято нове Поло­ження про адвокатуру, затверджене Верховною Радою УРСР 1 жовтня 1980р. Тривала відсутність законодавчої регламентації участі адвоката на досудових стадіях спри­чинила те, що в цілому теоретичні дослідження були при­свячені проблемам правового становища адвоката в судо­вих стадіях. У роботах, присвячених участі адвоката на досудовому слідстві, аналізувалися лише деякі аспекти йо­го кримінально-процесуальної діяльності як захисника, тактичні прийоми захисту.

 

Характеризуючи співвідношення прав учасників кримі­нального процесу і суспільних інтересів, підкреслимо, що за загальним правилом особисті інтереси визнавалися та­кими, що заслуговують задоволення, і тому закріплювали­ся в законі у вигляді так чи інакше гарантованих суб'єктивних прав, якщо вони відповідали суспільним ін­тересам або не суперечили їм. Інші особисті інтереси зако­ном не визнавалися і, відповідно, захистом з боку держави не забезпечувалися.

 

Узагалі політичний режим України часів радянської влади не дуже поважав особистість, що не могло не позна­читися на спрямованості та змісті кримінального процесу. Сформований у ті роки, він ще багато в чому зберігся у чинному кримінально-процесуальному законодавстві та практиці його застосування.

 

У другій половині 80-х років XX ст. було зроблено пер­ші кроки до оновлення правової основи державного та су­спільного життя України. Так, 13 листопада 1989 р. Вер­ховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства Со­юзу РСР і союзних республік про судоустрій, відповідно до яких значно розширювалася сфера діяльності адвоката у кримінальному процесі. Тепер участь захисника гаранту­валася вже на попередньому слідстві з моменту затриман­ня, арешту чи пред'явлення обвинувачення. Було розши­рено перелік випадків обов'язкової участі захисника на по­передньому слідстві; значно розширено права захисника.

 

У зв'язку з переходом економіки країни на ринкові від­носини та введенням різноманітних форм власності зміни­лись і форми юридичної допомоги підприємствам, устано­вам, організаціям та окремим особам. Особливо гостро по­стала проблема організаційного оформлення адвокатури, що, нарешті, вирішило б питання її незалежності. 20—22 вересня 1990 р. у м. Києві відбувся установчий з'їзд адво­катів республіки, на якому було утворено Спілку адвокатів України — незалежну, самоврядну організацію, метою якої відповідно до прийнятого з'їздом статуту стало об'єд­нання зусиль адвокатів республіки для формування демо­кратичної правової держави; підвищення рівня юридичної допомоги, що надається громадянам, установам, організа­ціям, у тому числі іноземним фізичним і юридичним осо­бам, ролі й авторитету адвокатури в суспільстві та державі; сприяння законодавчому закріпленню індивідуальної, приватної адвокатської діяльності; досягнення адвокату­рою повної самостійності і самоврядування; захисту адво­катурою професійних прав і соціальних інтересів адво­катів, їх честі та гідності; поширення історичних традицій української адвокатури; розвитку і поглиблення міжна­родних зв'язків адвокатів тощо.

 

19 грудня 1992 р. Верховна Рада України прийняла За­кон "Про адвокатуру", який мав на меті піднести роль ад­вокатури в суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.

 

Проте час спливає, і правозастосовна практика виявила певні недоліки зазначеного закону. У ситуації, коли рефор­мується все законодавство держави, законодавство про ад­вокатуру не може стояти на місці.