Історія як філософський дискурс

Історія як філософський дискурс

Антична філософія вписувала людську історію у загальний космічний колообіг, а філософія Середньовіччя, навпаки, підпорядковувала природу людській історії, розглядаючи буття природи як до певної міри результат драми людського гріхопадіння (до гріхопадіння в природі царили мирта гармонія). У добу Відродження з'являється думка про те, що історія є сферою випробування людських можливостей (Я. Макіавеллі, Дж. Бруно). Вона набула ще більшого поширення серед деяких просвітників (Ж.-Ж. Руссо, Ф.Вольтер)та в пізніші часи (І. Г. Гердер). Для Просвітництва була досить характерною думка про те, що історія розгортається відповідно до якостей, притаманних людській природі. У некласичній філософії історичний процес досить часто розглядали як похідне від певних індивідуальних якостей людей (фрейдизм, частково—екзистенціалізм, культурологія). На тому, що історія має свою власну якість, яка принципово відрізняє її як від природи, так і від індивідуальних людських виявлень, уперше почав наполягати Ф.Шеллінг. "Над першою природою повинна вибудовуватись друга і наче вища, в якій панує закон Природи, але зовсім інший, ніж у природі видимій, а саме — закон Природи, що існує задля свободи".

Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково - імператорський Рим, частково - Новий час та некласична філософія.

Завершений, але цілеспрямований процес, християнська середньовічна філософія, філософія історії Геґеля. При цьому варіанті вважалося, що історія має мету, прямує до її здійснення та завершення до досягнення такої мети.

Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) руху "по висхідній лінії" (Ф. Бекон, М. Ж. Кондорсе); б) у варіанті "збільшення можливостей розвитку" (Г. Гердер, деякі течії філософії XX ст., наприклад, технократичні).

Циклічний процес: а) у варіанті "зльотів та падінь" (К. Таціт, И.Макіавеллі, Ж. Боден); б) у варіанті "коливань у певних межах", наприклад, від миру до воєн, від об'єктивного до суб'єктивного та ін. ("Теорія катастроф" Ж. Кюв'є, некласична філософія О. Шпенглера та ін.).В античній філософії панував погляд на хід історії як колообіг - нескінченне повернення до минулого та його відтворення у незмінному вигляді через "світовий рік".

Такий погляд на історію був притаманний думці Римської імперії, а також деяким представникам філософії Нового часу. Наприклад, Б. Спіноза вважав, що в ході історії змінюються лише форми її існування, а сутність лишається незмінною. Подібні підходи до історії помітно у фундаторів некласичної філософії А. Шопенгауера та С. К'єркегора.

В епоху Середньовіччя історія чітко вкладається у межі кількох вирішальних подій і має кінцевий, завершений характер: вона розпочинається з гріхопадіння, яке відразу ж передбачає центральну подію історії (пришестя Ісуса Христа) та її кінець (Страшний суд).Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогресу. Спочатку вона зачіпала лише окремі сторони суспільно-історичного буття (у Дж. Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але поступово була поширена на всі сторони суспільного життя. Чи не першим своєрідний гімн суспільному прогресу проспівав Ф. Бекон, а потім - М.Ж.Кондорсе. Ідея суспільно-історичного прогресу була досить всебічно розгорнута у працях Г.Гегеля,а також постала органічною складовою частиною марксистської теорії. У XX ст. ідею прогресу пропагували і пропагують прихильники концепцій технічного (або технологічного) детермінізму, індустріального суспільства і т.ін

У XVIII ст. французький просвітник Ж.-Ж. Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Так само песимістичний погляд на історію розвивав та обґрунтовував О. Шпенглер; притаманний він і теоріям технофобії — "жаху перед технікою".

Важливо відзначити, що Г. Гегель досить переконливо І доводив, що поняття прогресу та регресу співвідносні що прогрес у певних сферах супроводжується регресом в інших і навпаки.

2. Об'єкт і предмет філософії історії як науки Історичний процес — об'єкт філософії історії. Філософія історії — форма світоглядного осмислення історичної дійсності, але все ж вона не редукується до філософсько-історичного світогляду. Світогляд як певне становище свідомості людей є лише одним з компонентів філософії історії. Місце і значення філософії історії в суспільствознавстві, її взаємодія з іншими галузями обумовлюється природою філософсько-історичного пізнання, особливостями не тільки об'єкта — історичного процесу, але й предмета пізнання, виділеного з об'єкта. Історична дійсність як об'єкт філософського дослідження — утворення складне й різноманітне. Вона не лише твориться, а й інтеріоризується кожною людиною, формуючи її внутрішній і духовний світ.

Історія як процес розвитку суспільства - це історія як сфера природи вже з наявністю цінностей, що відсутні у природі, оскільки самого критерію індивідуалізації для виокремлення царини історичного виявляється замало.

Історія як минуле - під історією розуміється вся сукупність подій, процесів, людських діянь, взаємин, сподівань, які для сучасного людства залишилися - ближче до сучасності чи глибше, але в будь-якому разі позаду.

Історія як галузь знань - це дуже складне, нелінійне, поліцентричне утворення, наукове чи позанаукове знання про минуле, або ж той чи інший моноцентризм - європо-, євразіо-, африкоцентризм тощо у вивченні минулого.

Так, наприклад, предметом дослідження істориків і філософів античного періоду (Геродот, Платон, Фукідід, Аристотель, Плутарх та ін.) була взаємодія природи і людини, опис і розгляд "сирих" історичних фактів без їхнього теоретичного осмислення і зведення в єдину філософсько-історичну систему.

Предметом філософії історії Середньовіччя (Августин та ін.) була проблема взаємодії Бога і людини, визначення змісту історичного процесу, рушійною силою якого вважалося Боже провидіння, дослідження призначення і завдань історичних праць.

В епоху Відродження і Нового часу (Пікколо Макіавеллі, Джамбатіста Віко, Френсіс Бекон, Томас Гоббс та ін.) предметом філософії історії стає спрямованість історії, а також роль людини, класів в історичному процесі (Опостен Т'еррі, Франсуа Гізо, Огюст Міньє). В епоху Нового часу виникає і сам термін "філософія історії", що вперше вжив у 1765 р. французький просвітитель Вольтер (1694-1778), який доводив, що історик повинен не просто описувати історичні події, а філософськи осмислювати історичний процес. Пізніше для Гегеля і засновників діалектичного матеріалізму (Карл Маркс і Фрідріх Енгельс) основним предметом філософії історії став пошук загальних закономірностей і діалектики історичного прогресу.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. виникло багато нових напрямів філософії історії, кожний з яких, у свою чергу, мав свій власний предмет дослідження. Так, наприклад, представники теорії історичного кругообігу (Микола Данилевський, Освальд Шпенглер, Арнольд Тойнбі), як і їхні попередники, ставили за мету виявлення закономірностей історичного процесу. Представники численних напрямів християнської філософії історії: неотомізму (Жак Марітен, Етьєн Анрі Жільсон та ін.), неоавгустизму (Моріс Блонд, Габріель Марсель, Жан Лакруа), тейярдизму ОТєр Тейяр де Шарден), а також екзистенціалізму (Карл Ясперс) центральну проблему вбачали у проблемі змісту історії.

Понятійний апарат

Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичним пізнанням.^[1] Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія.

Філосо́фія — (особлива форма пізнання світу, що виробляє систему знань про фундаментальні принципи буття людини, про найзагальніші суттєві характеристики людського ставлення до природи, суспільства та духовного життя у всіх його основних проявах

ІСТОРІЯ— процеси дійсності, що виникають та розвиваються як частина космічних процесів, але частина особлива — пов'язана із свідомою діяльністю людини та із свідомими фіксаціями сукупності подій, що її супроводжують; через це історія розвивається прискореними темпами, весь час розширює сферу своїх проявів та можливостей, і, отже, постає, як простір творення та реалізації людиною своєї свободи.

ПРОГРЕС — такий характер розвитку певних, перш за все - соціальних процесів, коли параметри цих процесів підлягають оцінці або вимірюванню за принципом переходу від простого до складного, від одноманітної тотожності до диференційованої єдності, від меншого до більшого та ін.

СЕНС ІСТОРІЇ— таке бачення історії, яке передбачає розуміння її в якості процесу, спрямованого до певної кінцевої мети, до виконання певного стратегічного задуму або ж такого, що передбачає завершення та виявлення в такому разі певного свого першого завдання.

СУБ'ЄКТ ІСТОРІЇ — та самодіяльна одиниця, що в історичному процесі постає джерелом історичної активності та, в кінцевому підсумку, - вихідною мотивацією історичних дій; в даній темі аргументується визначення суб'єктом історії не людини, не історії як окремої самовладної персони, а людської особистості.

І́стина — одна з центральних категорій гносеології^{HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%B2%F1%F2%E8%ED%E0"[1]}, правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини^[2], її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійснос

Історичне буття –сукупність і сплетіння людської діяльності з природою і суспільством.

Процес історичний - послідовність явищ, що пов'язані між собою причинними або структурно-функціональними залежностями. Між ними існує об'єктивний зв'язок. Процес має певну «вісь», навколо якої нанизані взаємопов'язані явища. Процеси в суспільній історії можуть спричиняти зміни організації, структури. Це може бути розвиток, занепад, модернізація тощо.

 

4.Методи курсу філософії історії. Загальнонаукові: аналіз - розчленування певного явища на окремі властивості чи відношення;2) синтез - поєднання різних елементів, сторін, властивостей об'єкта в єдине ціле;3) індукція (від лат. induktio - проведення, представлення) - логічний умовивід від часткового до загального, від окремих фактів до узагальнень;4) дедукція (від лат. deduktio - відведення) - логічний умовивід від загального до часткового, від загальних суджень до часткових висновків;5) моделювання - заміна реального об'єкта вивчення об'єктом-замінником (моделлю), який містить у собі риси, зв'язки, відношення досліджуваного об'єкта;6) гіпотетичний метод - висування на основі дедукції наукового припущення для пояснення певного явища;7) системний метод - пов'язаний із побудовою системи взаємозв'язків елементів, складових об'єкта;8) теоретичні загальнонаукові методи. Вони включають:г) узагальнення - мисленнєвий перехід від емпіричного аналізу окремих об'єктів на більш високий ступінь абстракції шляхом виділення спільних ознак, що є в розглянутих об'єктах;б) формалізацію (від лат. formalis - складений за формою) - метод відбиття результатів мислення в точних поняттях, виражених у формулах чи знаковій формі тощо;в) абстрагування - метод наукового пізнання, оснований на формуванні образу реального об'єкта за допомогою мисленнєвого виділення ознаки, яка цікавить дослідника. Методи філософії Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого — взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін походить від давньогрецького dialektike — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Феноменологічний метод. Головним своїм завданням вбачає формування понять, якими оперує філософія. Трансцендентальний метод. Запроваджений у філософію німецьким мислителем І. Кантом. Суть його полягає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб'єктивних умов (засад) його конституювання (формоутворення). Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури. Раціоналізм (від латів ratio - розум) - метод, згідно з яким основою пізнання і дії людей є розум (Декарт, Спіноза, Лейбніц, Гегель).Ірраціоналізм - філософський метод, який заперечує або, принаймні, обмежує роль розуму в пізнанні, а приділяє основну увагу ірраціональним способам досягнення буття (Шопенгауэр, Кьеркегор, Ніцше, Дильтей, Бергсон).

Функції філософії історії

Предмет і специфіку філософії історії неможливо повністю розкрити, не розглянувши питання про її функції. Ґрунтуючись на вже зробленому висновку про те, що філософія історії є складовою частиною філософії, можна припустити, що функції філософії історії в основному такі самі, як і функції філософії в цілому. Проте слід пам'ятати, що філософія історії має свої специфічні об'єкт, предмет, методи, мету і завдання дослідження, що дозволяє нам говорити про наявність у функцій філософії історії певних особливостей.

Світоглядна функція філософії історії полягає в тому, що вона формує в людини загальний погляд на історію, тобто на існування і розвиток суспільства, єдність і різноманітність історичного процесу, на його зміст і напрям, на місце і роль у ньому людини і т. ін.

Теоретична функція філософії історії полягає в тому, що вона дає можливість проникнути всередину історичного процесу і розглядати його на рівні теорії, тобто на рівні системи поглядів про його сутність, зміст, напрями розвитку. Вона дає можливість здійснити теоретичну реконструкцію історичного минулого, встановити істинність історичних фактів і подій.

Методологічна функція філософії історії полягає в можливості застосування її положень при дослідженні окремих явищ і подій історичного минулого, досліджуваних тими чи іншими суспільними науками. У цьому разі положення і висновки філософії історії відіграють роль могутнього методологічного інструмента в дослідженнях, здійснюваних в царині історії, соціології, економіки, політології, філософії права, психології та інших наук.

Прогностична функція філософії історії полягає в тому, що пізнання закономірностей історичного процесу сприяє передбаченню тенденцій розвитку суспільства, його окремих підсистем, найближчих і більш віддалених наслідків подій історії, діяльності людей. На основі такого передбачення здійснюється прогнозування розвитку тих чи інших соціальних явищ і суспільства в цілому.Необхідно зазначити, що всі розглянуті функції філософії історії пов'язані одна з одною. Кожна з них так чи інакше включає їх до свого змісту.

Структура ф. і

Спроба визначити структуру філософії історії дозволяє зробити висновок, що цей компонент також залежить від методологічних установок послідовників того чи іншого напряму філософії історії. Водночас, якщо не звертати уваги на несуттєві розбіжності, можна виокремити основні проблеми, що їх розглядає більшість напрямів філософії історії.

Назвемо і коротко розглянемо основні складові частини філософії історії.

Онтологія філософії історії- це складова частина філософії історії, що розглядає проблеми власне історичного буття: змісту і напряму історії, соціального прогресу, соціального детермінізму, становлення єдиного історичного простору, визначення основ єдності всесвітньої історії, місця людини у світобудові, питання історичного часу і т. ін. Важливе місце у цьому розділі посідає вивчення логіки розвитку суспільства, взаємозв'язку і взаємозалежності його різних сторін тощо. Гносеологія філософії історії головну увагу приділяє проблемам історичного пізнання, а саме: вивченню, аналізу і поясненню історичних фактів і подій, визначенню специфіки історичного знання, пошуку істини в історичному пізнанні і т. д. Історія філософії історії досліджує проблеми виникнення і розвитку філософії історії, формування її предмета, процес внутрішньої диференціації філософії історії, у ході якого виникли різні напрями і течії філософії історії. Важливими проблемами цього розділу філософії історії є також питання періодизації історичного процесу, визначення місця філософії історії серед інших суспільних наук тощо. Антропологія філософії історії вивчає місце людини в історичному процесі, роль у цьому процесі суб'єктів історії і відповідає на питання: "Хто робить історію?". Як правило, представники різних напрямів філософії історії до суб'єктів історичного процесу відносять народ, націю, масу, натовп, соціальні класи і видатних особистостей і по-різному відповідають на поставлене питання.

Дисциплінарні межі

Через те, що про історичний час важко говорити в цілому, поза межами його зв'язки з інститутами з культурними цінностями, внутрішнім життям особистості, існують труднощі в розмежування філософії історії з соціологією, філософією культури, з філософської антропологією, а також з конкретними історичними науками ^[3]. Ця складність визначає подвійне трактування філософії історії: 1) як відгалуження філософського знання, 2) як соціологію.

Статус "філософії історії" як заповідного поля філософів обгрунтовував професор Оксфордського університету П. Гардінер. Він запропонував встановити розмежування питань "всередині історії" і питань "про історію". "Історики, - стверджував він, - відповідають на перший рід питань, філософи - на другий". До числа питань другого роду він відносив: "Яким чином ми дізнаємося історичні факти?" "Чи є історія наукою?", "Об'єктивно чи історичне знання?", "Яка природа історичних теорій?", "Чи існують закони історії?" Російсько-американський соціолог і культуролог Питирим Сорокін стверджував, що соціологія вивчає явища взаємодії людей, а також явища, які є результатом цієї взаємодії (тобто головну увагу надає питань соціальної дії і соціальної взаємодії, які відбуваються в конкретних групах, колективах, державі), а філософія історії вивчає суспільство як універсальний об'єкт із універсальними характеристиками (тобто звертає увагу на суспільство в цілому).

Протилежну точку зору висловив німецький філософ П. Барт, який стверджував, що існує тільки одна наука про долю людства, хоч як би її називали - соціологією, філософією суспільства або філософією історії.

9.Місце ф. і. в системі духовної культури Недосвічена людина співвіднесе слово "філософія" перш за все зі словом "культура", тим самим інтуїтивно вловивши зв'язок цих явищ. Очевидно, що поняття "культура" більш широке. Крім філософії, у сферу культури входять релігія, наука, мистецтво, міфологія, політика і т.п. Культура представлена ​​в різних продуктах матеріальної та духовної діяльності людини, в системі норм і закладів, в духовних і матеріальних цінностях. Крім того, культура - не тільки результат людської діяльності, але і сама ця діяльність. У понятті "культура" фіксується відміна способів життєдіяльності людини від функціонування тварин. Культура - це саме те, що відрізняє людину від тварини.

Культура є втіленням людських прагнень, переживань і досягнень, а також провалів і розчарувань. Створюючи нові культурні цінності і смисли, людина долає свою соціальну та природну обмеженість. З іншого боку, окрема особистість не може вирватися за межі тих культурних норм, які були створені попередніми поколіннями, навіть якщо не приймає їх. Єдиний для людини спосіб подолання культурної обумовленості - це створення нових смислів і цінностей. Саме тому найбільш адекватний спосіб культурного існування особистості - творчість.

Основні компоненти духовної культури називають також формами суспільної свідомості. Кожна з названих форм має власний предмет, що виділяється із загального конгломерату культури, і свій специфічний спосіб функціонування.

Філософія входить в життя людини дуже рано, задовго до того, як складеться про неї найперше, елементарне уявлення, навіяне випадковими зустрічами і знайомствами. Філософія впроваджується в нашу свідомість мимоволі, незалежно від того, бажаємо ми її знати або ні.

Кожному доводиться в процесі будь-якої діяльності щось порівнювати, зіставляти, підводити підсумки, робити висновки, узагальнювати отриманий матеріал. На цьому шляху люди і приходять до висновків філософського порядку, хоча і не підозрюють про це. Людина філософствує, а сама про це ще не знає.

Філософія всі свої проблеми черпає з життя. Але при цьому філософське мислення завжди прагне подолати вже пізнане, певне, прагне заглянути за горизонт відомого. Філософія існує на межі можливого і неможливого, розсовуючи межі наукового та життєвого досвіду в ту чи іншу конкретну епоху. Саме тому всі філософські питання виходять за межі емпіричного світу, що ототожнюється звичайно з універсумом простих фактів. Філософське знання не є знанням про факти. Крім того, філософія розмірковує не про саму по собі природної чи соціальної реальності, а про її відображення в інших культурних формах: науці, релігії, мистецтві і т.п. Саме тому філософію неможливо прямо співвіднести з повсякденною, емпіричної реальністю.

10. Історичний процес — об'єкт філософії історії. Філософія історії — форма світоглядного осмислення історичної дійсності, але все ж вона не редукується до філософсько-історичного світогляду. Світогляд як певне становище свідомості людей є лише одним з компонентів філософії історії. Місце і значення філософії історії в суспільствознавстві, її взаємодія з іншими галузями обумовлюється природою філософсько-історичного пізнання, особливостями не тільки об'єкта — історичного процесу, але й предмета пізнання, виділеного з об'єкта. Історична реальність як об'єкт філософського дослідження — утворення складне й різноманітне. Вона не лише твориться, а й інтеріоризується кожною людиною, формуючи її внутрішній і духовний світ. У визначеному розумінні не тільки всесвітня історія живе в людських індивідах, реалізується в людях, їх діяльності, взаєминах, спілкуванні, свідомості, у розмаїтості буття; кожна людина має свою власну історію. За нашого часу не існує єдиної думки філософів і істориків на предмет філософії іс-торії. З погляду естонського дослідника Е. Лооне, можна виділити не менше п'яти різних підходів до філософії історії. Під філософією історії розуміється універсальна історія людства (або особливо відібраної її частини), побудована, зважаючи на певні принципи. Родоначальником такого підходу є Гегель. Крім прихильників такої позиції: Освальда Шпенглера, Арнольда Тойнбі, Питирима Сорокіна, можна назвати і дослідників філософії історії; Миколу Данилевського, Енрі Калло, Джона Керрегена та інших. Досить глибоко розкриває суть універсалізму історії людства французький філософ Енрі Калло, який стверджує, що філософія історії — водночас синтез та інтерпретація історії, аналізує хід подій, показуючи, що події, історичні явища підкоряються внутрішньому закону фінальності, котрий становить єдиний критерій їх пояснення. Кожна з історичних наук вивчає різні явища світу або події в історії. Але науки не дають цілісного уявлення про весь історичний процес. Тому необхідне створення науки, що вивчала б всесвітню історію. Саме такою наукою, на думку Калло, і є філософія історії, що «повинна бути не історією людських суспільств, а історією більш глибокої реальності, котра об'єднує всі історії суспільств в одну, що виступала б не колекцією соціальних подій, історій, а єдиною справжньою універсальною історією, історією людства».

Міфологічна свідомість.

Найпершим, архаїчним знанням був міф. Саме з цього первинного знання про світ пізніше виросли всі набагато складніші спеціалізовані різновиди знання. Але архаїчне (міфологічне) знання привертає увагу дослідників не тільки як спільна праоснова нинішнього знання.

Міф народжується на стадії панування архаїчної свідомості, але не зникає зі сцени історії з появою витончених рефлексивних процедур, тому що антропоморфне бачення реальності постійно відтворюється в культурі, апелюючи до масової свідомості. Традиційні міфи про пращурів і міфічних героїв найлегше співвідносяться з міфами сучасними. З послабленням сакрального компонента ці два типові елементи міфологічного знання відіграють істотну роль у формуванні образу минулого (минулого певної нації та її історичних діячів). Прикладів цього досить багато в сучасній історіографи: наприклад, міфологічний мотив «першопредка» чітко прозирає в етнічній і національній історії. Так само ознаки міфологічної героїзації наочно виявляються в описах діянь «великих» історичних особистостей. Із міфологічного знання виводяться стійкі архетипи історичного процесу (руху та часу): архетипи шляху, дерева, річки, кола. Нагадаємо також про неоміфологізм у мистецтві XX ст., який надав міфові надцінної культової ваги. Створення міфів було першим кроком людини до творчості та пізнання самої себе. Поступово з окремих оповідей складалися цикли про долі героїв і богів, що їм допомагали. Усі ці легенди, міфи і пісні, які виконували мандрівні співці, з часом поєднувалисяу великі епічні поеми, такі як, наприклад, «Іліада» й «Одісея» Гомера, «Теогонія» та «Труди і дні» Гесіода й безліч інших, що не дотривали до нашого часу. Безмежна спрага пізнання цього світу пересилювала страх перед невідомою небезпекою. Пригоди Одісея, похід аргонавтів за золотим руном — це відбиті в поетичній формі все ті ж прагнення людини довідатися якнайбільше про землю, на якій вона живе. У своїх пошуках захисту від страшних стихійних сил давні народи пройшли через віру в одухотвореність неживої природи(каміння, дерева, металу). У віруваннях і міфах можна помітити й сліди анімізму та найпримітивнішого марновірства первісної епохи. Давньогрецькі міфи частково містять оповідання про діяння божеств, частково ж присвячені описам подвигів і пригод героїв — людей, обдарованих надприродною міццю, силою, спритністю та сміливістю, які вважалися нащадками різних богів і богинь. Ці давні перекази та легенди, що були досить поширені серед народів середземноморського світу, було запозичено римлянами. У Новий час вони одержали загальну назву давньогрецької міфології. Поступово окремі цикли міфічних переказів злилися в систему своєрідного релігійного світогляду, заснованого на обожнюванні незрозумілих явищ природи та шануванні предків, особливо вождів племен, що скрізь виявлялися «богорівними героями».

Подібно до легенд і оповідей старожитності, давньогрецькі міфи згодом були доповнені переказами про реальні історичні події, на ґрунті яких виникли фабули епічних поем («Іліади», «Одісеї», «Теогонії», «Аргонавтики» тощо), своєрідно відбиваючи явища того природного й суспільного середовища, у якому вони створювалися. Реальні історичні факти прикрашалися легендарними подробицями. Виникаючи в одному племені й у певний час, ці легенди та оповіді мандрували серед ближчих і віддалених народів і поколінь. Найбільшу популярність здобув цикл пісень про війну об'єднаних грецьких вождів проти Трої. Головною складовою цього циклу були поеми «Іліада» й «Одісея», автором яких греки вважали сліпого співця Гомера. Перша поема містила опис десятого року війни проти Трої — сварку Агамемнона з вождем Ахілом і її наслідки. Друга — оповідала про пригоди Одісея в далеких, маловідомих для греків країнах Заходу та про його щасливе повернення на рідний острів Ітаку.

З інших здобутків давньогрецької літератури, в яких викладаються різні міфічні перекази, варто вказати поему «Теогонія», створену беотійським уродженцем Гесіодом у VIII ст. до н.е.

«Теогонія» (тобто «Родовід богів») — відважна спроба систематизації різних міфів про походження богів і їхніх нащадків. У «Трудах і днях» — після власне родоводу богів — змальовано зворотний бік блискучого гомерівського суспільства: виснажлива

праця селян і їхні сподівання на правосуддя та справедливість. Щоб життя можна було вважати вдалим, людина повинна трудитися. Праця й турботи — така доля людини відтоді, як Зевс створив Пандору. Людська натура псується з дня на день, від часів Золотого віку й до жорстокого нинішнього — Залізного.

Багато міфічних епізодів згадує у своєму творі й «батько історії»

Геродот (близько 484—425 р. до н. е.). Переважна більшість трагедій афінських драматургів V ст. до н. е. — Есхіла, Софокла, Еврипіда — є художньою обробкою міфічних оповідей про богів і героїв. Міфічні перекази викладали в своїх творах також давньогрецькі ліричні поети. Ряд давньогрецьких міфічних сказань міститься в працях грецьких і римських авторів, що жили в епоху Римської імперії. Про них згадує географ Страбон (65 р. до н. е. — 25 р. до н. е.) у своїй капітальній праці «Географія». Про взяття й руйнування ахейцями Трої докладно писав римський поет Вергілій у поемі «Енеіда». Багато міфічних епізодів виклав Овідій у своїх поемах «Метаморфози» та «Героїні». Окремі цикли давньогрецьких міфів докладно подано в «Описі Еллади» грецького письменника Павсанія (II ст. до н. е.). Для людини традиційної культури міф є єдино вірне одкровення дійсності, а рівень міфотворення як продукування синкретичного знання про дійсність, що впорядковується в структурних ОДИНИЦЯХ міфу, відтворює первісний спосіб світосприйняття людиною свого місця в навколишній «природній» реальності.

Історія та міф.

Міфічна свідомість тісно пов'язана зі свідомістю історичною. У свідомості членів архаїчних суспільств взагалі був відсутній поділ на «світ природи» та «світ історії». Міф був покликаний передавати абсолютну істину про священну історію, виступав своєрідною пара-дигмою її розуміння. Він містив модель історичного процесу «ВІД витоків часів», давав певний алгоритм і саме тому був взірцем для людської поведінки в теперішньому та в майбутньому. Дослідники особливостей міфологічної свідомості звертають увагу на своєрідність міфологічної історії, яка сприймалась не як цікава й повчальна розповідь про давноминулі часи, що водночас дещо прояснює для сучасників, а як «справжнє життя, зі всіма його страхами, надіями, очікуваннями, зі всією його реальною повсякденністю і суто особистою зацікавленістю» [1, 399]. Інша особливість «міфологічної історії» полягала в її функціоналізмі — це не є історія як внутрішньо пов'язана й послідовна розповідь від минулого до майбутнього про те, «як воно було насправді», а принагідний переказ певного випадку, який цілком природно дозволяє довільний відбір матеріалу, фантастичну некритичність змісту і контекстуальні версії однієї події. Міфологічний час був неподільний, злютований з природним. Він не мав характеристик плинності, був статичний і дискретний. Події та явища не мислились в часовому континуумі. В апоріях Зенона фіксується проблематичність сприйняття руху як переміщення поза просторово-часовими структурами. Античному історизму властиве споглядання дійсності, а не поділ її на взаємопов'язані елементи. В історичній свідомості античності історичний час (тобто час, в якому події виступають у спадковому взаємозв'язку одна з одною) підлягав різкому скороченню. Час в структурі архаїчних уявлень не рухається, будь-які зміни зводяться до одноразових актів творення. Події далекого минулого та теперішнього фіксувалися свідомістю давнього грека як такі, що лежать в одній просторово-часовій площині. Вільна від необхідності локалізувати події в часі, міфологічна свідомість була здатна створити й безмежну ретроспективу в глибину віків, в минуле, і разом з тим дивовижним чином наближати «сиву давнину» до сьогодення.

Ідея «Нової науки» Віко

Ідея історії» Колінгвуда

„Ідея Історії” – безперечно найвідоміша книга Колінгвуда. Вона з’явилася у 1946 році, досі не втрачає своєї актуальності і постійно знаходить в центрі наукових дискусій. Колінгвуд вважає, що 4 тисячі років тому попередники нашої цивілізації не володіли тим, що ми називаємо ідеєю історії. Не тому, що люди не розмірковували про історію, а тому, що не мали її взагалі. Історія як така не існувала, вона розкриває дії людей, що відбулися в минулому. Можна виокремити 4 основні характеристики історії, критерії історичної свідомості, історичності як такої за Колінгвудом: 1. науковий характер історії. Має здійснюватися спроба відповіді на питання, які авторові не відомі до початку його дослідження (а не запис чогось, що автор знає напевне). 2. записані факти не є діями з боку людей (дії богів), тому висловлена думка не є історичною стосовно свого предмета, а отже не є історичною і стосовно свого методу (не має інтерпретації, свідчень), стосовно своєї цінності; її ціллю не є подальше самопізнання людини. Знання передане потомству в такому вигляді не є знанням людини про людину, а є знанням людини про богів (релігія, а не історія). 3. історія є засобом самопізнання, способом осмислення буття. Предметом філософії історії, за Колінгвудом, є самосвідомість в її розвитку. Історія йде шляхом інтерпретації свідчень і призначена для самопізнання людства. 4. філософія історії - думка другого ступеня, думка про думку, про пізнання істориків. Апріорна історична уява. Можливість багатоманітних інтерг етацій. Не має об'єктивних істин історії. Колінгвуд також розмірковує і з приводу філософії. Для нього вона є мислиннєвою діяльністю (думкою про думку). Зокрема, для філософії цікавий зв’язок суб’єкта і об’єкта, філософ думає про розум історика з точки зору системи знань.. Аналіз історії буде універсальним лише у тому випадку, якщо він буде обмежувати властивості історії. Складність історії в тому, що ми не можемо стверджувати сутнісну природу дійсних речей, отже, ми створюємо прецедент, який допомагає нам охопити дійсну суть теорії. Тобто для того, щоб дати правильно оцінку, нам потрібно знати: чим є предмет і чим він не є. Саме тому історик не має філософствувати, а має мати певні засади для самоконтролю. Суть історії: розкрити таємницю чи правильно, чи хибно виклав нам події історичний критик. Через ряд питань для розкриття ідеї історії, Колінгвуд виводить два факти: 1) центральним питаннями є мета і цінність історії; 2) виходячи з різноманітності питань, що охоплює історія, вона має бути пов’язана з філософським знанням. Призначенням історії є самопізнання людства. Але історія має самокритику, бо навіть пам’ять перевіряється свідченнями. Колінгвуд приділяє увагу питанню про пам’ять. Зокрема вsн говорить, що спільне у історії та пам’яті те, що вони є об’єктом минулого. Але пам’ять безпосередня, тому позбавлена ясності. Звідси виникає питання чи можна її назвати знанням. Цінність історії у тому, що вона вчить нас: що таке людина.

Соціологічний підхід.

Соціологічний підхід бере свій початок у працях відомого французького філософа О. Канта (1798—1857). Іншими представниками цього напрямку були німецький філософ соціолог і політолог M. Вебер (1864— 1958), французький суспільствознавець Е. Дюркгайм (1858—1917) і американський соціолог Т. Парсонс (1902—1986). Даний підхід визначає релігію як соціальний інститут, що виконує дві функції.

Соціологічний підхід до дослідження особистості спирається як на відправну точку не на індивідуальні особливості людини, а на її соціальне оточення – соціальну систему, в яку вона входить, і соціальні ролі, які вона виконує в цій системі.

У соціологічному підході до вивчення особи людини очолює уявлення про особу як певну систему соціально значущих якостей (поведінка, функції, відносини), які необхідні для стійкого функціонування суспільства як цілого, елементом якого є людина як істота соціальна. Таким чином, суть особи знаходиться поза людиною, а вкорінена в суспільстві і соціальних зв'язках. Рушійні сили розвитку людини знаходяться в суспільстві у вигляді досвіду, що склався, традиції, певного механізму суспільної діяльності. Для того, щоб стати особою, людина