Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво



«фальшивої свідомости», себто полі­тичних чи релігійних пріоритетів. Утім, завдання історії як такої правник Боден тлумачив ужитково: у його поділі історії на людську (historia humana), природничу (historia naturalis) та божественну (historia divina) перша з тріяди - «людська історія» - є лише історією держав і правничих сис­тем, такою собі сировиною для юрис­пруденції. (Варто нагадати, що славет­ний Боденів трактат «Шість книг про республіку», 1576 p., вважають чільною політичною доктриною «добре впо­рядкованої» абсолютистської держави Нового часу).

Свідчення про зростання наприкінці XVI - на початку XVII ст. інтересу до доказової спроможности історії не об­межуються працею

Бодена. Наприклад, у Базелі 1576 р. та вдруге 1579 р. було видано збірку з вісімнадцяти свого роду «методологічних» праць, присвячених ars historica (історичному мистецтву); 1611 р. у Венеції побачила світ аналогічна праця Паоло Бені «De historia libri IV» («Чотири книги про історію» 1613 р. знаменитий чернець-в'язень Томазо Кампанела пише трактат «Historiographia iuxta propria рrіпсірiа» («Історіографія згідно з її власними принципами») і т. д. Практично всі згадані твори позначено критицизмом «антицицеронівської» хвилі історичного мислення. Скепсису піддано як риторичне оздоблення текстів, так і підпорядкування історії завданням похвали/осуду. На зміну цьому, вважали ранньобарокові теоретики історіописання, має прийти критичне дослідження джерел - старовинних хартій, дипломатичних угод і 1 офіційних документів, хронік, інскрипцій тощо.

Такий поворот не був випадковим. Адже на другу половину XVI - початок XVII ст. припадає найгостріший період «словесної війни» між адепта­ми Реформації й ортодоксальною Римо-Католицькою Церквою. Серед засобів переконування фігурують не лише богословські, а й історичні арґументи, передусім - з царини церковної історії. «Бої за історію» між протестантськими й католицькими вченими започаткували лютерани тринадцятитомною серією «Ecclesiastica historia... secundum singulas centurias perspicuo ordine complectens» («Церковна історія, ясно укладена за порядком століть»), що виходила друком у Магдебурзі впродовж 1559-1574 pp. (звідси її ско-

 

 

[92]


Барокові ерудити

рoчена назва - «Магдебурзькі центу­рії»). Це видання готувала, збираючи матеріяли у цілій Европі, група ав­торів, очолювана вихідцем зі слов'янського адріятичного узбережжя Матясом Влачичем, або Флацієм Іліриком (1520-1575). Метою ж роботи було довести на підставі джерел слушність центральної тези протестантизму, згідно з якою Церква лише в апос­тольські часи дотримувала євангель­ської чистоти віри, натомість пізніше відхилилася від неї так далеко, що ста­ла «царством Антихриста» на чолі з його уособленням - папою (топос «папи-Антихриста» від середини XVI ст. був у протестантському полемічному письменстві дуже популярний). Завдяки критиці джерел автори «Магде­бурзьких центурій» справді зуміли спростувати чимало легенд і усталених істин. Варто додати й те, що «Маґдебурзьким центуріям» належав неабиякий винахід, яким ми користуємося до сьогодні: тут уперше було запро­ваджено періодизаційний інтервал тривалістю у століття (centuria - лат. сотня»). Наскільки успішною стала ця революційна новація, можна суди­ти з того, що коли в 1490-х pp. блискучий інтелектуал Гартман Шедель (1440-1514) іще залишав наприкінці своєї славетної «всесвітньої хроніки» чисті сторінки для опису подій, які мо­жуть статися перед Судним днем, то Й696 р. професор Гальського універси­тету Кристоф Келєр (Целарій) уже окреслив рамки своєї книжки (вона рветься «Historia nova: saeculi XVI-XVII» [«Нова історія: століття XVI-XVII»]) «століттями», а на зламі XVII-XVIII ст. інтелектуали дискутували про те, яким роком правильніше дату­вати початок нового століття: 1700-м чи 1701-м.

Повертаючись до «боїв за історію», зазначмо, що Римська курія не забари­лася з відповіддю на «Центурії». З ініціятиви кардинала Антоніо Карафи було розгорнуто не менш солідний проект, що його увінчало видання впродовж 1588-1630 pp. дев'ятнадцятитомних «Церковних анналів» («Аnnales Ecclesiastici»), написаних із по­зицій ортодоксального, потридентського католицизму, а задля достовірности наповнених величезною кіль­кістю доти невідомих джерел. Як і «Центурії», видання спиралося на вивірені факти, демонструючи незна­ний доти документально-доказовий підхід до історії. Перші 12 томів цього чи не найбільшого барокового проекту підготував знаменитий католицький теолог, наприкінці життя кардинал Чезаре Бароніо (1538-1607), а самі «Аннали» згодом перевидавали в ба­гатьох країнах, навіть і некатолицьких. Варто принагідно завважити, що «Бароніуш» (як називали цю працю в Ук­раїні за її скороченим польським пе­рекладом 1603 р.) був настільною книжкою руських полемістів і бого­словів XVII ст. - адже в ній чималу увагу присвячено першим століттям християнства в Русі. Зокрема, ймо­вірно, саме «Бароніушеві» завдячуємо практику посилань на використану літературу. Скажімо, до історико-бого-словського трактату «Палінодія» києво-печерського ієромонаха Захарії Ко-пистенського 1623 р. вперше в ук-

 

 

[93]


Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

 

раїнській писемності долучено спе­ціальний «бібліографічний» додаток -«Каталог книг учителей, которих ся до моєй книги уживаю».

Як бачимо, конкуренція шліфувала майстерність істориків, вимагаючи де­далі докладнішого знання джерел та вміння їх критично освоїти. Адже про­тестантсько-католицькі «бої за істо­рію» далеко не обмежуються наведе­ним прикладом. У другій половині XVI — на початку XVII ст. вони охопи­ли практично цілу Европу, відлуню­ючи навіть у тих творах, які позірно не стосувалися історії Церкви (годі нага­дати, що луна цього великого проти­стояння докотилася навіть до «третьої сторони» - православних, і власне останньою третиною XVI ст. датовано перші церковно-полемічні праці вУкраїні). Отже, історики зустріли нове, XVII, століття в стані «бойової гото-вости» сприймати зміни, що воно зі со­бою несло. Йдеться про ті приголомшливі розумові осягнення, котрі й пере­творили це «Велике Століття», як його іноді називають, на добу остаточного «прощання зі Середньовіччям» і на еру «наукової революції», що докорінно змінила уявлення про світ. Адже саме на цей - революційний в інтелектуаль­ному сенсі — період припадають від­криття Галілео Ґалілея (1564-1642) і Йогана Кеплєра (1571-1630) про без­межність всесвіту, Ісаака Ньютона (1643-1727) про закони механіки, Вільяма Гарвея (1578-1657) - в царині медицини, хімії та ботаніки, Блєза Пас­каля (1623-1662) і Ґотфрида Вільгельма Ляйбніца (1646-1716)- в царині математики тощо. Не менш вражає па­літра філософської думки, що, по суті, започаткувала новітнє філософування: Франсиско Суарес, Френсис Бекон, Рене Декарт, Томас Гобс, Барух Спіноза, Джон Лок, Гуґо Ґроцій — ось далеко не повний перелік великих мислителів зоряного для філософської й теоретико-політичної думки століття.

З-поміж них на особливу увагу історика заслуговує Рене Декарт, бо в його трактаті «Discours de la methode» («Роздуми про метод», 1637 p.) викла­дено свого роду «програму» здобуття раціонального знання за допомоги критичних (у формулюванні Декарта «скептичних») пізнавальних операцій. Згідно зі знаменитим Декартовим прин­ципом «cogito ergo sum» (я мислю, от­же існую), людина набуває знання че-

 

[94]


Барокові ерудити

рез мисленнєвий акт сумніву (скепси­су), який полягає у критичному зістав­ленні наявних свідчень. Картезіянський (за латинізованою формою Декар-тового прізвища Cartesius) «скептич­ний метод» стосувався філософії (у її тодішньому значенні — як математики, фізики та метафізики), бо історію Де­карт взагалі вважав, як ми вже знаємо, не наукою, а перекрученням і вигадка­ми. За його словами:

їхні [істориків] оповідки розповіда­ють про речі, що не могли трапити­ся, так, ніби вони насправді відбулися... [...] Навіть у найправдивіших історичних описах, де значення подій не перебільшено і не вис­тавлено в хибному світлі, автори, аби зробити свої описи привабливішими для читача, майже завжди і оминають низьке та менш гідне слави, і від цього все інше постає не та­ким, як було...

 

Проте, хоч як парадоксально, саме і скептичний метод» визначив образ так званої «історіографії ерудитів» се­редини - другої половини XVII ст., що в певному сенсі передує академічнійнауковій історії XIX століття. її головні засади можна звести до трьох пунктів:

□ жодне свідчення не повинне спону­кати історика повірити в те, чого не могло статися в принципі;

□ різні свідчення слід порівняти між собою й узгодити;

□ свідчення текстових джерел нале­жать додатково перевірити, зіставившиз паралельними в часі монетами, епіграфічними написами, юридич­ними пам'ятками тощо.

 

А що така робота вимагала вели­чезної ерудиції, то й сам «критичний» напрям дістав назву «ерудитського». Першу «методологічну планку» зуси­ллям ерудитів установили видані впродовж 1614-1661 pp. п'ять томів так званої «офіційної історії» Товари­ства Ісуса, що їх упорядкували Ніко­ло Орландині та Франческо Сакіні. Гаслом єзуїтської історіографії слу­жив вислів «nihil nisi testissimus» (ні­чого, крім найпотвердженішого), себ­то в основу оповіді лягали винятково звіти («історії») й так звані «щорічні нотатки» певних місій, а також персо­нальні каталоги членів Товариства з ретельно вивіреною інформацією. Тож не дивно, що саме в Антверпені, де побачили світ перші два томи «офі­ційної історії» Товариства, здійняла­ся нова хвиля дослідницько-видавни­чого руху. До ньогозагалом мали при­четність понад 150 осіб переважно з двох конґреґацій учених ченців - єзуїтів-боляндинтистів із Антверпена на чолі з Жаном Боляндом (1596-1665 та бенедиктинців із паризького абатства Сен-Жермен-де-Пре, інакше мавристів.

Єзуїтський проект, започаткований фламандським єзуїтом Жаном Болян­дом та його помічниками Ґодфруа Геншеном і Даніелем ван Папенброком, передбачав публікацію житій святих і супровідних агіографічних джерел, опрацьованих і зверифікованих на «критичній основі». Між 1643—1658 pp. світ побачили перші п'ять томів цієї

[95]


Розділ 3. «Історіографічні революції» тривають: Ренесанс, Бароко, Просвітництво

праці під заголовком «Acta Sanctorum quotquot in toto orbe coluntur» («Діяння усіх святих, яких вшановують у ціло­му світі»); вона тривала далі, і до кін­ця XVIII ст. вийшло ще 53 томи, а в XIX ст. їх було перевидано з доповнен­нями у 61 томі; власне, Товариство боляндистів працює і в наші дні. З їхніми матеріалами можна ознайомитися на сайті Societe des bollandistes: www.kbr.be/ - socboll/index.html. Публікації Болянда та його колег передував аналіз маси документів й оповідних свідчень про сотворені святими чуда, датування часто недатованих середньовічних ак­тів, установлення ймовірного місця їх появи й авторства - коли йшлося про королівські дипломи, потвердження автентичности чи, навпаки, пізнішого сфальшування тощо.

Аналогічну публікаторську роботу розгорнула в Сен-Жерменському абат­стві створена 1621 р. чернеча спільно­та - Конгрегація св. Мавра (учня св. Бенедикта), яка поставила за мету оп­рацювати житія святих Бенедиктинсь­кого ордену. З-поміж мавристів варто особливо вшанувати «батька» до­поміжних історичних дисциплін Жана Мабійона (1632-1707). Продуктом його тривалої праці, розпочатої 1663 p., стали чотирнадцятитомні «Діяння свя­тих Ордену св. Бенедикта» («Acta Sanctorum Ordinis Sancti Benedicti»), що побачили світ у 1704-1707 роках. Досвід, набутий у критичних студіях над проаналізованими документами та свідченнями, Мабійон підсумував у трактаті «De re diplomatica libri VI» («Шість книг про справу дипломати­ки», 1681 p.), де виклав основи палеографи, дипломатики, хронології та по­части сфрагістики, - власне тих технік джерелознавчого аналізу, що й донині залишаються засадничими при атри­буції документа.

Паралельно схожі дослідження провадилися в Італії, де Уґо Фабреті опублікував 430 римських інскрипцій із відповідними коментарями; в Ні­меччині, де ляйпциґський видавець Отто Менке започаткував 1682 р. про­образ наукової періодики - «Acta eruditorum» тощо. Ще однією новацією,

 

[96]


Барокові ерудити

що її уможливила нагромаджена баро­ковими ерудитами сума конкретних знань, стали «універсальні» та, сказати б, «галузеві» енциклопедії-словники. Серед довідників історичного про­філю вартують згадки «Grand dictionaire historique» («Великий історичний словник») Луї Морері 1674 p., «Historia universalis» («Універсальна історія») Кристофа Целарія 1685 р. і чотиритомний «Allgemeines historisches Lвхісоп» («Німецький історичний словник») Йогана Буддея, кілька разів перевиданий у Ляйпциґу на початку XVIII століття. Блискучим зразком ерудитського енциклопедичного жан­ру є також виданий у 1696-1697 pp. ротердамським професором П'єром Бейлем «Dictionnaire historique et cri­tique» («Історичний і критичний слов­ник»), де кожну статтю супроводжували рясні коментарі і пояснення, по­кликані верифікувати щонайдрібніші деталі описуваного. Гаслом Бейля був граничний критицизм і абсолютна неупередженість історика; за його вис­ловом,

Несприйнятливий до всього іншо­го, історик мусить дбати лише про інтереси істини, якій слід принести в жертву почуття образи, пробу­джене несправедливістю, так само як і пам'ять про благодіяння, ба навіть любов до власної батьківщини. Він повинен забути про те, що належить до якоїсь країни, що його виховали у певному віросповідан­ні, що він зобов'язаний тій чи тій особі, що в нього є ті чи ті родичі й друзі. [...] Якщо його спитають, звідки він, то має відповісти: «Я не француз і не німець, не англієць і не іспанець, я - громадянин світу; я не служу ні імператору, ні королю Франції, але самій тільки істині; вона - моя єдина королева, котрій я склав присягу покори».

 

Не оминули методи ерудитів і за­початкованого Боденом історико-юридичного напряму, або так званої «історії держав» і традиційнішої «іс­торії правлінь», де на підкріплення ав­торської оповіді стали залучати доку­ментальні свідчення, ба навіть пуб­лікувати документи. Для прикладу, в Речі Посполитій упродовж першої по­ловини XVII ст. з'являється ціла низ­ка історій королювань Зиґмунда III та Владислава IV (з пера Ебергарда Васенберґа, Анджея Ліпського, Станіс­лава Кобержицького, Йоахіма Пасторія, Лаврентія Рудавського). Ко­зацькі війни та Потоп викликали нову хвилю «точного» історіописання з де­тальним викладом перебігу подій, що робить дотепер незамінними при вив­ченні української історії праці Самуеля Ґрондзького «Historia belli Cosacco-Рolопісі» («Історія козацько-польсь­кої війни», бл. 1672 p., вийшла друком 1789 p.), Веспасіана Коховського «Аппаlіит Poloniae ab obitu Vladislai IV» («Діяння Польщі по смерті Вла­дислава IV», 1683- 1698 рр.), Войцеха Кояловича «De rebus anno 1648 et 1649 contra Zaporovios Cosacos gestis» («Про діяння 1648 і 1649 року проти запо­розьких козаків», 1651 p.), Йоахіма Пасторія «Веllит Scythico-Cosacicum» («Історія татарсько-козацької війни», 1652 p.), Самуеля Твардовського «Wojna domowa z Kozaki і Tatary, Moskwq» («Громадянська війна з коза-

 

[97]



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.231.61 (0.007 с.)