Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництва



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництва



гатьох сотень (скажімо, в самій лише Російській імперії станом на другу по­ловину XVIII ст. діяло понад 140 лож). Строкатість масонського руху породила серед дослідників різні його оцінки: дехто вбачає у ньому інкуба­тор просвітницьких ідей (адже члена­ми однієї з паризьких лож були, зокре­ма, Вольтер, Монтеск'є та Кондорсе), інші, навпаки, вважають, що масон­ство служило свого роду «протиотру­тою» від раціоналізму Просвітництва. Адже й справді, масони уособлювали собою «протилежний полюс Просвіт­ництва», бо відкидали раціональний Розум, схиляючись перед містичним «просвітленням» (illuminatio) й езоте­ричним, себто доступним лише для втаємничених, знанням, що нібито дійшло, передаване, від часів спору­дження Єрусалимського Храму Соло-моном і відкривало перед людиною шлях до духовного самовдосконален­ня. Масонський стиль мислення, опо­нуючи Просвітництву, зосереджувався не на утилітарному емпіричному досвіді, а на інтуїтивному осягненні сутности буття. Ідеалом масонів був об­раз мандрівника - сліпця, що навпо­мацки шукає «приховану істину» божественного (наприкінці XIX - на початку XX ст. ці мотиви наново спалахнуть у модерних течіях символізму та неоромантизму). Суспільство масони сприймали не як раціонально витлумачені спільноту, що прямує шляхом прогресі через нагромадження знань і ліпше впорядкування, а як необтесаний каміни що його ще повинні огранити «майстри» - будівничі нового світу, які пізна­ли таїну (звідси бере початок і масонська символіка мулярства з емблемами молотка, фартуха й кельми).

Містичний пієтизм і до певної міри суголосне з ним масонство стали про­вісниками «романтичного перевороту» в європейській культурі - перевороту, що докорінно змінив і світогляд, і систему цінностей, і, врешті, способи витлумачу вати/описувати історію.


Розділ 4

 

Доба Романтизму:

великі історики у тенетах великих

філософських систем

 

Оноре Дом 'є.

Повстання; 6л. 1848

(приватне зібрання)


Оскільки батьківщиною містично­го пієтизму, більшою чи меншою мі­рою зіставним зі щойно згаданим ма­сонством, судилося стати Німеччині, то слушно буде охарактеризувати «романтичний переворот» метафорою чеського філософа Яна Паточки (1907-1977) з його книжки «Karcirske eseje o filosofii dejin» («Єретичні есеї про філософію історії»):

Німеччина стала тією країною, куди дух зміг відступити після кризи ре­волюційної анархії, аби пройти там курс лікування.

 

«Курс лікування», себто системні зміни в європейській культурі, що їх ми звично ототожнюємо з Романтиз­мом, було започатковано на зламі XVIII-XIX століть. Утім, у красному письменстві симптоми цього явища (так званий преромантизм) фіксують іще раніше, і то не тільки в Німеччині (де у 1770-1780-х pp. постав літератур­ний напрям «пристрасти й чину», відо­мий під назвою «Sturm und Drang» |Буря й натиск]), але й в Англії («осіанізм» - похмура поетика «ночі та моги­ли», започаткована Макферсоном) і Франції («руссоїзм» - культ почуття й природности, інспірований творами Руссо). Отверезіння по тому, як навіяні Просвітництвом гасла Великої Фран­цузької революції «Свобода, Рівність, Братерство» не витримали випробу­вання реальним життям, обернувшись жахіттями якобинського терору, падіння революційних ідеалів й утвер­дження після «наполеонівської доби» охоронницьких режимів, потягли за собою песимістичні рефлекси та зне­віру в можливість передбачуваного ен­циклопедистами універсального «цар­ства Розуму». З одного боку, це призвело до появи «зайвих людей», не зрозу­мілих і дивних для середовищ, що по­чували себе комфортно в прозаїчній рутині повсякдення, а з другого - доспалаху серед творчих особистостей культу індивідуалізму, розкутої фан­тазії, екзальтованої побожности - сло­вом, усього того, що висміювали раціоналісти-просвітники. Тепер надійшла черга сміятися їхнім опонентам. Як іронічно завважує 1801 р. один із них, німецький історик літератури Авґуст Вільгельм Шлєгель:

 

Зробивши розум слугою почуттів, що, на їхню (просвітників) думку, ма-

[117]


Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

ють бути не чуттєвими, а розумними, вони поставили все на голову. Можна сказати, що такі люди їдять і п'ють не з природного апетиту чи для задово­лення, а тому, що вважають це корис­ним. [...] Текст усіх проповідей про Просвітництво є насправді смішною пародією на слова історії Творіння. Він звучить так, ніби це «Allgemeine Deutsche Bibliothek» [берлінська га­зета. - H. Я.] сказала: «Нехай буде світло, і стало світло».

Нові ідоли, піднесені на п'єдестал новою добою, не залишили байдужи­ми й істориків. Ось як образно харак­теризує романтичний переворот в історіописанні Бенедетто Кроче:

З нестримністю потоку, що повер­тається у своє природне річище, змітаючи всі штучні перепони, після довгої раціоналістичної аскези погля­ди віднині звернулися до старої релігії, до старих національних і місцевих звичаїв, залунало полегше­не зітхання радости, коли знову відкрилися старі садиби, замки і собо­ри, зазвучали давні пісні й пригадали­ся старі легенди. [...] Ностальгійна течія в історіографії Романтизму не зводиться до окремих творів чи імен: вона, немов повінь, затопила все або майже все, написане в той час.

 

Ліки від Просвітництва

Стрижень перемін в історіописанні годі зрозуміти, не взявши до уваги ос­новних прикмет романтичного світо­сприйняття. Такими вважають: 1) ре­лігійність не через засвоєння догматів,а через почуття й містичний досвід: 2) визнання переваги емоцій, зокрема станів екстазу та натхнення, над раціонально усталеними правилами (свій прояв, зокрема, це знайшло у витіс­ненні класицизму з красного письменства, малярства й архітектури, у появі! так званих «романтичних», себто таких, що імітують живу природу, парків тощо); 3) захоплення усім індивідуаль­но-неповторним, незвичайним, екзотичним, таємничим (звідси тріумфальні не зростання інтересу до «сивої давнини» - Середньовіччя та його решток у руїнах і легендах); 4) культ неординар­ної особистости (досить нагадати вперше наголошену роль «поета-пророка» чи літературні образи «зайвих» моло­дих людей, які не знаходять собі місця! серед нудних «обивателів»).

Нові акценти, що їх розставляв у європейській культурі Романтизм, тягли за собою і нове тлумачення «сенсу історії», яке узгоджувалося з новим світовідчуттям та новими куль­турними запитами. Самі історики ще не задумувалися над такими абстракціями, та, правду кажучи, й до сьогодні мало ними переймаються. На допомогуприйшла підказка філософів. Стра­тегічне партнерство історії з філо­софією було вже до певної міри випро­буваним, адже «філософська історія» Просвітництва таки привчила шукати «сенс історії» поза компетенцією Про­видіння, а водночас ерудити й антик­вари залишили в спадок історикам XIX ст. практичні навички того, як розпитувати джерела, шукаючи від­повідей на сформульовані філософами запитання. Либонь, ніколи доти й

[118]


«Відкриття народу»

ніколи відтоді стільки великих філо­софських умів не розмірковувало над осмисленням історії, як у романтичну добу: Імануїл Кант (1724-1804) і Йоган Ґотфрид фон Гердер (1744- 1803), Йоган Ґотліб Фіхте (1762-1814) і Ґеорґ Вільгельм Гегель (1770-1831), Томас Карлайл (1795-1881) і Жозеф де Местр (1753-1821) та багато інших. Непірнаючи в глибини філософських абстракцій, коротко переглянемо ті з запропонованих ними поглядів на пе­ребіг історії, що були сприйняті й «практично зреалізовані» в історіопи­санні доби Романтизму.

 

«Відкриття народу»

Свою появу жмуток тих ідей, що невдовзі ляжуть у підмурівок так зва­ного культурного націоналізму, або «етнонаціоналізму» (зрозуміло, обидві дефініції пізніші), завдячує вихідцеві зі Східної Прусії, лютеранському пас­тору, а від 1776 р. духовному главі лю­теран Ваймарського герцогства Йоганові Ґотфриду фон Гердеру, - за слова­ми одного з біографів, людині «епо­хальних передчуттів». Найповніше ті ідеї викладено у чотиритомній праці філософа «Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschenheit» («Думки до філософії історії людства», 1784-1791 pp.). Почасти відштовхуючись від статті Дідро в «Енциклопедії» про «особливий характер» кожної нації та від трактату Монтеск'є «Дух законів» (де правничі системи різних народів витлумачено як прояв їхнього «загаль­ного духу», усталеного під впливом клімату, форми правління, релігії та звичаїв), Гердер розглядає людину як істоту, що її формують «два світи» - світ природи і світ духу, поєднані в мові, психології та життєвих ціннос­тях. Ця сума ознак зумовлює специ­фіку «народного духу» (Volksgeist) певної нації, який зберігає сталі харак­теристики попри зміну географічного довкілля чи політичних обставин, бо успадковується природним шляхом, передаючись із покоління до поколін­ня у мітах, легендах, народних піснях і казках. Втрачаючи ж свою мову - ос­новний інструмент передачі досвіду поколінь, - народ неминуче втрачає власну «самість», стає нежиттєздат­ним. Отже, мова й трансльована через неї культура, за Гердером, є головними

 

 

[119]


Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

 

чинниками, що і визначають, і віддзер­калюють специфіку національної неповторности, або,послуговуючись термінологією філософа, «душі наро­ду» (Volksseele). Кожна культура, своєю чергою, є даром Божим, а отже - як частина божественного цілого - має унікальну вартість, безвідносну до інших культур, та власну внутрішню обґрунтованість і призначення у багатоманітті форм історичного буття:

Всі творіння Божі укріплені в собі, всі прекрасним зв'язком з'єднані поміж собою, оскільки всьому вка­зано межу й усе спирається на рів­новагу протиборчих сил, впорядко­вану внутрішньою силою. Ця сила - провідна нитка для мене; я простую лабіринтом історії і скрізь бачу бо­жественну гармонію та порядок; все, що хоч якось може здійснитися, насправді здійснюється, і все, що може діяти, діє.

 

Ідеї Гердера революційно переінак­шували погорду Просвітництва до «варварських» культур і суспільств, навпаки - створювали простір для по­шуку в них особливої, «природної» цінности. Накладаючись на романтичний пієтет перед минулим, це вперше при­звело до сприйняття історії людства як процесу безперервного культурного взаємозбагачення, коли, за висловом Гердера,

...народ передає свій духовний на­буток іншому народові. Отак у ве­ликому поступі націй набувають вищого рівня мистецтва, науки, культура та мова - це найліпший спосіб їх удосконалити, що вибрала природа. [...] Хіба карлик на плечах у велетня не вищий завжди за само­го велетня?

 

На виклик культурно-національно­го виокремлення, поруч із літератора­ми та збирачами фольклору, потрактованого як уособлення питомих джерел «народної душі», гаряче відгукнулися історики. Власне вони у своїх працях уперше стали системно обґрунтовува­ти специфіку минулого тих чи тих націй як нібито зумовлену неповтор­ним «духом» нації (у цьому вельми стало у пригоді нехтуване просвітни­ками ренесансне історіописання: «спо­гади» про Римську імперію італійсь-

 

[120]


«Відкриття народу»

ких гуманістів, апеляція їхніх німець­ких колег до звитяг германських пле­мен як «будівничих Европи» і т. д.). Бурхлива «націоналізація» європей­ських держав упродовж XIX ст. пе­ретворювала істориків, як інколи це (метафорично окреслюють, на «пер­ших жерців націоналізму», що науково узасаднили «колективну генеалогію» - уявлення про спільність крові на спіль­ний, власній землі. Варто підкреслити, що Гердерів наголос на самоцінності й унікальності кожної з культур, поміж яких немає «вищих» чи «нижчих», відкривав обрії націотворення і для тих європейських народів, що були менш успішними в політичних кар'є­рах, ніж французи, росіяни чи бри­танці.

Зароджений у такий спосіб куль­турницький рух ліг в основу рвучкої активізації («відродження») багатьох [бездержавних етносів Европи - чехів, словаків, сербів, фінів, румунів, шот­ландців, урешті - українців. Прикмет­но звучать самі назви написаних у цьо­му річищі творів $ із наголосом на слові «народ» і на предковічних вито­ках відповідного народу: «Історія польського народу» поляка Єжи Самуеля Бандтке (1810 p.), «Слов'янські старожитності» словака Павла Йосефа Шафарика (1837 p.), «Історія чеського народу в Чехії та Моравії» чеха Франтишка Палацького (1848 р.) та ін. Для України чільним маніфестом романтичного націоналізму є «Книга буття українського народу» Миколи Костомарова, створена наприкінці 1845 - на початку 1846 р. як свого po­ду «програма» Кирило-Методіївського братства. Тут ми вперше натрап­ляємо на складник ідеології романтич­ного націоналізму — ідею особливої мі­сії свого народу, чи не найвиразніше сформульовану в закликах лідера іта­лійського Рисорджименто Джузеппе Мадзині (1805-1872):

Вас, хто народився в Італії, Бог на­ділив, ніби на відзнаку особливої прихильности, країною, найліпше окресленою в Европі. [...] Наша Краї­на - це наш дім, що його дав нам Бог, оселивши в ньому численну ро­дину, яку ми любимо і яка любить нас [...]. Людство - це велика армія, що рухається на завоювання невідо­мих земель, супроти могутніх і обе­режних ворогів. Народи - окремі полки та дивізії цієї армії. Кожному довірено свій пост... Не кидайте зна­мено, яке дав вам Бог. [...] Ваша Країна є знаком місії, яку дав вам Бог, аби ви її здійснили у складі людства.

 

Неважко побачити ідейну спорід­неність цих палких слів із відповідни­ми рядками «Книги буття»:

Лежить у могилі Україна, та не мерт­ва, бо уже приходить голос і пробу­дить. [...] І в третій раз вона скоро прокинеться і крикне на всю широку Слов'янщину, і почують крик встане Україна, і буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'ян­ськім. І тоді

звершиться Писаніє: «Камень ero же не брєгоша зиждущії, то і бисть во главу угла».

 

Наскільки істотним внеском в істо­ріописання XIX ст. була ідея месіянського покликання власної «нації», вид-

[121]


Розділ 4. Доба Романтизму: великі історики у тенетах великих філософських систем

но з того, що ця ідея зберегла свій «мобілізаційний зміст» і в другій половині XIX ст. - у працях істориків, які скеп­тично ставилися до романтичного на­родолюбства. Приміром, краківський історик-консерватор Юзеф Шуйський, гострий опонент романтичного звеличування польського минулого, писав у 1862 p.:

Польща мала подвійну місію, оче­видно, призначену їй Богом. Вона мусила боронити християнство від навали зі Сходу й апостолувати Схід, перетворюючи слов'янські на­роди, яким була матір'ю, на слуг християнської цивілізації та обе­рігаючи їхні національні власти­вості від загарбницької ідеї пангер­манізму.

 

Врешті, окрім «покликання наро­ду», в романтичну добу остаточно ут­верджуються стереотипні характерис­тики тих чи тих народів, які нібито відбивають їхній «дух». Що французи «легковажні», греки «віроломні», нім­ці «вперті п'яниці», англійці «пихаті», іспанці «серйозні» і т. ін., відомо було здавна — іронічними репліками з при­воду вад/властивостей сусіда євро­пейське письменство не гребувало завжди, а в XVII ст. навіть набули по­ширення жартівливі «каталоги на­родів», де кожній нації привласнено певне стале означення. Просвітники у XVIII ст. знайшли цьому «раціональ­не» пояснення — «особливий характер народу» тлумачився як наслідок при­родно-кліматичних умов його буття: південним народам віднині належало бути співучими та легковажними, а північним — суворими й діловитими! Варто принагідно завважити, що з цим не забарилися й українські автори. Ось як, для прикладу, виглядають українці у тексті «Топографического onuсания Черниговского наместничестпва» Афанасія Шафонського (1786 p.):

Малороссийский народ вообще, от самого знатного до последнего человека, имеет нрав тихий, робкий, застенчивьій, ненахальньїй [...]. Малороссиянина и малороссиянку мож­но, кроме eгo наречия, между вели­ким числом великороссиян по eгo обращению узнать. Он в обхождении ласков, благосклонен, учтив, простодушен, гостеприимчив, неко-рыстолюбив, непредприимчив, более невесел, нежели весел, набожен и суеверен, ленив, неподвижен, к тяжбам и ябедам склонен, мстителен и нетрезв, телом сановит, бел, здоров... Малороссияне все склонны к музнке, и обыкновенно на скрьшке, на гуслях, цымбалах и на бандуре, на дудках [...]. К пению особливую имеют склонность и способность.

 

Романтичне історіописання, шука­ючи неповторний «дух народу», по-своєму кодифікувало всі попередні стереотипи, намагаючись «науково по­яснити» притаманні тому чи тому на­родові етнопсихологічні властивості. Тож власне під пером людей доби Ро­мантизму українці остаточно перетво­рилися на «сумирну», «співучу» й схильну до мрійливости націю, пере­давши цей романтичний заповіт но­вітнім шукачам «філософії серця» та інших симпатичних рис української неповторности.

 

[122]


«Історичні» нації та «неісторичні» народи під колесами історії

«Історичні» нації та «неісторичні» народи під колесами історії

 

Ідею поділу народів на «історичні» та «неісторичні» висунув геніяльний Німецький філософ, уродженець Швабії, професор філософії Берлінського Університету протягом 1818-1831 pp. Ґеорґ Вільгельм Геґель в університетських лекціях 1822-1823 pp., виданих під наголовком «Vorlesungen über die Philosophie der Geschichte» («Лекції з філо­софії історії»). Для нефілософа переказати абстракції філософського генія - це все одно, що наспівати, як у відомому анекдоті, Карузо. Отже, з неминучим спрощенням це можна викласти отак: в універсальній історії людства, за Геґежем, здійснює себе певна понадчасова ідея («Світовий Дух» [Weltgeist], або Абсолютний Розум), котра власне й на­дає сенсу історії поточній:

Світова історія триває згідно з внутрішньою закономірністю, це раціо­нальний процес, раціональність яко­го є не раціональністю окремого предмета, а божественним Абсолютним Розумом.

 

Світовий Дух прокладає собі шлях до народів, держав чи індивідів прихо­вано, оприявлюючи себе лише на най­вищому щаблі - у мистецтві, релігії та, врешті, філософії, що здатна розшифрувати «ієрогліф Розуму, вмурований в історію людства». Конкретним же знаряддям цього оприявлення слугують ті чи ті народи, які, почергово виходячи на світову арену, втілюють об’єктивну фазу розвитку Духу - державу, що її Геґель розглядає не як до­вільний витвір індивідів, а як немину­чу форму, якої досягає Світовий Дух у простуванні до «моральної свободи»: він «не тільки носиться над історією, як над водами, але діє в ній, становить її одинокий рушій». Отже, історію людства слід розуміти як цілісний процес «усвідомлення свободи», що реалізується у діях народів і держав. Кожну цивілізацію в цьому процесі представляють її лідери, наділені мі­сією духовного проводу: східну (де ли­ше одна людина - деспот - користалася свободою); античну греко-римську (де свобідними були чимало людей, але не всі); християнсько-германську (де під впливом євангельського Передання народи Европи усвідомили, що кожна людина має бути вільною у рам­ках правлінь, підпорядкованих зако-

 

[123]



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.0.150 (0.015 с.)