Розділ 5. Ера позитивізму: фарватер і бічні течії

ставала потреба освоювати нові теми та нові методи, ясна річ, невідомі в ча­си Грушевського. Попри вшанування «Історії України-Руси» як геніяльної пам'ятки історичної думки, почали щораз частіше лунати голоси про те, куди йти далі. Своєрідне підсумування цих сумнівів бачимо в післямові Леоніда Зашкільняка, упорядника виданого 2004 p. у Львові збірника статей «Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і пробле­ми»:

У вивченні минулого України міцно утвердилася історична схема, зап­ропонована Михайлом Грушевським, яка змушує представляти істо­рію в категоріях лінійного і зако­номірного розвитку української на­ції на шляху здобуття державності. Такий спрощений підхід... залишає за бортом масу важливих історич­них явищ, які складають сутність національної історії.

 

Куди завтра спрямують свої зусил­ля українські історики та як вони «описуватимуть історію» — питання відкрите. З певністю можна констату­вати лише те, що неподільне пануван­ня ґранднаративу, запропонованого твором Грушевського, добігло кінця. Це, звісно, не означає, що великий історик піде в забуття. Але інтерес до ньо­го, слід очікувати, переміститься у ділянку інтелектуальної історії, і це гарантуватиме його творам «життя вічне», бо Михайло Грушевський справ­ді не має собі рівних в українській істо­ричній думці, а система його поглядів і персональних преференцій така заплу­тана, суб'єктивна й контроверсійна, що тут вистачить матеріалу для роботи й дискусій багатьом поколінням дослід­ників. На сьогодні вже маємо кілька праць, цьому присвячених, але вони наразі не виходять за рамки продукції для «внутрішнього вжитку», зосере­джуючись на суто українському кон­тексті творчості науковця. А втім осо­бистість Грушевського-історика стано­вить набагато масштабнішу проблему. Тому, гадаю, ми ще станемо свідками «поновного перевідкриття» Грушевсь­кого - так само, як свого часу були на­ново явлені світові Ранке, Мішле, Токвіль, Ґізо, Буркгардт та інші геніяльні науковці «століття великих істориків». Зокрема, маємо вже й першу ластівку такого «перечитування» - монографію Сергія Плохія «Unmaking Imperial Russia. Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian History» («Демон­таж імперської Росії. Михайло Гру­шевський та опис української історії», 2005 p.).

Розділ 6

 

«Антипозитивістський бунт»

на зламі

ХІХ-ХХ століть

 

 

Рене Магрит.

Спроба неможливого; 1928р.

(приватне зібрання)

Кінець XIX ст., так і означений в історії європейської культури тер­міном «fin de siècle», ознаменувався, як відомо, появою так званого модерну (від франц. moderne - новітній, сучас­ний) в мистецтві та літературі, й шир­ше - у мисленні та світогляді. Творцем мистецького модерну виступала передусім молодь, тому інколи поворот до модернізму називають «бунтом поко­ління fin de siècle». В атмосфері ек­зальтованого передчуття Нової Доби та переконання, що духовні ідеали батьків і дідів уже віджили своє, вини­кає низка молодіжних творчих угрупо­вань, які навіть у назвах протиставляли себе «старому» (як-от краківська «Моло­да Польща», австрійський «Молодий Відень», львівська «Молода муза», «Молода Скандинавія» тощо). У мис­тецькій творчості кінця XIX - першої чверти XX ст. модернізм (під різними назвами - імпресіонізм, символізм, авангардизм, неоромантизм, експре­сіонізм, футуризм та ін.) категорично відкинув «реалістичну» позитивістську естетику, що наполягала на об'єк­тивній безсторонності митця. Навпа­ки, програмовим гаслом «молодих» стало максимальне самовираження особистого «Я», що має фіксуватися через безпосереднє чуттєве «вражен­ня» (impression). Цей перелом у куль­турній та естетичній свідомості, де го­ловного значення набував внутрішній світ людини, супроводжувала (а по­части й інспірувала) поява ряду аль­тернативних позитивістському матеріялізмові філософських учень -наприклад, так званої «філософії жит­тя» Вільгельма Дільтея та Фридриха Ніцше чи вчення Анрі Бергсона про роль інтуїції у пізнанні людиною нав­колишньої дійсності. З іншого боку, на кінець XIX ст. припадає масове по­ширення політичних ідеологій, зокре­ма радикальних, що сприяло активі­зації різних політичних і суспільних угруповань. Зокрема, поруч зі звич­ним для Европи консерватизмом і лібералізмом набувають «транснаціо­нального» поширення соціялізм і на­ціоналізм, оформлюючись у відповідні політичні партії та рухи, а ті, своєю чергою, поділяються на більш чи менш радикальні: за відомий приклад тут може правити виокремлення у само­стійний напрям інтегрального націо­налізму, що його теоретиком став Шарль Морас, лідер започаткованого

 

 

[ 185 ]