Історики на послугах римської величі

зиває її донькою Зевса та Мнемозини, богині пам'яті, натомість для нас значущішою є етимологія самого слова «Клейо», яку виводять від слів «услав­лення», «вшанування», а також уста­лена в еліністичній культурі традиція зображувати Кліо із сувоєм тексту чи з клепсидрою в руках, що мало нагаду­вати про вимірюваний і безперервно повторюваний плин часів.

Саме така, еліністична, парадигма описування/пояснення минулого пе­рейшла через Полібія до римлян, чию історіографію найяскравіше представ­лено постатями Тита Лівія та Корнелія Тацита.

Тит Лівій (59 до н. є. - 17 н. є.), уро­дженець Патавія (сучасної Падуї), вчитель риторики й особистий прия­тель майбутнього імператора Окта-віана Авґуста, є автором єдиної праці під умовною назвою «Ab Urbe condita libri СХLІІ» («Від заснування Міста 142 книги»). З неї дійшла до нашого часу десь чверть: повністю книги 1-10 і 21-45, решта у фрагментах. Метою твору, як її визначає сам автор, був виклад історії Риму «від першопочатку» (а primordio) дотепер. Лівій не претендує на нові відкриття шляхом критичної перевірки свідчень. Головне завдання його праці, проголошене в передмові, дидактичне - продемон­струвати римську велич, уславити «добрі давні звичаї», які сприяли зле­тові Риму, й засудити їх теперішній за­непад, бо, за словами автора:

Особливо корисний набуток від пі­знання минулого у тому власне й полягає, що ти захоплено спогля­даєш зразки всіх прикладів, покла­дені на ясну основу. Звідси ти мо­жеш і для себе, і для своєї держави брати і те, що гідне наслідування, і те, чого мусиш уникати як гидкого й у своєму початку, й у завершенні.

Така виховна історія потребувала:

1) селекції матеріалу, - і Лівій справді цілком вільно препарує «невигідні» з патріотичного чи етичного погляду свідчення, перебільшує римські пере­моги та применшує невдачі, а про те саме стосовно противників часто-гус­то оповідає з точністю до навпаки;

2) відповідної белетризації, себто літе­ратурного (захопливого й переконли­вого) обрамлення, зокрема - змалю­вання характерів, драматичних епізо­дів і батальних сцен. Цього Лівій дося­гає з неперевершеним блиском: його оповідь здавалася сучасникам настіль-

[ 51 ]

Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

ки досконалою з мовностилістичного боку, що знаменитий теоретик антич­ної риторики Квінтиліан дещо пізніше напише: чесноти Лівієвого тексту «годі навіть передати словами». Дос­ить сказати, що лише в збережених книгах твору міститься 407 «вигада­них промов», оздоблених усім арсена­лом тодішньої риторики: риторични­ми запитаннями, гіперболами, мета­форами, вигуками, закликами тощо.

Зокрема, в уста своїх персонажів Лівій вкладає і власні переконання щодо месіянського покликання держа­ви римлян. Наприклад, один із них після смерти Ромула, засновника Ри­ма, промовляє таке:

Квірити! Ромул, батько нашого міста, нині на світанку зійшов з неба й показався мені. Коли ж я, сповнений страху та пошани, підступив до нього ближче, блага­ючи, щоби вільно було мені його споглядати, він сказав: «Відійди й повідом римлян, що небожителі хочуть, аби мій Рим став столицею світу. Тож нехай вони знають це, нехай дбають про військовий виш­кіл і нехай перекажуть нащадкам, що жодні людські сили не змо­жуть протидіяти римській зброї». Промовивши це, він піднісся вго­ру до неба.

 

Ідею римського месіянізму, або, як інколи її називають, «римського шові­нізму», згідно з якою Риму призначе­но «володіти світом», на часи Лівіє­вого життя було вже цілком опрацьо­вано у творах філософів, поетів і ри­торів. Тож його твір, власне, являв со-

 

 

[ 52 ]

Історики на послугах римської величі

боюдобірку «історичних ілюстрацій» до уявлень про божественне послан-ництво та вроджену перевагу римлян над іншими народами: «схильними до рабства» сирійцями та юдеями, «брех­ливими й розбещеними» греками, «мар­нослівними» галлами, «дикими та жор­стокими» картагенянами й германця­ми та ін. Для прикладу, за висловом Цицерона,

Перетворення римлян на хоч би чиїх слуг є порушенням божественного по­рядку, бо їх за волею богів створено, аби володіти рештою народів.

 

Варто нагадати, що подібну до Ліві­євої - синтезаційну - мету мав і автор славетної «Енеїди», старший сучасник Лівія Вергілій (70-19 до н. є.). Коли один із персонажів поеми Анхіз, бать­ко засновника Риму Енея, показує си­нові в підземному царстві майбутніх римських діячів (якраз тих, чиї звитя­ги опише Лівій), то цей «парад душ» Вергілій завершує таким напученням: інші народи будуть досконалішими в науках і мистецтвах, твоє ж мистецтво, римлянине, - правити світом.

На завершення залишається нага­дати, що в Новий час герої Лівія стали популярними символами патріотич­них чеснот, сюжети його історії безліч разів відтворювано в малярстві, а сам текст, доки не усталилося поняття «авторського права», служив джере­лом багатьох запозичень, зокрема до­слівних. Для прикладу, Григорій Грабянка слово в слово переписав свою посмертну похвалу Богданові Хмель­ницькому з Лівієвої характеристики Ганібала - щоправда, лише в позитивній частині, оминувши пасажі про «жорстокість» і «віроломство» картаґенського вождя.

 

Інший найвідоміший історик ранньо-імперського Риму Публій Корнелій Та­цит (бл. 55 - бл. 117), аристократ та ідео­лог сенатської верхівки, був, серед іншо­го, автором твору під умовною назвою «Annales» (історія імперії від смерти Авґуста до загибелі Нерона, себто за 14-68 рр.: збереглася початкова части­на) та твору «Historiae» (історія імперії від громадянської війни 69 р. до заги­белі останнього представника династії Флавіїв Доміціана в 96 р.; збереглася тільки перша частина - до 70 р.). Тацит, як і Лівій, був моралістом-дидактиком, але наративна стратегія його оповіді засадничо інакша: Лівій «виховує» читача на піднесеному й красивому, Тацит

 

 

[ 53 ]

Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античності до Середньовіччя

«залякує» похмурим. Головним обов'язком тексту, як він сам пише, є «зберегти пам'ять про вияви доброчесности і про­тиставити безличним словам і ділам страх ганьби перед нащадками». Друге вочевидь переважає: по обох книжках розлито атмосферу прийдешньої тра­гедії, а в «Історіях» це безпосередньо задекларовано у преамбулі:

Я приступаю до оповіді про часи, сповнені нещасть, перенасичені бит­вами, розбратом і незгодами, про ча­си щонайжорстокіші навіть у мирні перепочинки. Чотирьох принцепсів заколото, три громадянські війни... Біди на Заході... На Італію падають лиха, яких вона ніколи не знала... Квітучі узбережжя Кампанії залито морем або поховано під купами по­пелу; Рим спустошено пожежами, в яких гинуть стародавні храми, го­рить Капітолій, підпалений руками римських же городян; сплюндрова­но давні обряди... скелі зчервоніли від крові убитих. Ще несамовитіше нуртує злоба у самому Римі... Наго­родою за доброчестя стає неуникненна загибель... Рабів підкупами й погрозами підбурюють на госпо­дарів, вільновідпущеників - на пат­ронів. Хто не має ворогів - той гине від друзів.

 

Згідно з означенням античних теоре­тиків красного письменства, Тацитові твори належать до того історіографічно­го жанру, що зображує «страшне», «ней­мовірне», «зловісне». Автор досягає цього завдяки майстерно застосовано­му ефекту наочности: перед читачем постають візуально деталізовані описи насильств, а також лаштунків, на яких розіграно криваві драми, - достоту ніби на сцені, куди герої виходять, аби ви­кликати в глядача катарсис через жах/ співпереживання, гнів/подив, обурен­ня/співчуття. Отже, весь перебіг історії постає як грандіозна арена боротьби добра зі злом (що є для автора «доб­ром», а що «злом» - предмет окремої розмови, бо стосовно світогляду арис­тократа Тацита, прибічника міцної ім­ператорської влади й ворога анархічно­го плебсу, але разом із тим ненависника «тиранії», здавна й донині точаться дискусії).

Тацитове історіописання - вкрай тен­денційне й суб'єктивне - було, в ґрунті речі, політикою іншими засобами, тому подеколи цю течію в римській історіог­рафії називають «сенаторською». 3-поміж попередників і сучасників Таци­та, чиї твори несуть на собі таку саму прикмету персональної заанґажованости в політичну боротьбу напередодні та впродовж першого століття після па­діння республіки, варто згадати праці затятого цезаріянця Ґая Салюстія Криспа (86-35 рр. до н. є.), сповнені гострих на­падок на сенатську олігархію, а також низку творів, відомих тільки за пізні­шими згадками: Кремуція Корда, Клувія Руфа, Фабія Рустика, Авфідія Баса, Сервілія Ноніана. Поза Римом найвидатнішим взірцем такого історіописан­ня, сповненого драматизму й «заідео-логізованости», є написана арамейсь­кою, відтак перекладена грекою та ла­тиною праця уродженця Єрусалима, вихідця зі знатної жрецької родини Йосифа Флавія (37/38 - після 100 рр.) «Bellum Judaicum» («Юдейська війна»). Попервах один з лідерів юдеїв, повсталих

 

 

[ 54 ]

Життя великих — і повчає, і розважає

у 66-73 рр. проти Риму, далі перекин­чик на римський бік, близький імпера­тора, Флавій по-сценічному виразно змальовує криваві перипетії римсько-юдейської війни, не забуваючи нагаду­вати про божественне посланництво Риму:

Які країни уникли всепереможної влади римлян? Хіба лише ті, що внаслідок свого спекотного чи суво­рого клімату не мають для них жод­ної вартости. Скрізь щастя на їхньо­му боці, і Бог, який примушує світо­ве панування переходити від одного народу до іншого, нині обрав собі за дім Італію.

 

Варто принагідно додати, що «Юдей­ська війна», а надто інша Флавієва

пра­ця «Юдейські старожитності», - це найраніші джерела для вивчення хрис­тиянства, де містяться згадки про Ісуса Христа, Йоана Хрестителя, Понтія Пілата. Ця обставина сприяла тому, що вже у У-ІХ ст. твори Флавія чи урив­ки з них було перекладено сирійською, вірменською, арабською й етіопською мовами, а дещо пізніше - церковно­слов'янською.

 

Життя великих — і повчає, і розважає

 

Протилежну, політично нейтраль­ну, течію історіописання у пізньоантичну епоху уособлював жанр, що зго­дом поклав початок і християнським житіям святих, і життєписам королів, і пізнішій європейській біографістиці. Йдеться про так звані «біографії» (в дослівному перекладі з греки - «описи життя»), започатковані ще в еліністичну добу, коли навіть виникло кілька стилістичних різновидів такого твору: біографія-довідка, біографія-похвала, біографія-характеристика то­що. Підхоплений римськими автора­ми, жанр почав урізноманітнюватися ще й завдяки цікавинкам із життя зна­менитих - як, наприклад, у популяр­ному серед пізніших європейських чи­тачів творі Корнелія Непота «De virus illustribus» («Про знаменитих мужів», І ст. до н. є.). Найвищої досконалости, проте, біографічний жанр набув за ранньоімперських часів, а його вер­шиною вважають твори Плутарха (бл. 46 - після 119), грека з Беотії, верхов­ного жерця храму Аполона в Дельфах, автора близько 250 праць філософсь­ко-етичного змісту. Лише третина з-поміж них збереглася, серед них - збірка («Пара­лельні життєписи»), скомпонована із 46 біографій видатних греків і рим­лян, зведених попарно за принципом «типологічної класифікації», як-от: Лікург і Нума - найдавніші законо­давці, Демостен і Цицерон - найкращі оратори, Александр Македонський і Це­зар - найвидатніші полководці, й т. ін. Плутарха не надто цікавлять істо­ричні осягнення його героїв, для нього вони - передусім носії психології «ве­ликих людей». Безсторонньо фіксую­чи високий дух і чесноти нарівні з ницими вчинками, Плутарх переслі­дує відверто далеку від політики ди­дактичну мету - контрастно подати взірці доброго й поганого, гідного на­слідування чи, навпаки, вартого оги­ди. Починаючи від XV ст., коли до

[ 55 ]

Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

Італії вперше привезли з Візантії «Па­ралельні життєписи», Плутарх - зав­дяки моралізаторській напрузі цієї праці - перетворюється, і то аж до XIX ст., на справжнього «вихователя» Европи: за популярністю та кількістю перевидань і перекладів йому годі знайти конкурента.

Суттєво відмінна за спрямованістю праця молодшого сучасника Плутарха - римлянина Ґая Светонія Транквіла (бл. 70 - бл. 140/50 рр.), ерудита й автора численних, переважно втраче­них, творів найрізноманітнішого зміс­ту. З-поміж них повністю дійшла до нас лише книжка «De vita caesarum » («Життя дванадцяти цезарів», бл. 120 р.), що містить біографії два­надцяти римських імператорів, почи­наючи від Юлія Цезаря й завершуючи Доміціаном. На відміну від Плутарха, Светоній не заглиблюється у психо­логію. Його мета простіша - розважи­ти читача яскравими замальовками та подробицями з життя «великих»: опи­сом їхньої зовнішності, стану здо­ров'я, побутових звичок, любовних пригод, обставин смерти тощо. Прик­метно, що «добрі» та «погані» вчинки й риси володарів чергуються ледь не з механістичною безсторонністю, як-от у біографії Каліґули, де рубіж між першим і другим позначено фразою: «Досі мова йшла про правителя, далі доведеться говорити про чудовись­ко». Варто також додати, що Светоній уперше впровадив певну систему «рубрик» для опису своїх героїв: жит­тя перед здобуттям влади; державна діяльність; приватне життя; смерть і поховання. Власне, ця композиція згодом ляже в основу більшості се­редньовічних королівських життє­писів, починаючи від Ейнгардової «Vita Caroli Magni» («Життя Карла Великого»), написаної між 817-821 роками.

 

Сердитий Лукіан із Самосати

 

Обговорюючи жанри та напрями ан­тичної історіографії за найвищого розквіту Римської імперії, яким вважа­ють II ст., не можна оминути одного з найдотепніших письменників Античности, згадуваного вже сирійця Лукіана з Самосати (бл. 119 - бл. 190). Ерудит і мандрівник, Лукіан написав десь 80 творів: біографії-карикатури, фантас­тичні повісті, фривольні діалоги (як-от «Про два кохання»), іронічні промови (на кшталт «Похвали мусі»), пародії на міти та філософські диспути (розбіж­ності між філософськими школами він називав спором сіє de umbra asini [про тінь осла]). З-поміж іншого, обурений сла­вослів'ям істориків на честь так званої Парфянської війни 165-170 рр., що її римляни вели на Сході, Лукіан пише вже цитований тут невеличкий памф­лет «Як слід описувати історію» (в ла­тинському перекладі - «De historia conscribenda»). В першій частині твору він дотепно висміює риторико-белетрис-тичну манеру історіописання, коли, за його словами, опис імператорського щита ледь уміщається в цілій книжці, а скільки тисяч слів іде на змалюван­ня штанів парфянського царя - годі навіть полічити. Такі історики, чита­ючи яких він, Лукіан, «плакав зо смі-

 

[ 56 ]

Сердитий Лукіан із Самосати

ху», плутають історію з поетичним ви­мислом:

Це все одно, якби хтось найкращо­го, ніби виточеного з дуба атлета вбрав у пурпурову сукню, начепив на нього прикраси гетер і став ру­м'янити та білити його обличчя...

 

Поквитавшись із «шайкою підлес­ників», Лукіан викладає позитивну програму - перелік чеснот ідеального історика та переваг його твору. Переду­мовою, сказати б, технічною, за Лу-кіаном, є знання й особистий досвід: наприклад, не зможе описати битву лю­дина, котра «навіть на картині ніколи не бачила війни». Набагато більшу ува­жу приділено передумовам моральним. Уперше сформульовані Лукіаном, вони Тріумфально повернуться в європейсь­ке історіописання Нового часу, перет­ворившись на свого роду credo істори­ка, - як і кожен ідеал, виголошуване й ушановане, але не дотримуване. А що на перефразування та цитування Лу­кіана можна натрапити замалим не в yсіх працях, присвячених методології історії, починаючи від гуманістів XVI ст. й ледь аж не до наших днів, то уривки з відповідних пасажів антично­го ерудита варто навести дослівно:

Перш за все, нехай його судження будуть вільними, і нехай він не боїться нікого й ні на що не спо­дівається, аби не уподібнитися по­ганим суддям, які судять упередже­но й за гроші [...]. Він має вважати, і це справедливо, що жодна розсуд­лива людина не докорятиме йому за згідний з дійсністю опис нещасть і безумних учинків. Адже не він їх винуватець, він тільки оповідач. Тож коли тонуть атенські кораблі - не автор їх топить; якщо атеняни змушені до втечі - не він їх пе­реслідує [...]. Єдина справа істори­ка - розповісти все так, як було насправді. [...] Тож нехай мій істо­рик буде таким: безстрашний, не­підкупний, незалежний, друг віль­ного слова й істини, що називає... смокву смоквою, а корито коритом, що не керується ні в чому ані друж­бою, ані ворожнечею, що не знає ані пощади, ані жалю, ані хибного соро­му чи остраху; справедливий суддя, такий доброзичливий до всіх, що ні­кому не дає більше від заслуженого; доки він пише свою працю - чужо­земець, у якого немає батьківщини і який не знає жодного закону, окрім самого себе, не має над со-

 

 

[ 57 ]

Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

бою жодного володаря, не кидаєть­ся навсібіч залежно від чужої дум­ки, але описує лише те, що відбу­лося насправді. [...] А найваж­ливіше, щоб розум історика був схожий на дзеркало - чисте, лис­куче й правильно відшліфоване. Якими воно приймає образи ре­чей, такими й має відображати, не показуючи нічого викривленим, або, хибно забарвленим, або видо­зміненим. [...] Адже все, що має бу­ти розказане, вже здійснилося - треба тільки його зібрати докупи й викласти. Отже, історик мусить обдумувати не те, що сказати, але як сказати.

* * *

Пізньоримська історіографія, пред­ставлена збереженими до нашого часу фрагментами творів Діона Касія (бл. 160-235), Апіана Александрійського (II ст.), Аннея Флора (II ст.), Елія Геродіана (помер після 238 р.), вправного опо­відача Аміана Марцеліна (бл. 333-395), Евтропія (364-378) та ін., не по­чула закликів Лукіана. Зрозуміло, для дослідників імперії переддня її занепа­ду ці твори є важливим фактографіч­ним джерелом, але в «методологічно­му» сенсі вони позбавлені авторської родзинки. Мета більшості текстів ди­дактично-моралізаторська, стилістика наслідувальна, а саму оповідь підпо­рядковано ідеї звеличення Риму як caput mundi (голови світу) - імперії, що їй, за словами Аміана Марцеліна, «судилося жити доти, доки існувати­муть люди».

Ця блякла, завершальна фаза еліністично-римського історіописання, котре в III-V ст. немовби вигасало від утоми в нескінченних повторах і ком­піляціях жанрів, сюжетів і манер опо­віді, узвичаєних упродовж майже ти­сячоліття, аж ніяк не применшує ста­тусу античної історіографії в євро­пейській культурі. Адже саме вона в своєму «посмертному розвитку» пода­рувала наступним поколінням істо­риків і лексичний апарат, і принципи компонування оповіді, а також ряд філософських концептів (як-от дос­товірність, причинність, моральність, часо-простір), і, врешті, назви як під-ставових соціальних абстракцій («на­род», «держава», «суспільство», «спіль­не благо» тощо), так і культурно-світоглядних понять - починаючи від «культури» й «мистецтва» аж до кате­горій «старовини», «доброчесности», «досконалости» та безлічі інших. Пер­шими переосмислювати/освоювати цю спадщину заходилися середньовіч­ні християнські історики - і «ромеї» (візантійці), прямі наслідувачі еліністично-римської культури, й учорашні «варвари» з околиць Рах Котапа (Римського світу).

 

Біблійні витоки знання про «початок» і «кінець» історії

Парадоксально, але основні засади і «християнізованої історії», про яку мо­ва піде далі, мають набагато довшу мет­рику, ніж саме християнство. Античні історики, як уже знаємо, спиралися на так званий «реальний досвід часу» - те, що доступне людині в особистому сприйнятті чи завдяки оповідям попе­редників. Співвіднесення минулого з [ 58 ]

Біблійні витоки знання про «початок» і «кінець» історії

майбутнім не турбувало уми, позаяк всесвіт тлумачили у поняттях «природного » вічного кругобігу та повторюва­ності речей, створених божественним першопоштовхом, тож, як писав імпе­ратор і філософ-стоїк Марк Аврелій (121-180 рр.), «хто теперішнє бачив, той бачив усе те, що з віків вічних було і що у віках вічних буде».

Засадничо інакший погляд на плин буття демонструють гебрейські хроні­ки, що пізніше увійшли до Старого За­віту яко «Книги історичні» (на думку дослідників, свого остаточного вигля­ду вони набули в IV ст. до н. є.). В цих хроніках марно шукати того, що ми звично розуміємо під словом «історія», себто діяння людей: стародавні юдеї вбачали в «історії» винятково низку подій, зініційованих Богом, аби врятувати/покарати Ізраїль. В такий спосіб історія фактично поставала як «історія Бога»: її початок закладає Акт Творіння, перебіг і чергові етапи збіга­ються зі зміною поколінь підпорядко­ваного Божій волі «обраного народу», а завершити має провіщений Богом неуникненний кінець, описаний у най-останнішій за часом появи книзі Ста­рого Завіту - Книзі пророка Даниїла:

 

[...І] буде час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу. І того часу буде врятований із наро­ду твого кожен, хто буде знайдений

 

 

[ 59 ]

Розділ 2. «Історіографічні революції від Античности до Середньовіччя

записаним у книзі. І багато хто з тих, що сплять у земному поросі, збудяться, одні на вічне життя, а одні на наруги, на вічну гидоту. А розумні будуть сяяти, як світила не­бозводу, а ті, хто привів багатьох до праведности, немов зорі, навіки віків. [...]...це буде за час, за часи і за пів часу, і коли скінчиться розби­вання сили святого народу, все це станеться (Ден. 12:1-7).

У такий спосіб юдейська «філосо­фія історії» поєднувала в один вузол початок і кінець, а минуле-теперішнє-майбутнє ставали щаблями тієї самої історії, визначеної та розміреної боже­ственним передбаченням, якого люди­на не може ні подолати, ні уникнути. Отже, на відміну від греко-римського розуміння історичного буття як по­вторюваного кругобігу часів, староза­вітна парадигма вбачала в плині істо­рії безперервну лінійну тяглість, зада­ну Богом, - тяглість, напрям якої був відомий наперед (телеологічний), а функція людини зводилася до уляган­ня Божій волі чи до її зухвалого нех­тування з відповідними за це карами. Така візія історії, зрозуміло, не потре­бувала доказів своєї «правдивости» - адже всю «правду історії» було раз і назавжди подано в божественному одкровенні. Непотрібними ставали й взірці доброчесної поведінки, про які так пильно дбала елінсько-римська magistra vitae, - адже всі їх раз і назав­жди було закарбовано в Божих за­повідях. Власне так уперше історія поєдналася з вірою, що було підхопле­но й розвинуто після утвердження хрис­тиянства.

 

«Християнізація історії»

Упродовж IV-V ст. парадигма історії-кругобігу, що сама себе відтворює у нескінченних повтореннях, була пос­тупово переінакшена під впливом християнського вчення. Саме на цей час, як відомо, припадає перший імпе­раторський едикт 313 р. про дозвіл християнам відкрито сповідати свою віру, а також «золота доба» започатко­ваної двома століттями раніше хрис­тиянської патристики, себто творів «отців Церкви» - Василія Кесарійського, або Великого (бл. 330-379), Гри­горія Богослова (329/30 - бл. 390), Григорія Ниського (бл. 335 - бл, 394), Амвросія Медіоланського (333/340-395), Ієроніма Стридонського (340-420), Йоана Золотоуста (бл. 350-407), Аврелія Августина (354-430), Кирила Александрійського (після 370 - після 430). Отці Церкви, ерудити й блискучі оратори, володіли всім арсеналом елінсько-римської вченості та стиліс­тичної вправности, але спиралися вже на цілком інакше пояснення/описува­ння світу й місця в ньому людини. Ад­же, згідно з християнською доктри­ною, всяку людську дію зумовлюють не примхи сліпої Долі, а мудре Про­видіння Боже (Providentia Divina - звідси поняття провіденціялізм, що ним позначають такий тип мислення). Так само нічим іншим, як творінням Бога, що існує з Божої ласки й зникає внаслідок Божої кари чи недоступного людському розумові божественного промислу, є всі народи, суспільства, держави. Історія - це теж здійснення волі Господньої, а призначення люди-

[ 60 ]

«Християнізація історії»

ни в історії - бути знаряддям, що виконує цю волю. Силам добра в істо­ричному бутті протистоять сили зла - Сатана та його приспішники, які спокушають нерозумну людину до гріха, намагаючись перешкодити здійснен­ню божественного Провидіння. Відпо­відно, карою за гріхи стають війни, сти­хійні лиха, пошесті, землетруси та всі­лякі інші біди, що їх Бог посилає на порушників своєї волі.

Уперше таке розуміння історії було висловлено у знаменитій історії хрис­тиянської Церкви від її зародження до 324року, що її написав уродженець Палестини Евсевій, єпископ Кесарійський (бл. 260/65-339). Уже напри­кінці IV ст. цю книжку переклали з греки на сирійську мову, дещо пізніше по-вірменськи, а на початку V ст. - ла­виною під назвою «Historia Ecclesiastica» («Церковна історія»). Згідно з Евсевієм, якого називають «батьком християнської історіографії», все ми­нуле людства від Акту Творіння до Христа - це тільки пролог перед осяг­ненням божественної істини та поя­вою «обраного народу Божого», християн, що їх буде нагороджено вічним риттям у Судний день. Цей «народ» не розділяють ні державна приналеж­ність, ні мова, ні місце проживання - до нього належить кожен, хто увірував у Христа та Його спасенну жертву. Власне з цих тез Евсевія беруть поча­ток згодом тотальні для Середньовіч­чя універсалізм, себто мислення «над­національними» категоріями богообраности християн, та сприйняття істо­рії як лінійного процесу, що має свій по­чаток (Акт Творіння) і кінець (Судний день). Століттям пізніше концепція Евсевія дістала «теоретичне» обґрун­тування у трактаті св. Августина «De Civitate Dei» («Про Град Божий»), на­писаному між 412-425 рр.: тут історію людства, як і в Евсевія, поділено на шість «віків» - згідно з шістьма днями Творіння та шістьма фазами біблійної історії. Свою добу Августин розглядає як «шостий вік» - період між першим і другим пришестям Христа; «кінцем історії» стане Судний день, по тому наступить «сьомий вік» - І Царство Бо­же на землі.

Залишається додати, що впродовж У-УІ ст. було написано цілу низку «вселенських» церковних історій, взорованих на Евсевії; їх автори – Сократ

 

[ 61 ]

Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

Схоластик (6л. 380-440), Саламан Созомен (бл. 400 - бл. 450), Феодорит Кирський (387-457), Захарія Ритор (470-ті - бл. 560), Йоан Ефеський (бл. 506/507-586) та ін. Ці твори сприяли остаточному утвердженню христи­янської концепції історії, а також започаткуванню нового жанру з «історич­ним ухилом» - агіографії, себто житій святих і священномучеників й опові­дей про здійснені ними чуда. Перше таке житіє єгипетського аскета й зас­новника чернецтва Антонія уклав Атанасій Александрійський близько 335-337 р., а вже з V ст. до обігу входять так звані «мартирологи» - переліки муче­ників за віру з короткими описами їхнього життя й зазначенням днів по­минання у церковних службах. Свого роду компендіум житій під назвою «Луг духовний» уклав у VII ст. єруса­лимський чернець Йоан Мосх (цю книжку знали в Київській Русі з XI-XII ст. під назвою «Синайський пате­рик», і власне вона послужила літера­турним взірцем для знаменитого «Киє­во-Печерського патерика»). Житія як надто специфічний жанр історіописання потребують окремої розмови, тут лише зазначу, що потік продукції цього жанру не вигасав аж до Нового часу, що на документуванні житій шлі­фували свою майстерність барокові ерудити, про яких мова піде далі, а ук­ладена Сильвестром Косовим збірка житій києво-печерських аскетів «Patericon» та описи чуд («Teratourgema, albo Cuda») цього ж монастиря, складені Афанасієм Кальнофойським (обидві книжки вийшли друком у Києві в 1635 і 1638 рр.), стали, по суті, першими «науково-історичними» працями в Україні.

Паралельно до церковної історії та агіографії поставало й світське хрис­тиянське історіописання. Твори пер­ших істориків-християн перехідної від Античности до Середньовіччя до­би ще не містять згаданих вище прик­мет, їх витримано у звичному для ан­тичної історіографії жанрі поточних «діянь»: такими, зокрема, є надзви­чайно цінні для дослідників тексти з найранішими згадками про слов'ян візантійця Прокопія Кесарійського (490/507 - після 562) «De rebus Gothorum, Persarum ac Vandalorum» («Про діяння готів, персів і ван­далів») та візантійця готського по­ходження Йордана «De origine actibusque Getarum» («Про походження та діяння готів», бл. 551 р.). Але нев­довзі античну практику історіопи­сання починає витісняти оповідна схема, за якою складали «вселенські хроніки» наслідувачі Євсевія. Це оз­начало, що перед викладом сучасних авторові подій у певній місцевості він мав показати їх «справжні», себто біблійні, витоки та, зрозуміло, від­найти Господній промисел у тому, що відбувається тут і тепер. У такий спо­сіб будь-яка середньовічна історіог­рафія ставала за означенням уні­версальною (бо творінням Господа є цілий світ); 2) провіденційною (бо перебіг подій визначало Провидіння Господнє); 3) лінеарною й есхатоло­гічною (бо історія мала початок в Акті Творіння й очікуваний кінець у Судний день: eschaton - дослівно «кі­нець», «край», коли янгол Божий)

 

 

[ 62 ]

«Християнізація історії»

згорне «сувій часів»); 4) поділеноюна два відлами – historia sacra (священну, себто біблійну) та historia profana(світську, профанну); зрозуміло,що «справжньою» історією вважали самесвященну, тоді як профаннутрактували лише як скороминущепростування до Судного дня.

Першими працями, що більш-менш повно відбивають таку парадигму історичного мислення, у Візантії стала «Хронографія» сирійця Йоана Малали (6л. 491 - бл. 578), доведена до 563 р., а на Заході - хроніка Григорія Турського (538/39-593/94), відома під умовною назвою «Історія франків».

Особливо виразне, а подеколи ку­медне суміщення античних реплік із християнськими переконаннями поди­буємо в хроніці Малали. Вже в першій книзі читач натрапляє не лише на Адама та Єву, але й на олімпійських богів, і то їхнього мітичного прародителя Кроноса названо внуком старозавітного Ноя. Перекроюючи грецьку мітологію на християнський лад, Малала припи­сує богові торгівлі Гермесу пророцтво про появу Святої Трійці, аргонавтам - знання про «пресвяту Богородицю Ма­рію» тощо. Переказ мітів троянського циклу обставлено максимально «дос­товірними» деталями, приміром, сло­весними портретами персонажів, як ось тут, при зображенні Єлени, винува­тиці загибелі Трої:

Вона була прекрасно збудована, з красивими грудьми, біла, немов сніг, із тонкими бровами, правиль­ним носом, із круглим обличчям; волосся мала кучеряве, рудувате, очі великі, рухи вкрадливі, голос солодкий - страшне для жінок видо­вище! Було їй 26 років.

Оповідаючи про реальне минуле за авторитетами грецької та римської історіографій, Малала раз по раз уплітає в нього біблійні мотиви, а в поточній історії всі помітніші події пояснює бо­жественним промислом чи Божою ка­рою за гріхи; описує він і чуда, що їх творили праведники - святі та муче­ники. Залишається додати, що благо-чесна, а разом із тим барвиста хроніка Малали зажила великої популярности серед християн візантійської орбіти, зокрема її переклад старослов'янсь­кою було здійснено вже у X ст., на зорі слов'янської писемности.

Приблизно за такою самою схемою написано й «Історію франків» - пер­шу хроніку на «латинському» Заході, у Франкському королівстві, доведену до 591 року її автором був єпископ Турський Григорій (світське ім'я Ге­оргій Флоренцій) - ґалло-римський аристократ, сучасник кривавої бороть­би за владу між нащадками короля Хлодвіґа, один із перших «латинсь­ких» агіографів. У передмові до «Істо­рії франків» Григорій визначає свою мету ще за суто античними мірками: «щоби пам'ять про минуле досягла ро­зуму нащадків». Натомість уже преам­була до першої книги, що розпочи­нається із дослівного викладу Симво­лу Віри, демонструє, і то набагато по­слідовніше, ніж у візантійця Малали, християнську свідомість:

Маючи намір описати війни королів з ворожими народами, мучеників з язичниками та єретиками, Церкви з єретиками, я перш за все хочу ви-

[ 63 ]

Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

класти свою віру, аби майбутній чи­тач не сумнівався у тому, що я пра­вовірний християнин [catholicus]. Окрім того, заради тих, хто відчуває страх перед наближенням кінця сві­ту, я наважився, зібравши разом хро­ніки минулого, ясно викласти, скіль­ки років пройшло від сотворіння світу. [...]. Отже, я вірую у всемо­гутнього Бога-отця. Вірую у єдиного сина Його Ісуса Христа, Господа на­шого... [...]. Про кінець світу я думаю так, як навчився у попередників: що спершу прийде Антихрист [...]. Про літочислення ж світу цього і про підрахунок послідовности років ясно викладено в хроніках Евсевія, єпис­копа Кесарійського, та Ієроніма-пресвітера [...]. Тому і ми, за прикладом згаданих письменників, бажаємо, якщо Господь удостоїть нас своєю до­помогою, провести літочислення від сотворіння перших людей до наших днів. Це ми зробимо найуспішніше, коли почнемо виклад від самого Адама.

Відтак половину першої книги зай­має виклад біблійної історії від Акту Творіння до Воскресіння Христового; далі автор переходить до гонінь на християн і до перших священномучеників, ще далі - до єпископів на тери­торії Ґаллії, зокрема до свого поперед­ника, «апостола Ґаллії» Мартина Турського (бл. 316-397). Завершують цей пролог слова: «Закінчується перша книга, де

описано 5596 літ від сотво­ріння світу до кончини святого єпис­копа Мартина».

Наступні книги витримано в хро­нологічній послідовності, проте, зро­зуміло, найзгущеніший опис припадає на часи життя Григорія Турського (у книгах від 4-ї по 10-ту). Автор, за влас­ним висловом, розповідає «впереміш як про чудесні діяння святих, так і про бідування народу», - втім, не забуваю­чи нагадувати, що зловісні знамення, роздори й усобиці - це Господнє попе­редження про Судний день. Дослідни­ки відзначають наявність у тексті Гри­горія реплік із «Енеїди» Верґілія та з творів Салюстія, проте загалом вона відбігає набагато далі від античної тра­диції, ніж візантійська хроніка Йоана Малали.

Такий характерний перепад збережеться надовго. У Візантії праці кількох наслідувачів Малали VI ст. та піз­ніші твори («Історія» уродженця Єгип­ту Феофілакта Симокати, написана

 

[ 64 ]

«Християнізація історії»

між 628-638 рр.; «Хронографія» Феофана, доведена до 813 р.; одна з найвідоміших візантійських хронік - Георгія Амартола, завершена близько 866-871 р.; твори Симеона Метафраста (Логофета) і Льва Диякона X ст.; книжки видатних візантійських істориків XI ст. Михаїла Псела та Йоана Скіліци; хроніка XII ст. Йоана Зонари та ряд інших історичних творів XII— XIIІ ст.) рясніють, як і решта візантійської літературної продукції, античними ремінісценціями - покликаннями нафілософські доктрини, цитатами та парафразами з давніх авторів, деклараціями про «правдивість» і виховну місію історії, врешті зразками викшталтованої риторичної майстерності. Ось, для прикладу, як характерно зву­чить написаний між 990-991 рр. вступ­ний пасаж до «Історії» Льва Диякона, котрий ніби повертає нас до еліністично-римсь