Методологічна роль філософії історії.

Серед багатьох функцій, які виконує філософія історії, однією з найважливіших є функція методологічна. Філософія історії та методологія історії — поняття дуже близькі між собою. Вони мають чимало спільних змістових характеристик. Більше того, тривалий час і в дослідницькій, і в навчальній літературі панувала думка, що методологією історії може виступати саме (і тільки) філософія історії. Дехто навіть вважав, що методологією історії виступає навіть не філософія історії, оскільки вона розглядалася як донаукова форма осмислення розвитку суспільства, витіснена історичним матеріалізмом як уособленням осмислення наукового, а філософія загалом. "Філософія, — стверджував, наприклад, болгарський філософ-марксист Ніко-лай Ірібаджаков, — є наукою про найзагальніші категорії і закони природи, людського суспільства і пізнання, вона неминуче виконує роль методології історії"Однак з плином часу виявилась якщо не помилковість, то принаймні однобічність такого твердження. Для розуміння цієї однобічності необхідно докладніше розглянути, як змінювалися уявлення про методологію взагалі і методологію історії зокрема у процесі розвитку історичної науки. Сьогодні посилюється також методологічна функція філософії історії, що зумовлено складними процесами змін в історичному пізнанні, пошуками нових засобів формування сучасної історичної культури. Важливим аспектом у визначенні місця та ролі філософії історії в духовній культурі людини є проблема ідентичності. Цікаві міркування з цього приводу висловив німецький дослідник Г. Любе. Він зазначив, що ідентичність суб'єктів може бути висловлена тільки за допомогою їхніх історій, оскільки ця ідентичність, якою вона є сьогодні, завжди містить більше, ніж можна зрозуміти з аналізу умов теперішнього. Або: те, який суб'єкт у дійсності, не ґрунтується на сталості його прагнення бути таким. Ідентичність не є результатом дії. Вона — результат історії, тобто результат самозбереження та розвитку суб'єкта в умовах, що випадковим чином пов'язані з засадами його наявного прагнення. Саме тому стосовно історії, що дає йому його ідентичність, суб'єкт є не її діючим суб'єктом, а лише референціальним суб'єктом оповіді цієї історії.

Міфологічна свідомість.

Найпершим, архаїчним знанням був міф. Саме з цього первинного знання про світ пізніше виросли всі набагато складніші спеціалізовані різновиди знання. Але архаїчне (міфологічне) знання привертає увагу дослідників не тільки як спільна праоснова нинішнього знання.

Міф народжується на стадії панування архаїчної свідомості, але не зникає зі сцени історії з появою витончених рефлексивних процедур, тому що антропоморфне бачення реальності постійно відтворюється в культурі, апелюючи до масової свідомості. Традиційні міфи про пращурів і міфічних героїв найлегше співвідносяться з міфами сучасними. З послабленням сакрального компонента ці два типові елементи міфологічного знання відіграють істотну роль у формуванні образу минулого (минулого певної нації та її історичних діячів). Прикладів цього досить багато в сучасній історіографи: наприклад, міфологічний мотив «першопредка» чітко прозирає в етнічній і національній історії. Так само ознаки міфологічної героїзації наочно виявляються в описах діянь «великих» історичних особистостей. Із міфологічного знання виводяться стійкі архетипи історичного процесу (руху та часу): архетипи шляху, дерева, річки, кола. Нагадаємо також про неоміфологізм у мистецтві XX ст., який надав міфові надцінної культової ваги. Створення міфів було першим кроком людини до творчості та пізнання самої себе. Поступово з окремих оповідей складалися цикли про долі героїв і богів, що їм допомагали. Усі ці легенди, міфи і пісні, які виконували мандрівні співці, з часом поєднувалисяу великі епічні поеми, такі як, наприклад, «Іліада» й «Одісея» Гомера, «Теогонія» та «Труди і дні» Гесіода й безліч інших, що не дотривали до нашого часу. Безмежна спрага пізнання цього світу пересилювала страх перед невідомою небезпекою. Пригоди Одісея, похід аргонавтів за золотим руном — це відбиті в поетичній формі все ті ж прагнення людини довідатися якнайбільше про землю, на якій вона живе. У своїх пошуках захисту від страшних стихійних сил давні народи пройшли через віру в одухотвореність неживої природи(каміння, дерева, металу). У віруваннях і міфах можна помітити й сліди анімізму та найпримітивнішого марновірства первісної епохи. Давньогрецькі міфи частково містять оповідання про діяння божеств, частково ж присвячені описам подвигів і пригод героїв — людей, обдарованих надприродною міццю, силою, спритністю та сміливістю, які вважалися нащадками різних богів і богинь. Ці давні перекази та легенди, що були досить поширені серед народів середземноморського світу, було запозичено римлянами. У Новий час вони одержали загальну назву давньогрецької міфології. Поступово окремі цикли міфічних переказів злилися в систему своєрідного релігійного світогляду, заснованого на обожнюванні незрозумілих явищ природи та шануванні предків, особливо вождів племен, що скрізь виявлялися «богорівними героями».

Подібно до легенд і оповідей старожитності, давньогрецькі міфи згодом були доповнені переказами про реальні історичні події, на ґрунті яких виникли фабули епічних поем («Іліади», «Одісеї», «Теогонії», «Аргонавтики» тощо), своєрідно відбиваючи явища того природного й суспільного середовища, у якому вони створювалися. Реальні історичні факти прикрашалися легендарними подробицями. Виникаючи в одному племені й у певний час, ці легенди та оповіді мандрували серед ближчих і віддалених народів і поколінь. Найбільшу популярність здобув цикл пісень про війну об'єднаних грецьких вождів проти Трої. Головною складовою цього циклу були поеми «Іліада» й «Одісея», автором яких греки вважали сліпого співця Гомера. Перша поема містила опис десятого року війни проти Трої — сварку Агамемнона з вождем Ахілом і її наслідки. Друга — оповідала про пригоди Одісея в далеких, маловідомих для греків країнах Заходу та про його щасливе повернення на рідний острів Ітаку.

З інших здобутків давньогрецької літератури, в яких викладаються різні міфічні перекази, варто вказати поему «Теогонія», створену беотійським уродженцем Гесіодом у VIII ст. до н.е.

«Теогонія» (тобто «Родовід богів») — відважна спроба систематизації різних міфів про походження богів і їхніх нащадків. У «Трудах і днях» — після власне родоводу богів — змальовано зворотний бік блискучого гомерівського суспільства: виснажлива

праця селян і їхні сподівання на правосуддя та справедливість. Щоб життя можна було вважати вдалим, людина повинна трудитися. Праця й турботи — така доля людини відтоді, як Зевс створив Пандору. Людська натура псується з дня на день, від часів Золотого віку й до жорстокого нинішнього — Залізного.

Багато міфічних епізодів згадує у своєму творі й «батько історії»

Геродот (близько 484—425 р. до н. е.). Переважна більшість трагедій афінських драматургів V ст. до н. е. — Есхіла, Софокла, Еврипіда — є художньою обробкою міфічних оповідей про богів і героїв. Міфічні перекази викладали в своїх творах також давньогрецькі ліричні поети. Ряд давньогрецьких міфічних сказань міститься в працях грецьких і римських авторів, що жили в епоху Римської імперії. Про них згадує географ Страбон (65 р. до н. е. — 25 р. до н. е.) у своїй капітальній праці «Географія». Про взяття й руйнування ахейцями Трої докладно писав римський поет Вергілій у поемі «Енеіда». Багато міфічних епізодів виклав Овідій у своїх поемах «Метаморфози» та «Героїні». Окремі цикли давньогрецьких міфів докладно подано в «Описі Еллади» грецького письменника Павсанія (II ст. до н. е.). Для людини традиційної культури міф є єдино вірне одкровення дійсності, а рівень міфотворення як продукування синкретичного знання про дійсність, що впорядковується в структурних ОДИНИЦЯХ міфу, відтворює первісний спосіб світосприйняття людиною свого місця в навколишній «природній» реальності.

Історія та міф.

Міфічна свідомість тісно пов'язана зі свідомістю історичною. У свідомості членів архаїчних суспільств взагалі був відсутній поділ на «світ природи» та «світ історії». Міф був покликаний передавати абсолютну істину про священну історію, виступав своєрідною пара-дигмою її розуміння. Він містив модель історичного процесу «ВІД витоків часів», давав певний алгоритм і саме тому був взірцем для людської поведінки в теперішньому та в майбутньому. Дослідники особливостей міфологічної свідомості звертають увагу на своєрідність міфологічної історії, яка сприймалась не як цікава й повчальна розповідь про давноминулі часи, що водночас дещо прояснює для сучасників, а як «справжнє життя, зі всіма його страхами, надіями, очікуваннями, зі всією його реальною повсякденністю і суто особистою зацікавленістю» [1, 399]. Інша особливість «міфологічної історії» полягала в її функціоналізмі — це не є історія як внутрішньо пов'язана й послідовна розповідь від минулого до майбутнього про те, «як воно було насправді», а принагідний переказ певного випадку, який цілком природно дозволяє довільний відбір матеріалу, фантастичну некритичність змісту і контекстуальні версії однієї події. Міфологічний час був неподільний, злютований з природним. Він не мав характеристик плинності, був статичний і дискретний. Події та явища не мислились в часовому континуумі. В апоріях Зенона фіксується проблематичність сприйняття руху як переміщення поза просторово-часовими структурами. Античному історизму властиве споглядання дійсності, а не поділ її на взаємопов'язані елементи. В історичній свідомості античності історичний час (тобто час, в якому події виступають у спадковому взаємозв'язку одна з одною) підлягав різкому скороченню. Час в структурі архаїчних уявлень не рухається, будь-які зміни зводяться до одноразових актів творення. Події далекого минулого та теперішнього фіксувалися свідомістю давнього грека як такі, що лежать в одній просторово-часовій площині. Вільна від необхідності локалізувати події в часі, міфологічна свідомість була здатна створити й безмежну ретроспективу в глибину віків, в минуле, і разом з тим дивовижним чином наближати «сиву давнину» до сьогодення.