ТОП 10:

Римська правосвідомість .природне право.



Періодизація і система РП

Тисячолітню історію Стародавнього Риму поділяють на етапи:

1. Царський

2. Республіканський

3. Імперії (принципат, домінант)

Класичне Римське право сформувалося в епоху найбільшого розквіту Стародавньої Римської держави, історичний розвиток якої та римського права охоплював тисячоліття. Рим був заснований приблизно у 800 р. до н.е. Західна Римська імперія проіснувала до приблизно 500 р. н.е. Надалі протягом тисячі років вдосконалювала римське право Візантія. Римське суспільство приділяло праву виключну роль у справі розбудови держави і підтримання моральних устоїв. Римське право грунтується на окремих правових явищах повсякденного життя, є результатом титанічної творчості інтелектуальної еліти. Римське право класичної доби, принаймні зовнішньо, декларувало й утверджувало рівність усіх вільних громадян перед законом. Було проголошено положення, що всі люді або вільні, або раби.

З плином часу римське законодавство ставало досконалішим. Рецепція (запозичення) римського права в нових історичних умовах відроджувала саме цей забутий принцип рівності серед громадян. Розвиток права залежав від розвитку продуктивних сил та виробничих відносин у Римській державі.

Система:

Римське цивільне право у сукупності складалося із трьох систем: цивільного права, права народів, преторського права.

У Стародавньому Римі цивільне право регулює правові відносини, що виникають з приводу створення, набуття, використання, передачі і відчуження різноманітного майна у відносинах між приватними особами - перегрінами, а також між самими іноземцями. Тоді використовуються паралельно терміни "цивільне право" \ "приватне право" (та їх похідні). В основу поділу покладається принцип поділу населення на громадян та негромадян — латинів, перегрінів, а також рабів. Поняття "приватне право" ширше — воно охоплює особисті майнові і немайнові відносини між усіма фізичними особами: громадянами, латинами, перегрінами і (у певних випадках) навіть рабами.

У Стародавньому Римі приватне право включає у себе право власності, інститут володіння, інші, більш обмежені, права на речі (сервітути, емфітевзис і суперфіцій, заставне право), договори та інші зобов'язання, сімейні відносини, спадкове право.

 

Предмет та структура

Терміном "римське право" позначається право Античного Риму. Предметом навчання римського цивільного права є найважливіші інститути майнового права, а також сімейного періоду принципату та абсолютної монархії. Слід зазначити, що сучасне розуміння, поняття цивільного права не співпадає із розумінням, яке існувало в Давньому Римі. Терміном "право цивільне" позначалося національне давньоримське право, що розпоширювалось виключно на римських громадян. В цьому сенсі юс цивільне протиставляється право народів, дія якого розпоширювалась на все римське населення, включаючи так званих перегинів, оскільки jncgentine регулювала майнові відносини, що виникали і між квіртами, між перегинами і між тими і іншими, воно являло собою різновид римського цивільного права jusnaturele. В інших випадках юс цивільне протиставляється тій системі права, яка склалася в практиці преторів juspractoriw. У цьому протиставленні juscevile означає норми, що виходили з народного зібрання, сенату. Т.Ч в сучасному розумінні в Римі більш чи менш відповідала сукупність всіх 3-х систем. В якості єдиного терміну доцільне використовувати термін juspricatum, яке являло собою сукупність норм стародавнього Риму, що врегульовували відносини між приватними особами.

1. Сукупність особистих прав, правове становище суб'єктів у майнових відносинах, можливість суб'єктів угоди майнового характеру.

2. Питання захисту приватних прав.

3. Шлюбно – сімейні відносини.

4. Відносини, пов'язані з власністю та іншими правами на речі.

З найдавніших часів люди в процесі своєї життєдіяльності вступають між собою в певні суспільні віїносини, більшість яких регулюється нормами права, і тому відповідно називаються правовими відносинами. Значна частина правових відносин виникає з приводу створення, набуття, відчуження, використання, передачі різноманітного майна тощо. Це майнові відносини, які за змістом неоднорідні, і тому регулюються за сучасних умов різними галузями права.

Форми правотворення

У римському праві упродовж його історії формами правоутворення були: 1) звичаєве право; 2) закон (у період республіки - акти народних зборів, в період принципату - сенатусконсульти, в період абсолютної монархії - імператорські конституції); 3) едикти магістратів; 4) діяльність юристів.

Види джерел римського права:

Звичаї.

Царські закони.

Закони XII таблиць (451-450 р.дон.е)

Постанови народних зборів.

Едикти магістратів (період преторського права). (367-27 р. до н.е.)

Постанови сенату. Класичне право (27 р. до н.е. - 1 третина III ст. н.е.)

Діяльність юристів.Посткласичне право (середина III ст. н.е. - V ст. н.е.)

Імператорських конституцій.

Кодифікація Юстиніана. (528-534 р.)

 

4))Звичаєве право.Джерелами римського права щодо його становлення та розвитку були: звичай(звичаєве право),закони,едикти ,діяльність юристів. Звичаєве право – одна із найдавніших форм утворення рим. Права . найдавніший звичай почав відігравати роль відміни та подолання застарілих норм цивільного права. На початку домінанту було заборонено дію звичаїв,які відміняли за-ни.звичай часто ставав змістовною основою за-ну,як джерела римського права. Для повної сили закону вимагалася взаємодія 3-х органів влади: магістрати(наділялися правом стикання нормативних актів),народні збори(тут затверджувалися закони),ратифікація збоку сенату. Закон та його формулювання складався з 3-х частин: імена ініціаторів (розробників),зміст основного за-ну,гарантії його здійснення. Едикт-від грц. Говорити –здійснювати,в едиктах магістратів роз’яснювалися правила та норми які були обов’язкові в тому числі і для самого магістрату. Едикт виконував роль своєрідної передвиборчої програми. В імпер. Період едикти видавалися преторами.зміст такого едикту не закріплював власну ініціативу претора. Вони не могли відміняти чи змін. За-ни. Проте,він міг ігнорувати чи позбавити своєї підтримки певні за-давчі положення. в результаті створюється нова система норм,яка отримала отримала назву юс хонораріум.

 

 

6))Стоїцизм.Розквіт стоїчного вчення у Римі припав на останні роки республіки - перші століття принципату. Найбільш відомими його адептами були Ціцерон, Сенека Молодший, МаркАврелій. Кожен начебто втілював підходи певного періоду: кінець республіки, становлення принципату, кінець його «золотого віку».

Одним з найвідоміших римських стоїків був Луцій Аней Сенека Молодший - політичний діяч, письменник, філософ.

Для філософських поглядів Сенеки характерна спроба поєднати принципові положення давніх римських традицій (наприклад, переконаність в існуванні моральної норми як «норми життя») з індивідуалізмом стоїчного ідеалу мудреця. У цих питаннях він іде далі ортодоксального грецького стоїцизму, підтримуючи їх вчення у тому, що треба жити у злагоді з природою, доброчесністю, але визнаючи, разом з тим, що не досить пізнати добро, треба йти до доброчесності, бо воля має бути спрямована до добра, і допомагає у цьому моральна інстанція - совість.

Поряд з обов'язком перед самим собою є ще й обов'язок перед іншими, має бути злагода, що випливає з велінь природи, яка вимагає наслідувати доброчесність.

Звичайно, торкався Сенека і такої категорії, як справедливість. Відправним моментом останньої він вважав рівність, а кінцевим висновком - сентенцію: «Поводься з тими, хто нижче, так, як ти бажав би, щоб з тобою поводились ті, хто вище»

 

 

7))Епікурейство. популярним у Римі було також епікурейство з його доступним вченням про те, що для щастя необхідно бути лише чесним та справедливим, а на цьому підґрунті можна насолоджуватись життям та піклуватись про власну вигоду.Ці положення на теренах Риму найбільш повно розробив у І ст. до н. е. Аукрецій Кар у поемі «Про природу речей». Отже, розглянемо ті положення поеми, що стосуються формування засадних положень римського права.

Згідно з епікурейським вченням суспільства виникають за ініціативою людей, які намагаються забезпечити таким чином самозахист, взаємодопомогу, обмін знаннями та послугами. Ґрунтуватись суспільство має на додержанні всіма його членами угоди про те, щоб не завдавати одне одному шкоди та допомагати слабшим(Аукрецій Кар. Про природу речей. V.1015-1027). Оскільки для природи характерні зміни, то змінюється характер стосунків між людьми. Тоді вони змінюють характер законів. Характерно, що зміст останніх за Лукрецієм випливає не з природи (адже природа одна, а закони у різних суспільствах різні), а внаслідок розрахунку на позитивні зміни розуміння їхньої корисності, що властиве звичайно людям видатним - фундаторам та організаторам.

Природно, що тоді виникає питання про розуміння «корисності», про характер поведінки індивіда, про його відносини зі спільнотою.

Погляди стоїків більше слугували підґрунтям публічного права, стосуючись проблем відносин громадянина з суспільством (державою), питань влади, правління тощо, і лише потім, за дотичною, звертались до права приватного.

Епікурейці ж, навпаки, розглядали проблеми суспільства, йдучи до них від потреб, поглядів, волі окремих індивідів. Тобто визначальними тут визнавались приватні права. Тому природно, що вплив епікурейських поглядів на становлення засад приватного права був значнішим. Однак слід ще раз зазначити, що перші й другі не протиставляються, а доповнюють одне одного. Найбільш повно це відобразилося у поглядах Ціцерона, однієї з найяскравіших особистостей у цій галузі, що істотно вплинула на формування права. Тому на них слід зупинитися докладніше.

 

Дегести Юстиніана

Дигести, або Пандекти, являють собою зібрання уривків з 2000 творів 39 найбільш видатних римських юристів, в основному тих, які мали право офіціального тлумачення законів: 9200 уривків – фрагментів.

Дигести діляться на 50 книг, книги - на титули. Основним змістом Дигест є фрагменти, пов'язані з приватного права. Одночасно комісія здійснила переробку ІнтуціюГая, які були опубліковані одночасно з Дигест 30 грудня 533 р. під назвою Інституції Юстиніана. Вони були підготовлені як навчальний посібник для початківців юристів.

Інституції Юстиніана складалися з 4 книг, 98 ти Тулов; титули відповідно - з фрагментів, а великі фрагменти - з параграфів. Імператорські конституції, прийняті після роботи комісії, увійшли в четверту частину кодифікації Юстиніана і отримали назву Новелл. Відомо, що було 168 новел, але повністю вони до нас не дійшли. Кодифікація Юстиніана, що складається з 4 вказаних вище частин, в XII ст.отримала назву Зводу цивільного права .

 

Державець, монарх

Державець (princeps) вважався в публічно-правовому відношенні представником співтовариства римського народу, його «головою, основою і межею» (caput, principiimietfinis).

Власною суверенністю монарх не володів; його влада виникала і ґрунтувалася на делегованій йому владі всього римського народу щодо «публічних справ». Повноваження монарха були тільки концентрацією повноважень усього співтовариства. Разом з тим, припускався високий ступінь концентрації цих повноважень. Це не суперечило засадам народного суверенітету, оскільки монарх діяв від імені, в ім'я і на благо всього співтовариства: «Те, що бажає принцепс, має силу закону, тому що саме народ за допомогою Lexregia, вищої влади, надав йому свою верховну владу і силу».

Вища влада спадкоємною не визнавалася. Влада могла бути передана в спадщину, однак ця передача вимагала акту, що підтверджував делегування влади від імені римського народу або відповідного представницького органу. Суворих цензів для особи володаря не існувало; єдиною вимогою, якої досить послідовно дотримувалася практика, була належність до патриціансько-аристократичного прошарку.

Влада монарха припинялася з його фізичною смертю. Допускалася також відмова державця від влади й особисте його зречення.

принцепс мав законодавчу владу, тобто право видавати постанови. Зі встановленням одноособової влади у римському публічноправовому порядку до монарха переходили функції і пов-новаження глави держави. Монарх мав вищу адміністративну (урядову) владу в державі. Монарх також володів широким колом судових повноважень, розпоряджається військовими силами народу, призначає командирів тощо. Як охоронця внутрішнього порядку, вона має право суду й покарання з усіх громадянами до права життя і смерть. На чолі всієї общини стояв цар (rex), який був воєначальником, Верховним жрецем й головою до судів. Зовнішніми відмінностями царя були

 

 

Цар (рекс)

Цар (rex) є верховним владикою держави; в руках зосереджуються всі функції структурі державної влади. Він є і верховним полководцем народу, і охоронцем внутрішнього порядку, іпредстателем за народ перед богами. Як полководця, він пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр із орлом, крісло із слонячої кістки (sella cu-rulis). Попереду царя йшли 12 лікторів із в'язками лозин, в котрі вкладені були сокири. Майже усі ці інсигнії, тобто відмінності верховної влади, були запозичені від етрусків; від них йде, ймовірно, й поняття про вищу уладові (imperium), якою користувався цар. Всі дані кажуть про ті, що цар обирався коміціями й влада його був обмежена. Він не був майже самодержавним царем, яким його зображає Моммзен, а був племінним вождем.

 

Сенат

Поруч із царем стоїть сенат. По традиції, він спочатку складався із 100 Чоловік, потім число членів його було б збільшене до 300. Слово «сенат» (senatus) скидатися від senexстариий. Ймовірно, сенат в ранню пору складався із старійшин родів. Це рада старійшин, Яка знов-таки зустрічається на ранній стадії розвитку у багатьох народів. Всі рішення куріатнихкоміцій повинні були отримати схвалення сенатові (auctoritaspatrum), що був охоронцем батьківських традицій (mosmaiorum) й радником царя по важливих справах. Члени сенатові називалися батьками (patres).

У кінці царської епохи з'явилися посадові особини, що призначаються царем. Так, на годину своєї відсутності цар призначав префекта міста (praefectusurbis), якому доручалося управління Римом.

Такі зачатки політичних установ в цей перехідний період від первісно-общинного (додержавного) ладу до класового (державного). Цей лад визначається як військова демократія.

 

 

17 Фінансова система.Важко сказати, коли саме з'явилася карбована монета в Римі. Для її появи мав скластися належний рівень торгівлі та лихварства. Монета спочатку була мідною, а пізніше — срібною і золотою. Важливе місце у фінансовій системі відводилося державній скарбниці. Спочатку вона була у віданні рекса. За доби республіки для управління скарбницею запроваджуються посади помічників консулів (квесторів), яким консули повинні були передавати частину своїх повноважень. Але без дозволу сенату тепер ні квесторам, ні консулу, ні диктатору не дозволяється торкатися скарбниці. Отже, сенат прибрав до рук управління фінансами, і його право дозволяти видачу із скарбниці коштів можна порівняти за наслідками з правом затвердження податків у конституційних монархіях.

На початку принципату існували дві скарбниці. При Октавіані Августі паралельно зі старою республіканською скарбницею — aerarium чи aerariumpopuliromana — починає функціонувати нова скарбниця, імператорська — fiscus чи fiscuscaesaris. Слово fiscus спочатку означало кошик, у якому під час походу перевозили гроші в обозі війська.

Для контролю за фінансами у провінціях Октавіан Август почав призначати прокураторів. Ці фінансові чиновники часом і самі наживали великі багатства. При Клавдії контролювали імператорські фінанси і майно два палацевих відділи спеціального «департаменту». Один відав фінансами — а гаtionibus, а другий нерухомістю — a patrimonio.

Митні збори (portoria) існували ще за давніх римських правителів. їх було скасовано в Італії у 694 р. до н. е. претором ЦециліємМетеломНепотом та вперше поновлено Августом. Це був, власне, податок частково внутрішній, як, наприклад, portoriumcastrorum, але взагалі означав портове мито, що його сплачували судна, які заходили у гавань або виходили з неї, а також за право ведення у гавані торгівлі. Римляни дали своїм державним податкам назву titulifiscales, а башта на вході у гавань, що була і маяком, і місцем збору мита, називалась titulilapis.

До цього слід додати прибуток від конфіскацій та від військової здобичі. Лише у разі крайньої необхідності стягувався податок (tributum), що вважався примусовою позичкою та повертався, коли наставали кращі часи.

Магістратура

Магістрат — частка римського народу, носій його прав і величі. Всі магістрати у Римі були виборними. Свої функції вони виконували безоплатно — обрання на посаду розглядалося як право і почесний обов'язок римського громадянина Система магістратури сформувалася, головним чином, у республіканський період. її можна класифікувати за різними критеріями.

1. За обсягом повноважень магістратів можна поділити на такі категорії:

а) молодші магістрати (magistratusminores) — курульні едили і квестори.

б) старші магістрати (magistratusmajores) — диктатор, консули, претори. 2. За соціальним призначенням розрізняли магістратури:

а) плебейські — трибуни, плебейські едили.

б) патриціанські (всі інші посади, згадувані вище).

3. За способом утворення повноважень магістратури поділялися на:

а) magistratusordinaria — посади постійні, звичайні для організації публічного правопорядку.

б) magistratusextraordinaria — ті, що створювалися тільки за надзвичайних обставин, правомочності окремих магістратів:

1. Консули, яких обирали у кількості двох осіб, були вищими урядовцями у республіканському Римі.

Консул відкривав засідання сенату і головував у ньому. Він також головував у центуріатнихкоміціях, наглядав за від-правленням релігійних обрядів. 2.Претор - З точки зору оцінки значення претора для формування римського права першими слід назвати його функції з організації судочинства, оскільки саме у цій сфері його едикти з часом стали однією з форм права.Також здійснював адмін. функції.

3. Цензура. Спочатку цензор — це магістрат, що робив перепис і надавав громадянам право бути зарахованими у той чи інший клас.

4. Диктатор. мав очолювати ополчення римської громади. 5. Начальника кінноти (magisteraequitum) призначав диктатор 6. Плебейські трибуни - мали завданням захищати станові інтереси плебеїв.

7. Едили займалися головним чином підтриманням порядку на ринках. 8. Нижчі магістрати – адмін. і поліцейське врядування.

Принципат

Період ранньої імперії іменують «принципатом» тому, що визначальним у титулі імператорів цього періоду було поняття princeps. Принцепс (імператор) офіційно був не монархом, а «першим серед рівних» (сенаторів), що має вищу владу і авторитет Попри всю важливість особистих якостей принцепса, все більшу роль в організації публічного порядку починають ві-дігравати оточення останнього та апарат державних службовців. Наприклад, за Октавіана Августа у прийнятті рішень та виконанні окремих функцій державного врядування беруть участь друзі принцепса (amiciprincipis) та супутники принцепса (comitesprincipis), що з успіхом виконують його різноманітні доручення. Разом ці наближені до імператора особи складали раду принцепса (consiliumprincipis), яка обговорювала визначені ним питання державного життя. У державному врядуванні все більшого значення набуває імператорська канцелярія, яка складалася з кількох відділів Загальних правил спадкування посади принцепса не існувало. Згідно з традицією, нового імператора обирав сенат. Проте імператор називав свого наступника у заповіті або всиновлював когось із сенаторів. Сенат і надалі формально залишався законодавчим органом. За сенатом деякий час ще зберігаються певні урядові, адміністративні і судові функції: він обирає республіканських магістратів, порушує карні справи проти хабарників у провінціях, призначає слідчі комісії. Сенат певною мірою міг нейтралізувати потуги принцепса, однак вже після смерті останнього. Він мав право, проаналі-зувавши діяльність імператора, зробити висновок щодо її характеру та значення для Риму. Якщо такі діяння визнавалися негідними, то сенат скасовував видані за правління принцепса закони і розпорядження. Значення республіканської магістратури у добу принципату знижується. Натомість важлива роль у врядуванні відводиться префектам, яких спочатку було двоє, а пізніше могло бути від одного до чотирьох. Міському префекту у Римі належала адміністративно-поліцейська влада.

 

Домінат.

Титул «princeps» («перший») замінюють на «dominus» («господар»).

Імператор Авреліан перший іменує себе «dominusetdeus» — «господар і Бог».При імператорському дворі вводиться пишний церемоніал. Особу імператора обожнюють. Зовнішньою ознакою імператорського достоїнства стає діадема (пов'язка з білими перлами), а пізніше — корона. Імператор носить шовкові шати, пурпурні тканини, прикрашені золотом і дорогоцінним камінням. Імператори вважаються необмеженими володарями, що діють на користь державі й тому не зв'язані ніякими законами. Державний апарат набуває централізованого характеру. Всі установи, що мають відношення до особи імператора, іменуються «officia». Імператорська влада вимагає від чиновників, незалежно від їхнього титулу і рангу, трьох речей: 1) спрямування зусиль на поповнення імператорської скарбниці; 2) додержання букви закону; 3) неухильного виконання вказівок імператора. Римський сенат фактично перетворюється на орган муніципального самоврядування. У галузі державного врядування сенат зберігає лише формальне право затвердження проголошення військом імператора. Врядування у місті Римі здійснюють міські префекти у ранзі illustres.

У провінційних містах очолюють систему врядування магістрати, яких призначають управителі провінції, яких тепер іменують рідше «презес», а частіше — rectorprovinciae (ректор провінції). Крім того, у провінціях цивільна влада відокремлюється від військової. Засновується посада magistrimilitum, що відповідає посаді префекта преторія. Судові функції управителів провінції дещо обмежуються: тепер їхні рішення можуть бути оскаржені імператору.

 

Мета і види покарань

Перелік конкретних видів покарань виглядав таким чином:

1) страта (poenacapitis). Цей вид покарань призначався або при особливій небезпеці для римської громади через надзвичайну зухвалість злочину, або при зазіханні на священні підвалини римського суспільства.

Спеціальними видами страти були:

а) розпинання на хресті

б) утоплення у мішку, кинутому у воду (за вбивство своїх родичів);в) віддання на розтерзання диким звірам на циркових виставах; г) замуровування у стіні д) спалення;є) скидання зі скелі.

2) позбавлення римського громадянства. Таке покарання застосовувалося за посадові злочини, порушення моральних підвалин співжиття у суспільстві тощо. Позбавлення римського громадянина Statuscivitatis могло бути максимальним або частковим. 3) примусові роботи. До цього виду покарання засуджували, як правило, неримських громадян. а) праця на копальнях (за злочини проти римського народу, за військові злочини) б) використання в школі гладіаторів як інструктора, бійця, «ляльки» 4) у в'язнення. Вміщення до в'язниці як покарання за злочин практикувалося тільки щодо рабів — за дрібні делікти: непослух, відмову від свідчень тощо. 5) тілесні покарання. Тілесні покарання, що тягли каліцтво (відрубування рук, ніг, таврування)Застосовувалось рідко(крадіжка дітей)

6) штрафи(Гроші,майно) . За дрібні злочини, що були дуже близькими до приватних деліктів

 

Органи карної юстиції

1) публічний процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрата. Тут справа про публічне правопорушення розглядалася одноосібно уповноваженою на це посадовою особою (курульним магістратом), юрисдикція якого спиралася на повноваження в межах наданої йому вищої влади.

2) публічний процес у справах, що підлягали юрисдикції магістрата за участю народних зборів як обов'язкової апеляційної інстанції. Судове рішення, прийняте в результаті такого розгляду, спиралося на верховну владу римського народу.

3) процес у справах, що підлягали юрисдикції колегії присяжних суддів. Він провадився спеціально створюваними колегіями присяжних суддів під головуванням магістрату (як правило претора). Судове рішення спиралося на делеговані повноваження «представників римського народу».

4) процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрата у провінції на підставі його спеціальних повноважень, наданих йому щодо римських громадян та інших жителів провінції, що не є римськими громадянами.

Опіка і піклування РП

У разі неможливості особи самостійно здійснювати своє суб'єктивне право їй призначають опікуна або піклувальника. Римські юристи не вбачали принципової відмінності між цими двома поняттями. Але, як правило, опікун призначався над малолітніми і жінками, піклувальник — над душевнохворими, марнотратниками і неповнолітніми. Над неповнолітніми особами (хлопчики віком від 14 до 25 років, дівчатка віком від 12 років до 25 років) встановлювалося піклування, оскільки вони вже були дієздатними (якщо уклали шлюб), але ще не мали достатнього життєвого досвіду. Опіка і піклування призначалися лише над personasuijuris, тобто над тими особами, які не були підвладними. Піклування встановлювалося над душевнохворими; марнотратниками; неповнолітніми, над особами, в яких були такі фізичні вади (глухота, сліпота), що не дозволяли їм самостійно вчиняти певні юридичні дії або захищатися. Крім того, піклування призначалося над майном зачатих, але ще не народжених дітей; майном неспроможного боржника; Опіка і піклування встановлювалися за заповітом, за законом і за розпорядженням влади. За заповітом батько призначав у разі необхідності опікуна чи піклувальника своїм малолітнім дітям та іншим особам, які цього потребували. Якщо ж не було заповіту, то опікунами ставали найближчі родичі. Якщо ж ні за заповітом, ні за законом не було опіки і піклування, вони встановлювалися за розпорядженням магістрату. Без поважних причин від опіки чи піклування не можна було відмовитися. Підставами для відмови від опіки були: а) виконання обов'язків опіки або піклування над майном трьох осіб; б) управління майном держави або імператора; в) обіймання певних посад; г) вік понад 70 років; д) бідність, неписьменність, хвороба. Закон визначав коло осіб, які взагалі не могли бути опікунами і піклувальниками. Це жінки (крім матері та бабці), неповнолітні, божевільні, марнотратники, духовні особи, а також особи, що перебували на військовій службі. Закон визначав коло осіб, які взагалі не могли бути опікунами і піклувальниками. Це жінки (крім матері та бабці), неповнолітні, божевільні, марнотратники, духовні особи, а також особи, що перебували на військовій службі. піка і піклування припинялися: а) смертю підопічного або досягненням ним повноліття; б) у разі смерті опікуна чи піклувальника; в) повної нездатності опікуна чи піклувальника здійснювати свої функції; г) відмови від опіки чи піклування з поважних причин, визначених законом; д) позбавлення опікуна чи піклувальника його повноважень магістратами чи іншими органами влади.

 

 

35. Юридичні особи як суб*єкти права

Хоч у деяких правах корпорації були обмежені порівняно з муніципіями (наприклад, вони не могли бути спадкоємцями на відміну від останніх), але в цілому вони трактуються як особи, здатні бути учасниками приватноправових відносин. на початку імперії починає формуватися досить складна система юридичних осіб. Крім уже відомих раніше муніципій та приватних корпорацій, права юридичних осіб визнаються за державою, яка персоніфікується у fiscus — скарбниці принцепса, котрий спочатку вважався приватною особою, юридичними особами приватного права з часом визнають установи, поштовхом чому було визнання у 380 р. християнства державною релігією. Церковні установи здобули право отримувати майно за договорами та за заповітом, бути кредиторами, виступати у суді тощо. Потім таку цивільну правоздатність визнають за різноманітними приватними (недержавними) благодійними установами — шпиталями, притулками та ін., оскільки вони перебували під наглядом церкви.

Основні положення, сформульовані римською юриспруденцією щодо юридичних осіб приватного права, виглядають таким чином:

1. Корпорації у сфері приватного права можуть розглядатися як особи фізичні

2. Юридичне існування корпорації не припиняється та не порушується при виході з неї кількох учасників

3. Майно корпорації відокремлене від майна її членів і належить їй як особливому суб'єкту

4. Корпорація та її члени мають окремі права та обов'язки і не відповідають за зобов'язаннями одне одного

5. Корпорація (юридична особа) вступає у правові відносини за участі фізичних осіб, уповноважених на це певним чином

 

36 Об*єкти права в РП

Об'єктом права є ті блага, заради яких виникають правовідносини, тобто суспільні відносини, що регулюються юридичними нормами. Об'єктами права у Стародавньому Римі могли бути різноманітні відносини, як майнового, так і немайнового характеру. Це могли бути відносини щодо речей або особистих благ громадян, відносини публічного правопорядку, Однак особисті немайнові права громадян, як зазначалося, розглядалися не щодо об'єктів права, а як елемент правового статусу фізичної особи (громадянина). Що ж стосується відносин публічного правопорядку, то їхні об'єкти розглядалися як своєрідні речі, Отже, можна визнати, що центральне місце поміж об'єктів права займали речі,

 

Судове рішення

Судове рішення (judicatum) відігравало важливу роль у фіксуванні результатів розгляду позову, слугуючи, крім того, основою для подальшого розвитку процесу захисту суб'єктивного цивільного права.

За загальним правилом, судовий розгляд спору завершувався присудженням позивачеві певної частини спірної речі (у справах про розділ спільної власності або спадщини) або присудженням відповідача до сплати певної грошової суми (в усіх інших справах). Іншими словами, відповідальність відповідача полягала у грошовій сумі, мала грошовий характер. Це — специфічна особливість римського процесу.

Проте в імператорський період відійшли від принципу обов'язкової грошової кондемнації. Якщо предметом спору була певна річ, то й відповідач присуджувався до видачі цієї речі.

Рішення судді мало чітко відповідати вказівкам формули. Воно, як правило, виголошувалося в усній формі.

Якщо процес завершувався оголошенням рішення судді, воно погашало процес взагалі, тобто він не міг повторюватися. Рішення визнавалося за істину в даному спорі (Д. 5.1.25) і мало обов'язкову силу для сторін, що було його характерною рисою як акту тлумачення і застосування норми права.

У разі заперечення відповідачем законної сили судового рішення, він міг захищатися проти нього. У класичний період за наявності поважних причин відповідач міг просити у претора реституції. В імператорський період судове рішення можна було оскаржити до вищої інстанції (апеляція). Однак якщо вища інстанція залишала скаргу без задоволення, то відповідач присуджувався до відповідальності в подвійному розмірі. При ухиленні відповідача від виконання судового рішення позивач мав право здійснити примусове стягнення.

При легісакційному процесі відповідальність могла бути особистою — відповідача тримали під арештом до сплати боргу або до його відпрацювання. Пізніше відповідальність стала майновою. В цьому разі кредитори вводилися у володіння. Через деякий час майно боржника продавалося з аукціону. Покупець цього майна ставав його власником і боржником кредиторів відповідача.

 

42 Позовний захист: поняття і види позову.Позовна давність.позов (actio) — це право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими словами, позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

1. Actioinrem (позов «до речі») та actioinpersonam (позов до певної особи).

2. Actiostrictijuris (позов «суворого права») та actiobonaefidei (позов «доброї совісті»).

3. Actiodirecta («прямий позов»), що містить головну вимогу в даних відносинах, та actiocontraria («зворотний позов»), призначений для захисту прав, похідних від головних. 4. Actioutilis — позов за аналогією. Дозволяв претору поширити захист на відносини нові, застосовуючи норми juscivile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий позов застосовується до подібної ситуації. 5. Кондикції — особливі зобов'язальні позови, передбачені juscivile, у яких не згадуються підстави їхнього виникнення.

6. Actiofictia — позови з фікцією. Претор пропонував судді припустити існування якоїсь обставини і з урахуванням цього вирішити справу.

7. Позови з переміщенням суб'єктів в інтенції та кондемнації. Застосовувались, наприклад, для судового представництва — в інтенції вказувалось ім'я того, кого представляли, а в кондемнації — ім'я представника.

8. Позови штрафні та реіперсекуторні. За першими можна було стягнути штраф. За другими можна було вимагати відновлення порушеного становища, 9. Actiopopularis — позов, що його міг подати кожний римський громадянин в «інтересах римського народу». Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:

1) законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — 30 років;

2) сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, у спорі про право власності зі спливом законного строку власник втрачав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на судовий захист свого права власності, однак він не втрачав самого права власності;

3) законні строки не переривались і не призупинялись. Позовна давність могла призупинитися й перерватися.

Спочатку цивільні позови давністю не обмежувалися — доти, доки існувало саме право, існувало й право на позов, в 424 р. імператор Теодосій II ввів спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю 30 років.

 

Спільна власність

Ще Сцевола висловлював ідею власності багатьох осіб на одну річ в ідеальних частках — parsproindiviso (Д. 50.16.25). Ця ідея мала подальший розвиток. Цельзсин говорив: «Не може бути власності або володіння двох в повному обсязі, але вони мають власність в частині на все тіло окремо». Іншими словами, кожному із власників належить ідеальна частка речі, яку можна уявити подумки, а не фізично. Отже, не може бути кількох прав власності на одну й ту саму річ, однак одне право власності на одну і ту саму річ може належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності, яке римські юристи називали communio, condominium.кожний з них має право не на частину речі, а на частку в праві на річ. Проте не слід змішувати частку права на річ в цілому з реальною долею права користування, що належить кільком співвласникам. Наприклад, п'ятикімнатний будинок належить двом співвласникам у рівних частках права — по 1/2 кожному. Ідеальна частка кожного становитиме 1/2 будинку. Кожному з них належить і/2 права на будинок в цілому. При цьому реальна частка користування може бути іншою: одному — дві кімнати, другому — три. Отже, у цьому разі реальні та ідеальні частки не збігаються.

Відносини спільної власності підпорядковуються певним правилам.Оскільки річ у цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам разом, то звідси випливає вимога — розпорядження, володіння і користування річчю може здійснюватися тільки за згодою всіх співвласників. При цьому не має значення, кому і яка частка (більша чи менша) права належить. Усі співвласники рівні в своєму праві здійснювати







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-24; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.172.213 (0.023 с.)