Адвокатура у найдавніші часи людського суспільства

Адвокатура — найдавніша і в той же час загальнолюдська інституція Про розвиток адвокатури як професії ми дізнаємо ся з історії стародавніх та нових культурних народів (Африки, Азії, Америки, Австралії, Китаю, Японії та ін) Слушно зазна чити, що на перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує у світі сьогодні, відсутня Як справедливо зауважує Є Васьковськии адвокатура подібно усім соціальним інститутам не ви никла одразу в організованому вигляді, а спочатку існувала як незначний зародок, який за сприятливих умов сформувався і досяг певного розквіту'

Слід також зауважити, що адвокатура не виникає разом з судом Лише в міру ускладнення політичної організації шляхом об'єднання окремих племен під владою єдиного вождя відправляти правосуддя стає не під силу одній особі Вождь для успішного виконання урядового контролю вже потребував помічників Він збирав біля себе людей, які добували для нього необхідні відомості, давали поради та виконували його накази Деякі з них допомагали йому відправляти правосуддя і, таким чином, виникали органи суду У народів, які досягли цього ступеня розвитку, вже можна знайти перші зародки адвокатури Це — королівства зулусів, бечуанів2

У зулусів верховна влада належала королю, який правив разом з двома обраними ним міністрами, а у бечуанів місце міністрів посідала рада старійшин, яку складали теж дві особи Нижчими органами правління були вожді племен і старійши ни сіл

Зулуське судочинство мало такий вигляд Особа, яка по рушувала позов проти кого небудь, збирала друзів чи сусідів, які, озброївшись, відправлялися разом з ним до хижі чи посе лення відповідача і розташовувалися там на якомусь видному місці, щоб спокійно зачекати дію своєї присутності їм і не доводилося довго чекати незабаром напроти них збиралися в такому ж німому чеканні дорослі сусіди відповідача або меш канці його поселення Один із них вигукував, звертаючись до цих небажаних пришельців "Розкажи нам новину'" Тоді позивач детально викладав свою вимогу, причому його за звичаєм переривали товариші поправками, а супротивники — пере хресними питаннями Але це ні до чого не призводило, бо після обміну думками, який тривав кілька годин, група відповідача все ж рішуче заявляла, що мужів, здатних думати, немає вдома і що там лишилися лише діти, які в цих речах нічого не розуміють Наступного дня вони збирали як можна більше мужів і серед них таких, які відомі як майстерні оратори, докази за і проти ретельно досліджувалися Сторона відповідача починала викладати свою думку; група позивача повинна була знову викласти своє, причому його намагалися спростувати настійним і вправним способом. Якщо один оратор втомлювався, його заміняв інший і знову проходив по вже обробленому полю із лемешем нових аргументів. Коли всі докази за і проти були вичерпані обома сторонами, група позивача віддалялася, і обидва вони обговорювали вигоди чи невигоди досягнутого ними становища. Якщо одна сторона відчувала, що не може втриматися, то вона пропонувала найменшу вірогідну нагороду. Коли згода не досягалася, позивач звертався до ватажка сусіднього округу, в присутності якого ще раз повторювалася вся суперечка.

Найінтимніші відносини, а також розлади між сімействами обговорювалися там особливо охоче. Коли ватажок гадав, що зрозумів усе, то майже тиждень він виносив рішення. Коли ж він не міг цього зробити, або ж одна сторона була незадоволена рішенням, то можна було подати апеляцію до головного вождя племені і ради. Перед новим розглядом знову ж відбувалася така ж процедура, доки вождь не проголошував рішення, яке можна було оскаржити тільки королю.

З цього опису видно, що судочинство знаходилося у зулусів на низькому щаблі розвитку, але все ж у них, хоч і в найпростішій формі, адвокатура існувала. Адвокатами були сусіди, друзі і земляки (односельчани) позивачів і особливо ті з них, які "відомі як умілі оратори". Це вказівка на тих осіб, які запрошувалися для захисту в суді, тобто були примітивними адвокатами за професією. Звичайно, у них було ще надто мало спільного із правозахисниками. Вони не були правознавцями і спеціалістами; вони так само відносяться до адвокатів цивілізованих держав, як первісний юридичний устрій до розвинутого правового життя. Проте в них вже можна було побачити зародок адвокатури, бо вони виконували один з обов'язків, а саме: захищали чужі інтереси на суді'.

Подібні зародки адвокатури зустрічаються і у деяких інших первісних народів. Судочинство бечуанів в суттєвих рисах подібне до зулуського. У багатьох негритянських племен процеси велися перед зборами старійшин; головний вождь відкривав збори, оратори сторін виступали вперед і по черзі виголошували промови. Присутні поводилися з гідністю та урочистістю і не переривали оратора. У кафрів позивачі з'являлися на суд із своїми рідними, які заміняли їм адвокатів.

Судовий захист відомий також жителям Сьєрра-Леоне та Анголи, але в них він, очевидно, з'явився під впливом англійців та португальців, які заволоділи цими територіями.

Викладені факти свідчать, що потреба в адвокатурі відчувалася навіть у первісних народів, які перебували на низькому щаблі юридичного розвитку. Зупинимося на її формах в стародавніх, напівцивілізованих державах. Так, в Китаї, як і у кафрів, була родинна адвокатура. Про адвокатуру в Японії не згадується в жодному відомому джерелі. Ті країни і народи, які сповідують магометанство, як Іран, Аравія, Турція та ін., мали майже однаковий юридичний устрій, оскільки їх законодавство походило з одного джерела, із Корану. Священна книга Магомета була і релігійним, і світським кодексом для мусульман. Звідси зрозуміло, що відправлення правосуддя було організовано у всіх мусульманських країнах приблизно однаково, і що всюди ми знаходимо прошарок осіб, які займалися вивченням ісламського кодексу і здійснювали правозахист громадян. Так, у Турції, де в 1876 p. була введена адвокатура за європейським зразком, здавна існували так звані муфтії — вчені-знавці ісламського права. Їх діяльність була подібна до діяльності юрисконсультів імператорського Риму. Обов'язком їх було давати відповіді на поставлені їм юридичні запитання особами, що сперечалися. Подібні погляди римських юрисконсультів (responsa prudentium), відповіді муфтіїв мали силу закону, але для цього вони повинні були містити: печатку муфтія; його адресу; дослівний арабський текст, що підходив би до даного випадку, і вказівку на канонічний твір, на якому грунтувалася відповідь'.

Отже, в деяких напівцивілізованих державах, переважно ісламських, правозахист уже досяг значного розвитку і навіть став професійним заняттям спеціального прошарку осіб.

Якщо знайомство із станом правосуддя у первісних та напівцивілізованих народів дає нам відомості

форм правозахисту, то історія давніх і нових культурних народів свідчить про поступовий розвиток цього інституту.

У давній Індії правосуддя проводилося царем як верховним суддею і колегіальними судами. Процес грунтувався на принципах усності, гласності і змагальності як в цивільних, так і в кримінальних справах. Найповнішими дослідженнями доведено, що в давній Індії була відома адвокатура, причому обов'язки правозахисту та представництва поєднувалися в одному класі осіб'.

Давньому Єгипту теж знайома адвокатура. Так, один з папірусів свідчить про участь адвокатів у цивільному процесі, що відбувався між жрецем і грецьким найманим воїном. Захисниками були два грека. Після подання прохання і пояснень ворогуючими сторонами адвокати теж пред'явили по одному писаному мемуару2.

У давніх іудеїв право ототожнювалося із релігією. Судді вважалися намісниками Ієгови. Провадження грунтувалося на принципах усності, гласності та змагальності і право підсудних старанно охоронялося. За таких обставин поява адвокатури була не тільки можливою, а й неминучою. У найдавніший час захисником міг бути кожний бажаючий. Це допускалося без перешкод і навіть вважалося священним обов'язком. "Коли я, говорить Іов, виходив до воріт міста і на площі ставив стілець, князі припиняли промову і клали руку на уста свої; голос знаменитих мужів зривався і язик прилипав до піднебіння їх. Бо вухо слухало і радувало мене, і око бачило і хвалило мене. Бо рятував я страдника волаючого і сироту, коли не було допомоги йому. Благословіння погибаючого приходило на мене і серце вдовиці було мною обрадувано. Я пробирався в праведність, і вона одягала мене собою, плащем і ув'яслем служило мені правосуддя.

Сліпому я був очима, а кривому — ногами. Старцям я був батьком і вникав у справу незнайомого мені. І розтрощував беззаконному щелепи і з його зубів видирав викрадене. Слухали мене і в чеканні моєї ради мовчали. Після речей моїх уже не заперечували і капало на них слово моє. І чекали мене, як дощу,і як пізньому відкривали уста свої"'. Такою була патріархальна форма судового захисту перед патріархальним судом старійшин, які збиралися біля міських воріт для відправлення правосуддя. Вона являла собою чисто благодійну діяльність, найблагородні-шу форму милостині. Пізніше адвокатура набула тут іншої форми. За талмудним правом при судах синедріону перебували особи, які готувалися бути суддями і звалися кандидатами. Останні були присутні на засіданнях і могли говорити промови на захист обвинуваченого. Як спеціалісти, вони дещо більше наближалися до адвокатів в прямому значенні. Але, виступаючи не за запрошенням підсудних і без посередньої згоди з ними, вони не визнавалися все ж справжніми адвокатами. Пізніше у єврейській мові виникає термін "адвокат", запозичений із грецької. Це, мабуть, свідчить, що іудеї стали запозичувати у греків справжню адвокатуру2.

Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим. Вважаємо за необхідне у нашому дослідженні присвятити особливі розділи історії адвокатури країн цього регіону.

Викладені факти дають підстави зробити наступні висновки.

По-перше, зародки правозахисту з'являються на найнижчих ступенях юридичного розвитку людського суспільства. При цьому адвокатура не виникає одночасно із судом.

По-друге, першими правозахисниками були особи, пов'язані з позивачами певними зв'язками, а саме, родичі (Китай, Земля кафрів), друзі чи сусіди (країни зулусів і бечуанів).

По-третє, особлива група осіб, які присвятили себе право-захисту і займалися цією професією як адвокати, з'являється лише на більш високому етапі розвитку юридичного устрою, коли звичаєве право, яке існувало у свідомості народу, замінювалося писаними законами, і коли знання цих законів перестає бути доступним для всіх і кожного (мусульманські країни).

По-четверте, навіть у тих країнах, де з'являються особи, які присвятили себе правозахисту, ще відсутні будь-які свідчення щодо адвокатської професії.

Алв у греції.

2. Адвокатура Греції

а) походження і розвиток грецької адвокатури

Держави-міста, розташовані у найдавніші часи на Пело-понеському півострові, про які збереглися історичні хроніки, являли собою політичні союзи первинної формації з твердо встановленим і визначеним панівним центром Усе внутрішнє правління перебувало в руках спадкової династії царів Суд вершили або самі царі, або старі досвідчені мужі знатного походження Процес будувався на принципах усності, гласності та змагальності Позивачі приходили на суд і особисто захищали свої права

З розвитком суспільного життя з'явилася адвокатура Процес п становлення можна простежити на прикладі Афін, порівняно з якими інші грецькі держави міста були незрівнянно нижчими в культурному відношенні і не залишили будь-яких пам'яток щодо адвокатури Ще Ціцерон відмітив, що ораторське мистецтво розвинулося виключно в Афінах і що він не знає жодного грецького оратора, який би походив з інших місць' Навіть їх суперниця — мілітаризована Спарта не змогла дати простору для розвитку суспільного життя і мистецтв В Афінах рано створилися умови для виникнення адво катури демократичний устрій, розвиток громадянського суспільства, процвітання ораторського мистецтва, усність та публічність розгляду справ судами, панування змагального принципу як у цивільному, так і в кримінальному процесі За таких умов виникла потреба в судовому захисті для осіб, які не володіли юридичними знаннями та красномовством Особ ливе значення надавалося останньому "Соромно, — говорив Арістотель, — не вміти захищати себе рукою, але ще соромніше не вміти захищатись словом"2

 

Щодо судової сфери, то в ній красномовство відігравало особливо важливу роль Оскільки суддями були рядові грома дяни, які недостатньо розумілися в юриспруденції то й не дивно, що головну увагу було звернено на красномовство позивачів Той, хто погано говорив як правило, програвав

справу Особи, які були позбавлені природою дару слова, не звільнялися від обов'язку захищати себе на суді, до чого їх примушував закон, що породжувало прагнення обійти його, а це, в свою чергу, призвело до складання для позивачів промов, які заучувалися і промовлялися в суді Спочатку такі промови (логографи) складалися для рідних і друзів, але потім складай ня їх стало зайняттям особливого прошарку осіб, які називалися логографами чи диктографами Найбільш визначними професійними логографами у античній Греції були Антіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл і Демосфен

Однак, логографі! не задовольняли потреб судового захисту Не кажучи вже про труднощі запам'ятовувати цілі твори, логографи були у нагоді лише для обвинувальних і позовних промов, і непридатні до захисних промов та реплік І, дійсно, логограф міг завчасно підготувати позов чи обвинувачення, але, природно, не міг заперечити обвинувачу чи позивачу, не знаючи, які докази наведуть вони на суді Чи міг логограф передбачити усі аргументи протилежної сторони, щоб спростувати їх до того, як вони будуть висловлені9

Очевидно, логографи не могли замінити усних промов Крім того, допуск захисту в кримінальних справах вимагала елементарна справедливість Справа в тому, що в Афінах виник інститут, який нагадував сучасну прокуратуру Приватному обвинувачу надавалося право обрати для себе одного або навіть декількох помічників з середовища видатних ораторів, а у неординарних випадках — народ або вищі урядові установи при відсутності приватних скаржників призначали офіційних обвинувачів, які мали назву категорів чи сінегорів Ними були видатні оратори Греції — Перікл, Демосфен та ін Чи справедливо було залишати підсудних без захисту перед такими могутніми противниками9 Усе це призвело до того, що суди почали в окремих випадках допускати захист позивачів сторонніми особами Це у більшості випадків відбувалося так Оскільки закон вимагав, щоб сторони особисто захищали свої інтереси, то суди вдавалися до такої лазівки сторони, як і раніше, з'являлися до суду для ведення дебатів, але тепер їм давалася можливість після проголошення першої промови просити суд, щоб другу промову виголосив хтось із сторонніх осіб Друга промова називалася девтеролопєю, а той хто їїивиголошував — синегором, аналогічно до кримінального обвинувача. Такими схематично були начатки виникнення адвокатури античних часів.

Поряд з логографіями розвивається усний захист, спочатку у вигляді родинної адвокатури, а потім вільн одо говірної. Хоч логографи існували і у пізніші часи. Ряд фактів свідчить, що усний захист поступово витіснив "німий"'.

б) особливості грецької адвокатури

Характеризуючи адвокатуру цих часів, слід визначити деякі її особливості, знайомство з якими є необхідним для наступного дослідження. Насамперед зауважимо, що адвокатура міст-полісів була більш пов'язана з ораторським мистецтвом, ніж із правознавством. Пояснюється це різними причинами. З одного боку, еліни приділяли мало уваги розвитку юриспруденції. З іншого, будучи народом, схильним до прекрасного, вони натхненно віддавали перевагу різним мистецтвам, філософії, спорту, військовим справам. Якщо взяти до уваги простоту і загальнодоступність законодавства, усність і гласність судочинства, відкритий розгляд справ перед обшир-ною народною аудиторією, то стане зрозумілим, що професійні синегори були лише ораторами — майстрами політичних дискусій. Юридичних знань від них ніхто не вимагав. Для цього існував особливий прошарок юрисконсультів, законників (прагматиків), які супроводжували ораторів на суд і підказували їм в разі необхідності потрібні факти і відомості. Їх професія не користувалася повагою. Ціцерон говорить, що це були люди низького походження, яких залучали до цього заняття мізерною платнею2. Згідно з характером адвокатури, підготовка до неї полягала не у вивченні правових дисциплін, а в заняттях ораторським мистецтвом та ін. Звичайно, деякі з ораторів були добре обізнані у законах, на першому ж плані стояло красномовство.

Другою особливістю адвокатури було те, що позивачі та їх захисники не завжди могли висловлюватися в суді стільки часу, скільки вони вважали за потрібне. Як це не дивно, дебати

сторін були обмежені певними часовими рамками. Цікаво, що таке обмеження існувало для важливих справ, в той час дрібні і незначні не піддавалися ніяким обмеженням. Час визначався водяними годинниками, які називалися клепсидрами. Тому всі справи поділялися на "справи з водою" та "справи без води". Для кожної справи потрібним був різний рівень води в сосуді, залежно від важливості процесу. Оскільки устрій клеп-сидри нам точно невідомий, то сьогодні важко визначити середню тривалість судових дискусій. Можна лише припустити, що кожній стороні визначався певний об'єм води у годиннику, не дивлячись на кількість ораторів, що мали виступити. Течія води зупинялася під час допиту свідків і ознайомлення з документами чи текстами законів. Використання клепсидри було пов'язане з прагненням дещо обмежити багатослівність ораторів, проте є очевидним, що цей захід, безсумнівно, зашкоджував інтересам захисту'.

Крім логографів, синегорів і прагматиків, існувала ще одна група осіб, діяльність яких наближалася до діяльності перших. Це були, так звані, параклети. Їх призначення полягало не в захисті позивача, а в посвідченні його моральних якостей. Це скоріше були не адвокати, а свідки. Необхідно зауважити, що іншим народам теж був відомий інститут, так званих, "свідків честі". У Римі вони називалися хвалителями, в Росії — послухами, в Чехії — помічниками і очисниками, у Польщі — поворотниками. Оратори часто конкурували з па-раклетами у звеличенні моральних якостей своїх клієнтів.

Зрештою, слід звернути увагу ще на одну сторону античної адвокатури: різкість, брутальність і, навіть, просто непристойність багатьох промов ораторів. У запалі ораторського захвату адвокат не жалів нічого: ні доброго імені свого суперника, ні честі його жінки і матері, ні скромності слухачів.

Таким є цікавий процес походження та розвитку адвокатури античної Греції, а також її ознаки і особливості.

Адак у римі

Римська адвокатура заслуговує особливої уваги. З неї фактично почався висхідний розвиток світової адвокатури. В Римі, як і в Греції, первісною формою була родинна адвокатура. Наступним перехідним етапом у її розвитку був, так званий, інститут патронату. Відносини між патронами та клієнтами будувалися за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, який обрав собі патрона із кровних римських громадян (патриціїв), приписувався до їх роду, до родового культу і отримував право називатися родовим іменем. Його ставлення до патрона було не лише родинним, а й вважалося навіть вищим, священнішим, бо родичі не завжди брали участь в родовому культі. Ні він, ні патрон не могли позиватися один з одним, свідчити один проти одного. Клієнт був зобов'язаний ставитися до патрона з повагою, робити йому послуги, виплачувати за нього і за його дітей викуп у випадках, коли вони потрапляли у полон до ворогів, брати участь своїм майном у покритті боргів чи витрат при відправленні громадської служби. Зв'язок з патроном вважався постійним і навіть спадковим, і якщо клієнт вмирав бездітним, то його майно переходило до патрона. У свою чергу патрон мав всіляко протегувати клієнту, захищати його інтереси перед судом та ін.

 

Патронат, як такий, не вніс принципово нового у розвиток захисту, оскільки був результатом його поширення на осіб, які перебували у стосунках, подібних до родинних. Таке явище, тільки в іншій формі, спостерігалося в Греції, Разом з тим патронат започаткував розвиток вільної адвокатури. Це відбувалося так. Як відомо, обізнаність в праві та його застосуванні були в Стародавньому Римі прерогативою патриціїв. Лише вони одні допускалися до виконання громадянських обов'язків, участі в державних справах, відправлення правосуддя і захисту своїх клієнтів у суді. У часи відсутності писаного права вони до видання законів XII таблиць, і навіть пізніше, були єдиними, обізнаними в праві людьми. Поки домінував інститут патронату, потреба в юридичному захисті повністю задовольнялася адвокатурою родичів і патронів. Але вже при перших царях внаслідок нових соціальних і політичних умов

 

 

патронат став розхитуватися і розпадатися. Швидке розширення території Риму і збільшення населення за рахунок підкорення сусідніх племен зробили його цілком недієздатним.

 

При обмеженому часі патриціанських родів і при величезній кількості громадян нижчого класу, розселених на обшир-них просторах, патріархальні відносини всередині патронату втратили первісне значення і обов'язковий характер, тому патронат, який являв суцільний суспільно-політичний інститут, розпався на складові частини. Від нього відпав приватноправовий елемент у вигляді покровительства хазяїна вільнові-дпущеним рабам, який існував до найпізніших часів, також судово-процесуальний елемент захисту, надаваного патрицієм особам, що зверталися до нього по допомогу. Це були особи, які раніше звалися клієнтами, а їх покровителі — патронами. Проте під старими назвами приховувалося нове явище, так патрон звільнявся від усіх обов'язків щодо клієнта, за винятком обов'язку захищати його в суді. Клієнт лише мав віддячити послугою чи подарунком за протегування у процесі. Відносини між ними втратили постійний, довічний і спадковий характер. Вони виникали лише під час процесу і припинялися разом з ним. Раніше клієнт міг обрати лише одного патрона Тепер він мав право переходити до іншого і, навіть, мати декількох. Так у надрах патронату виникла справжня адвокатура. Спочатку вона повністю перебувала в руках патриціїв як нащадків давніх патронів, до того ж обізнаних в праві. Першим кроком в зазначеному напрямі було видання законів XII таблиць, який зробив загальнодоступним знання законів, але їх практичне застосування залишилось в руках патриціїв. Справа в тому, що викарбувані на мідних дошках закони були лише зводом морального права. Процесуальні ж норми, які складалися з розкладу днів і годин, коли можна було здійснювати правосуддя, а також з правил користування формулами позову, не були обнародувані і складали предметну таємницю колегії жерців, членами якої могли бути лише патриції. Через це позивачі не мали можливості обійтися без допомоги патриціїв. Тільки опублікування Флавієм (V ст.), а потім Елієм (IV ст.) таблиць приймальних днів і позовних формул завдало остаточного удару по юридичній монополії патриціїв. Вивчен-

 

Гої.у да"г і ^іі і і. u і і.л і ' і і им А М. 1 о- „і і г Вороідилчграл

 

 

 

ня і застосування права стало доступним для усіх бажаючих, і адвокатура стала вільною професією'.

 

б) види юридичної професії в Римі

 

Отже, першими юристами у Римі були патрони. У їх особі суміщалися дві професії: юрисконсульт і адвокат. Вони не тільки захищали своїх клієнтів у суді, а й роз'яснювали їм закони, давали юридичні поради, керували ними під час складання угоди. Коли ж патронат розпався і вивчення права стало доступним для усіх бажаючих, розвиток юридичної професії пішов двома різними шляхами. Одні юристи, не володіючи красномовством, зайнялися виключно юридичним консультуванням. Інші, навпаки, надавали перевагу адвокатурі, причому іноді поєднували з нею і консультативні функції. Перші називалися юрисконсультами або правознавцями. Їх діяльність полягала у дачі юридичних порад (respondere), складанні у процесі участі з додержанням необхідних формальностей угод (cavere) і в підтримці в суді адвокатів, які не були грунтовно обізнані з правом (agere). Консультації давалися вдома або ж на форумі за патріархальним звичаєм. Сидячи перед парканом своїх жител або гуляючи по форуму, де з часом уряд зводив спеціальний будинок для консультацій, вони допомагали своїми порадами всім, хто звертався до них. У разі необхідності вони йшли із своїми клієнтами до суду і підказували адвокату, який виголошував промову, юридичну інформацію, важливу для даної справи, з якою часто не був обізнаний оратор. Проте не тільки позивачі радилися з ними, нерідко судді зверталися до них, щоб при винесенні рішення послатися на авторитет вченого юриста. Юрисконсульт був, звичайно, патрицієм. Ця обставина разом з безоплатністю їх діяльності і користю професії надавала її носіям особливої поваги.

 

На відміну від юрисконсультів адвокати займалися захистом в суді. Вони, як і раніше, називалися патронами (patroni causarum) до скасування республіканських форм правління. Термін же "адвокат" (advocatus) відносився спочатку до іншого розряду осіб і тільки під час імперії він ототожнився з терміном "патрон". Як і в Греції, адвокатура була тісно по-

 

1 С т о я н о в А.Н. История адвокатурьі у древних народов. — С. 42—103. 18

 

в'язана з ораторським мистецтвом. Патрони не стільки піклувалися про набуття юридичних знань і навичок, скільки про оволодіння прийомами красномовства, через що багато з них були абсолютними неуками в юриспруденції, через що вимушені були по юридичні знання звертатися до юрисконсультів та законників (прагматиків). У той же час вони не були представниками сторін в суді. За стародавнім римським правом представництво допускалося лише як виняток, а тому патрони приходили до суду разом із клієнтами. Що ж до адвокатів (advocati), то під ними розумілися родичі та друзі позивача, які з'являлися з ним у суд і давали йому поради чи висловлювали прилюдно своє співчуття до нього. З плином часу назва "адвокат" була поширена на осіб, які допомагали позивачам вести процес, збирали документи, сплачували витрати, готували засоби захисту і повідомляли про них патрону. Іноді адвокатами називалися навіть звичайні свідки. Але переважно цей термін вживався для позначення рідних і друзів, позивачів.

 

Такий звичай тримався до найпізніших часів. Відомо, наприклад, що римські імператори неодноразово виступали в суді саме такими адвокатами. Різниця між цими різновидами судової діяльності висловлена в хроніці: "хто захищає будь-кого в суді, той зветься патроном і є оратором; адвокатом, якщо допомагає юридичними порадами (jus suggerit) чи своєю присутністю висловлює дружню участь (praesentiam commodat amico); повіреним, коли веде справу, і когнітором, якщо перебирає на себе справу присутнього і захищає ніби свою". Крім того, у Римі існували хвалителі (laudatores), котрі як свідки розповідали про заслуги і достоїнства підсудного; нагадувачі (monitores), які підказували оратору правові підстави, а іноді навіть брали участь у дискусіях; сповільнювачі (moratores), завдання яких полягали в тому, щоб виголосити промову тоді, коли основний оратор відпочивав, і законники (leguleii sive formulares) — юрисконсульти другорядного гатунку. Усі ці різновиди юридичної професії не можна визнати адвокатурою. Тільки патрони (patroni causarum) були адвокатами у повному значенні цього слова'.

 

Васьковский Е. В. Организация адвокатурьі. — С. 48.

 

 

в) організація адвокатури в республіканський період

 

Адвокатура за часів республіки була вільною професією. Проте законодавча регламентація майже її не торкнулася. Лише практика та звичай виробили окремі положення, що стосувалися різних сторін професійної діяльності.

 

Хоча правила прийому до адвокатури були визначені, однак здавна існував звичай, за яким молоді люди, що вступали до адвокатури, приходили на форум у супроводі важливої особи, наприклад колишнього консула, яка протегувала їм.

 

Умови для занять адвокатською діяльністю, як-то: освітній ценз, фахова підготовка, моральні якості тощо не були визначені. Молоді люди, що вирішили присвятити себе цій діяльності, слухали курс риторики у викладачів-ораторів, спостерігали, як даються консультації відомими правознавцями, відвідували засідання судів. Але ні порядок, ні строк, ні, навіть, обов'язковість цих занять не були встановлені законом.

 

Окремо слід зупинитися на гонорарній практиці римських адвокатів, законодавче регламентованій законом Цінція 204 p. до н.е. Цей закон забороняв адвокату брати або обумовлювати гонорар до початку розгляду справи, дозволивши отримувати його лише по її закінченню у вигляді подарунку. Адвокатура, по суті, ніколи не була безкоштовною.

 

Що можна сказати про моральний стан адвокатури республіканського періоду, її суспільне становище? Спочатку, коли вона була привілеєм патриціїв, її оточував ореол визнання і поваги. Не матеріальний розрахунок привертав до цієї професії патриціїв (вони й так були заможними людьми), а те престижне поле, на якому вони могли виділитися і виявити свій талант.

 

Адвокатура була для них шляхом до найвищих і найчесніших посад у державі. Незважаючи на те, що після видання законів XII таблиць вона стала доступною для всіх, все ж аристократична тенденція панувала в адвокатурі весь час і в більшості випадків нею займався забезпечений і освічений клас патриціїв, поперемінне чередуючи її з державною службою. І, дійсно, факти свідчать, що найбільш видатні політичні діячі республіки були адвокатами. Це і цензор Катон, і знаменитий переможець Карфагена Сціпіон Африканський — молодший, Марк Антоній, Гай

 

Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Ціцерон. Майже всі перші імператори перед тим, як стати ними, виступали в судах: Август, Тіверій, Калігула, Клавдій. При усності і гласності обвинувального процесу, при широкому розвитку юрисдикції римського народу адвокатурі надавалося майже необмежене поле діяльності Вона була цілком вільною професією, яку представляв ряд першокласних ораторів в особі: Марка Аврелія, Цетега, Сервія Сульпіція Гольби, Лелія, Марка Ємілія Скавра, Деція, Філіппа, Аврелія Котте, Сульпіція Руфа, Полліона та ін.'

 

г) організація адвокатури за часів імперії

 

За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала певних змін. Перш за все, це позначилося на значному обмеженні адвокатської професії як вільної. Так, за кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції або міста У ній не могли брати участь неповнолітні2, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Кандидат мав закінчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. Адвокати заносилися до списку (rotula) по префектурах в порядку їх допуску до професії Перший у списку звався старшиною (primas). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних (statuli) та позаштатних (supernumerarii). Різниця між ними полягала в тому, що перші, які складали меншість, мали право виступати в усіх судах, а другі, кількісно не обмежені, практикували у нижчих судах Штатні адвокати призначалися правителем провінції з числа позаштатних3 У цей період адвокати сформувались як стан (ordo) у колегії4.

 

'Васьковский Е. В. Организация адвокатурьі. — С 57—58, С т о я-н о в А. История адвокатури у древних народов — С 63; МориллоА, Д е б е н Г Судебньїе ораторьі в древнем мире. — СПб, 1895 — С 84, 97, 98

 

2 У більшості випадків перші промови адвокатів виголошувались в період у віці від 19 до 20 років Див Стоянов А. История адвокатури у древних народов -С 71.

 

Васьковский Е. В Организация адвокатурьі — С 58—66 Стоянов А История адвокатурьі у древних народов —С 107

 

 

Слід підкреслити, що під цією назвою розумілася група осіб, які займалися певною професією, а не їх внутрішня організація. Основний принцип цієї організації полягав у прирівнюванні адвокатської професії до посадової служби. Дисциплінарний нагляд за адвокатами здійснював правитель провінції. Серйозними професійними порушеннями вважалися:

 

зрада клієнту, вимагання великих гонорарів, наклепи та ін. За ці та інші порушення професійних обов'язків накладалися дисциплінарні стягнення у вигляді штрафу, заборони займатися адвокатською практикою з виключенням із списку. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а на початку розгляду кожної судової справи. Цією присягою адвокати зобов'язувалися прикладати зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовитися вести справу у будь-який час (навіть під час її провадження), якщо переконаються у безпідставності вимог незалежно від того, чи будуть вони мати моральний або юридичний характер. У випадку відмови адвоката від ведення справи позивач не мав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувалося в законі, "нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші — ні, то перші продовжували захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов'язаний утримуватись від образливих виразів та свідомо не зволікати процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а при відсутності, за його позовом гонорар призначав суд, враховуючи складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції, але щоб він не перевищував такси, встановленої законом. Незаможним громадянам гарантувався захист за призначенням". Зайняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей період правозаступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три пра-

 

'Стоянов А. История адвокатурьі у древних народов. — С. 101.

 

 

возахисні функції адвокатів, повірених та юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів".

 

Підсумовуючи, слід зазначити, що організація римської адвокатури позначена двома крайнощами: необмеженою свободою та безмежною регламентацією. Так, у республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Кожна особа, яка відчувала бажання і покладалася на свої сили, могла надавати громадянам юридичну допомогу. Адвокатура республіканського періоду висунула ряд видатних судових ораторів, оточених ореолом пошани і слави. У часи ж імперії організація адвокатури грунтувалася на діаметрально протилежних принципах. Свобода професії була обмежена, а її представники перетворилися з судових ораторів на посадових осіб.

 

Обидві форми організації римської адвокатури як республіканського, так і періоду імперії у більшій або меншій мірі, відповідно до умов часу і місця, вплинули на устрій адвокатури в державах Західної Європи.

 

Адвокатура у середні віки