Філософія історії в системі суспільно-гуманітарного знання .

Дисциплінарні межі філософії історії широкі та розмаїті, як і уявлення про специфіку історичного часу.Важко говорити про історичний час взагалі,поза його зв'язком із інститутами соціальної організації, з культурними цінностями,з внутрішнім життям особи.Звідси й труднощі в розмежуванні філософії історії з соціологією,з філософією культури,з філософською антропологією.Не менш складні стосунки філософії історії з конкретними історичними науками.

Історична наука відрізняється від особливого філософського погляду на історію, оскільки суто наукове дослідження історичних подій і фактів не в змозі обґрунтувати єдність і цілісність історичного процесу,на підставі яких тільки й можливе осягнення смислу історії.Ще Кант зазначав,що цілісність історії (як і цілісність світу) не дані нам у можливому досвіді і що історичні факти як такі не містять власних смислів.Кант вже формулює в обережній критичній формі думку про кінцеву моральну мету.Рушійні сили розвитку – це не моральні сили, вони народжуються в антагонізмі людських здібностей і інтересів,але разом із тим спрямовують рух до громадянського суспільства,до свободи в умовах дії зовнішніх законів.

Історія також ототожнюється з вивченням часу.В епоху античності історика називали translator temporis (передавач часу).І ще зовсім недавно Фернан Бродель дорікав представникам інших соціальних наук, що вони виявляють схильність ігнорувати як праці істориків,так і той специфічний об'єкт соціальної реальності,що найкраще вивчається історією.Цим аспектом виявляється соціальний час,складний,суперечливий людський час,що складає матерію минулого та саму структуру сучасного соціального життя.

Історія не відрізняється від суспільних наук «методом»,тобто як емпірико-теоретичне знання,і «предметом»,тобто як знання про соціальну реальність.Однак теза про те,що історія відрізняється від суспільних наук часом,природно,вимагає відповіді на декілька запитань. По-перше,чому тільки в суспільно-науковому знанні виокремилося в самостійну галузь знання про минуле (ще один виняток – біологія,де в окрему галузь виокремилася палеонтологія)?По-друге,якщо історія _ знання про минуле,то як визначити за параметром часу інші суспільні науки?

,як зазначає французький історик Ж. Ле Гоф,висунута М.Блоком і Л.Февром теза про взаємозв'язок минулого й теперішнього навіть надихнула організаторів одного з британських історичних журналів узяти як назву «Минуле і теперішнє» і впершому номері проголосити,шо історія не може логічно відокремити вивчення минулого від теперішнього та майбутнього. предметом суспільних наук загалом є «теперішнє».Ця ситуація склалася далеко не відразу.Природничо-наукова парадигма в суспільствознавстві,що йде від Огюста Конта,штовхала соціологів до визначення загальних законів розвитку суспільства.Еволюційний підхід,пов'язаний з визнанням соціальної динаміки,також орієнтував на пошуки законів – у цьому випадку законів розвитку,законів переходу від однієї суспільної системи до іншої.Але потім через певні причини соціологи збайдужіли до історії,а якщо й зверталися до неї,то,за рідкісними випадками,нічого,крім роздратування,в істориків не виникли.

Н.Гартман вирізняв три групии проблем щодо історії як філософської проблеми,а саме:

1. З джерел ми знаємо історичний процес тільки частково.Як він відбувається загалом? Яка його тенденція, якщо простежити її від сучасності до майбутнього?Чи є в ньому мета, яка його спрямовує? Або принаймні закони,що в ньому діють?

2. Наше знання про історичне минуле не тільки має білі плями – воно також неадекватне, містить в собі передсуди й просто помилки. Якогю мусить бути робота історичного пізнання,якщо воно претендує на наукову значущість?

3. Наше власне життя з його пізнанням вбудоване в історію.Ми знаємо її наївним чином лише в її безпосередності,маємо її форми за абсолютні, і лише себе – за об'єхктивних суддів. Але яким чином ми самі, включно з нашим історичним розумінням,зумовлені історично?Як оптично побудована наша власна історичність?І як ми як ті, хто пізнає й розуміє,виходимо за межі власної історичної зумовленості.

Якщо говорити про відмінність філософії історії та соціології,то це перш за все відмінність двох типів знання.Соціологія – це галузь наукового знання. Усі ж варіанти філософії історії суто науковими не були й не могли бути. Вони містили умоспоглядальні припущення про цілісність і смисл історичного процесу,включали різні елементи телеології та уявлення про належне.

Дисциплінарні межі

Через те, що про історичний час важко говорити в цілому, поза межами його зв'язки з інститутами з культурними цінностями, внутрішнім життям особистості, існують труднощі в розмежування філософії історії з соціологією, філософією культури, з філософської антропологією, а також з конкретними історичними науками ^[3]. Ця складність визначає подвійне трактування філософії історії: 1) як відгалуження філософського знання, 2) як соціологію.

Статус "філософії історії" як заповідного поля філософів обгрунтовував професор Оксфордського університету П. Гардінер. Він запропонував встановити розмежування питань "всередині історії" і питань "про історію". "Історики, - стверджував він, - відповідають на перший рід питань, філософи - на другий". До числа питань другого роду він відносив: "Яким чином ми дізнаємося історичні факти?" "Чи є історія наукою?", "Об'єктивно чи історичне знання?", "Яка природа історичних теорій?", "Чи існують закони історії?" Російсько-американський соціолог і культуролог Питирим Сорокін стверджував, що соціологія вивчає явища взаємодії людей, а також явища, які є результатом цієї взаємодії (тобто головну увагу надає питань соціальної дії і соціальної взаємодії, які відбуваються в конкретних групах, колективах, державі), а філософія історії вивчає суспільство як універсальний об'єкт із універсальними характеристиками (тобто звертає увагу на суспільство в цілому).

Протилежну точку зору висловив німецький філософ П. Барт, який стверджував, що існує тільки одна наука про долю людства, хоч як би її називали - соціологією, філософією суспільства або філософією історії.

9.Місце ф. і. в системі духовної культури Недосвічена людина співвіднесе слово "філософія" перш за все зі словом "культура", тим самим інтуїтивно вловивши зв'язок цих явищ. Очевидно, що поняття "культура" більш широке. Крім філософії, у сферу культури входять релігія, наука, мистецтво, міфологія, політика і т.п. Культура представлена ​​в різних продуктах матеріальної та духовної діяльності людини, в системі норм і закладів, в духовних і матеріальних цінностях. Крім того, культура - не тільки результат людської діяльності, але і сама ця діяльність. У понятті "культура" фіксується відміна способів життєдіяльності людини від функціонування тварин. Культура - це саме те, що відрізняє людину від тварини.

Культура є втіленням людських прагнень, переживань і досягнень, а також провалів і розчарувань. Створюючи нові культурні цінності і смисли, людина долає свою соціальну та природну обмеженість. З іншого боку, окрема особистість не може вирватися за межі тих культурних норм, які були створені попередніми поколіннями, навіть якщо не приймає їх. Єдиний для людини спосіб подолання культурної обумовленості - це створення нових смислів і цінностей. Саме тому найбільш адекватний спосіб культурного існування особистості - творчість.

Основні компоненти духовної культури називають також формами суспільної свідомості. Кожна з названих форм має власний предмет, що виділяється із загального конгломерату культури, і свій специфічний спосіб функціонування.

Філософія входить в життя людини дуже рано, задовго до того, як складеться про неї найперше, елементарне уявлення, навіяне випадковими зустрічами і знайомствами. Філософія впроваджується в нашу свідомість мимоволі, незалежно від того, бажаємо ми її знати або ні.

Кожному доводиться в процесі будь-якої діяльності щось порівнювати, зіставляти, підводити підсумки, робити висновки, узагальнювати отриманий матеріал. На цьому шляху люди і приходять до висновків філософського порядку, хоча і не підозрюють про це. Людина філософствує, а сама про це ще не знає.

Філософія всі свої проблеми черпає з життя. Але при цьому філософське мислення завжди прагне подолати вже пізнане, певне, прагне заглянути за горизонт відомого. Філософія існує на межі можливого і неможливого, розсовуючи межі наукового та життєвого досвіду в ту чи іншу конкретну епоху. Саме тому всі філософські питання виходять за межі емпіричного світу, що ототожнюється звичайно з універсумом простих фактів. Філософське знання не є знанням про факти. Крім того, філософія розмірковує не про саму по собі природної чи соціальної реальності, а про її відображення в інших культурних формах: науці, релігії, мистецтві і т.п. Саме тому філософію неможливо прямо співвіднести з повсякденною, емпіричної реальністю.

10. Історичний процес — об'єкт філософії історії. Філософія історії — форма світоглядного осмислення історичної дійсності, але все ж вона не редукується до філософсько-історичного світогляду. Світогляд як певне становище свідомості людей є лише одним з компонентів філософії історії. Місце і значення філософії історії в суспільствознавстві, її взаємодія з іншими галузями обумовлюється природою філософсько-історичного пізнання, особливостями не тільки об'єкта — історичного процесу, але й предмета пізнання, виділеного з об'єкта. Історична реальність як об'єкт філософського дослідження — утворення складне й різноманітне. Вона не лише твориться, а й інтеріоризується кожною людиною, формуючи її внутрішній і духовний світ. У визначеному розумінні не тільки всесвітня історія живе в людських індивідах, реалізується в людях, їх діяльності, взаєминах, спілкуванні, свідомості, у розмаїтості буття; кожна людина має свою власну історію. За нашого часу не існує єдиної думки філософів і істориків на предмет філософії іс-торії. З погляду естонського дослідника Е. Лооне, можна виділити не менше п'яти різних підходів до філософії історії. Під філософією історії розуміється універсальна історія людства (або особливо відібраної її частини), побудована, зважаючи на певні принципи. Родоначальником такого підходу є Гегель. Крім прихильників такої позиції: Освальда Шпенглера, Арнольда Тойнбі, Питирима Сорокіна, можна назвати і дослідників філософії історії; Миколу Данилевського, Енрі Калло, Джона Керрегена та інших. Досить глибоко розкриває суть універсалізму історії людства французький філософ Енрі Калло, який стверджує, що філософія історії — водночас синтез та інтерпретація історії, аналізує хід подій, показуючи, що події, історичні явища підкоряються внутрішньому закону фінальності, котрий становить єдиний критерій їх пояснення. Кожна з історичних наук вивчає різні явища світу або події в історії. Але науки не дають цілісного уявлення про весь історичний процес. Тому необхідне створення науки, що вивчала б всесвітню історію. Саме такою наукою, на думку Калло, і є філософія історії, що «повинна бути не історією людських суспільств, а історією більш глибокої реальності, котра об'єднує всі історії суспільств в одну, що виступала б не колекцією соціальних подій, історій, а єдиною справжньою універсальною історією, історією людства».