Визначення терміна і суті адвоката.

Визначення терміна і суті адвоката.

Слово "адвокатура" походить від латинського кореня "advocare", "advocatus" ("закликати", "запрошений"). Спочатку у стародавньому Римі терміном "адвокат" позначалися рідні або друзі позивача, які супроводжували його до суду, давали поради і як однодумці виражали підтримку і співчуття.

З часом назву "адвокат" було поширено на осіб, які допомагали позивачеві вести процес, збирали документи, підшукували засоби захисту та повідомляли про їхню наявність патронові. Іноді адвокатами звалися навіть свідки. Римський літопис з цього приводу дає роз'яснення: хто захищає будь-кого у суді, той (якщо він оратор) називається патроном; адвокатом — якщо допомагає юридичними порадами або своєю присутністю виражає дружню підтримку; повіреним — якщо веде справу, та когнітором, якщо бере на себе справу присутнього і захищає немовби свою'. Отже, лише патрони були адвокатами у повному розумінні цього слова.

Тільки у часи імперії, коли патронат остаточно розпався, термін "адвокат" почав застосовуватися до судових захисників.

На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли

правові норми були настільки простими й нескладними, доступними розумінню всіх і кожного, позивач мав можливість вести справи особисто не звертаючись до сторонньої допомоги Але з розвитком культури життєві відносини стають різноманітнішими та заплутанішими, разом з цим ускладнюються й відповідні юридичні норми Знання і застосування їх стає складнішим для більшості громадян По зивач, не маючи спеціальної підготовки, вже не спроможний сам вести свої справи, йому необхідна допомога людини, добре ознайомленої з нормами матеріального права та форма ми процесу Виникає потреба в особливій групі осіб, які спеціально займалися б вивченням законів і могли б надавати юридичну підтримку або здійснювати правозахист Саме ці спеціалісти-правознавці одержали назву адвокатів Отже ад вокатура являє собою діяльність, пов'язану з наданням юри дичної допомоги тим, хто в ній має потребу, фахівцями-юри стами

Алв у греції.

2. Адвокатура Греції

а) походження і розвиток грецької адвокатури

Держави-міста, розташовані у найдавніші часи на Пело-понеському півострові, про які збереглися історичні хроніки, являли собою політичні союзи первинної формації з твердо встановленим і визначеним панівним центром Усе внутрішнє правління перебувало в руках спадкової династії царів Суд вершили або самі царі, або старі досвідчені мужі знатного походження Процес будувався на принципах усності, гласності та змагальності Позивачі приходили на суд і особисто захищали свої права

З розвитком суспільного життя з'явилася адвокатура Процес п становлення можна простежити на прикладі Афін, порівняно з якими інші грецькі держави міста були незрівнянно нижчими в культурному відношенні і не залишили будь-яких пам'яток щодо адвокатури Ще Ціцерон відмітив, що ораторське мистецтво розвинулося виключно в Афінах і що він не знає жодного грецького оратора, який би походив з інших місць' Навіть їх суперниця — мілітаризована Спарта не змогла дати простору для розвитку суспільного життя і мистецтв В Афінах рано створилися умови для виникнення адво катури демократичний устрій, розвиток громадянського суспільства, процвітання ораторського мистецтва, усність та публічність розгляду справ судами, панування змагального принципу як у цивільному, так і в кримінальному процесі За таких умов виникла потреба в судовому захисті для осіб, які не володіли юридичними знаннями та красномовством Особ ливе значення надавалося останньому "Соромно, — говорив Арістотель, — не вміти захищати себе рукою, але ще соромніше не вміти захищатись словом"2

 

Щодо судової сфери, то в ній красномовство відігравало особливо важливу роль Оскільки суддями були рядові грома дяни, які недостатньо розумілися в юриспруденції то й не дивно, що головну увагу було звернено на красномовство позивачів Той, хто погано говорив як правило, програвав

справу Особи, які були позбавлені природою дару слова, не звільнялися від обов'язку захищати себе на суді, до чого їх примушував закон, що породжувало прагнення обійти його, а це, в свою чергу, призвело до складання для позивачів промов, які заучувалися і промовлялися в суді Спочатку такі промови (логографи) складалися для рідних і друзів, але потім складай ня їх стало зайняттям особливого прошарку осіб, які називалися логографами чи диктографами Найбільш визначними професійними логографами у античній Греції були Антіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл і Демосфен

Однак, логографі! не задовольняли потреб судового захисту Не кажучи вже про труднощі запам'ятовувати цілі твори, логографи були у нагоді лише для обвинувальних і позовних промов, і непридатні до захисних промов та реплік І, дійсно, логограф міг завчасно підготувати позов чи обвинувачення, але, природно, не міг заперечити обвинувачу чи позивачу, не знаючи, які докази наведуть вони на суді Чи міг логограф передбачити усі аргументи протилежної сторони, щоб спростувати їх до того, як вони будуть висловлені9

Очевидно, логографи не могли замінити усних промов Крім того, допуск захисту в кримінальних справах вимагала елементарна справедливість Справа в тому, що в Афінах виник інститут, який нагадував сучасну прокуратуру Приватному обвинувачу надавалося право обрати для себе одного або навіть декількох помічників з середовища видатних ораторів, а у неординарних випадках — народ або вищі урядові установи при відсутності приватних скаржників призначали офіційних обвинувачів, які мали назву категорів чи сінегорів Ними були видатні оратори Греції — Перікл, Демосфен та ін Чи справедливо було залишати підсудних без захисту перед такими могутніми противниками9 Усе це призвело до того, що суди почали в окремих випадках допускати захист позивачів сторонніми особами Це у більшості випадків відбувалося так Оскільки закон вимагав, щоб сторони особисто захищали свої інтереси, то суди вдавалися до такої лазівки сторони, як і раніше, з'являлися до суду для ведення дебатів, але тепер їм давалася можливість після проголошення першої промови просити суд, щоб другу промову виголосив хтось із сторонніх осіб Друга промова називалася девтеролопєю, а той хто їїивиголошував — синегором, аналогічно до кримінального обвинувача. Такими схематично були начатки виникнення адвокатури античних часів.

Поряд з логографіями розвивається усний захист, спочатку у вигляді родинної адвокатури, а потім вільн одо говірної. Хоч логографи існували і у пізніші часи. Ряд фактів свідчить, що усний захист поступово витіснив "німий"'.

б) особливості грецької адвокатури

Характеризуючи адвокатуру цих часів, слід визначити деякі її особливості, знайомство з якими є необхідним для наступного дослідження. Насамперед зауважимо, що адвокатура міст-полісів була більш пов'язана з ораторським мистецтвом, ніж із правознавством. Пояснюється це різними причинами. З одного боку, еліни приділяли мало уваги розвитку юриспруденції. З іншого, будучи народом, схильним до прекрасного, вони натхненно віддавали перевагу різним мистецтвам, філософії, спорту, військовим справам. Якщо взяти до уваги простоту і загальнодоступність законодавства, усність і гласність судочинства, відкритий розгляд справ перед обшир-ною народною аудиторією, то стане зрозумілим, що професійні синегори були лише ораторами — майстрами політичних дискусій. Юридичних знань від них ніхто не вимагав. Для цього існував особливий прошарок юрисконсультів, законників (прагматиків), які супроводжували ораторів на суд і підказували їм в разі необхідності потрібні факти і відомості. Їх професія не користувалася повагою. Ціцерон говорить, що це були люди низького походження, яких залучали до цього заняття мізерною платнею2. Згідно з характером адвокатури, підготовка до неї полягала не у вивченні правових дисциплін, а в заняттях ораторським мистецтвом та ін. Звичайно, деякі з ораторів були добре обізнані у законах, на першому ж плані стояло красномовство.

Другою особливістю адвокатури було те, що позивачі та їх захисники не завжди могли висловлюватися в суді стільки часу, скільки вони вважали за потрібне. Як це не дивно, дебати

сторін були обмежені певними часовими рамками. Цікаво, що таке обмеження існувало для важливих справ, в той час дрібні і незначні не піддавалися ніяким обмеженням. Час визначався водяними годинниками, які називалися клепсидрами. Тому всі справи поділялися на "справи з водою" та "справи без води". Для кожної справи потрібним був різний рівень води в сосуді, залежно від важливості процесу. Оскільки устрій клеп-сидри нам точно невідомий, то сьогодні важко визначити середню тривалість судових дискусій. Можна лише припустити, що кожній стороні визначався певний об'єм води у годиннику, не дивлячись на кількість ораторів, що мали виступити. Течія води зупинялася під час допиту свідків і ознайомлення з документами чи текстами законів. Використання клепсидри було пов'язане з прагненням дещо обмежити багатослівність ораторів, проте є очевидним, що цей захід, безсумнівно, зашкоджував інтересам захисту'.

Крім логографів, синегорів і прагматиків, існувала ще одна група осіб, діяльність яких наближалася до діяльності перших. Це були, так звані, параклети. Їх призначення полягало не в захисті позивача, а в посвідченні його моральних якостей. Це скоріше були не адвокати, а свідки. Необхідно зауважити, що іншим народам теж був відомий інститут, так званих, "свідків честі". У Римі вони називалися хвалителями, в Росії — послухами, в Чехії — помічниками і очисниками, у Польщі — поворотниками. Оратори часто конкурували з па-раклетами у звеличенні моральних якостей своїх клієнтів.

Зрештою, слід звернути увагу ще на одну сторону античної адвокатури: різкість, брутальність і, навіть, просто непристойність багатьох промов ораторів. У запалі ораторського захвату адвокат не жалів нічого: ні доброго імені свого суперника, ні честі його жінки і матері, ні скромності слухачів.

Таким є цікавий процес походження та розвитку адвокатури античної Греції, а також її ознаки і особливості.

Адак у римі

Римська адвокатура заслуговує особливої уваги. З неї фактично почався висхідний розвиток світової адвокатури. В Римі, як і в Греції, первісною формою була родинна адвокатура. Наступним перехідним етапом у її розвитку був, так званий, інститут патронату. Відносини між патронами та клієнтами будувалися за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, який обрав собі патрона із кровних римських громадян (патриціїв), приписувався до їх роду, до родового культу і отримував право називатися родовим іменем. Його ставлення до патрона було не лише родинним, а й вважалося навіть вищим, священнішим, бо родичі не завжди брали участь в родовому культі. Ні він, ні патрон не могли позиватися один з одним, свідчити один проти одного. Клієнт був зобов'язаний ставитися до патрона з повагою, робити йому послуги, виплачувати за нього і за його дітей викуп у випадках, коли вони потрапляли у полон до ворогів, брати участь своїм майном у покритті боргів чи витрат при відправленні громадської служби. Зв'язок з патроном вважався постійним і навіть спадковим, і якщо клієнт вмирав бездітним, то його майно переходило до патрона. У свою чергу патрон мав всіляко протегувати клієнту, захищати його інтереси перед судом та ін.

 

Патронат, як такий, не вніс принципово нового у розвиток захисту, оскільки був результатом його поширення на осіб, які перебували у стосунках, подібних до родинних. Таке явище, тільки в іншій формі, спостерігалося в Греції, Разом з тим патронат започаткував розвиток вільної адвокатури. Це відбувалося так. Як відомо, обізнаність в праві та його застосуванні були в Стародавньому Римі прерогативою патриціїв. Лише вони одні допускалися до виконання громадянських обов'язків, участі в державних справах, відправлення правосуддя і захисту своїх клієнтів у суді. У часи відсутності писаного права вони до видання законів XII таблиць, і навіть пізніше, були єдиними, обізнаними в праві людьми. Поки домінував інститут патронату, потреба в юридичному захисті повністю задовольнялася адвокатурою родичів і патронів. Але вже при перших царях внаслідок нових соціальних і політичних умов

 

 

патронат став розхитуватися і розпадатися. Швидке розширення території Риму і збільшення населення за рахунок підкорення сусідніх племен зробили його цілком недієздатним.

 

При обмеженому часі патриціанських родів і при величезній кількості громадян нижчого класу, розселених на обшир-них просторах, патріархальні відносини всередині патронату втратили первісне значення і обов'язковий характер, тому патронат, який являв суцільний суспільно-політичний інститут, розпався на складові частини. Від нього відпав приватноправовий елемент у вигляді покровительства хазяїна вільнові-дпущеним рабам, який існував до найпізніших часів, також судово-процесуальний елемент захисту, надаваного патрицієм особам, що зверталися до нього по допомогу. Це були особи, які раніше звалися клієнтами, а їх покровителі — патронами. Проте під старими назвами приховувалося нове явище, так патрон звільнявся від усіх обов'язків щодо клієнта, за винятком обов'язку захищати його в суді. Клієнт лише мав віддячити послугою чи подарунком за протегування у процесі. Відносини між ними втратили постійний, довічний і спадковий характер. Вони виникали лише під час процесу і припинялися разом з ним. Раніше клієнт міг обрати лише одного патрона Тепер він мав право переходити до іншого і, навіть, мати декількох. Так у надрах патронату виникла справжня адвокатура. Спочатку вона повністю перебувала в руках патриціїв як нащадків давніх патронів, до того ж обізнаних в праві. Першим кроком в зазначеному напрямі було видання законів XII таблиць, який зробив загальнодоступним знання законів, але їх практичне застосування залишилось в руках патриціїв. Справа в тому, що викарбувані на мідних дошках закони були лише зводом морального права. Процесуальні ж норми, які складалися з розкладу днів і годин, коли можна було здійснювати правосуддя, а також з правил користування формулами позову, не були обнародувані і складали предметну таємницю колегії жерців, членами якої могли бути лише патриції. Через це позивачі не мали можливості обійтися без допомоги патриціїв. Тільки опублікування Флавієм (V ст.), а потім Елієм (IV ст.) таблиць приймальних днів і позовних формул завдало остаточного удару по юридичній монополії патриціїв. Вивчен-

 

Гої.у да"г і ^іі і і. u і і.л і ' і і им А М. 1 о- „і і г Вороідилчграл

 

 

 

ня і застосування права стало доступним для усіх бажаючих, і адвокатура стала вільною професією'.

 

б) види юридичної професії в Римі

 

Отже, першими юристами у Римі були патрони. У їх особі суміщалися дві професії: юрисконсульт і адвокат. Вони не тільки захищали своїх клієнтів у суді, а й роз'яснювали їм закони, давали юридичні поради, керували ними під час складання угоди. Коли ж патронат розпався і вивчення права стало доступним для усіх бажаючих, розвиток юридичної професії пішов двома різними шляхами. Одні юристи, не володіючи красномовством, зайнялися виключно юридичним консультуванням. Інші, навпаки, надавали перевагу адвокатурі, причому іноді поєднували з нею і консультативні функції. Перші називалися юрисконсультами або правознавцями. Їх діяльність полягала у дачі юридичних порад (respondere), складанні у процесі участі з додержанням необхідних формальностей угод (cavere) і в підтримці в суді адвокатів, які не були грунтовно обізнані з правом (agere). Консультації давалися вдома або ж на форумі за патріархальним звичаєм. Сидячи перед парканом своїх жител або гуляючи по форуму, де з часом уряд зводив спеціальний будинок для консультацій, вони допомагали своїми порадами всім, хто звертався до них. У разі необхідності вони йшли із своїми клієнтами до суду і підказували адвокату, який виголошував промову, юридичну інформацію, важливу для даної справи, з якою часто не був обізнаний оратор. Проте не тільки позивачі радилися з ними, нерідко судді зверталися до них, щоб при винесенні рішення послатися на авторитет вченого юриста. Юрисконсульт був, звичайно, патрицієм. Ця обставина разом з безоплатністю їх діяльності і користю професії надавала її носіям особливої поваги.

 

На відміну від юрисконсультів адвокати займалися захистом в суді. Вони, як і раніше, називалися патронами (patroni causarum) до скасування республіканських форм правління. Термін же "адвокат" (advocatus) відносився спочатку до іншого розряду осіб і тільки під час імперії він ототожнився з терміном "патрон". Як і в Греції, адвокатура була тісно по-

 

1 С т о я н о в А.Н. История адвокатурьі у древних народов. — С. 42—103. 18

 

в'язана з ораторським мистецтвом. Патрони не стільки піклувалися про набуття юридичних знань і навичок, скільки про оволодіння прийомами красномовства, через що багато з них були абсолютними неуками в юриспруденції, через що вимушені були по юридичні знання звертатися до юрисконсультів та законників (прагматиків). У той же час вони не були представниками сторін в суді. За стародавнім римським правом представництво допускалося лише як виняток, а тому патрони приходили до суду разом із клієнтами. Що ж до адвокатів (advocati), то під ними розумілися родичі та друзі позивача, які з'являлися з ним у суд і давали йому поради чи висловлювали прилюдно своє співчуття до нього. З плином часу назва "адвокат" була поширена на осіб, які допомагали позивачам вести процес, збирали документи, сплачували витрати, готували засоби захисту і повідомляли про них патрону. Іноді адвокатами називалися навіть звичайні свідки. Але переважно цей термін вживався для позначення рідних і друзів, позивачів.

 

Такий звичай тримався до найпізніших часів. Відомо, наприклад, що римські імператори неодноразово виступали в суді саме такими адвокатами. Різниця між цими різновидами судової діяльності висловлена в хроніці: "хто захищає будь-кого в суді, той зветься патроном і є оратором; адвокатом, якщо допомагає юридичними порадами (jus suggerit) чи своєю присутністю висловлює дружню участь (praesentiam commodat amico); повіреним, коли веде справу, і когнітором, якщо перебирає на себе справу присутнього і захищає ніби свою". Крім того, у Римі існували хвалителі (laudatores), котрі як свідки розповідали про заслуги і достоїнства підсудного; нагадувачі (monitores), які підказували оратору правові підстави, а іноді навіть брали участь у дискусіях; сповільнювачі (moratores), завдання яких полягали в тому, щоб виголосити промову тоді, коли основний оратор відпочивав, і законники (leguleii sive formulares) — юрисконсульти другорядного гатунку. Усі ці різновиди юридичної професії не можна визнати адвокатурою. Тільки патрони (patroni causarum) були адвокатами у повному значенні цього слова'.

 

Васьковский Е. В. Организация адвокатурьі. — С. 48.

 

 

в) організація адвокатури в республіканський період

 

Адвокатура за часів республіки була вільною професією. Проте законодавча регламентація майже її не торкнулася. Лише практика та звичай виробили окремі положення, що стосувалися різних сторін професійної діяльності.

 

Хоча правила прийому до адвокатури були визначені, однак здавна існував звичай, за яким молоді люди, що вступали до адвокатури, приходили на форум у супроводі важливої особи, наприклад колишнього консула, яка протегувала їм.

 

Умови для занять адвокатською діяльністю, як-то: освітній ценз, фахова підготовка, моральні якості тощо не були визначені. Молоді люди, що вирішили присвятити себе цій діяльності, слухали курс риторики у викладачів-ораторів, спостерігали, як даються консультації відомими правознавцями, відвідували засідання судів. Але ні порядок, ні строк, ні, навіть, обов'язковість цих занять не були встановлені законом.

 

Окремо слід зупинитися на гонорарній практиці римських адвокатів, законодавче регламентованій законом Цінція 204 p. до н.е. Цей закон забороняв адвокату брати або обумовлювати гонорар до початку розгляду справи, дозволивши отримувати його лише по її закінченню у вигляді подарунку. Адвокатура, по суті, ніколи не була безкоштовною.

 

Що можна сказати про моральний стан адвокатури республіканського періоду, її суспільне становище? Спочатку, коли вона була привілеєм патриціїв, її оточував ореол визнання і поваги. Не матеріальний розрахунок привертав до цієї професії патриціїв (вони й так були заможними людьми), а те престижне поле, на якому вони могли виділитися і виявити свій талант.

 

Адвокатура була для них шляхом до найвищих і найчесніших посад у державі. Незважаючи на те, що після видання законів XII таблиць вона стала доступною для всіх, все ж аристократична тенденція панувала в адвокатурі весь час і в більшості випадків нею займався забезпечений і освічений клас патриціїв, поперемінне чередуючи її з державною службою. І, дійсно, факти свідчать, що найбільш видатні політичні діячі республіки були адвокатами. Це і цензор Катон, і знаменитий переможець Карфагена Сціпіон Африканський — молодший, Марк Антоній, Гай

 

Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Ціцерон. Майже всі перші імператори перед тим, як стати ними, виступали в судах: Август, Тіверій, Калігула, Клавдій. При усності і гласності обвинувального процесу, при широкому розвитку юрисдикції римського народу адвокатурі надавалося майже необмежене поле діяльності Вона була цілком вільною професією, яку представляв ряд першокласних ораторів в особі: Марка Аврелія, Цетега, Сервія Сульпіція Гольби, Лелія, Марка Ємілія Скавра, Деція, Філіппа, Аврелія Котте, Сульпіція Руфа, Полліона та ін.'

 

г) організація адвокатури за часів імперії

 

За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала певних змін. Перш за все, це позначилося на значному обмеженні адвокатської професії як вільної. Так, за кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції або міста У ній не могли брати участь неповнолітні2, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Кандидат мав закінчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. Адвокати заносилися до списку (rotula) по префектурах в порядку їх допуску до професії Перший у списку звався старшиною (primas). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних (statuli) та позаштатних (supernumerarii). Різниця між ними полягала в тому, що перші, які складали меншість, мали право виступати в усіх судах, а другі, кількісно не обмежені, практикували у нижчих судах Штатні адвокати призначалися правителем провінції з числа позаштатних3 У цей період адвокати сформувались як стан (ordo) у колегії4.

 

'Васьковский Е. В. Организация адвокатурьі. — С 57—58, С т о я-н о в А. История адвокатури у древних народов — С 63; МориллоА, Д е б е н Г Судебньїе ораторьі в древнем мире. — СПб, 1895 — С 84, 97, 98

 

2 У більшості випадків перші промови адвокатів виголошувались в період у віці від 19 до 20 років Див Стоянов А. История адвокатури у древних народов -С 71.

 

Васьковский Е. В Организация адвокатурьі — С 58—66 Стоянов А История адвокатурьі у древних народов —С 107

 

 

Слід підкреслити, що під цією назвою розумілася група осіб, які займалися певною професією, а не їх внутрішня організація. Основний принцип цієї організації полягав у прирівнюванні адвокатської професії до посадової служби. Дисциплінарний нагляд за адвокатами здійснював правитель провінції. Серйозними професійними порушеннями вважалися:

 

зрада клієнту, вимагання великих гонорарів, наклепи та ін. За ці та інші порушення професійних обов'язків накладалися дисциплінарні стягнення у вигляді штрафу, заборони займатися адвокатською практикою з виключенням із списку. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а на початку розгляду кожної судової справи. Цією присягою адвокати зобов'язувалися прикладати зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовитися вести справу у будь-який час (навіть під час її провадження), якщо переконаються у безпідставності вимог незалежно від того, чи будуть вони мати моральний або юридичний характер. У випадку відмови адвоката від ведення справи позивач не мав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувалося в законі, "нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші — ні, то перші продовжували захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов'язаний утримуватись від образливих виразів та свідомо не зволікати процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а при відсутності, за його позовом гонорар призначав суд, враховуючи складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції, але щоб він не перевищував такси, встановленої законом. Незаможним громадянам гарантувався захист за призначенням". Зайняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей період правозаступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три пра-

 

'Стоянов А. История адвокатурьі у древних народов. — С. 101.

 

 

возахисні функції адвокатів, повірених та юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів".

 

Підсумовуючи, слід зазначити, що організація римської адвокатури позначена двома крайнощами: необмеженою свободою та безмежною регламентацією. Так, у республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Кожна особа, яка відчувала бажання і покладалася на свої сили, могла надавати громадянам юридичну допомогу. Адвокатура республіканського періоду висунула ряд видатних судових ораторів, оточених ореолом пошани і слави. У часи ж імперії організація адвокатури грунтувалася на діаметрально протилежних принципах. Свобода професії була обмежена, а її представники перетворилися з судових ораторів на посадових осіб.

 

Обидві форми організації римської адвокатури як республіканського, так і періоду імперії у більшій або меншій мірі, відповідно до умов часу і місця, вплинули на устрій адвокатури в державах Західної Європи.

 

Адвокатура у середні віки

 

У середні віки (V—XV століттях) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла отримати право на зайняття адвокатською діяльністю на невиз-начений строк.

 

Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвятити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії, і через три роки отримувала звання "внутрішніх адвокатів" (inner barristers), які не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчання внут-

 

Васьковский Е. В. Организация адвокатури. — С. 58—66, 77—78.

 

 

рішні адвокати перетворювалися на "зовнішніх" (outer, utter barristers) і отримували право практикувати1.

 

Для внутрішньої організації адвокатури у середньовіччя характерним було таке. У Німеччині, наприклад, такої організації фактично не було. Адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег за професією, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже спостерігається зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного "братства св. Миколи" (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалися майном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами та захищали права й привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири "судові колегії", в яких й сьогодні об'єднуються у єдиній корпорації практикуючі юристи — судді та адвокати.

 

Гонорарна практика у цей період стає на шлях, накреслений юстиніановим законодавством. Так, у Франції починає застосовуватися такса, яка встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Коли ж такої умови не було, або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначався парламентом. Адвокат міг також звернутись з позовом до суду у випадку ухилення клієнта від сплати винагороди. В Німеччині існувала такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати, і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню2.

 

Професійна діяльність адвокатів, в описувані часи, здійснювалася у таких формах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів3

 

Значних змін зазнала у середні віки діяльність адвокатів в кримінальному процесі. У цей період публічний і загальний процеси почали перетворюватися у таємний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвокатів у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 p. указом короля Франциска І

 

^аськовский Е. В. Организация адвокатурьі. — С 88, 198, 199, 230 ''Там ж е. — С 89, 90, 195, 196, 231 3^ ам же —С. 92.

 

 

участь адвоката у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду'.

 

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було" відсутність чіткої станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від суддів; римська система визначення гонорару2

Адвокатура у середні віки

У середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвока­тури зазнали певних змін. Зокрема, це стосувалося допус­ку до адвокатської діяльності. У Франції для цього необ­хідно було мати юридичну освіту, скласти присягу і бути зарахованим до списку адвокатів (практичний досвід не був обов'язковим). У Німеччині адвокатська професія була абсолютно вільною, нею міг займатися будь-хто, звання ад­воката давалося судом на невизначений строк.

 

Слід зазначити, що в епоху інквізиції інститут адвокатури зазнав істотних обмежень. Це зумовлювалося тим, що сторо­ни особисто вели процес, висловлюючи всі необхідні заува­ження та заперечення. Винятки становили лише деякі кате­горії кримінальних справ. Так, у Франції духовні особи, літ­ні люди, жінки, діти і каліки могли мати представника для двобою. У Німеччині закон регулював випадки, коли інтере­си малолітнього, старого, жінки, покаліченого чи пораненого міг представляти опікун25. Але таке представництво назвати правовою допомогою навряд чи можна.

 

Класичний порядок допуску до адвокатури склався в Англії. Кандидат до адвокатури мав пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримував звання "внутрішнього адвоката" ("іпнег Ьаггізіег"), бо не мав права виступати в суді, а ще через п'ять років навчан­ня — "зовнішнього адвоката" ("оиіег, пПег Ьаггізїег"), і отримував право практикувати.

 

Для внутрішньої організації середньовічної адвокатури були характерними такі особливості. Так, у Німеччині адво­кати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег і в організації не об'єднувалися. У Франції сформува­лися засади станової організації. У XIV ст. у складі релігійно­го "братства св. Миколи" (який, до речі, є патроном юристів) утворилася община адвокатів і повірених на чолі з депутата­ми, які обиралися її членами, розпоряджалися майном общи­ни, були її представниками у відносинах з урядовими устано­вами, захищали права та привілеї своїх членів. В Англії у XIII ст. виникли перші чотири "судові колегії", які й сьогод­ні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів (суддів та адвокатів).

 

Гонорарна практика у середні віки пішла шляхом юстініанового законодавства. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити й отримати адвокат, обумовивши її розмір пе­ред початком процесу. Якщо такої угоди не було або клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначав пар­ламент. Адвокат міг також у разі ухилення клієнта від сплати гонорару звернутися з позовом до суду. У Німеч­чині встановлювалася такса юридичних послуг, за пору­шення якої адвокат позбавлявся права практикувати і ра­зом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді — й тілесному покаранню.

 

Професійна діяльність адвокатів включала надання юри­дичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Ве­ликих змін у середні віки зазнала діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, що значно обмежувало участь адвоката у кримінальному про­цесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у кримінальному процесі дозволяла­ся лише за спеціальним дозволом суду"''.

 

Загалом характерними для адвокатури середньовіччя були:

 

• відсутність чіткої станової організації;

 

• відокремлення правозаступництва від судового пред­ставництва;

 

• відносна свобода професії;

 

• тісне спілкування із судом;

 

• дисциплінарна залежність від судів;

 

• римська система визначення гонорару.

Адвокатура 18-19.

Упродовж XVI—XIX ст. адвокатура поступово набува­ла іншого вигляду. У цей час вона стала на самостійний шлях і виробила ту станову організацію, яку має і сьо­годні. Можна стверджувати, що інтерес до інституту ад­вокатури в період буржуазних революцій у європейсь­ких країнах відродився. Це пов'язано насамперед з роз­витком вчення про права людини. У Франції під час об­говорення Статуту 1670 р. Ламуаньон зазначав, що адво­кат дається обвинуваченому не в силу ордопансів, а зав­дяки природному праву, що є найдавнішим з усіх люд­ських законів. Робесп'єр, відстоюючи вільну адвокатуру, говорив, що право мати захисника спирається на основні начала людського розуму й за сутністю є невідчужуваним та природним правом.

 

Так, у Франції формування самостійного стану — общи­ни адвокатів — відбулося в результаті розпаду "общини ад­вокатів і повірених", про яку йшлося вище. Органом само­врядування адвокатської общини стали комітет або рада.

 

В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду: вони перетворилися на самоврядні об­щини з виборними старшинами, членами яких були як ад­вокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката, здійснювали нагляд за внутрішньою дис­ципліною, позбавляли звання адвоката та загалом відали всіма справами общини.

 

У Німеччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувались в адвокатську камеру (колегію) на чолі з виборною радою.

 

У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'єд­нувалися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою.

 

У Канаді в ті самі роки всі адвокати та повірені також об'єднувалися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів (секцій