Чим є та для чого пишеться історія



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Чим є та для чого пишеться історія



ББК 63.3

Я84

 

 

В новій книжці чільного українського історика, професора Києво-Могилянської ака­демії Наталі Яковенко захопливу розповідь про виникнення історії як науки та роз­виток історичних поглядів від Античности до наших днів поєднано з ґрунтовним аналізом епістемологічних підвалин і філософських контекстів історичного знання та проникливими рефлексіями над засадами й мотиваціями власного фаху, а також із цілком практичними порадами, покликаними допомогти історикові-початківцю опа­нувати основи обраного ремесла та навчитися професійного ставлення до роботи з джерелами й написання дослідницького тексту. Видання, що є водночас і науково-по­пулярною міждисциплінарною синтезою, і свого роду навчальним посібником ново­го типу, і спеціяльною розвідкою, призначено водночас як широкому читацькому за­галові любителів історії, так і університетській авдиторії, викладачам і студентам, а також науковцям у різних царинах гуманістики.

 

Редактор

Андрій Мокроусов

 

Книжку надруковано за правописом, що його дотримується часопис «Критика»,

з окремими авторськими винятками та застереженнями,

передусім щодо написання особових імен

 

В оформленні обкладинки і титульних сторінок використано

репродукцію картини Джорджо де Кірико «Археологи» (1927).

На авантитулі - зображення Кліо із книжки Якоба Островського

«Epithalamion de nuptiis...» (Краків, 1597)

 

 

Видання здійснено в рамках науково-видавничої програми

Інституту Критики за підтримки Українського наукового

інституту Гарвардського університету

 

Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього видання у будь-якій та в будь-який спосіб без письмової згоди правовласників заборонено

 

© Наталя Яковенко, 2007

І5ВМ 966-8978-І7-Х© Видавництво «Часопис "Критика'», 2007

 

 

Зміст

 

 

Передмова.........................................................................................................11

 

Розділ 1

Чим є та для чого пишеться історія

«Історія» - це про Що чи про Кого?.................................................................17

Для чого «пишуть історію»: функція історика очима людей різних епох…19

Правдолюби, підлесники та інші......................................................................22

Притягальна магія історії, або Чого ми в ній шукаємо..................................24

Як «діяння» перетворювались на «історію»....................................................26

Народження «історіографії»..............................................................................31

«Строга мова» історіописання..........................................................................32

Оманлива прозорість «строгої мови», або Ефект «золотих галушок»..........35

Оманлива прозорість причини і випадку, або Альтернативна історія..........38

 

Розділ 2

«Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

Від «не забути» до «навчити, спонукати, розважити»..................................45

Історики на послугах римської величі............................................................49

Життя великих - і повчає, і розважає..............................................................55

Сердитий Лукіан із Самосати..........................................................................56

Біблійні витоки знання про «початок» і «кінець» історії.............................58

«Християнізація історії»..................................................................................60

 

Розділ З

«Історіографічні революції» тривають:

Ренесанс, Бароко, Просвітництво

Уперед до Античности: італійський Ренесанс...............................................80

Пізньоренесансний «реванш» по цей бік Альп..............................................83

Барокові ерудити...........................................................:...................................91

 

 

[5]


Зміст

 

 

«Філософська історія» Просвітництва: тріумф самовпевненого Розуму....100

«Антиквари» в тіні «філософів»......................................................................107

Провісники «романтичного перевороту».......................................................112

 

Розділ 4

Доба Романтизму: великі історики

У тенетах великих філософських систем

Ліки від Просвітництва....................................................................................118

«Відкриття народу»..........................................................................................119

«Історичні» нації та «неісторичні» народи під колесами історії….............123

Герої, героїчне та культ Героїв........................................................................124

Staatsraison пруського зразка: великий Ранке та його послідовники...........126

Розсип зоряних імен: французькі ліберали.....................................................133

Das Weltgeschichte ist das Weltgericht: моральний чинник в історії.............135

Романтична слов'янська хвиля: «будителі», слов'янофіли, народники........139

Остаточне «унауковлення» (сцієнтизація) історичної науки........................144

Ера великих містифікацій.................................................................................145

Народження історичної белетристики.............................................................151

 

Розділ 5

Ера позитивізму: фарватер і бічні течії

Від романтичних конструкцій до «позитивного» знання...............................157

Культ «достовірного факту» та хронологічної детермінованости................161

Як з'єднати миготливі «факти»: марксизм і його видозміна

у «марксистсько-ленінській методології».....................................................163

Як з'єднати миготливі «факти»: культурно-географічний

детермінізм тоді й тепер..................................................................................166

«Дроблення історії» на субдисципліни та школи............................................169

Слов'янофіли-позитивісти й «німецькі історики»

в опозиції до позитивізму…............................................................................171

Магніт телеології: великі національні історії...................................................176

Спадщина «національних історій» - метаісторична та історична..................180

 

Розділ 6

«Антипозитивістський бунт» на зламі ХІХ-ХХ століть

Передчуття катастрофи у переддень «століття екстремізму».....................186

Проти «об'єктивної історії»: король голий?..................................................188

 

 

[6]


Зміст

 

Удари по ідеї еволюційного проґресу та «законах історичного розвитку»..191

Неоромантичний струмінь в історіографіях «скривджених історією»

націй… ……………………………………………………………………....193

Десакралізація історії у пародіях.......................................................................196

Тривожний підсумок «антипозитивістського бунту»......................................197

 

Розділ 7

Плата за концептуальну свободу: століття криз і шукань

Соціологія - новий стратегічний партнер істориків.........................................202

Від «історії-події» до «історії-проблеми»: спільнота «Анналів»...................203

«Тотальна», «вимірювана» та «серійна» історії...............................................207

Геть макропроцеси й цифри: історична антропологія.....................................209

Маленька людина в мікроісторіях.....................................................................213

Історика навчають читати між рядками: «лінгвістичний поворот»...............215

Нові лінії оборони «території історика»: історія пам'яті,

ментальна географія, потестарна імагологія, локальна соціяльна історія.....217

Постмодернізм як «нова філософія історії».....................................................222

 

Розділ 8

Історик сам на сам із джерелом: різновиди джерел

І способи їх інтерпретації

Коли та як ширшав репертуар джерел..............................................................229

«Перехресний допит» на лаві свідків................................................................235

Критичний метод - тріумф завдовжки у три століття.....................................238

Історична герменевтика та семіотичний аналіз...............................................240

Структурний аналіз і «деконструкція» джерела..............................................243

Квантитативний аналіз, красивіше - кліометрика...........................................245

Методики «усної історії»...................................................................................247

Світ крізь піщинку, або Мікроісторичний підхід…........................................247

Просопографічний аналіз..................................................................................248

Що можна зробити з біографії..........................................................................249

Історико-порівняльний підхід, або Так звані компаративні студії...............251

 

Розділ 9

Зміст

 

Ще раз «позаджерельне знання»: зворотня проекція сучасного на минуле..265

Клопоти з хаосом одиничного…........................................................................266

«Структура» - віртуальний помічник історика у двобої з одиничним...........267

Зв'язкові поняття…..............................................................................................270

Моделі - помічник історика в конструюванні смислових цілостей...............271

Про що можуть розповісти уживані істориком метафори..............................274

Риторичні стратегії історіописання...................................................................280

Текст історика у світлі читацьких очікувань....................................................283

 

Розділ 10

Нарешті вистражданий текст

Що радять мудрі античні ритори.......................................................................316

Огляд історіографії: принцип конуса та правила чемности...........................317

Ритуал презентації джерел.................................................................................319

Обґрунтування гіпотези: долаючи страх перед чистим аркушем..................320

Аргументація «від джерела»..............................................................................322

Аргументація «від думок попередників».........................................................325

Головне зроблено - пора писати вступ….........................................................328

Кінець - справі вінець.........................................................................................330

Рецензент починає читати працю з бібліографії…..........................................331

Неписана конвенція академічної етики............................................................333

Як написати проект свого дослідження...........................................................336

 

Додатки

Вибрана бібліографія..........................................................................................341

Найвідоміші сучасні історичні часописи (крім університетських)........345

Покажчик.............................................................................................................347

Перелік ілюстрацій…......................................................................................... 371

 

[8]

 


...toute Histoire est-elle fille de son temps.

Mieux, il n'y a pas l'Histoire.

Il y a des historiens.

 

[...кожна історія є донькою свого часу.

Мало того, немає історії. Є історики.]

Люсьєн Февр

 

 

 

Джорджо де Кірико.

Археолог у храмі; бл. 1927р.

(Галерея Даніеля Малінье, Париж)


Передмова

 

Історик, як відомо, працює перевіз­ником на переправі між теперішнім і минулим - возить туристів на той бік річки забуття, що її колись називали Летою. Самотужки екскурсант, по-пер­ше, туди не потрапить, а по-друге - за­блукає в експозиції. Адже це на істoрикову ласку покладено, при якому ек­спонаті стати, а повз який мовчки про­бігти. Запити туриста, своєю чергою, теж мінливі - за часів Геродота він во­лів оглядати зовсім не те, що стало ціка­вим пізніше, а сьогодні й узагалі сам не знає, чого хоче. На перетині інтересів цих двох - історика та його читача -виростало, невпинно змінюючись, єв­ропейське історіописання. Щоправда, перевізники ще два тисячоліття тому виголосили декларацію суверенітету від туристів, але їй не варто аж надто довіряти. В цій упряжці віз із конем не раз заступали один одного: то історик накидав читачам свої вподобання, то, навпаки, очікування читачів нагинали його до «правильної екскурсії». Коли, чому та як це відбувалося - буде пер­шим сюжетом цієї книжки, де йтиметь­ся про взаємозалежність між історією, яку історик оповідає, та викликами до­би, в яку він живе.

Другий сюжет - це те, в який спо­сіб історики надають зв'язного сенсу тому, що саме по собі, як висловився один скептик, позбавлене будь-якого сенсу. Адже на жодному епізоді мину­лого не висить реклама «Провіщаю майбутнє». «Провіщати» передано на ласку історика. Це він, розклавши пе­ред собою купку розрізнених епізодів, наділяє кожен «майбутньою» функ­цією - достоту немов у віршику «Цвя­ха не було - підкова упала, підкова упа­ла - кобила зашкутильгала...». Йти­меться, отже, про наперед задані по­яснювальні схеми, що нашіптують історикові, як «правильно» змонтува­ти докупи епізоди, та про уживані ним засоби переконувати читачів у слушності свого монтажу. Схеми ці зазвичай прикладні, бо ж історики-практики заглиблюватися у філо­софію історії і не люблять, і не вмі­ють. У сюжетах, де цього аж ніяк не оминути, бо власне філософи накину­ли історикам той чи той спосіб пояс­нювати минуле, я переказуватиму відповідні ідеї з неминучим спрощен­ням - заздалегідь перепрошую філо­софів за таке неґречне ставлення до їхніх святощів. На своє виправдання

 

[11]


Передмова

можу додати, що їхні екскурси в історію далеко не відбігають - з по­гляду історика - від моїх дилетантсь­ких пасажів про філософію. Третій сюжет стосуватиметься епіс­темології, себто способів, завдяки яким історик дізнається про те, що знає. Історію пишуть за джерелами, це відо­мо. Однак, по-перше, джерело - істота надто вередлива, і вступає вона в бе­сіду тільки з тими, хто вміє чемно пи­тати. По-друге, джерело - істота не надто правдива: подеколи промовчить, десь нафантазує, а подеколи і просто збреше. Отже, мова піде про те, з якого боку підступитися до джерела та як розпізнати, де воно говорить правду, де напівправду, а де безсоромно лукавить.

Нарешті, останній сюжет, сказати б, філантропічний. Його адресовано сту­дентові й історику-початківцю, а опо­відає він передусім про те, як позбути­ся страху перед чистим аркушем. Влас­не цьому присвячено два прикінцевих розділи книжки - з порадами, що та як варто робити, аби дослідницький текст чи кваліфікаційна робота виглядали пристойно.

Як легко виснувати зі сказаного, книжку не віднесеш до якогось ка­нонічного жанру. Адже це не зовсім історія історіографії, не зовсім методо­логія історії, не зовсім посібник зі вступу до історії. Вона, коли забажа­єте, є особистим порахунком окремо взятого історика з історією. Втім, і для досвідченого колеги викладене тут мо­же становити інтерес як пригадування загалом відомих речей, а водночас - як варіянт осмислення власного фаху, на що зазвичай бракує часу й охоти. Сподіваюся також, що книжка стане у пригоді тим колеґам-викладачам, які читають курс вступу до історії. Почас­ти мою оповідь можна використати як фактаж, а почасти, якщо вона декому здасться надто радикальною, - як при­клад «неправильного» тлумачення історії, що теж матиме свій хосен, бо розвиватиме критичне мислення сту­дентів. Сподіваюся, знайде дещо для себе цікаве й шанувальник минулого: він зможе заглянути в майстерню, де «виготовляють» історію.

Кілька технічних ремарок. Книжка рясніє цитатами. Це не тому, що авто­рові ліньки було переказувати думки попередників своїми словами, а тому, що є стільки ж історій, скільки й істо­риків. Тож нехай кожен із них сам роз­каже, без мого посередництва, чому він писав так, як писав. Не тішу себе ілюзією, ніби висловлені у цій книжці спостереження є бездоганними з по­гляду знавців доробку того чи того з великих. Але, по-перше, дослідники історіографії й між собою сперечають­ся, а по-друге, я не зазіхаю на їхню те­риторію. Мій інтерес до історіо­графічних текстів - суто ужитковий: ця книжка є спробою зрозуміти, кому більш-менш можна вірити на слово, а кому - ні, й принагідно - чому саме ні. Тож беру на себе повну відповідаль­ність і за можливі помилки, і за наду­живання повноваженнями. Що ж до самих цитат, то перекладені праці на­воджу, іноді трохи поправивши, за на­явним перекладом (імен перекладачів не подаю, їх кожен знайде, звернув­шись до відомих історикам текстів), не перекладені - за власним. Намагаючись

 

[12]


Передмова

надати слово всім, автор цих рядків старався бути неупередженим, але від себе не втечеш, і якщо мені, приміром, більше до вподоби Тацит, ніж Полібій, то приховувати це, ма­буть, годі. Суб'єктивним сентиментом зумовлене й використання прикладів. Мене, дослідника ранньомодерної до­би, котрий не без дещиці шовінізму вважає її найважливішим історичним досвідом Европи, приваблювали пере­дусім праці з цієї ділянки - і власне їх згадувано в книжці найчастіше. В та­ких випадках залишається сказати узвичаєне: Feci, quod potui...

Насамкінець годиться добрим сло­вом згадати основних співавторів цієї книжки - моїх студентів з університету «Києво-Могилянська академія». Адже її ніколи не було б написано без їхніх запитань і коментарів і без спостережень над тим, де мої мудрування зависали в повітрі, а де авдиторія оживала, які по­ради засвоювалися, а які - ні, отже, на­лежало подумати про виразнішу опо­відь, ясніші формулювання, перекон­ливіші аргументи. Зрозуміло також, що в книжки є й інші співавтори - мої колеґи-історики, з якими повсякчас обговорюємо успіхи та вади теперішнього українського історіописання, і власне з цих приятельських розмов бере поча­ток багато з того, що було тут викладено на письмі. Те саме слід сказати і про «семінар-по-вівторках» Товариства дос­лідників Центрально-Східної Европи. Адже кожну з виголошених тут до­повідей супроводжувала дискусія, і в такий спосіб ми привчали одне одного (а семінар діє вже 11 років!) до методо­логічних рефлексій і до того, аби не тільки «писати історію», а й осмислюва­ти, як саме ми її пишемо. Дякую також усім, хто позичав мені книжки, ксеро­копії статтей, диски - без такої «інфор­маційної підтримки» мою працю навряд чи було б завершено. Завдячуючи одно­думцям довгу низку висловлених у цій книжці думок, відповідальність за всі її слабші місця, ясно, беру на себе.

Врешті, щира подяка належить, як завжди, працівникам видавництва «Критика», які вже втретє готують до видання мою роботу, терпляче зносячи затримки з подачею тексту, правки й уточнення, а надто - мою клопітну з видавничої перспективи любов до чис­ленних ілюстрацій.


Розділ 1

 

Чим є

та для чого

пишеться історія

 

 

 

 

Дереворит із книжки

Іньїґо Льопеса де Мендози, маркіза де Сантильяно

“Proverbios de gloriosa doctrina”.

Толедо, 1500


Хто не знає, що історію, як і все ре­шту, винайшли стародавні греки. Бук­вальне значення грецького слова (латиною historia) - «розпи­тування», «розвідування» (від дієсло­ва [h]istoreo - розпитую, дізнаюся). Саме в такому сенсі його вперше вжив «батько історії» Геродот з Галікарнасу, ший у V ст. до н. є. зафіксував роз­повіді учасників греко-перських воєн, назвавши їх «історіями». Як бачимо, «батько історії» винайшов той метод, що його ми нині вважаємо за новинку кінця ХХ-СТ. й називаємо «усною істо­рією», а дослідників, які його практи­кують, - Геродотами з диктофоном у руках. Утім, і до Геродота, і до «усної історії» новітнього зразка ми ще по­вернемося, а тут завважу, що слову (h)istoria судилася довга кар'єра. Після того як Геродот виклав на пись­мі все, про що дізнався завдяки «роз­питуванням», його послідовники ста­ли ототожнювати «розпитування» з «описуванням». Власне з цього старту слово «історія» почало розширювати свої повноваження - спершу до позна­чення всякого зафіксованого знання про минуле, байдуже, в який спосіб його отримано, ще далі 5 до позначення як оповіді про минуле, так і самого минулого. Саме в таких двох значен­нях ми вживаємо це слово нині: для нас «історією» є й опис того, що стало­ся, і сама подія - байдуже, епохальна чи як у Гоголя: «Ноздрев был в некотором смысле исторический человек. Ни на одном собрании, где он был, не об­ходилось без истории». Так, проте, бу­ло не завжди: обидва значення злили­ся щонайменше на півтори тисячі років пізніше, ніж люди відчули по­требу закріпити пам'ять про минуле на письмі. Як і коли відбувалося таке переосмислення/переназивання - піде мова трохи згодом, а тепер придивімо­ся, на що історія скеровує свої зусил­ля. Ви скажете: «Дивне запитання - авжеж, на минуле». Але насправді не все так просто, як здається.

 

«Історія» - це про

Що чи про Кого?

 

Погляд на історію як на строгу на­уку, що здобуває знання про минуле властивими тільки їй методами, уста­лився відносно недавно - впродовж першої половини XIX століття. Як до цього дійшло - ми згодом з'ясуємо

 

[17]


Народження «історіографії»

містила й видану ним 1652 р. окре­му розвідку про козацьку революцію тощо.

Невдовзі, у XVIII ст., завдяки ак­тивній інтервенції в історіописання фі­лософських абстракцій, про що де­тальніше йтиметься далі, утвердилося й поширене до сьогодні подвійне значення слова «історія» - ним стали познача­ти як самі події минулого, так їх описи.

Народження «історіографії»

 

Раціональне мислення Просвітниц­тва вирішило навести лад у недисциплінованому перемішуванні двох щойно згаданих понять. Відтак наро­джується слово історіографія, що в дослівному перекладі означає «опису­вання історії» (від грецького (h)istoria + graphe [описування]). Втім, цей ви­нахід спирався на узвичаєній речі, бо ще з XVI ст. при королівських дворах та університетах існували посади «іс­торіографів» із відповідними функція­ми. Зокрема, офіційним історіографом польського короля Зиґмунта І Старого бувперший польський картограф Бернард Ваповський (бл. 1450-1535), ав­тор доведеної до 1535 р. хроніки й опи­су війни 1508 р. між Великим князів­ством Литовським і Московією «De bello a Sigizmundo I, rege Poloniae, contra Moscos gesto аппо 1508» («Про війну, ведену королем Польщі Зиґмунтом І проти московитів у 1508 році»). Обидві праці повністю опубліковано лише в XIXст.; принагідно варто додати, що вони містять найдокладнішу інформацію про особу та повстання князя Михайла Глинського. Університетсь­кий офіційний історіограф фіксується на теренах Речі Посполитої уперше при Краківській академії, де 1621 р. цю посаду обійняв доктор медицини Ян Петрицій, до речі - уродженець Льво­ва. Заняття історією вочевидь не нале­жало до пріоритетів професора-медика, але одну працю, як ми тепер сказа­ли б - на актуальну тему, він залишив. Це тричі перевидана в Кракові (1622, 1632 і 1637 р.) книжечка «Rerum in Polonia ac praecinue belli cum Osmano Turcarum imperatore gesti finitique historia аппо 1620 et 1621» («Історія діянь у Польщі, а особливо здійсненої і завер­шеної війни 1620 та 1621 р. з Османом, імператором турків»).

Але й терміну «історіографія» не су­дилося втримати монополію на одно­значність. Починаючи від XIX ст. й до сьогодні ми під «історіографією» ро­зуміємо: 1) сукупність праць із тих чи тих ділянок історії, 2) наукову дис­ципліну, що вивчає стан історичної на­уки та історію історичного знання.

У першому випадку словом «істо­ріографія» позначають перелік праць, присвячених тим чи тим питанням, як-от історіографія козацьких воєн; історіографія Голодомору; історіог­рафія історії освіти тощо. Слово «істо­ріографія», що фіксує тут назви роз­відок із певної ділянки знань, в такий спосіб, по суті, ототожнено з бібліо­графічним переліком - доконечним вступним кроком до будь-якого дослі­дження.

Натомість у другому випадку під поняття «історіографії» підпадає ціла низка дослідницьких напрямів, як-от:

[31]


Розділ 1. Чим є та для Чого пишеться історія

а) історія історіографії, себто про­стеження кола інтересів якогось на­уковця чи групи науковців - школи, течії тощо (такий напрям, своєю чер­гою, може набувати ознак біографістики - коли в центрі уваги дослідника стоять походження, освіта, особисте життя чи перипетії кар'єри науковця); б) історія науки - коли акцент пос­тавлено або на інституційних моментах роботи певної групи науковців (органі­заційних засадах її функціонування, відповідних періодичних виданнях, членстві в різних наукових товариствах тощо), або на вивченні академічного світу як професійного та соціяльного середовища; в) історія ідей - коли ми зосереджуємося на зіставленні історіо­графічного твору/творів із певними ідеями чи/або ідеологіями, пошире­ними в той чи той час, або ж, навпаки, інспірованими самою історіографією; г) методологія історії - коли йдеться про вживані певним науковцем, шко­лою чи течією методи дослідження та принципи пояснення/описування ми­нулого. Принагідно варто завважити, що методологію часто плутають із фі­лософією історії. Насправді це різні речі. Методологія зосереджена на при­кладній роботі історика, натомість філософія історії (інколи її ще назива­ють історіософією) - це галузь філо­софії, яка розмірковує над універсаль­ною значущістю минулого як скарб­ниці досвіду людства («сенсом істо­рії»), над феноменом сприйняття лю­диною часу тощо.

Врешті, історіографія є частиною широко витлумаченої культури і, з по­гляду культурних студій, становить не менш вдячний матеріял для досліджен­ня, ніж красне письменство, малярство, архітектура, музика тощо, бо всі разом вони відбивають притаманний тій чи тій епосі «дух часу». Адже, як писав ще 1942 р. видатний французький історик Люсьєн Февр, кожна епоха витворює «власний ментальний Усесвіт», зокре­ма власні уявлення про минуле, засто­совуючи інакші методи інтелектуаль­ного пошуку, даючи інакші пояснення одним і тим самим подіям і керуючись інакшими мотивами інтересу.

 

«Строга мова» історіописання

 

У перебігу перетворення барвистих оповідок на науку історія мусила за­своїти й доти невластиву їй «наукову мову», себто систему певних, загально-прийнятих і наділених усталеним зміс­том, понять. Тож стисло перегляньмо той поняттєвий арсенал, до якого істори­ка призвичаїли починаючи з XIX ст. - доби «унауковлення» (сцієнтизації) історії. Сюди належать передусім такі поняття: об'єкт і предмет дослідження, метод дослідження, історичний факт, історизм, історична пам'ять, історична свідомість.

Щодо перших трьох понять, то ни­ми послуговується будь-яка галузь науки, позначаючи словом об'єкт явище, що його вона вивчає, словом предмет — конкретний прояв цього явища, а словом метод - сукупність прийомів, за допомоги яких ми діста­ємо потрібну інформацію. Правду ка­жучи, слово «об'єкт» потрапило до цього клубу не за адресою, увійшовши

 

[32]


«Строга мова» історіописання

в лексикон історика впродовж другої половини XIX ст., на хвилі ото­тожнення історичної науки з приро­дознавством. Природознавець справді оперує реально наявними «об'єкта­ми», натомість історик доступу до ре­альности не має, бо не може мати: йо­го «об'єкт» - це суто мисленнєва кон­струкція. Як початківцю обережно обійти поширене в Україні до сьогодні «матеріялістичне» сприйняття історії, не роздратувавши рецензента, - спро­бую порадити в останньому розділі цієї праці. Тут же зазначу, що з «пред­метом» справи простіші: зазвичай ідеться про цілком конкретні речі, обчислювані й описувані. Наприклад, при дослідженні освітньої діяльности Товариства Ісуса «предметом» бу­дуть єзуїтські підручники або склад учителів/учнів певного колегіуму, або матеріяльне забезпечення на­вчання тощо; у дослідженні з історії найманського війська - зафіксована в джерелах процедура вербування найманців, або платня, або їхній соціяльний склад, або озброєння, то­що. Стосовно ж методів історичного дослідження, то їх детальніший роз­гляд чекає на нас далі, коли мова піде про джерело та способи його інтер­претації.

Решта згаданих повище понять не настільки однозначні. Найпростішимз-поміж них на позір здається поняття історичний факт, себто те, що десь колись реально сталося (з латинського factum - дослівно «здійснене»). Саме так тлумачила «факт» класична історіографія XIX століття. Натомість у XXст. цю прозорість було скаламучено. Оскільки історикові не дано особи­сто споглядати перебіг описуваного ним «факту», то й сам цей «факт» по­стає лише як витвір пізнавальної про­цедури - отже, перетворюється з ре­ального («твердого») на уявний. Це, звісно, не означає, що «твердих фак­тів» не було взагалі. Королі правили, війни точилися, люди скоювали злочи­ни й робили шляхетні вчинки, але все це, за висловом польського теоретика історіописання Єжи Топольського, «передано на нашу ласку». Адже те, що ми наводимо в своєму описі як «факт», було пересіяне через подвійне сито. Спершу його препарував автор джере­ла, вихопивши з безмежжя людей і подій те, що привернуло його особисту увагу, а далі - історик, який, своєю чер­гою, довільно помістив цю інформацію в шерег інших «фактів» - на його влас­ну думку, чимось пов'язаних. Аби зро­зуміти, наскільки умовним є перше й друге сортування, досить уявити собі, скільки «фактів» трапляється у житті людини чи певної спільноти протягом одного лише дня (звідси жарт, що історію «як вона була насправді» може побачити тільки «око Бога»). Під цим кутом зору знайдене істориком свід­чення про «факт» саме по собі ще нічо­го не означає - ну, сталося, то й сталося. Натомість коли історик прилаштує це свідчення на якійсь цілісній мапі мину­лого, — «факт» починає «оповідати», «свідчити», «переконувати» і т. ін. (кожному з нас добре відомі ці мовні кліше; тут варто нагадати каламбур вже згаданого Гейдена Байта: мовляв, історія - це всього лиш історіографія). Отже, послуговуючись поняттям

 

[33]


Розділ 1. Чим є та для Чого пишеться історія

«історичний факт», ми завжди мусимо пам'ятати про його відносний, сконст­руйований самим істориком зміст.

Засади конструювання певних ці­лостей із розрізнених свідчень назива­ють історизмом. У шкільному спроще­нні історизм визначають як принцип, за яким кожне явище належить роз­глядати лише з урахуванням ознак, притаманних його часові й місцю по­дії. Насправді ж ідеться про складніші речі, та й саме поняття історизму має різні змісти. У філософському контек­сті його вперше вжив 1797 р. німець­кий філософ та історик літератури Фридрих Шлєґель, опонуючи універсалістським філософським доктринам Просвітництва, а наприкінці XIX ст. спопуляризував також німецький фі­лософ Вільгельм Дільтей, обґрунто­вуючи відносний характер всякого знання, оскільки воно залежить від ро­зуму індивіда та від часу, в якому той живе. Що ж до історизму як пізнаваль­ної стратегії вивчення минулого, то він утвердився в німецькій романтичній історіографії першої третини XIX сто­ліття. Керуючися вірою в підпорядко­ваність світу божественному Розу­мові, історики розглядали кожну епо­ху чи культуру в історії людства як згори наділену притаманною лише їй «історичною ідеєю» (historische Idee), себто власним призначенням і сенсом (за висловом Вільгельма фон Гум-больдта, «внутрішньою правдою»). Отже, належало за допомоги знань та інтуїції осягнути цю, найвищу, сут­ність явищ, спираючися на них самих, а не судячи про одну епоху на підставі іншої (той-таки Гумбольдт формулює це як уміння «розпізнати в кожній по­дії контури історії в цілому», а Лєопольд фон Ранке - як уміння «прочи­тати святий ієрогліф» історії). Позити­вістська парадигма пояснення минуло­го (про неї детально йтиметься далі), яка набула популярности в другій по­ловині XIX ст. поза межами Німеччи­ни, відкидала історизм німецького зразка, наполягаючи на тому, що пе­ребіг будь-якої історії підпорядковано не туманній «історичній ідеї», а неу­хильним законам розвитку та проґресу. Такий принцип спекулятивної філо­софії історії дістав назву історицизму: Карл Попер пізніше іронічно назве йо­го вірою в можливість передбачати майбутнє на підставі законів історії. На завершення нагадаю суто радянський парадокс: у термінологічних словниках радянського часу під гаслом «істо­ризм» викладалося достоту те, що на­справді належить до прикмет «істори­цизму» (те саме надибуємо й у багать­ох сучасних українських довідниках).

Що ж до поняття історична па­м'ять, то це - красива метафора й не більше. Адже людська пам'ять про пе­режите зазвичай не сягає глибше трьох поколінь, тож ідеться про вига­даний образ минулого - певне «колек­тивне переживання», яке згуртовує спільноту в цілісну одиницю завдяки спільним «спогадам» про нібито єди­ного предка, про спільно освоєну/здо­буту територію, про спільно пережиті успіхи й невдачі тощо. В цьому сенсі «історична пам'ять», по суті, тотожна мітові, бо вибирає з хаотичного плину сущого лише якісь певні, потрібні спільноті, вартості, а також дає змогу

 

 

[34]


Оманлива прозорість «строгої мови», або Ефект «золотих галушок»

долати тимчасовість і скороминущість життя окремої людини. Врешті, в добу націотворення саме на підставі котро­гось із «образів минулого», що цирку­люють у спільноті (наприклад, для Ук­раїни - козацького), постає пантеон національних святощів - оточених аврою самопожертви героїв, подвигів, перемог, поразок тощо. Своєю чергою, цей пантеон щільно вмонтовують у по­дальшу національну культуру через безнастанні відтворення у мистецтві, красному письменстві, шкільній освіті тощо, а відтак канон «історичної па­м'яті» нації остаточно цементується як «правда історії».

З огляду на сказане, «історична па­м'ять» аж ніяк не корелює з науковим історіописанням - завжди дискусій­ною й засадничо фрагментарною ре­конструкцією минулого. Як влучно писав 1984 р. П'єр Нора у передмові до першого тому семитомної «Історії пам'яті» («Les lieux de memoire»; ми до неї ще повернемося):

Оскільки пам'ять емоційна й лег­ковірна, то її влаштовують лише ті деталі, які її підкріплюють. [...] Історія ж як операція інтелектуальна й секуляризаторська вимагає аналізу та критичного дискурсу. Пам'ять прилаштовує спогад серед священ­ного, історія ж виганяє його звідти, вона завжди говорить прозою.

 

На відміну від «історичної пам'яті», себто пересічно усталеного в певній спільноті образу минулого, поняття історичної свідомости стосується передусім історика, який ставить минулому власні запитання, хоча зрозуміло, що провести чітку демаркаційну лінію між тим і тим навряд чи можливо - адже історики не падають з неба у свій час і свою країну. В прикладному сенсі по­няття «історичної свідомости» пов'язу­ють із властивою тій чи тій культурній добі манерою описувати минуле - сві­тоглядними засадами, способом відбо­ру «фактів» і монтування їх в оповідну цілість, стилістикою тощо (наприклад, можна говорити про античну, середнь­овічну, ренесансну і т. д. історичну сві­домість).

 

Оманлива прозорість «строгої мови», або Ефект «золотих галушок»

 

Згадані поняття - це набуток за­гальноприйнятої «конвенції» у сфері пізнання як такого. Інша річ - так звані «оперативні терміни», себто кон­кретніші поняття, за допомоги яких описують те чи те явище. Сьогодні, ко­ли історія перетворилась (чи при­наймні перетворюється) на «науку по­над кордонами», узгодження їх змісту теж набуло актуальности. Скажімо, чи тотожні між собою українське слово «держава», російське «государство», польське «panstwo», французьке «etat», італійське «stato», англійське «state»? Чи збігаються такі вочевидь різні за етимологією поняття, як «уряд», «правительство» та «government»? Адже термінологічні поля, цими та купою інших термінів породжені, відбивають не тільки різну «географію мов», а й різні типи історичного розвитку та відмінні процеси становлення полі­тичної й інтелектуальної культури.

[35]


Барокові ерудити

рoчена назва - «Магдебурзькі центу­рії»). Це видання готувала, збираючи матеріяли у цілій Европі, група ав­торів, очолювана вихідцем зі слов'янського адріятичного узбережжя Матясом Влачичем, або Флацієм Іліриком (1520-1575). Метою ж роботи було довести на підставі джерел слушність центральної тези протестант



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.212.130 (0.031 с.)